Історія соц.пед

<br>

<b>47. Охарактеризуйте благодійну діяльність земств у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття</b>

  Як відомо, благодійність – це діяльність, завдяки якій громадські та приватні ресурси добровільно спрямовуються їхніми власниками для допомоги окремим соціально незахищеним групам людей, вирішення суспільних проблем, а також поліпшення умов громадського життя. Така підтримка надається не тільки біднякам, які живуть у злиднях, а й тим людям (громадським активістам, фахівцям, представникам творчих професій, учням і студентам) та некомерційним і неполітичним організаціям, котрі відчувають нестачу в коштах для вирішення індивідуальних, професійних, культурних та суспільних завдань [1].Традиція благодійності, яка протягом століть була важливою складовою суспільного життя на українських землях, сьогодні є актуальною як у науковому плані, так і в практичному застосуванні, що спонукає постійно звертатися до її історичного досвіду. Історіографія питання благодійної діяльності підприємців Півдня поділяється на два блоки. До першого входять роботи, присвячені загальній історії благодійності Російської імперії у зазначений період. Інший вид досліджень – роботи, що висвітлюють діяльність промисловців Півдня України, де, зокрема, піднімається питання їх доброчинних справ. Таким чином, в кінці XIX- на поч. XX ст. виникла соціальна робота як окрема галузь знань. Саме на кінцеву мету – встановлення соціальнї гармонії у суспільстві – спрямовувались наукові дослідження в цій науці. Вперше було покладено початок професійній соціальній роботі. Розв’язати назрілі у суспільстві проблеми допомоги вразливим категоріям населення могли лише добре підготовлені спеціалісти.

 З останньої третини XIX ст. суттєві зміни в соціально-економічному житті надали нового імпульсу розвиткові благодійності в Україні, насамперед громадської, яка характеризувалася в значній мірі сплеском соціальної творчості, різноманітними організаційними формами й напрямами застосування, соціальними пріоритетами та особистими прагненнями благодійників. І хоча безкорисливість деяких доброчинних вчинків підприємців можна поставити під сумнів, однак соціальний зміст та суспільне значення такої діяльності важко заперечувати.

<br>

<b>48. З’ясуйте роль приватної благодійності в Росії та Україні у другій пол.ХІХ-на поч.ХХ</b>

Вивченню ролі приватної благодійності в розвитку сере­дньої освіти приділяється все більше уваги. Перші спроби досліджень у цій галузі були зроблені в другій половині XIX – на початку XX століття Реформи середини XIX століття сприяли розвитку в Російській імперії приватної благодійності, яка була безпосередньо пов’язана з громадсько-педагогічним рухом. Власне, сам цей рух мав можли­вість існувати, в основному, завдяки приватній благодійності. Утво­рення незалежних громадських організацій було особливістю росій­ського суспільства того часу, навіть певним чином характеризувало суспільно-політичну ситуацію в імперії. Важливість появи таких ор­ганізацій визначається попереднім періодом, коли Микола І, якого налякали події 1848–48 років у Західній Європі, заборонив найменший вияв приватної ініціативи в будь-якій галузі. Навіть істо­рик М.Погодін, який був одним з найбільших прибічників доктрини “офіційної народності”, вважав, що в Росії настав час “тьмы невежества” та “кладбищенского безмолвия”. Лібералізація суспільства на початку царювання Олександра II відразу ж викликала появу різно­манітних добровільних професійних, просвітницьких, фі­лантропічних товариств. Незважаючи на багатоцільовий характер цих утворень, вони відображають дуже важливу тенденцію в розвитку суспільного життя імперії, а саме появу незалежної громадської ду­мки, становлення нової громадської свідомості, прагнення до са­мостійної суспільної діяльності. Бажання брати активну участь у громадському житті, впливати на соціально-культурний розвиток суспільства було настільки сильним, що вижило в період реакції 70–80-х років XIX століття і навіть ще більше посилилося наприкінці XIX – у 10-х роках XX століття [йбільш продуктивним виявом приватної благодійності в галу­зі підтримки середньої освіти були Попечительські ради та Товарис­тва по підтримці найбідніших учнів, які діяли при гімназіях і реаль­них училищах.Попечительські Ради мали свої статути, які затверджувався Мі­ністерством внутрішніх справ у згоді з Міністерством народної осві­ти. Таким чином, вони діяли під контролем Міністра внутрішніх справ і губернатора, як його представника в губернії, та Міністра освіти. Існували Попечительські Ради за рахунок членських внесків (близько 10 карбованців). Очолювалися Попечительські ради, як правило, дворянами. Це пояснюється високим матеріальним і сус­пільним становищем представників цього стану. Сприяв розвиткові благодійної діяльності і високий матеріальний добробут населення регіону.Яскравим прикладом збереження традицій благодійності серед українського дворянства, предками якого були давні козацькі роди, є родина Донець-Захаржевських. У 1867 році І.Донець-Захаржевський пожертвував Зміївському повітовому училищу 5050 карбо­ванців для відкриття відділення для дівчаток. Завдяки цьому учили­ще в 1870/71 н.р. було перетворено на жіночу прогімназію.До складу Попечительських рад входила необмежена кількість членів – повнолітніх, чоловічої та жіночої статі. Вони повинні були виконувати певні обов’язки і мали певні права. Члени ради розподі­лялися на почесних і дійсних, кожна рада мала свого почесного голову,скарбника та секретаря. Обов’язково до складу ради входили почес­ний попечитель, який обирався на три роки особами або організаці­єю, що вносили пожертви на користь навчального закладу. Керівництво справами Попечительських рад належало комітету та загальним збо­рам членів громади. Посади голови, його заступника, секретаря були виборними, відповідно на один і три роки. Очевидно, входити до складу Попечительської ради було досить престижно та почесно, наприклад, “представители интеллигентского класса Змиевского уезда” пропонували свою допомогу Зміївській жіночий гімназії за умо­ви прийняття їх до складу ради [8. – Спр.12. – Арк.8]. Рада звернулася до Попечителя Харківського округу з клопотанням дозволити такий за­хід. Прохання було задоволене.До складу Попечительських рад входили обов’язково члени Педагогічної ради гімназії або училища. Це, безумовно, забезпечувало тісніший зв’язок із навчальним закладом, давало можливість бути в курсі всіх його насущних проблем, ретельно пильнувати за витратами коштів. Представники від повітових земств також входили до складу Рад. Це забезпечувало взаємозв’язок між ними та середніми навчальними закла­дами, яким вони надавали різнобічну допомогу. Загалом проблема контролю за фінансами була розроблена досконало. Попечительські ради працювали в умовах гласності. Вони обов’язково вели журнали з протоколами засідань, на яких обговорювали свої проблеми, вирі­шували нагальні справи, заслуховували фінансові звіти, які публіку­валися в пресі.

<br>

<b>49. Розкрийте особливості формування наукових підходів до соціальної благодійності в Західній Європі </b>

Процес заміни церковно-монастирської системи соціальної опіки на державну охопив досить довгий період часу. У кожній з європейських держав існували свої особливості переходу до нової форми благодійності та її реалізації. Традиційно вважається, що початком реформ у соціальній політиці стали перетворення 1520-1530-х рр.: і в плані адміністративних заходів, і в плані практичних кроків з централізації соціальної допомоги у містах. У більшості європейських держав реформування системи соціальної допомоги йшло тим же шляхом, що у Франції та Англії.

ХVІ ст. стало часом глобальних змін в сфері соціальної політики. Проте приватна благодійність, виражена в роздачі милостині, під впливом загальної християнської традиції ще не втратила своєї сили. Публічні акти благодійності залишались складовим елементом похоронів і релігійних свят. Поряд з новими поглядами на проблеми надання допомоги потребуючим існувала і традиційна концепція бідності. Лише у першій чверті ХVП ст., коли відзначались особливо урожаї, економічний застій і масове збідніння трудящих, нова соціальна політика отримала остаточну перемогу.

Результатом цього стала кардинальна зміна критеріїв визначення бідності. Тепер бродяги вважались небезпечними злочинцями. На перший план виходили трудові сім’ї, що збідніли через низьку зарплатню або через безробіття. Саме їм суспільство надавало тимчасову підтримку. На постійну допомогу могли розраховувати перестарілі або невиліковно хворі, зареєстровані за місцем свого проживання.

Таким чином, нова соціальна політика у ставленні до потребуючих шарів населення включала в себе два елементі: а) прагнення трудовлаштувати “здорових” бідняків і бродяг, підкріплене репресіями; б) організація централізованої системи допомоги.

<br>

<b>50.Розкрийте особливості оформлення теорії соціальної роботи на початку ХХ століття (до 1920 р.) </b>

Теорія соціальної роботи — сукупність сформованих у процесі пізнавальної, практичної діяльності уявлень, концепцій, понять, які відображають закони, закономірності, принципи, тенденції розвитку соціальної роботи, обґрунтовують моделі практики і техніки втручання.

З огляду на загальні ознаки теорії як системи понять, уявлень про дійсність і особливості соціальної роботи як науки, прикладної діяльності вчені по-різному обґрунтовують і розкривають зміст поняття «теорія соціальної роботи».

Науковому етапу допомоги і підтримки передувала законодавча практика, яка на протязі двох з половиною століть розробляла питання регламентації існування бідних і злидарів у державах Західної Європи, а потім у США.

Розвитку суспільної думки в галузі соціальної допомоги послужили теорії природного права, що замінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як культурно-історичного феномену призвело до поняття права людини і рівності людей. На основі такої ідеології з’явились гуманістичні вчення Геллерта, Клопстока, Гердера та інших.

У XIX ст. був сформований соціально-політичний світогляд лібералізму або солідарності, представлений різноманітними концепціями. Їх ключовими словами стали бідність, несправедливість. Однак основними постулатами даного світогляду є відповідальність і моральний обов’язок держави перед особистістю за неможливість створити всі умови для її нормального існування.

Велика увага при розробці підходів до надання допомоги приділялась дослідженню соціального становища нужденних. Перш за все вивчалися умови їх життя, а також проблеми проживання, заробітної плати, здоров’я та інші чинники. Вивчення умов життя того, що потребує допомоги, фактично призводило до вивчення умов життя його сім’ї. Таким чином, з’явилися концепції, що змінивши сім’ю, можна змінити і само суспільство.

Процес допомоги складався з наступних основних етапів:

- отримання інформації;

- діагноз (дослідження стану соціального відхилення);

- прогноз;

- лікування (надання допомоги клієнту).

<br>

<b>51. Охарактеризуйте  розвиток нових методів та підходів у соціальній роботі за кордоном у 1930-1945 рр. </b> 

в 1930-1945 рр.. відбувається розвиток методів індивідуальної роботи в діагностичної та функціональної школах, проходять наукові дискусії про пріоритетах в методах підтримки нужденних, формуються підходи до групової соціальної роботи та роботи в громаді.

Подальше розвиток діагностичних підходів пов'язане з діяльністю Г. Гамільтон, яка розширює поняття В«діагнозВ» і дає його нове трактування згідно тенденціям у соціальній роботі. Діагноз як основа методу переосмисляется, і тепер він сприймається не як установка до дії, а як робоча гіпотеза для розуміння особистості клієнта, його ситуації і його проблеми.

Діагностична школа ставила перед собою наступні завдання:

• застосування моделі передбачення в соціальній роботі з клієнтом;

• підвищення дієвості стосовно до випадку;

• визначення процедур підтримки в самій моделі.

Полеміка між діагностичної та функціональної школою щодо пріоритетів у методах підтримки тривала досить довго. Функціональна школа базувалася на психології розвитку і філософії екзистенціалізму. Попередні події життя клієнта не грали якоїсь ролі, а соціальний працівник виступав як помічник, який полегшує і регулює взаємовідносини клієнта з оточуючими, підвищуючий і розвиває не проявлений потенціал клієнта. Діагностична ж школа поставила на центральне місце не клієнта, а соціального працівника і ряд процедур: діагностику проблеми, приписи, план лікування.

<br>

<b>52.Проаналізуйте розвиток основних положень світової соціальної роботи у 1945-1960 рр. </b>

Розвиток теорії соціальної роботи проходило в даний період в контексті подальшої полеміки між діагностичним і функціональним підходами.

У 1957 р. було опубліковано дослідження Ф.Бістека (F.Biestek), де осмислювався взаємодії соціального працівника і клієнта. Взаємодії в методах індивідуальної роботи він представив у вигляді системи динамічних інтеракцій між соціальним працівником і клієнтом, спрямованих на досягнення клієнтом саморегулювання і розвитку.

Ф.Бістек визначив основні принципи взаємодії соціального працівника з клієнтом таким чином:

індивідуалізація;

відкритість у вираженні почуттів;

контроль над емоційним розвитком клієнта;

недирективної у відносинах;

розвиток самостійності;

конфіденційність.

Метод індивідуальної роботи отримує свій подальший розвиток і на рівні оформлення практичної теорії.

Хелен Харріс Перлман (Helen Harris Perlman) синтезувала підходи діагностичної та функціональної школи, запропонувавши як нової моделі індивідуальної роботи «метод рішення проблем». Тим самим психосоциальное лікування і функціональний підходи були синтезовані і отримали свій подальший розвиток в практиці соціальної роботи.

Основний підхід Х.Х. Перлман грунтується на тому, що процес допомоги складається з двох головних компонентів: процесу допомоги й особистісних ресурсів індивіда. Розглядаючи дозвіл проблем клієнта у вузькому сенсі, на рівні його запиту, дослідниця пропонує розвивати мотивацію клієнта, його здатності до діяльності, розширювати його особистісні ресурси. Істотними понятійними домінантами її теоретичного підходу є такі поняття, як місце, проблема, процес, ресурси.

Під проблемою розуміється ситуація, при якій індивід не в змозі самостійно реалізувати свої потреби, що ускладнює його соціальне функціонування. Під процесом - повторювана послідовна модель діяльності, що приводить до зміни в потрібному напрямку проблеми клієнта. Процес здійснюється через серію цілеспрямованих дій в суб'єкт - суб'єктній взаємодії соціального працівника і клієнта.

Послідовність дій Х.Х.Перлман представляє в наступному вигляді:

випуск негативної енергії, зняття занепокоєння, захист і допомога у формуванні позитивної мотивації, підтримка;

зняття емоційної блокади;

раціоналізація проблеми. (Соціальний працівник спільно з клієнтом формулює нове розуміння проблеми, формує ставлення до неї, встановлює, що з'явилося проблемою і що визначило цей вибір і наступні дії);

соціальний працівник спільно з клієнтом знаходить доступні і сприятливі можливості і ресурси, які допомагають у вирішенні проблем клієнта і які відповідають його середовищі і його ефективним ролям.

На рівні техніки процес взаємодії соціального працівника і клієнта зводився до таких основних процедур:

ідентифікація проблеми клієнта й тих подій, які її викликали;

взаємне переконання клієнта й соціального працівника в правильності попереднього розуміння проблеми;

збір та аналіз інформації;

складання плану взаємодії, його реалізація й еволюція.

<br>

<b>53. Охарактеризуйте систему соціального забезпечення, яка формувалася у Росії в перше десятиріччя після встановлення радянської влади </b>

В умовах нового державного утворення змінилась не тільки структура управління і господарювання та суспільні відносини, а й модель соціальної допомоги. Її попередні форми, а також назви органів і структур були визнані як такі, що не відповідають соціалістичному розумінню завдань соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині, благодійності. У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялась громадянського суспільства і, як наслідок цього, у системі допомоги і захисту починала домінувати держава. Вона стає головним суб'єктом допомоги, причому церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності.

      Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка, яка охоплює різні сфери людської діяльності, практично зводилась лише до проблем соціального забезпечення. Відбувалось звуження парадигми допомоги, багато видів соціального патронажу, що виникли еволюційним шляхом, у суспільній практиці втрачалось.

