15-09-2015_13-06-10 / 24-25

24

АРХЕТИПИ І КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ

походженням аж до сивої давнини неоліту. Людству ніколи не бракувало потужних образів, які забезпечу­вали йому магічний захист од моторошної життєвості душевних глибин. Постаті несвідомого завжди виража­лись в оберігаючих і зцілюючих образах і, завдяки цьо­му, виносилися у космічний, позадушевний простір. 22 Однак буря образів Реформації буквально пролама­ла захисний вал святих образів, і відтоді вони почали один за одним руйнуватися. Вони щораз більше ставали сумнівними, адже постійно зіштовхувалися із розумом, який пробуджувався. Окрім того, ми вже давно забули їхнє давнє значення. І чи справді ми це забули? А мож­ливо, ми взагалі ніколи не знали те, що вони означають, і, цілком імовірно, лише у Новий час протестантське людство зауважило, що ми, власне, взагалі не знаємо, яке значення приховується під Непорочним Зачаттям, божественністю Христа чи неподільною єдністю Трій­ці? Виглядає майже так, немов ці образи просто собі іс­нували і немов їх жива екзистенція просто так прийма­лася, без будь-яких сумніву і рефлексії: наприклад, так, як усі люди прикрашають різдвяні ялинки чи пасхальні яйця, взагалі навіть не знаючи, що власне означають ці традиції. Адже архетипові образи є а ргіогі* такими значущими, що ми просто взагалі ніколи не запитуємо про їхнє значення. Тому боги час од часу вмирають, бо людина раптом помічає, що вони вже нічого не значать, що вони є людським творінням, витесаним із дерева та каменю непотребом. Та насправді ж, тоді людина за­уважує лише те, що вона ніколи не розмірковувала про свої образи. І коли вона таки починає думати про них, то робить це з допомогою того, що вона називає «розу­мом», однак що насправді є нічим іншим, як поєднан­ням її упереджень із її короткозорістю.

ПРО АРХЕТИПИ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО 25

Історія розвитку протестантизму є хронікою штур- 23 му образів. Мури падали одні за одними. І це руйну­вання не було надто складною справою після того, як захитався авторитет Церкви. Ми знаємо про те, як від­бувалося це руйнування у великому і малому, у загаль­ному і окремому, крок за кроком, і про те, як постала ця, в наш час — повсюдна, жахлива символічна бідність. Разом із цим ослабла також і Церква: фортеця, позбав­лена своїх бастіонів і казематів, дім із проламаними сті­нами, відданий на поталу всім вітрам світу і всім його небезпекам. І той плачевний крах, який завдає такого болю нашому історичному почуттю, — розкол протес­тантизму на кількасот деномінацій, є свідченням того, що цей занепокійливий процес триває далі.

Протестантська людина, власне, виштовхнена у без- 24 захисність, що виглядала б жахливою для природної людини. Утім, просвічена свідомість не хоче й чути про це і потай шукає деінде те, що втратила у Європі. Ми шукаємо дієвих образів, форм споглядання, які б умиротворили наші занепокоєні серця і чуття, і знахо­димо їх серед скарбів Сходу.

Власне кажучи, проти цього нічого заперечити. Ні- 25 хто не змушував римлян імпортувати азійські культи, як своєрідні товари масового вжитку. Якби герман­ським народам так зване «чужорідне християнство» й справді цілком не пасувало, то вони могли б знову легко відштовхнути його, коли зблід престиж рим­ських легіонів. Однак воно залишилось, адже відпові­дало наявній архетиповій основі. Втім, у плині століть воно перетворилося на щось таке, що мало б здивувати його засновника, якби той із цим зіткнувся: зокрема, підстави для історичних міркувань дає нам те, яким є, наприклад, християнство негрів та індіанців. То чому