Історія соц.пед

Основними причинами масової дитячої безпритульності були:

Перша світова та громадянська війни, голод 1921–1923 pp., неврожай

1924 р. та 1928 p., безробіття, колективізація сільського господарства

та політика розкуркулювання, голодомор 1932–1933 pp., репресії.

Боротьба з дитячою безпритульністю в Україні мала декілька етапів, які зумовлювалися соціально-економічними умовами розвитку республіки й характеризувалися різними формами та методами надання допомоги безпритульним.

На першому етапі в 1921–1923 роках йшлося про необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, надання їм матеріальної допомоги. Утворилась така система навчально-виховних закладів: дитячі будинки, інтернати, денні дитячі будинки, трудові школи, дитячі садки, дитячі клуби, бібліотеки; заклади для неповнолітніх правопорушників та безпритульних, основний будинок для правопорушників, допоміжний будинок для правопорушників, трудовий будинок для дівчат, відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей; допоміжні заклади: основний будинок для «дефективних» дітей, допоміжний будинок для «дефективних» дітей; заклади для глухонімих дітей; основний будинок

для сліпих дітей; усі заклади з дослідження та розподілу дітей (приймальники, колектори, розподільники).

На другому етапі, в 1924–1925 роках, основну увагу приділяли пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю – утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків «Друзі дітей».

На третьому етапі – 1926–1928 роки – характер безпритульності змінився. Більшість таких дітей та підлітків перебували в дитячих закладах. На вулицях залишились ті, хто з різних причин втекли із дитячих будинків або не хотіли туди потрапляти, хто займався злочинною діяльністю. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних із вулиць. Значну увагу приділяли подальшій активізації роботи осередків «Друзі дітей». Вплив на зниження кількості безпритульних мала боротьба із безробіттям підлітків.

<br>

<b>57. Розкрийте вітчизняний досвід організації дитячих колоній на початку ХХ століття. </b>

Теоретичною основою організації дозвіллєвої роботи у дореволюційний час були ідеї “вільного виховання”. “Вільне виховання” – це течія у педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття, в основу якої покладено твердження, що розвиток дитини не повинен нічим обмежуватись, що природа, заклавши в дитині певні задатки і здібності, протистоїть їх обмеженнС.Т. Шацький свою діяльність підпорядкував педагогічній концепції: “створити дітям умови для розвитку їх задатків та їх культурного задоволення”. За його участі були організовані клуби для дітей за інтересами, що стали прообразами створених у радянські часи Будинків та Палаців піонерів. Під керівництвом С.Т. Шацького було організовано літню трудову колонію “Бадьоре життя”. Самообслуговування, самоуправління, робота в саду, на городі, в майстернях і на кухні – основи соціальної педагогіки С.Т. Шацького, що були впроваджені в цій колонії. Основні ідеї та підсумки педагогічного досвіду викладені педагогом у статтях “Завдання товариства “Дитяча праця й відпочинок” та “Що таке клуб?”. очаток ХХ століття – час бурхливого економічного, політичного і культурного піднесення й загострення соціальних проблем. Досить гострою соціальною проблемою стало питання зайнятості дітей та підлітків поза школою, постала потреба у створенні відповідних виховних установ. В цей період почали створюватись дитячі літні колонії – заклади, де діти жили на правах гостей, а головними заняттями були працю по самообслуговуванню, походи, навчання, спостереження за природою тощо. Стосунки у колонії намагались наблизити до сімейних. Така колонія була організована у м. Харкові (колонія сімейного типу, де жили 10 дівчаток).

З’являються перші дитячі об’єднання скаутів. У Києві організацію скаутів “Дружина юних розвідників” було створено у 1914 році. Скаути допомагали в роботі добродійних організацій Червоного Хреста, приймали поранених з фронту, несли службу при штабі Київської фортеці. В 1917 – 1918 рр. Скаутські загони знаходились у підпіллі/

Суспільно-педагогічний рух, спрямований на організацію дозвілля дітей та підлітків, мав окремі напрямки:

20-і роки – організація дитячих клубів;

40-ові роки – тимурівський рух;

50 – 60-і роки – комунарський рух;

70-і роки – створення педагогічних загонів;

80-і роки – виникнення батьківських сімейних клубів

<br>

<b>58. Розкрийте причини відкриття і особливості діяльності класів для відстаючих дітей на початку ХХ століття у Росії. </b>

На початку XX ст. почали створювати й перші заклади для розумово відсталих дітей легшого ступеня. У 1904 р. за ініціативи дочок проф. І. Сікорського Ольги та Олени у Києві відкрився приватний «Лікар­сько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, від­сталих і нервових дітей». Ді­яльність цього навчального за­кладу не обмежувалася лише навчанням, вихованням і ліку­ванням дітей. Значну увагу пер­сонал закладу приділяв вивчен­ню дітей, з'ясуванню причин порушень їх розвитку, консуль­туванню батьків. У 1915 р. у Харкові відкрилися перші в Ук­раїні класи для розумово від­сталих дітей при міських по­чаткових училищах. Специфіка навчально-вихов­ної роботи у спеціальних за­кладах полягала в тому, що кла­си комплектувалися меншою кількістю учнів, ширше вико­ристовувалося унаочнення, ско­рочувалася тривалість навчаль­них занять, вивчення предметів навчального плану поєднува­лося з елементарною ремісни­чою працею. В режимі роботи цих закладів багато часу відво­дилося екскурсіям, прогулян­кам, іграм, спостереженням у природі, самообслуговуючій праці. Єдиної системи навчально-виховної роботи з глухими, сліпими і розумово відсталими дітьми тоді не було, як і єдиних навчальних планів і програм. Спостерігалася й розбіжність у методах педагогічної роботи. Звичайно, це негативно позна­чалося на якості учбової діяль­ності, особливо периферійних спеціальних закладів. У вихов­ній роботі переважали філан­тропічно-опікунські принципи й підходи. У науково-методичній ро­боті увага концентрувалася на розробці методів глибокого та різнобічного вивчення дітей, діагностики і класифікації ди­тячої дефективності, що збага­чувало дефектологічну науку новими теоретичними поло­женнями про психічний роз­виток. Робилися перші спроби обґрунтувати сутність корекційно-компенсаторного на­вчання учнів спеціальних шкіл. Початок 60-х років виявив­ся особливо сприятливим для розширення мережі спеціаль­них шкіл, організації дошкіль­ного виховання, створення ди­ференційованої мережі спеці­альних закладів для дітей з різними порушеннями розвит­ку і поліпшення якості навчаль­но-виховної роботи. До 1960 р. мережа спеціальних шкіл-ін­тернатів розширилася на 62 одиниці, а контингент учнів у них — на 9,6 тис. Майже втри­чі зросла мережа дошкільних груп при загальноосвітніх і спе­ціальних закладах. За наступ­них 10 років мережа спеціаль­них шкіл-інтернатів збільшила­ся ще на 124 одиниці, а кількість учнів у них — на 30 тис. осіб. В усіх спеціальних школах, за винятком допоміжних, учні одержували загальну освіту в обсязі програм неповної та пов­ної середньої масової школи і початкову професійно-трудову підготовку за однією спеціаль­ністю промислового чи сіль­ськогосподарського виробниц­тва. Професійно-трудове на­вчання у спеціальних школах набуло великого корекційного значення для подолання вад розвитку, формування особистісних якостей і розвитку емо­ційно-вольової сфери учнів.

<br>

<b>59. Розкрийте досвід соціального виховання у дитячих об’єднаннях України початку ХХ століття. </b>

На сьогодні дитячий рух з окремих фактів, епізодів суспільного життя

перетворюється на соціально-педагогічний чинник, стійку реальністповсякденного життя. Серед цілої когорти теоретиків дитячого руху 20-х – середини 30-х рр.

ХХ ст. особливе місце посідають представники української школи, які

представляли дитячий рух як основний фактор соціального виховання:

В. О. Арнаутов, Е. Гернле, В. Гессен, О. С. Залужний, Л. Р. Менжинська, М. І. Миронов, Ф. Лянге, І. П. Соколянський, Г. Ф. Гринько, О. Г. Дзеверін,

Я. П. Ряппо, М. О. Скрипник та ін. На цьому етапі складаються основні підходи/

20-ті – середина 30-х років ХХ ст. – розвиток педагогіки дитячого руху – новий етап наукового педагогічного осмислення дитячого руху, пов’язаний з виявленням специфічних можливостей його особливої галузі, що історично отримала назву „піонерський рух”.Істотна особливість цього етапу – переважно гуманістичні, демократичні позиції співтовариства вітчизняних та зарубіжних учених та практиків, які пізнання та цільове конструювання дитячого руху як соціально-

педагогічного явища (Е. Гернле, І. Н. Жуков, А. Б. Залкінд, В. А. Зорін, Н. А. Конопльов, М. В. Крупеніна, Н. К. Крупська, Д. Г. Попов, О. С. Тарханов,

С. Т. Шацький, В. Н. Шульгін, В. Г. Яковлєв3 та ін.). до науки про дитячий рух – педагогіки дитячого комуністичного руху. Проте, як свідчить історіографічний аналіз джерел, такий розвиток

педагогіки дитячого руху в другій половині 30-х років ХХ ст. пішов на спад

внаслідок проведення політики уніфікації та монополізації дитячої комуністичної організації. До того ж у другій половині 30-х рр. ХХ ст. втрачає свої позиції і концепція соціального виховання: практично припинила своє існування система соцвиху й соціальна педагогіка як самостійна галузь педагогічних знань, соціально-педагогічні проблеми у зміненому вигляді ввійшли до складу

теорії виховання, а практика соціального виховання стала складовою частиною

комуністичного виховання у школі. Означене та боротьба з педологією

повністю витіснили з історико-педагогічних публікацій проблеми соціального

виховання і дитячого руху як його основного фактору.

На сучасному етапі розвитку педагогіки дитячого руху заслуговує на увагу цілий ряд праць вітчизняних та зарубіжних дослідників, теоретиків та практиків. Насамперед, доробок лабораторії дитячих об’єднань Інституту проблем виховання Національної академії педагогічних наук України, серед основних завдань якої – дослідження соціально-педагогічних засад діяльності дитячих і молодіжних груп та об’єднань у контексті створення сучасної молодіжної субкультури, формування колективістської спрямованості підлітків у дитячому об’єднанні, соціально-педагогічних факторів розвитку дитячо-підліткових та молодіжних ініціатив, дитячих і молодіжних об’єднань, організацій і т.п. Серед інших: „Дитячі об’єднання України у вимірах минулого

та сучасного” (авторський колектив: Р. Охрімчук, Л. Шелестова, О. Кравченко, О. Бондарчук, А. Зайченко) (Луганськ, 2006), Ж. В. Петрочко „Формування правової культури особистості в умовах дитячого громадського об’єднання” (Київ, 2009), „Дитяче об’єднання : формування ціннісних ставлень особистості” (авторський колектив: А. Б. Зайченко, О.В. Кравченко, В. В. Русова (Кривий

<br>

<b>60. Охарактеризуйте практику турботи про дітей-сиріт у період державного забезпечення (1917-1991 рр.) (дитячі будинки, школи-інтернати, школи-комуни, дитячі колонії). </b>

 Формування нового геополітичного простору, пов’язано з формуванням нових суспільних відносин. У цей період значну перевагу отримує суспільне виховання, яке здійснювалось у дитячих будинках. Це пояснювали тим, що дитина знаходиться там під постійним наглядом,  і тому з нею легше виліпити те, що необхідно. Саме держава проголошувалась вищим опікуном кожної дитини 

Вагомий внесок у розробку теорії і методики виховання та перевиховання дітей-сиріт і безпритульних дітей зробив видатний український педагог А. Макаренко, який розробив і випробував на практиці методи психоморальної адаптації особистості в дитячому колективі.

У роки Другої світової війни кількість дитячих будинків збільшилась. Вони відкривались для дітей-сиріт, яких вивезли з прифронтових областей; дітей, які втратили своїх батьків; дітей, чиї батьки пішли на фронт. Широких масштабів у роки війни набуло усиновлення дітей .

Отже, у період соціального планування особливе місце у захисті сиріт займали школи-інтернати, кількість яких постійно зростала. Одним з найважливіших завдань інтернатних закладів для дітей-сиріт була підготовка дітей до самостійного життя в суспільстві.

соціально-педагогічної роботи (з 1990-х рр. до сучасності) з дітьми-сиротами розглядають О. Козлов, Л. Міщик.Сьогодні першочерговим завданням української держави є реформування системи допомоги дітям-сиротам, над яким працюють: Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН та ін. (Міністерство соціальної політики, Міністерство освіти, молоді та спорту, Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; державні і недержавні регіональні органи, установи та організації (територіальні центри соціальної допомоги, дитячі містечка, соціальні служби міста, волонтерські загони тощо).

У країні формується правова база соціально-педагогічного захисту дітей-сиріт: прийнято низку законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України про державну допомогу, компенсації, субсидії, пільги та іншу підтримку дітей-сиріт.

За роки незалежності в Україні створені та функціонують різні форми опіки дітей-сиріт: 1) сімейні форми (усиновлення, удочеріння); 2) державно-суспільні форми (сімейний дитячийбудинок, дитячі села, тимчасова прийомна сім’я, патронатна сім’я); 3) державні форми (будинок дитини, дитячий будинок, школа-інтернат, притулок, центри тимчасового утримання дітей).

Дослідження різноманітних прогресивних соціально-педагогічних ідей, форм і методів роботи з дітьми-сиротами на різних етапах розвитку суспільства, їх відновлення й удосконалення є безперечним ґрунтом для подальшого розвитку соціально-педагогічної теорії та практики.

<br>

<b>61.Розкрийте підходи до організації дитячого дозвілля як форми соціальної роботи в радянський період</b>

У радянський час система позашкільного виховання була невід’ємною частиною всього виховного процесу. Піонерство, комсомол, будинки піонерів і школярів, спортивні секції, музичні та художні школи, все це було доступним. Середньостатистична радянська дитина займалася в декількох секціях і після школи її день був розписаний по хвилинах/Політико-ідеологічне виховання юних піонерів і жовтенят поєднувалося з трудовим вихованням. В сільських районах влітку піонери об'єднувалися в піонерські дружини, які працювали на полях колгоспів в якості учнів, рільничих бригад, їздових, в бригадах по перевозу хліба та обмолоту зерна і ін.

<br>

<b>62. Дайте характеристику розвитку теорії і практики соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні на сучасному етапі. </b>

Отже, друга половина XIX ст. характерна тим, що на підставі утилітарних потреб людини і суспільства виникла необхідність професійної підготовки дітей до дорослого життя, до умінь співпрацювати в колективі. Така ідея знайшла своє відображення, з одного боку, у теоріях "прагматичної школи" Д. Дьюї та "трудової школи" Г. Кершенштейнера, з іншого — у теорії виховання "нової" людини та побудові "нового" суспільства П.П. Блонського і Л.С. Виготського.

Проведений аналіз розглянутих підходів до суспільного виховання дітей та молоді дає змогу усвідомити сутність поняття "соціальне виховання" як ключової проблеми соціальної педагогіки.

Вагомий внесок у розвиток соціально-педагогічної теорії і практики зробив А.С. Макаренко, заслуга якого полягає у визначенні сутності соціальної педагогіки як науки про соціальне виховання та її зв'язок з психологією і правознавством. Він розширив межі соціальної педагогіки до розгляду проблем виховання безпритульних дітей та розробив ефективні форми і методи соціально-педагогічної діяльності, збагативши відповідними принципами (поєднання вимогливості та поваги до особистості, виробничо-трудового навчання й виховання, принцип паралельної дії та індивідуального підходу, розвитку особистості в колективі та ін.) і методами виховного впливу ("метод пожвавлення прямих асоціацій", "метод встановлення організованої свободи або дисципліни порядку", "метод вибуху"). Ним з'ясовано особливості використання методів заохочення і покарання, а також обґрунтовано недоцільність використання в роботі з підлітками такого прийому, як заборона, який викликав у вихованців лише негативну реакцію.Суттєво вплинув на розвиток соціально-педагогічної теорії і практики В.О. Сухомлинський, дослідивши причини та фактори, які сприяють виникненню негативних явищ у молодіжному середовищі. Він визначив зміст соціально-педагогічної роботи з "важкими" дітьми, обґрунтував необхідність широкого використання словесних методів, розширив вимоги до виховної бесіди, з'ясував доцільність комплексного використання методів соціально-педагогічного впливу, перевіривши всі теоретичні положення в практиці роботи Павлишської середньої школи.

Отже, вперше поняття "соціальна педагогіка" було запропоновано німецьким ученим у середині XIX ст. Ф.А. Дістервегом, пізніше інший його співвітчизник Пауль Наторп у 1898 р. у книзі з тією самою назвою визначив сутність, основні категорії, принципи та методи дослідження означеного напряму. Предметом соціальної педагогіки він визначив проблему інтеграції виховних сил суспільства з метою підвищення культурного рівня народу. Таке розуміння відповідало соціальному замовленню суспільства і дало змогу розглядати соціальну педагогіку як галузь знань про виховання людини протягом усього життя.

Таким чином, підсумовуючи результати проведеного аналізу, наведемо погляди російського вченого А.В. Мудрика щодо сутності соціальної педагогіки. Він трактує соціальну педагогіку як галузь наукового знання, що вивчає соціальне виховання в контексті соціалізації.

<br>

<b>63. Проаналізуйте основні положення Декларації прав дитини 1959 року і покажіть їх значення для соціальної підтримки і захисту дитинства. </b>

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини - документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акта "Добро - дітям". Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість та експлуатацію.Конвенція міжнародний правовий документ, що визначає права дітей на освіту, користування досягненнями культури, правом на відпочинок і дозвілля, і надання інших послуг дітям державами-членами ООН. Конвенція про права дитини є першим і основним міжнародно-правовим документом, в якому права дитини розглядались на рівні міжнародного права. Документ складається з 54 статей, що деталізують індивідуальні права юних громадян віком від народження до 18 років на повний розвиток своїх можливостей в умовах, вільних від голоду і нужди, жорстокості, експлуатації та інших форм зловживань. Конвенція про права дитини ратифікована Ватиканом і всіма країнами-членами ООН, крім США та Сомалі.

64.Обґрунтуйте важливість ратифікації Конвенції ООН 1989 року “Про права дитини” в Україні

У Конвенції про права дитини, прийнятій і відкритій для підписання, ратифікації і приєднаній резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, визначено: Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування та допомогу, дитина має бути підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організацій Об’єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності та солідарності. У статті 20 частини 1 Конвенції ООН про права дитини наголошується, що випускник закладу для дітей-сиріт, який за юридичним і соціальним статусом є сиротою або залишений без піклування батьків, прирівняний до них (сиріт) за пільгами, має право на “особливий захист і допомогу, які надаються державою”

<br>

<b>65. Розкрийте зміст первісного поняття соціальної функції виховання. </b>

Соціальне виховання – це цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, організаційних) для розвитку людини. Категорія виховання – одна з основних у педагогіці. Історично склалися різні підходи до її розгляду. Характеризуючи обсяг поняття, багато дослідників виділяють виховання в широкому, соціальному сенсі, включаючи в нього вплив на особистість суспільства в цілому (тобто ототожнюючи виховання з соціалізацією), і виховання у вузькому сенсі – як цілеспрямовану діяльність, покликану формувати у дітей систему якостей особистості, поглядів і спостережень. У широкому сенсі слова соціальне виховання включає в себе всі види виховання (моральне, трудове, фізичне та ін.) Проаналізувавши визначення різних науковців відносно суті соціального виховання, можна зробити висновок, що першою формою виховання, що зародилась у первісному суспільстві, було саме соціальне виховання. Необхідно відзначити, що без вироблення навиків соціальної поведінки людина розумна не вижила б як біологічний вид. Адже саме колективний суспільний спосіб життя, з яким тісно пов’язані соціальне виховання, взаємна підтримка, був одним із факторів антропогенезу. Доцільно охарактеризувати підходи світової науки щодо походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Спенсер Г., ЛетурноШ.) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П.Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К.Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф.Енгельс, Л.Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці. Завдяки праці біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні. Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування.

