Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Історія соц.пед

..doc
Скачиваний:
35
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
587.26 Кб
Скачать

-досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту й умов життя людей;

-забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили;

-гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальних захист, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

-переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім'ям;

-забезпечення підтримки соціально найвразливіших верств населення;

-вплив на демографічну ситуацію в напрямку підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, збільшення тривалості життя;

-значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Організаційна будова сучасної соціальної політики включає наступні складові компоненти:

1) сфера праці та заробітної плати;

2) соціальний захист населення;

3) соціальне забезпечення;

4) соціальна робота.

В Україні в останнє десятиріччя набув поширення волонтерський рух. Це діяльність, яка спрямована на допомогу іншим здійснюється добровільно не заради матеріальної користі. Вона потребує ефективних механізмів залучення, відбору і навчання потенційних волонтерів. Значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях багатьох регіонів. Історія нашої країни багата на власний досвід становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні й у наші дні, коли гостро постала потреба вдосконалення як існуючих державних структур соціальної допомоги і створення нових, що відповідатимуть сучасним умовам та вимогам, так і розгортання різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, створили унікальний соціальний простір, підгрунтя для винекнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, зробили культурний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.

<br>

<b>36.Розкрийте значення Стоглавного Собору 1551 року для розвитку благодійності і попечительства. </b>

У 1551 р. - час правління Івана Грозного - на зборах вищого духовенства Росії (Православної церкви) - Стоглавом Соборі - констатувався факт небувалого розвитку жебрацтва, і недостатності заходів, що вживаються для його запобігання. Існуюча система фінансування давала збої через нестачу коштів і недосконалості форм організації роботи. Прийняте Собором рішення є черговим значним кроком на шляху розвитку системи соціального захисту і визнання необхідності державного регулювання у поєднанні з громадською діяльністю в галузі вирішення соціальних питань. Офіційно вводяться категорії осіб які підлягають призрению і визначаються його форми. Зауважимо й розмежування за джерелами фінансування: прокажені і старі повинні отримувати дах, їжу і одяг, а «здорові» - харчуватися по дворах.

Починає формуватися державна інфраструктура системи соціального захисту через будівництво та утримання лікарень, сирітських будинків, богаділень, будинків престарілих незаконнонароджених немовлят. З'являється нова функція системи соціального захисту - створення гамівних і прядильних будинків для людей гулящих і їм подібним - фактично створюється система зайнятості та підготовки кадрів.

<br>

<b>37.Охарактеризуйте особливості благодійності, соціальної допомоги і підтримки на Русі у кінці ХУІ і в ХУІІ с. </b>

Благотворному націєтворчому процесу України XVI–XVII ст. сприяли не тільки окремі вида-

тні історичні діячі, а й братства – національно-релігійні та громадсько-культурні організації. Вони

виникли у критичний для України час, коли гноблення рідної культури та православної віри досягло

своєї вершини. Саме тоді на громадську арену вийшло міщанство – верства українського суспільства,

яка в історії держави до того часу відігравала незначну роль. Вона й очолила справу порятунку пра-

вославної віри, культури, оновлення церковного й духовного життя українців й місії благодійництва.

З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. “Полюби ближнього твого, як самого себе” ця формула стала моральним закликом , що визначає сутність вчинку індивіда.

Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.

В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший - пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов'янських земель.

Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки.

<br>

<b>38.Охарактеризуйте державну благодійну політику соціального захисту дітей у Росії в ХVIII. </b>

У другій половині XVIII-XIX ст. продовжує складатися державно-адміністративна опіка в Росії. Її формування розпочалося із петровських реформ, які суттєво змінили систему захисту і допомоги вразливим категоріям населення. У суспільстві визначився новий підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет принципів колективізму, то в епоху формування абсолютизму значущість людини розглядалася з позицій її трудової вартості. Ось чому розпочалось викорінення професійного жебрацтва, здійснення секуляризації монастирських земель, підсилення ролі держави у підтримці нужденних.

      У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.

      Спочатку державна участь у розв'язанні проблем, пов'язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.

      Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов'язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.

      Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з'явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини П. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під “промисел розпусти”, порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики (1, 27).

      Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської.

