7.Середньовічний героїчний епос як літературний феномен

Розквіт рицарського героїчного епосу припадає на ХІІ – ХІІІ ст. Найбільша кількість епічних поем було створено у Франції. Тривалий час вони існували в усній формі. Мандрівні музиканти-жонглери співали „пісні про діяння” під акомпанемент примітивних інструментів типу маленьких арф або скрипок – на ярмарках, в монастирях, замках, у королівських покоях. Можливо, героїчний епос існував на території Франції ще в ІХ – Х ст., тобто в епоху Каролінгів. Саме їй приписується ідеальне епічне минуле. Проте, в епосі рамки епохи Карла Великого розмиті і не відповідають реальному періоду його правління (768 – 814 рр.)

Поряд з усними переказами існували латиномовні церковні легенди про славні діяння Карла і його дружинників. Так поступово склався героїчний епос зрілого Середньовіччя, літературно оформлений і записаний старофранцузькою мовою в період підготовки і здійснення хрестових походів (ХІ – ХІІІ ст.). Тоді тема протистояння християнського й мусульманського світів знову набула злободенності. Карла Великого, однією з головних цілей якого було протистояння арабському наступу на Європу, почали сприймати як ідеального правителя-християнина, втілення воєнної могутності християнського світу, а його дружинників – як благородних лицарів-вассалів, що вірно служать монарху в справі боротьби з „невірними”.

Шедевр французького рицарського епосу „Пісня про Роланда” – одна з ранніх французьких героїчних поем. Вона дійшла до нас у семи рукописах ХІІ – ХІV ст. Найбільш авторитетним вважається Оксфордський рукопис ХІІ ст. Історичною основою сюжету пісні був похід Карла Великого в Іспанію (778 р.), завойовану маврами. Але протистояння християнського і мусульманського світів служить лише епічним фоном. Конфлікт поеми виникає із суперечок всередині самого християнського, а точніше, рицарського світу, оскільки рицарі-християни поводяться відповідно до вимог перш за все станової, а вже потім християнської моралі.

Твори, подібні „Пісні...” створювалися і сприймалися в Середньовіччі не як чисто художні твори. Вони були ідеалізованою пам'яттю народу про своє минуле і зверненням до сучасників – закликом до діянь, що продовжували б славу предків. Ідея героїчної помсти і праведного суду водила пером автора „Пісні про Роланда”. Вона не співпадає з християнським ученням про всепрощення і уявленням про те, що найвищий суд – Божий, але цілком відповідає пафосу поетичного оповідання.

В основі героїчного епосу зрілого Середньовіччя лежать ті чи інші історичні події. Навіть казкові, міфологічні за походженням сюжети епос намагається перенести на реальну основу. Починаючи з середини ХІІ ст. рицарський епос розвивається паралельно з рицарським романом, що виник у той час – вигаданим оповіданням, що багато перейняв у казки. Два споріднених жанри не могли не впливати один на одного. Приклад тому – стародавня пам'ятка німецького героїчного епосу „Пісня про нібелунгів”. Ця поема невідомого автора створена близько 1200 року. Вона збереглася в десятках списків, що свідчить про її неабияку популярність у Середні віки. В ній ідеться про події часів Великого переселення народів, про загибель Бургундського королівства, яке було зруйноване гунами в 437 р. Сюжетні лінії поеми можна знайти у багатьох переказах германських народів.

„Пісня про мого Сіда” збереглася в рукописі 1207 року, записана монахом на ім'я Пер Абат. Присвячена діянням Родріго Діаса де Бівара – кастильського воєначальника, що вів боротьбу з арабами, які вторглися на Піренейські острови. В основі поеми – реальні події, вона більш достовірна, ніж французькі героїчні поеми і за змістом наближається до історичної хроніки. Основний конфлікт у „Пісні про мого Сіда” – не боротьба християнського і мусульманського світів, а протистояння короля і героя. Головна тема поеми – відновлення гідності Сіда, яку йому доводилося не раз захищати.

8.Поезія вагантів як літературне явище.

Ваганти як соціальний прошарок суспільства з'явилися вперше в другій половині ХІІ ст., в час розквіту в Європі церковно-єпископальних шкіл та університетської освіти. Їх назва походить від латинського дієслова vagare, що означає „мандрувати”, отже, ваганти – це мандрівні поети-співці. Друга їх назва – „голіарди”.

Вагантство раннього середньовіччя являло собою низи духовенства, люд напівписьменний або зовсім неписьменний. Його роль в соціальному та культурному житті Європи була мізерною. Так тривало декілька століть – аж до великого соціального перевороту ХІ – ХІІ ст. І тоді все змінилося. Вагантство „високого середньовіччя” – прямий спадкоємець вагантства раннього середньовіччя, але його культурне обличчя – зовсім інше.

Студенти, які мандрували від університету до університету в пошуках знань і на канікули додому, складали основну масу вагантського соціуму. До них приєдналися згодом, коли сталося перевиробництво учених кадрів, дипломовані випускники, клірики, що мандрували в Європі в пошуках вільного місця праці, покровителів і бенефіцій. Крім того, до вагантів у своїх мандрах приєднувалися бродячі ченці, що подорожували від монастиря до монастиря і збирали пожертвування, учні ремісничих шкіл і навіть шахраї, які прикидалися ченцями, щоб безкарно жебрати і обдурювати довірливих людей.

Ваганти не намагались прикрасити життя. Для них далека куртуазна манірність. Вони завжди готові прославити щедрі дари природи, оспівати плотське кохання, радощі винопиття й азартні ігри. Вирізняючись юнацьким максималізмом, ваганти проявляли велике вільнодумство, вступали в суперечку з традиційним аскетичним світоглядом і проголошували своє право на життєві радощі й насолоди. Вони, не маючи змоги знайти роботу, викривали панівне в суспільстві хабарництво, протекціонізм, свавілля, гріховність.

Їм відкривалася та „правда життя”, яку не вивчити ні з яких книг. І вони по-своєму переробляли цю правду у своїх віршах, де гомін ринку облагороджений високим духом античності, а античність, в свою чергу, спрощена та вульгаризована. Вони зухвало використовували ритми латинських церковних гімнів для блюзнірських та крамольних віршів і ,прикриваючись зовнішнім цинізмом, проповідували любов, милосердя та рівність між людьми.

Набуваючи ґрунтовних знань з різних наук, ваганти чудово володіли латиною і віршуванням, в університетах і школах їх вчили складати вірші, а знання мелодій церковних і народних пісень дозволяло їм пристосовувати свої вірші до знаних ними мелодій і таким чином творити пісні. Досконало володіючи законами віршування і поетичними фігурами та тропами талановиті співці любили похизуватися своєю ерудицією, вченістю, дотепністю і складали справжні перлини індивідуальної лірики.

Звичайно, лірика вагантів оспівувала не лише кабацьке свавілля і любовні втіхи. Ті ж поети, які так відчайдушно закликали відкинути книжки, вирватися з пилу бібліотек і відмовитися від навчання в ім'я Венери і Бахуса, були найосвіченішими людьми свого часу, що зберегли зв'язок з античністю і зросли на найновіших досягненнях філософської думки. У своїй творчості ваганти торкалися серйозних моральних, релігійних та політичних проблем.

У 1803 році знайдено найбільше значне зібрання середньовічної світської лірики – «Буранські пісні» (“Carmina Burana”) – збірку, складену в ХІІІ ст. у Баварії. До збірки ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагантського походження. Поезія вагантів головним чином анонімна.

Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський, вагант за прізвищем Архіпіїта Кельнський, Вальтер Шатільонський та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком.