15-09-2015_13-06-10 / 28-29

31

АРХЕТИПИ І КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ

яку проводив мій батько. Катехизис навівав на мене не­вимовну нудьгу. Якось я гортав цю маленьку книжечку, щоби знайти щось цікаве, і мій погляд упав на параграф про Трійцю. Це мене дуже зацікавило, і я з нетерпінням очікував, коли ж нарешті навчання дійде до того розді­лу. Та коли настав жаданий момент, батько сказав: «Цей розділ ми перескочимо, бо я й сам нічого з цього не ро­зумію». Це поховало мою останню надію. Хоча чесність мого батька видалася мені подиву гідною, втім, це не допомогло мені позбутися того, що відтоді усі релігійні розмови стали для мне смертельно нудними.

Наш інтелект спромігся на неймовірні досягнення у той час, коли наш духовний дім розпадався. Ми ґрун­товно переконалися в тому, що навіть із найновішим і найпотужнішим телескопом, збудованим у Америці, ми не знайдемо жодного емпірея за найдальшими зо­ряними туманностями, і ми знаємо, що наш погляд відчайдушно блукатиме мертвою пусткою безмірних віддалей. І не стане краще навіть тоді, коли матема­тична фізика відкриє для нас світ нескінченно малого. Врешті, ми докопаємося до мудрості всіх часів і наро­дів і виявимо, що все найдорожче і найкоштовніше вже давно було сказане найпрекраснішою мовою. Ми ж, як ті жадібні діти, простягаємо до нього руки і гадаємо, що, схопивши його, ми також володітимемо ним. Од­нак те, що ми маємо, вже не є чинним, і руки втомлю­ються хапати, адже багатство лежить скрізь, доки сягає погляд. Усе це володіння перетворюється на воду, і не один учень чарівника врешті потонув у цих наклика­них ним самим водах, якщо він перед цим не піддався рятівному маренню, немов ця мудрість є доброю, а та — поганою. З цих адептів виходять ті лякаючі хворі, що гадають, наче вони володіють якоюсь пророчою мі-

ПРО АРХЕТИПИ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО 29

сією, адже через штучне розділення істинної і хибної мудрості виникає така ж напруга душі, а звідси — й така ж самотність і манія, як у морфініста, який завжди сподівається знайти супутників для своєї вади.

Коли отриманий при народженні спадок випаро- 32 вується, тоді, говорячи словами Геракліта, й дух опус­кається з його полум'яної висоти. А якщо дух стає важким, тоді він перетворюється на воду й інтелект, у люциферівській погорді, захоплює трон, на якому ко­лись сидів дух. Право на узурпацію «patris potestas»* над душею має дух, але не земноводний інтелект, що є мечем або ж молотом людини, і аж ніяк — творцем ду­ховних світів, батьком душі. Але Кляґес, здається, саме це мав на увазі, як і відновлення духу в Шелєра також виявилося доволі скромним, адже вони обидва нале­жать уже до тієї епохи, коли дух уже не зверху, а внизу, вже більше не вогонь, а — вода.

Тому шлях душі, яка, як Софія — Бітоса, шукає свого 33 втраченого батька, веде до води, до того темного дзер­кала, що спочиває на її дні. Хто би не обрав для себе позицію душевної бідності, той істинний спадок послі­довно до кінця прожитого протестантизму, потрапляє на шлях душі, що веде до води. Отож ця вода не є жод­ними метафоричними балачками, а живим символом темної психіки. Ймовірно, що найкращою ілюстрацією цього буде наступний конкретний приклад, що може стосуватися багатьох.

Один протестантський теолог часто бачив один і 34 той самий сон, що він умирає на схилі гори, знизу роз­кинулась глибока долина, а в ній — темне озеро. Вві сні він знає, що його досі завжди щось стримувало від того, щоби наблизитися до цього озера. Однак цього разу він вирішує таки підійти до води. Але чим ближче він під-