<br>

<b>39.Охарактеризуйте особливості турботи про дитинство і сирітство у період правління Петра І. </b>

Спеціальні державні установи для дітей-сиріт з’явились у XVIII столітті. Подальший розвиток сирітські дитячі установи дістали за часів Петра І, який 4 листопада 1715 року видав Наказ “Про відкриття шпиталів для незаконнонароджених дітей”. Ці шпиталі існували за рахунок місцевих прибутків, а також пожертвувань приватних осіб і церкви. Але внаслідок наявності великої кількості дітей-сиріт було прийнято розпорядження передавати сиріт на виховання. Їх закріплювали за вихователями, а тих дітей, хто досяг 10 років, переважно хлопчиків, віддавали в матроси. Незважаючи на те, що Петро І намагався ввести певну систему співвідношень між державою і громадською турботою, його реформаторська діяльність не змінила характеру громадського опікування на місцях. Дуже високий показник смертності дітей до одного року викликав необхідність передавати дітей добропорядним людям на утримання і виховання, що було визначено Указом Катерини ІІ від 7 листопада 1775 року “Учреждения для управления губерний”.

<b>

<b>40.Розкрийте підходи Катерини ІІ до турботи про дітей і сиріт</b>

Нового забарвлення піклування над дітьми-сиротами набуває за Катерини ІІ. Під впливом західноєвропейських просвітницьких ідей Катерина ІІ не тільки створює дитячі будинки для дітей-сиріт, а й наказує влаштовувати їх у сім’ї. Бачення нею відповідної форми сімейного піклування над дітьми-сиротами суттєво відрізняється від розуміння цієї ж форми попередниками. Крім того, новацією було і те, що за Катерини ІІ незаконнонароджені підкидьки не закріпачувались, а закріплялись до виповнення повноліття за відомством приказів громадських установ, а згодом ставали вільними, навіть врахо­вувалась думка сироти під час влаштування її на роботу і вирішення її подальшої долі. Таким чином була здійснена суттєва і дієва спроба впорядкування державно-правової охоро­ни дітей, які залишилися без батьківського піклування.

Життя дітей, які перебували у сирітських виховних будинках, було надто важким. Ці будинки були тісними і налічували інколи понад 1000 дітей. Величезне скупчення малюків в умовах, коли медицина ще не володіла засобами боротьби з інфекційними захворюваннями, коли санітарно-гігієнічні умови і комунальні зручності, в сучасному розумінні, тільки зароджувались, призводило до значної дитячої смерт­ності: 1764 р. померло 424 із 542 дітей, які поступили, інколи вмирало 80–87 дітей із кожних ста.

<br>

<b>41.Розкрийте роль імператриці Марії Федорівни у вирішені долі дітей-сиріт</b>

У 1797 році долями дітей-сиріт почала опікуватись друга дружина Імператора Павла І - Марія Федорівна. Вона знаходила час аби відвідати Виховні будинки, особисто поспілкуватись з дітьми.

Кількість дітей, яких передавали на виховання до закладів, з кожним роком збільшувалась, і в 1815 році ця цифра тільки в Москві становила приблизно 3 100 дітей на рік (що порівняно з 1795 роком майже удвічі більше). Аналогічна ситуація була й в інших містах імперії, в тому числі в Києві та Харкові. Таким чином виникла потреба запровадження профілактичних заходів проти відмови від дитини. І таких заходів було вжито. У 1807 році було прийнято рішення про створення інституту "міського виховання" [6, 35]. Бідним матерям почали виплачувати певну суму коштів на утримання дитини. Причому ця платня видавалась до досягнення дитиною 7-річного віку.

Окрім цього немовлят з закладів продовжували віддавати у „государеві" села селянам „доброї поведінки", а за вихованням дітей у сім'ях встановили нагляд. Інспекторів, які мали їздити по селах, Марія Федорівна відбирала дуже ретельно. Часто вона особисто зверталась з проханням до селян-вихователів „берегти її діточок", заохочувала їх подарунками та грошовими винагородами. За свідоцтвом дослідника Н. Яблокова: "Обя­занность прiискивать надежныхъ воспитателей была возложена (въ 1797 г.) на экспедицiю Государственнаго Хозяйства. Надзоръ за воспитанiемъ питомцевъ въ деревняхъ былъ порученъ особымъ членамъ Опекунскаго Совѣта..." З часом Виховні будинки стають лише тимчасовим притулком для сиріт, і майже всіх дітей з них передають на виховання у сім'ї селян, де вони виховуються до повноліття. А у 1837 році було видано указ, за яким всіх без виключення дітей-сиріт необхідно було виховувати в селах. Важливо зазначити, що прийняття цього указу, а також ціла низка інших заходів були зумовлені не лише надмірною кількістю дітей у закладах, але й розумінням того, що жодна форма державного піклування не зможе замінити дитині сім'ю.