<br>

<b>66. Простежте ідеї соціального виховання у поглядах античних філософів. </b>

В ті прадавні часи, коли майже у всьому світі більшість етносів не мали навіть своєї писемності, у Древній Греції вже сформувалась своя система освіти і виховання. Великим рушієм в розвитку виховання та зародженні педагогічної думки Древньої Греції була культура міст-полісів. Освіченість в тогочасному суспільстві вважалась необхідним і невід’ємним атрибутом гідного громадянина поліса. Виховання та освіта різних міст-держав відрізнялися між собою. Найвідоміші з них — Спарта та Афіни. Педагогічний досвід Спарти був забутий в силу своєї виховної традиції, але звичаї фізичного виховання, загартовування молодого покоління використовувалися і в інші епохи. Найефективнішою система освіти і виховання була в Афінах. Тут діяли музичні та гімнастичні школи, гімназії та ефебії, а педагогічний досвід афінян поширився і на наступні епохи. Слід також відмітити, що саме Еллада була колискою шкіл як осередків освіти і науки.В епоху Еллінізму (після розпаду імперії Олександра Македонського) система грецької освіти поширюється по Середземномор’ю, проникає в Причорномор’я, на Кавказ, в Середню Азію та Індію. В самій же Греції в цю епоху відбулися важливі зміни в сфері виховання та освіти. В Афінах, наприклад, видозмінилася система шкільного виховання: після музичної та гімнастичної освіти учні мали навчатися в граматичних школах. Змінилися програми гімназій, втратила свій військовий характер ефебія, з’явилися філософські школи. В Еллінську епоху виникають нові центри освіти. Одним з них була Олександрія — єгипетська столиця династії Птоломеїв, вона і послужила своєрідним містком між Елладою та Римом.В період розквіту Римської імперії виховання в сім’ї, яке мало релігійний характер і діяло до цього часу, поступилося своєю позицією державній системі освіти. В перші століття нашої ери в Римській імперії склалися стійкі зміст, система і методи освіти. Основними вважалися дев’ять шкільних дисциплін, з яких в подальшому були виключені медицина та архітектура.Таким чином сформувалась система семи вільних мистецтв. Діти навчались спочатку в тривіальних, а потім — в граматичних школах. Далі військова підготовка здійснювалась в легіонах. Пізніше вже з’явились риторичні школи.Виховання та навчання в ранніх християн було зорієнтовано на Біблію. Першими вчителями християн вважались Ісус Христос та його апостоли. Раннє християнство надавало великого значення сімейному вихованню. Християни навчали своїх дітей в суспільних навчальних закладах. Далі вже християнська церква почала організовувати свої школи катехуменів, потім з’явилися школи катехізису, які перетворилися в кафедральні і єпископальні школи. Утім, християни здобували вищу освіту і в навчальних закладах античного типу.Велику роль в зародженні педагогічної думки Античного світу зіграв найбільший представник філософії софістів, видатний діяч і мислитель Сократ. Він був родоначальником діалектики. Головним завданням вчителя він вважав пробудження великих сил в душі учня. Бесіди Сократа викликали в слухачів велике емоційне піднесення. Вчительська діяльність цього видатного педагога була дорожчою для нього самого за власне життя.В розвиток педагогічної думки Стародавньої Греції зробив свій вагомий внесок найвідоміший учень Сократа Платон. У тисячолітній історії світової культури Платону належить чільне місце. Він приділяв багато уваги питанням сім’ї, особистості вихователя, організації навчання й виховання дітей і молоді. Погляди та ідеї давньогрецького філософа справили значний вплив не тільки на становлення античної педагогіки, а й на розвиток її як науки у наступні століття.Серед видатних діячів світової науки і культури почесне місце посідає мислитель і педагог античного світу Аристотель. Його педагогічні погляди актуалізовувалися в різні часи і епохи, були джерелом філософсько-педагогічних концепцій багатьох педагогів світу.

<br>

<b>67. Розкрийте ідеї Д.Локка, які покладені в основу першої світської системи виховання та концепції усунення бідності. </b>

Досліджуючи проблеми формування особистості, відзначав негативний вплив суспільства на молоду людину.

Життя і діяльність Д. Локка співпади з епохою Англійської революції ХVП ст. У своїх філософських і соціально-педагогічних творах він намагався теоретично осмислити корінні зміни, що відбувались у суспільному житті.Більше 30 років життя Д. Локка були пов’язані з Оксфордським університетом, де він у різні роки викладав грецьку мову, риторику, етику. Д. Локк розробив філософсько-психологічну теорію “чистої дошки”, яка полягає у запереченні існування в свідомості людини “вроджених” ідей і уявлень. Психіка людини від народження подібна до чистої дошки, або чистого аркуша, де ще нема ніяких записів.Теорія “чистої дошки” привела Локка до визнання вирішальної ролі виховання у розвитку дитини. Він вказував, що на 9/10-х люди стають добрими або злими, корисними чи не корисними завдяки вихованню.Його концепція виховання і освіти детально викладена у творі “Думки про виховання” (1693 р.), де міститься програма виховання джентльмена. Джентльмен – це дворянин за походженням, ділова людина, яка уміє розумно і вигідно вести свої справи, має хорошу фізичну підготовку та відрізняється “витонченістю” манер поведінки у товаристві. Віддаючи данину традиціям світського виховання навчанню танцям, фехтуванню, верховій їзді і т.д. Д. Локк послідовно наполягав на практичній спрямованості навчання, так як це необхідно “для ділових занять у реальному світі”.Виходячи з практики тогочасного дворянського виховання, Локк відстоює домашнє, індивідуальне виховання дітей і категорично виступає проти шкільної освіти, оскільки остання є відбитком суспільства, яке за своєю суттю аморальне. Реалізацію своєї виховної програми Локк пропонує починати з фізичного виховання, яке повинно сприяти зміцненню здоров’я дитини, її загартуванню: “Здоровий дух у здоровому тілі”.