Історія соц.пед

      На початковій стадії розвитку соціальної педагогіки як теорії і методики виховної справи, вона скеровувалася на поширені кризові явища бездомність дітей, дітей-сиріт, та ін., виконуючи функції соціальної роботи. Ця соціальна допомога включала в себе педагогічну частину у випадках опіки над дітьми чи підлітками та виховний вплив на об'єкт турботи. Вважалося, що соціальна педагогіка повинна не лише задовольняти базові потреби, але й формувати відповідальність за своє життя, самостійність, вміння і бажання діяти, вчитися навичкам життя у суспільстві. 

      Отже, на початку соціальна педагогіка займалася насамперед сиротами, але охопила інші верстви населення після введення принципу обов'язковості освіти. На її розвиток вплинули культурні зміни, їх доступність до поширення, поява мас-медіа. До виховних впливів школи і родини додалося безліч інших від бібліотеки до кінотеатрів, що є типовою ознакою індустріалізованого суспільства. З кінця XIX ст. соціальна педагогіка розвивалася переважно у руслі вирішення суто соціальних проблем періоду війн і дезорганізації суспільства.

<br>

<b>75. Охарактеризуйте соціально-педагогічні ідеї ГербертаСпенсера в контексті розвитку провідних напрямів у соціальній педагогіці ХVІІІ-ХІХ століття</b>

Що стосується педагогічних поглядів на моральне виховання, то воно, за Г.Спенсером, виходить з принципів утилітаризму. Він не вірив, що можна було навчити моральності, але, незважаючи на це, він не сумнівався в прогресі людської моральності. На його думку, про це турбується сама природа, яка спонукає людину до необхідності доброї поведінки. Виховання має обмежуватися методом природних наслідків, тобто, як колись радив Руссо, не карати дитину, а лише допускати, щоб вона доти терпіла сумні наслідки, які природно виникають з її вчинків, поки в неї не пробудиться почуття морального. Г. Спенсер уважав, що основні переваги природного методу у вихованні полягають у тому, що: по-перше, цей метод дає людині раціональне поняття про добру й погану поведінку через власну перевірку добрих і поганих наслідків; по-друге, коли дитина матиме тільки важкі наслідки своїх власних поганих вчинків, то більш-менш чітко усвідомить справедливість покарання, яке вона відчула на собі; по-третє, у тому, що, визнаючи справедливість покарання і приймаючи його за посередництвом невидимого діяча, а не з рук батьків або вихователів, дитина не так озлоблюється, і характер її не дуже псується, у той же час батьки, виконуючи пасивну роль, тобто, даючи дитині можливість відчути природне покарання, зберігають душевний спокій; по-четверте, внаслідок попередження взаємних образ між батьками й дітьми встановлюються більш справедливі стосунки і, отже, зміцнюється їхній взаємовплив.

<br>

<b>76. Дайте загальну характеристику основних напрямів соціально-педагогічних досліджень в Україні кінця ХVІІІ – початку ХХ століття</b>

Історичні аспекти становлення і розвитку соціальної педагогіки в Україні ґрунтовно не розглянуті. У колі наукових інтересів національних педагогів в кінці ХVIII – на поч. ХХ ст. перебували проблеми:

усунення соціальної несправедливості та встановлення соціальної гармонії в суспільстві, одним із шляхів для досягнення якої є соціальне виховання (Г. Сковорода, Т. Шевченко та ін.); вплив соціального середовища і колективу на формування особистості (Т. Шевченко, К. Ушинський, С. Русова та ін.); соціально-педагогічна діяльність в системі освіти, наближення закладів освіти до життя (М. Пирогов, С. Русова, Х. Алчевська); роль засобів виховання в соціалізації особистості (Г. Сковорода, К. Ушинський, О. Духнович, С. Русова та ін.); особливості педагогічної роботи з дефективними дітьми (С. Русова); розширення сфери дії соціальної педагогіки, окрім дітей з девіантною поведінкою, хворих, сиріт, на доросле населення (С. Русова, Х. Алчевська та ін.) виховання милосердя, смиренності, притаманних християнській релігії («Руська трійця» М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький; Г. Сковорода та ін.)

Необхідно відзначити філантропічну діяльність національних діячів із створеня шкіл та благодійних установ, чим плідно займались О. Духнович, М. Корф, Х. Алчевська, С. Русова. Українських мислителів, у творчості яких є елементи соціальної педагогіки, можна умовно віднести або до буржуазнодемократичного чи ліберального, або до радикального (революційнодемократичного) напрямів соціальнопедагогічного руху. Представники першого напряму прагнули реформ у галузі освіти та виховання, але не пов’язували їх з перебудовою суспільного устрою (К. Ушинський, М. Пирогов та ін.). Представники другого прагнули до повалення існуючого ладу, навіть революційним шляхом, тому що тільки після повалення несправедливого устрою можлива реорганізація освітньо-виховного процесу (Т. Шевченко, І. Франко та ін.). (О.І. Янкович, В.А. Поліщук).

<br>

<b>77. Охарактеризуйте соціально-педагогічні ідеї Г.Сковороди. </b>

Г.С. Сковорода (1722-1794), видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській Академії, по закінченні якої поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишився мандрівним філософом і учителем. Г.С.Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом, гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є благородство, вдячність.

Він першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання, тобто спорідненого з природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. “Без природи як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутаєшся”Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки із світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав прароду як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без врахування природних можливостей людини. У байці “Жайворонки” читаємо: “Багато людей без природи значні діла зачинають, та погано кінчають”Г.С.Сковорода – прихильник принципу природності у вихованні. Він вважав, що виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народуГ.С.Сковорода був прихильником гармонійного виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання – важливий елемент його педагогічної системи. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності. Мислитель обстоював необхідність навчання всіх дітей, незалежно від їх соціального стану. Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль “сродної праці” у житті людини. Успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, бадьорість духу, а також гуманізм та милосердя.

У чесній праці Г.С.Сковорода вбачав один із шляхів усунення бідності як суспільного лиха. Зокрема, у байці “Жаби” відзначає: “Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро може, а чесне ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку Г.С.Сковорода приділяв увагу фізичному вихованню. Воно повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, в турботі про матір в період вагітності і годування дитини.

Засобами фізичного виховання називає режим, чистоту, акуратність, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.

Мислитель висловив важливі думки щодо сімейного виховання. Вважав, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Ставив питання про культ батька і матері в сім’ї, називаючи їх іконами божими для дітей.

Сковорода схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвої мудрості, критикував тих, хто заохочує до чванливості, егоїзму (“Вбогий Жайворонок”). Таких батьків, хто передоручав виховання дітей нянькам, порівнював із зозулями.

Ідеї Г.С.Сковороди про залежність суспільного прогресу від поширення освіти та виховання, необхідність самопізнання для вибору “сродної” праці свідчать про те, що у його творчості є елементи соціальної педагогіки. Він також аналізував фактори соціалізації особистості, серед яких – традиції, звичаї та обряди рідного народу.

<br>

<b>78. Простежте ідеї соціального виховання у творчості Т.Шевченка. </b>

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій. Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу. У 1847 р. Шевченка заарештували і заслали в Оренбурзькі степи рядовим солдатом. Після заслання жив у Петербурзі. Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах. Вірив у велику силу виховання. Виняткову роль у вихованні відводив сім’ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім’ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює порядність у стосунках. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті “Наймичка” зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя. Сімейне виховання не може замінити виховання суспільного, яке передбачає життя серед однолітків, спілкування з дорослими, ознайомлення з соціальними обставинами. Ніяке, навіть найкраще поставлене сімейне виховання не в силі забезпечити підготовку добре зорієнтованих в життєвих умовах юнаків і дівчат. психологічна загадка зображена у повісті “Близнецы”, де показано, яка може бути різниця завдяки суспільному вихованню між двома хлопчиками-близнюками, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

Отже, проблеми, які вирішувались теоретичною педагогікою, Шевченко розв’язав при допомозі художніх засобів. Він виділив три фактори формування особистості:

- задатки, набуті в дитинстві;

- система виховних впливів учбового закладу;

- вплив соціального середовища, яке оточує виховання.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал, яким для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитістьТ.Г.Шевченко належить до радикального (революційно-демократичного напряму) соціально-педагогічних досліджень. Він мріяв про школу та виховання, створення яких пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Як революційний демократ Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, які відігравали важливу роль у поширенні освіти серед трудящих. Надавав їм матеріальну підтримку. Так, у 1860 році в Петербурзі він, разом з іншими письменниками, виступив на літературному вечорі на користь недільних шкіл. Він регулярно передавав їм частину своїх коштів після реалізації видань “Кобзаря”.

У листах до М. Костомарова та М.Чалого Шевченко підкреслював, що необхідно створити спеціальні підручники для всіх шкіл. Сам він взявся за написання одного з них – “Букваря Южнорусского”. Закінчив роботу над ним у 1860 році, вже тяжко хворим. “Буквар” був виданий у кількості 10 тис. примірників (вартість 3 копійки). Книжечка нараховує усього кільканадцять сторінок, але це “прощальна лебедина пісня нашого національного генія”

<br>

<b>79. Охарактерезуйте соціально-педагогічні ідеї К.Ушинського</b>

Ушинський обґрунтував питання про єдність теорії і практики. Виховання, яке не спирається на педагогічну теорію, порівнює з пустоцвітом, із знахарством у медицині.Головне в педагогічній системі Ушинського – звернення до принципу народності, як особливої для кожного народу ідеї виховання.Ушинський закликав до створення якомога більшої кількості народних шкіл з хорошими вчителями, наголошував, що навчання у них має відбуватись рідною мовою.Складовою частиною ідеї народності з Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання. К.Д.Ушинський визначив фактори, які особливо сильно впливають на виховання особистості: навчання, праця, гра, природа, життя, релігія. Основним соціальним фактором і засобом виховання К.Д.Ушинський називає працю. На його думку, вона є джерелом не лише фізичного, розумового і морального вдосконалення, але і існування людини взагалі. К.Д.Ушинський показав взаємозв’язок між працею і щастям людини. Багатство, відсутність праці діють руйнівно не тільки на моральність, але навіть і на щастя суспільства. Погану послугу зробив би державі той, “хто знайшов би засіб відпускати їй щороку всю ту суму грошей, яка необхідна її громадянам . Якби люди винайшли . казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком замінює всяку працю людини ., то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділа б суспільством, саме суспільство розпалося б: із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитись”

<br>

<b>80.Розкрийте ідеї М.Пирогова про соціально-педагогічну діяльність в системі освіти. </b>

Пирогов зробив великий внесок у розвиток освітньої справи в Україні. У період 1856-1858 рр. він був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858-1861 рр. попечителем Київського учбового округу. Останні роки свого життя провів у садибі “Вишня” на Поділлі. Пирогов з болем відзначав, що питання виховання не стали поки що питаннями життя. Сучасне йому суспільство не приділяло їм потрібної уваги, не піклувалося про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Найбільш суттєвим недоліком, а вірніше, вадою сучасного виховання, М.І.Пирогов називав становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду несправедливою, такою, яка не відповідає інтересам держави, педагогіки і моралі. Не належність до якогось стану і матеріальна забезпеченість, а нахили і здібності до навчання ось що, на його думку, повинно визначати фактичну можливість для кожного отримати ту чи іншу освіту. М.І.Пирогов розвивав важливий напрямок соціально-педагогічних досліджень соціально-педагогічна діяльність в системі освіти. Мова йде про вплив соціальної педагогіки на зміст навчання, мету і характер виховання, про боротьбу та формування особистості.Він відзначає, що ми привикли протиставляти життя школі і школу життю, що життя йде своїм шляхом само по собі, а виховання і навчання своїм. Значна частина людей переконані, що навчання є тільки підготовкою до справжнього життя. Як правило, починають вчитись, виховуватись у дитячому віці, і поняття про виховання, навчання і школу зливаються з поняттям про дитячий вік людини. М.І. Пирогов вважав, що необхідного покращення життя можна досягти шляхом широких соціальних перетворень, в основі яких повинні бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток науки і освіти в Україні. Його вимоги ліквідації станового характеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу широким масам трудящих, ідея гармонійного розвитку всіх вроджених “сил народу” висунули М.І.Пирогова в ряди видатних громадських діячів, тих педагогів, у творчості яких простежуються елементи соціальної педагогіки.

<br>

<b>81.Розкрийте зміст соціально-педагогічних поглядів С.Русової. </b>

Софія Федорівна Русова (Лідфорс) (1856-1940) активний громадський діяч періоду української революції, перша жінка педагог-теоретик в Україні, соціальний педагог, письменниця. Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової концепція національного виховання. Поряд із соціальним вихованням в дитячих охоронках, захистках, садках, школах О.Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. С. Русову турбували проблеми загальної освіти. Для оволодіння нею необхідно ширше використовувати народні бібліотеки, шкільні книгозбірні, читальні, недільні школи, систематичні курси, краєзнавчі музеї, педагогічні курси для батьків тощо. С.Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Спочатку вона виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання, яка була тоді поширена в Україні. У працях С.Русової значна увага приділена проблемам благодійності і моральності. Зрештою, в історію свого народу вона ввійшла як великий філантроп, як людина, яка ніколи не стомлювалась надавати допомогу і підтримку жінкам, дітям, сиротам та іншим вразливим категоріям населення.

<br>

<b>82. Охарактеризуйте розвиток соціальної педагогіки в період наукової революції ХХ століття. </b>

Для соціальної педагогіки важливий світоглядний підхід педагогів ХІХ – початку ХХ ст. щодо розвитку гуманістичних засад, ставлення до людини як до цілісної і неповторної цінності, усвідомлення того, що людина не засіб, а мета суспільного й особистого розвитку (К. Ушинський, П. Лесгафт, М. Пирогов, Л. Толстой, Б. Грінченко, М. Драгоманов, П. Каптєрєв, Х. Алчевська та ін

Соціальнопедагогічні концепції, заклади та технології в історії розвитку педагогіки ХІХ – ХХ ст.:

- становлення і розвиток суспільного дошкільного виховання (Г.-Ф. Фребель, С. Русова);

- дошкільне виховання, початкове навчання і освіта дітей, які мають особливі потреби (М. Монтессорі, Л. Брайль);

- становлення опікунської педагогіки (Йозеф Чеслав Бабіцький (1880 – 1952 рр.) автор терміна «опікунська педагогіка» і альтернативних форм опіки над дітьми; Казімеж Єжевський (1877 – 1948 рр.) – засновник «сирітських гнізд» та ін.);

- соціальне виховання, шкільна освіта і розвиток дітей, які мають проблеми з навчанням (вальдорфська педагогіка як втілення антропософії Р. Штайнера);

- прагматичний підхід та орієнтація на життєві потреби шкільного навчання (Дж. Дьюї, Г. Спенсер);

- заклади інтернатного типу для дітей-сиріт та дітей девіантної поведінки (А.Макаренко, Я. Корчак);

- розвиток особистості в закладах позашкільного виховання та організаціях самовиховання (Г. Ващенко, С. Шацький). (Н.І. Жигайло)

Розвиток соціальної педагогіки у ХХ ст. пов’язаний з дискусією у філософській і соціологічній літературі з питань про соціалізм, його потенційні можливості у вихованні людини нового типу: людини-творця, людини-громадянина, людини-колективіста.

Учасниками цієї дискусії були В. Соловйов, Г. Спенсер, А. Луначарський та ін. У російській літературі були популярні погляди Ф. Достоєвського, Л. Толстого про перетвореня суспільства на основі морального самовдосконалення людини, залучення її до істинної релігії, добра, гуманізму. Соціальна педагогіка 20х років розвивалася за такими напрямами: формування методологічних засад взаємодії школи із соціальним середовищем; розробка нових методик, педагогічно обґрунтованих зв’язків із сім’єю, громадськістю, державою; участь школи в політичному житті та боротьбі; взаємодія школи з економікою регіону; піднесення духовної

культури соціального середовища; зв’язок з творчою інтелігенцією, боротьба з безпритульністю, важковиховуваністю, участь у ліквідації безграмотності населення, піднесення фізичної культури.

<br>

<b>83. Простежте розвиток ідей соціального виховання у альтернативних системах європейської педагогіки початку ХХ століття (Г.Кершенштейнер, Д.Дьюї, В.Лай, М.Монтессорі, С.Френе, Р.Штайнер, Я.Корчак). </b>

Трактування принципу демократизації освіти мало певну специфіку в різних теоретичних концепціях реформаторів. Так, для представників експериментальної педагогіки (Е.Мейман, В.А.Лай, А.Біне, Е.Торндайк) характерним був факт відмови від орієнтації навчально–виховного процесу на середнього школяра і обов’язкове врахування інтересів кожної дитини. У поглядах теоретиків трудової школи (Г.Кершенштейнер, Р.Зейдель) принцип демократизації отримав дещо інший прояв.

В.А.Лай вірив, що таємниця навчання полягає в дії, а тому пасивне навчання має бути замінено спостережливо–зображувальним, а словесна школа – школою дії. В.А.Лай висунув ідею створення школи дії, спираючись на тезу про єдність сприйняття, розумової переробки сприйнятого та зовнішнього вираження, що мають складати провідні елементи навчання. Це положення В.А.Лай розглядав передусім виходячи з природи дитини, тобто як реакції швидкого пристосування до оточуючих умов.

Д.Дьюї зазначав: ”Соціальне середовище має виховуючий, формуючий вплив настільки, наскільки індивід бере участь у будь-яких суспільних видах діяльності. Він знайомиться з метою цієї діяльності, отримує навички цієї діяльності, вивчає її зміст тощо”. Д.Дьюї вважав, що шлях стихійного пошуку є характерним і природним для дитини, а завдання педагога полягає у тому, щоб допомогти пізнати те, що спонтанно зацікавило дитину, а не пропонувати їй для вивчення щось примусово. Дитина має у процесі самостійного дослідження відкрити для себе властивості та закономірності предметів та явищ, а вчитель може лише відповісти на її питання у разі їх виникнення. Д.Дьюї вірив, що пізнавальна активність, допитливість дитини є достатніми для її повноцінного інтелектуального розвитку і освіти. Тож, концептуальні положення теорії Д.Дьюї такі:

дитина повторює шлях людства у пізнанні;

засвоєння знань є спонтанним, некерованим процесом;

дитина засвоює матеріал, не просто слухаючи чи сприймаючи органами чуття, а як наслідок потреби у знаннях, що виникла у неї, причому дитина є активним суб’єктом власного навчання.

Досвід М.Монтессорі також продемонстрував ефективність так званого ”природного навчання”, під яким розумілася певна організація навчального середовища (дитячий садок), яка перетворила навчання на яскравий елемент життя дитини. А представники вільного виховання наполягали на необхідності ”створити чудовий світ, у якому дитина отримує можливість вільно зростати”. У центрі педагогіки М.Монтессорі знаходяться такі питання як: проблема саморозвитку дитини; створення спеціальної системи виховання та навчання, в якій центральну роль відіграє „підготовлене середовище" та своєрідний дидактичний матеріал; різновіковий підхід до виховання та навчання дітей; необхідність вивчення дитини педагогом задля сприяння її успішному „самобудівництву", її духовному розвитку. Таким чином, шлях до гуманістичного виховання М.Монтессорі вбачала у створенні спеціального педагогічного, інструментованого і збагаченого стимулами саморозвитку дитячого середовища, де все повинно бути пристосовано до будови тіла дитини. М.Монтессорі відмовилась бачити суть виховання в авторитарному впливі на дитину, висувала проблему, організовуючи спеціальне педагогічне оточення, яке найбільш відповідає її потребам.

Георг Кершенштейнер (1854 – 1932) метою трудових занять вважав підготовку до професійно спрямованої фізичної праці, у той час як Джон Дьюї розглядав трудове навчання і виховання в школі як необхідну умову загального розвитку дітей. Педагог вважав, що заняття з праці повинні стати ”центром, навколо якого угруповуються наукові заняття”. Представники функціональної педагогіки у Франції та Швейцарії (Е.Клапаред, А.Фер’єр, С.Френе та інші) наполягали на використанні як ефективного способу виховання дитячої гри.

На ідеях антропософії ґрунтувалася система виховання німецького педагога Рудольфа Штейнера (1861-1925), яку називають «вальдорфською антропософією», «вальдорфською педагогікою», оскільки Вальдорфські вільні школи були засновані Штейнером у Вальдорф-Асторії (поблизу німецького міста Штутгарта).Штейнерівська педагогіка постала не як програма чи система методичних прийомів, а як педагогічний світогляд, що є результатом багаторічного практичного досвіду. Навчальні заклади, які сповідують її, постають як цілісний соціально-педагогічний організм, заснований на ідеї виховання людини як вільної особистості, котра бере активну участь у соціальному житті. Головним завданням виховання у них вважають розвиток у дитини здатності відчувати; вміння творчо ставитися до життя, пізнання природи, суспільства; вироблення художнього смаку. Тому підхід Р. Штейнера називають педагогікою росту, терапії дитини, гуманістичною або антропософічною. Науковою основою вальдорфської педагогіки є пізнання людини, стрижнем її - бачення людини як фізичної, душевної та духовної істоти. Провідні ідеї штейнерівської педагогіки (всебічний розвиток дитини, зв'язок розвитку з соціальним середовищем, спільне емоційне життя дорослого і дитини) засновані на філософських засадах життя

Відомий польський лікар, письменник, педагог, директор Будинку сиріт у Варшаві, автор книги «Як любити дітей» Януш Корчак (1878-1942) помилку виховання вбачав у неповазі до особистості, яка розвивається. Ставлення дорослих до дітей він називав «протекціонізмом», свідченням якого є демонстративне заступництво, постійне бажання допомагати, спрямовувати, робити все за них. Те, що у Декларації про права людини називається правами, наголошував Я. Корчак, насправді є не правами, а обов'язками дорослих стосовно дітей. А одна з проблем дитинства полягає у тому, що головне право дитини (право на повагу) не передбачає можливість їй бути такою, якою вона хоче або може (право бути собою). Тому принципи гуманістичної педагогіки мають засновуватися на свободі і правах дитини.

Видатний французький педагог, автор оригінальної педагогічної технології, заснованої на ідеях гуманізму і самовідданої любові до дітей, Селестен Френе (1896-1966) стверджував, що у кожній дитині втілено більше істин, ніж У всіх педагогічних підручниках світу разом узятих. Його педагогіка вивершується на основі сформульованого «ядра цінностей». Такими цінностями він вважав здоров'я дитини, визнання дитячого прагнення до максимального саморозвитку, створення сприятливого для розвитку дітей середовища, забезпечення «природного, живого і всебічного виховного процесу». Вони визначають головну мету виховання: «максимальний розвиток особистості дитини в розумно організованому суспільстві, яке буде слугувати їй і якому вона сама буде слугувати».Основними засобами реалізації цієї мети С. Френе вважав природу, працю в школі-майстерні, розумову діяльність під час індивідуалізованих занять, художню творчість, власний досвід дитини, якого вона набуває у трудовій діяльності.