Ще одним прикладом сімейної форми може слугувати наступний культурологічний факт. В українській мові існує словосполучення  «піти у прийми», тобто стати прийомним членом сім'ї. Людина, найчастіше підліток, йшла на заробітки в більш заможну сім'ю. Однак на відміну від батраків або найманих робітників, до такої людини ставилися як до члена сім'ї: він їв разом з іншими членами сім'ї, жив з ними в одному домі. Іноді такий „прийомний член сім'ї" не отримував будь-якої заробітної плати, а працював лише за житло та їжу. Тобто можна казати, що діти виступали суб'єктом економіки. І така ситуація з використанням дитячої праці, і особливо прийомних дітей, існувала аж до ХХ сторіччя, до тих пір, поки Міжнародна організація праці не звернула увагу на цю проблему.

<br>

<b>42.Розкрийте вплив історичних процесів в Україні ХУІ-ХУІІ с. на розвиток соціально-педагогічних ідей та практики соціальної роботи. </b>

європейські культурні впливи помітно позначилися на філософсько-педагогічних поглядах та педагогічній культурі українського народу. Джерелом, з якого ці погляди беруть свій початок, є синтез стародавньої язичницької культури східних слов'ян і візантійської християнської традиції. Перша є рушієм розвитку "народної педагогіки" та пов'язаних з нею уявлень про соціалізацію молоді; інша, свідомо запозичувана як потужний засіб соціальної інтеграції, сприяла становленню державних інститутів, зокрема модернізації суспільних механізмів соціалізації, інститутів освіти і насамперед виховання. Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.

Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, закладені з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.

Необхідно відзначити, що епоха Українського Відродження /друга половина XV-ХVII ст./ в історії соціальної роботи співпадає з періодом церковно-державної благодійності. Для цього етапу є характерним переплетення двох провідних напрямів суспільної опіки, що взаємно доповнюють один одного. Перший – продовження традицій Володимира Великого та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, перестарілих, сиріт та інших категорій нужденних; другий – посилення організуючого начала, вдосконалення форм і розширення масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Значну соціальну допомогу вразливим верствам населення у вказаний період продовжували надавати монастирі та церква.

Крім релігійної і просвітницької діяльності монастирі розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.

<br>

<b>43. Охарактеризуйте благодійну діяльність українських братств (ХVІ-ХVІІст.) </b>

Братства – це українські релігійно-національні організації. Своїм корінням вони сягають XVст., але найактивніша й наймасовіша їх діяльність припадає на XVI – XVIIст. Братства об’єднували у своїх лавах ремісників, селян, запорозьких козаків, купців та українських магнатів. Братчики поділялись на старших і молодших. Періодично скликалися збори. Вибори, згідно зі Статутом, відбувались раз на рік. Значна роль братств у сфері благодійної діяльності. Завданням православних братств було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовували свята – “кануни”. Згодом братства розширили свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи потрапили в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні православної церкви; брали участь у спробах відновити єпископію у Львові. Братства спочатку були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового характеру. Більшість членів Луцького братства становили шляхтичами, а в Київському було багато духівництва. В 1616 році до Київського братства вступили гетьман Петро Сагайдачний із Військом Запорізьким. Братства рішуче виступали проти патронату, польсько-католицької пропаганди, національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духівництва, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке “втручання світських людей”, міщан – “кушнірів і кожум’як” у церковні справи й прерогативи єпископів викликало з їх боку невдоволення. Братчики наглядали за моральністю мирян. Особливо переслідували різних чарівників та чарівниць і передавали їх єпископському суду. Братчикам заборонялось спілкуватись також з тими, хто ходить до ворожок і чарівниць. Під пильним наглядом перебували і вчинки самих членів Львівського Успенського братства. Кожен з них повинен був бути зразком у всьому. Отже, братства мали чітку структуру, були досить дисциплінованими організаціями. Значна увага приділялась благодійній та філантропічній діяльності, що виливалась у різні форми допомоги бідним, убогим і сиротам, будівництві шпиталів, сиротинців тощо.

Отже, благодійна діяльність українських братств далеко виходила за межі меценатської та філантропічної спрямованості, а скоріше була втіленням гуманістичних поглядів українців на немічність, старість, убозтво. Вагома меценатська робота, проведена братствами щодо налагодження книгодрукування, організації навчально-освітнього процесу на новій гуманістичній основі, впорядкування й реформування внутрішньо-церковного життя – усе це створило величезний авторитет братствам, зробило їх основними суб’єктами культурно-національного відродження України того періоду.

<br>

<b>44. Охарактеризуйте традиції турботи про дітей, сиріт і немічних на терені Запорізької Січі</b>

Українське козацтво виникло у XVI ст. як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді.

      Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: готувати фізично-загартованих з міцним здоров'ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховувати у молоді український національний характер та світогляд, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, прагнення бути милосердними.

      У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого - школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі контакти вносили радість.

      На берегах річки Самари в Подністров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча – скрізь по Україні були благодійні установи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Було таких шпиталів, як свідчать джерела, у Ніжинському полку – 138, у Чернігівському – 118, у Лубенському – 107, у Переяславському – 52, у Полтавському – 42 і т.д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

      У ставленні до заїжджих і захожих людей запорізькі козаки завжди були дуже гостинні. Суворо дотримувались любові до мандрівників. У Запорожжі будь- хто міг з'явитися в курінь жити, їсти, пити, не висловлюючи вдячності за гостинність. Там ніхто не смів докоряти старій людині, що вона даремно їсть хліб.

<br>

<b>45.Проаналізуйте систему благодійності, яка склалася в Росії у другій половині ХІХна поч.ХХ ст. </b>

Система піклування отримала цілісне оформлення і розвиток в епоху імператорської Росії. Саме тоді державне піклування стало важливим чинником функціонування всієї сфери соціальної допомоги, посилення її організаційного початку. Однак у той історичний період воно не було головним компонентом системи соціальної допомоги. Визначальна роль тут належала суспільному призрению, суб'єктами якого були церква, селянські громади, органи місцевого самоврядування (земства, міські думи, управи) та ін Активно розвивалася благодійність, що досягла найвищого підйому в другій половині XIX початку XX в. Це час по праву називають її В«золотим вікомВ». Серед різноманіття форм громадської благодійності слід виділити установи, що поєднували в собі елементи благодійності та піклування Необхідність формування цілісної системи державного піклування диктувалася значним зростанням на рубежі XVII-XVIП ст. чисельності жебраків, що жили милостинею. Переймаючи досвід країн Заходу, Петро I прагнув використовувати в Росії їх практику адміністративного обмеження жебрацтва. Політика заборонних дій, що широко використовувалася в Західній Європі, в умовах Росії трансформувалася в систему репресивних заходів щодо професійних жебраків. Найбільш болісно в російському суспільстві сприймалося вимогу влади не давати В«безрозбірноїВ» милостиню жебракам. Однак адміністративно-насильницькими заходами боротьба з професійними жебраками обмежувалося. Наслідуючи приклад французького короля Людовика XIV, цар-реформатор мав намір у всіх губерніях створити притулки-шпиталі В«для всякого роду прізреваемихВ». Система державного піклування, що існувала в Росії з петровської епохи до початку XX ст., була орієнтована на надання соціальної допомоги та підтримки нужденним верствам населення. Серед її основних компонентів можна виділити: діяльність держави щодо збільшення числа богаділень-госпіталів, робітних будинків, сирітських притулків; державне забезпечення функціонування наказів громадського піклування; організацію громадських робіт; соціальне забезпечення відставних чиновників, військовослужбовців та їх сімей; формування правових і організаційних засад соціального страхування та ін Піклуючись про долю хворих і калік воїнів, Петро I своїм указом від 31 січня 1712 наказав засновувати повсюдно для піклування за ними особливі шпиталі.У першій половині XIX ст. для впорядкування роботи з надання допомоги бідним стали створюватися спеціальні організаційні структури, однією з яких був Московський комітет з розбору і призрению жебраків. Сюди вони доставлялися зі столичних вулиць. Після проходження медичного огляду їх мили в лазні, одягали в новий одяг з солдатського сукна, годували. Немічні потім направлялися до притулків, богадільні, а здорові жебраки - на роботи. Державних коштів, що виділяються на утримання робітних будинків, було недостатньо [7]. Тому різні благодійні товариства, активно діяли в Росії в другій половині XIX - початку XX в., Залучали на ці цілі приватні пожертвування. Так, у Москві в 1890 р. Товариство допомоги бідним відкрило будинок працьовитості. Тут прізреваемих отримували нічліг, харчування і можливість працювати. Деякий відсоток їх заробітку передавався на користь Товариства. p align="justify"> Соціальної обов'язком держави в усі часи була турбота пр...о дітей-сиріт. Чисельність сирітських притулків, існували в нашій країні до початку XVIII ст., Була недостатньою. Особливо тяжке була доля позашлюбних дітей, багато з яких гинули від рук своїх же батьків. У 1706 р. новгородський митрополит Іова відкрив поблизу Новгорода сирітський будинок для таких В«аморальні немовлятВ». Петро I підтримав цю ініціативу, визначивши на утримання сирітського установи доходи з декількох монастирських вотчин. Пізніше в спеціальних царських указах (1714, 1715 рр..) Ставилося завдання більш широкого поширення практики створення сирітських будинків. У період правління Катерини II було посилено увагу до проблеми дітей-сиріт. Для їх утримання і навчання стали створюватися виховні будинки. p align="justify"> Крім державних коштів на утримання виховних будинків направлялися і засоби міст, де вони функціонували. Причому з часом роль останніх все більш зростала. Держава ж зі свого боку надавало цим сирітським установам певні пільги (звільнення від мита при укладанні контрактів, можливість придбання сіл, будинків, землі, відкриття невеликих фабрик, заводів, майстерень тощо).

<br>

<b>46. Охарактеризуйте діяльність вітчизняних благодійних закладів і товариств другої пол. ХІХ-поч.ХХст. Як форм соц. Підтримки незахищених верств населення</b>

Як відомо, благодійність – це діяльність, завдяки якій громадські та приватні ресурси добровільно спрямовуються їхніми власниками для допомоги окремим соціально незахищеним групам людей, вирішення суспільних проблем, а також поліпшення умов громадського життя. Така підтримка надається не тільки біднякам, які живуть у злиднях, а й тим людям (громадським активістам, фахівцям, представникам творчих професій, учням і студентам) та некомерційним і неполітичним організаціям, котрі відчувають нестачу в коштах для вирішення індивідуальних, професійних, культурних та суспільних завдань. Традиція благодійності, яка протягом століть була важливою складовою суспільного життя на українських землях.               У Російській імперії проблема доброчинності почала розглядатися з середини 50-х рр. XIX ст., коли в країні розгорнулася публічна дискусія із багатьох її аспектів. Особливо поглиблене теоретичне осмислення цього явища проглядається з кінця XIX ст., що пов’язане з підвищеним інтересом громадськості до цієї теми

Після 1917 р. доброчинність була визнана явищем класового (перш за все буржуазного) суспільства. Тому ця проблема за радянських часів зовсім не досліджувалася.

Українські науковці теж приділяють дедалі більшу увагу вивченню історії вітчизняної благодійності. Пояснюється це як недослідженістю проблеми, так і тим, що доброчинна діяльність є одним із механізмів практичної взаємодії суспільства й держави, характеризується своєрідними організаційними формами, соціальними пріоритетами й особистими прагненнями благодійників, соціальне значущими результатами.

Таким чином, дослідження благодійної діяльності місцевих промисловців характеризуються фрагмен­тарністю, досі не написано історії благодійності Півдня України, не створено цілісної картини її розвитку, у тому числі в XIX– на початку XX ст. – саме в той період, коли вона досягла своєї найвищої вершини.

Отже, безкорисливість деяких доброчинних вчинків можна поставити під сумнів. Однак соціальний зміст та суспільне значення такої діяльності важко заперечувати. Історія зберегла багато імен меценатів, діяльність яких була продиктована ідеєю безкорисливого служіння суспільним інтересам, потребою реалізації своїх кращих людських рис. Саме духовно мотивована доброчинність набувала найбільшого соціального ефекту. Одним з найголовніших напрямків благодійної діяльності промисловців Півдня було підтримання освіти взагалі, і особливо професійної освіти.