      Відмовившись від засади благодійності, більшовицька партія проголосила про перехід до комуністичного забезпечення, за якого кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний – дорослий чи неповнолітній, може сподіватися, що держава не дасть йому померти від голоду, прийде йому на допомогу.

      Деклароване соціальне забезпечення, однак, було невіддільним від марксистської теорії класової боротьби і поширювалося лише на “своїх”, тобто відданих радянській владі, покірливих. Тому, проголошені високогуманні засади, прийняті закони стосовно соціального захисту не зашкодили виморити голодом (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.) понад 10 млн. українських селян, попередньо силою позбавлених будь-якого продовольства, за достатньої кількості вироблених у самій Україні харчових продуктів (2, 35).

      Соціалістичний “гуманізм” не заважав також позбавляти засобів до існування, даху над головою, висилати у спеціальні концтабори чи на спеціальні поселення (на Північ і Схід Росії, у пустелі Казахстану) 200 тисяч українських розкуркулених селянських родин, мільйони жінок, вдів, дітей “ворогів народу”, ні в чому не винних (як самі “вороги народу”). Усяка благодійність чи просто гуманне ставлення до репресованих (навіть колишніх) та їх родин не тільки не заохочувалося владою, а й жорстоко каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у тому числі галицької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалися.

<br>

<b>54. Розкрийте особливості формування української радянської системи соціального захисту населення в 30-ті роки ХХ століття. </b>

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об'єднання глухонімих. Ці громадські організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на роботу. Згадані організації користувались цілим рядом пільг при оподаткуванні, оренді приміщень, медико-санітарному обслуговуванні, квартплаті і т.п. У 1931 році при Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна Рада із працевлаштування інвалідів. Рішенням уряду за ними на промислових підприємствах бронювалось 2 % загальної кількості робочих місць.

      У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робітників. Певною надбавкою до реальних доходів трудящих були суспільні фонди споживання – видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров'я, освіти, культури.

      Більшість дослідників соціальної роботи дотримуються думки, що в цей період великою помилкою було намагання влади замкнути всю діяльність із соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу економічно розвинутим, багатим країнам. У ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших, зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не отримала схвальної оцінки сьогодні і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров'я, які були приречені на смерть.

<br>

<b>55. Проаналізуйте стан вітчизняної соціальної допомоги в роки другої світової війни та повоєнний час. </b>

З початком другої світової війни усе життя й діяльність багатомільйонного населення було переведено на її засади. Таким чином, здійснювалася величезна робота з переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення. Евакуйованим і біженцям необхідно було надати тимчасове житло, організувати їх харчування, працевлаштування, видачу товарів повсякденного попиту, виплату допомог і пенсій. Здійснювалося квартировлаштування евакуйованого населення в місцевих сім’ях, з ними ділилися харчами й одягом. Особливе щиросердя проявила громадськість, переважно жіноцтво, щодо влаштування українських сімей, які десятками тисяч були евакуйовані до Середньої Азії. Навесні 1940 р. ці комітети утворили у Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет, обравши його головою відомого географа Володимира Кубійовича. “УКЦ являв собою український заклад соціального забезпечення, обов’язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров’я, освіти, у допомозі військовополоненим та у представництві інтересів українських робітників, які виряджалися до Німеччини” Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. Життя сотень тисяч поранених воїнів було врятовано завдяки переливанню крові, яку здавали донори в тилу і на фронті. Товариство Червоного Хреста України підготувало і направило на фронт тисячі медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць. Вони були поруч із бійцями, брали участь у підпіллі, працювали в санітарних поїздах. Активісти Червоного Хреста брали безпосередню участь у наданні допомоги пораненим і хворим воїнам на полях битв, при їх транспортуванні в тил, в госпіталях, а також в наданні допомоги населенню, що постраждало від нальотів ворожої авіації та воєнних дій. З початком війни 1941-1945 рр. вийшла низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941 року (на четвертий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941 р. були створені комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної Армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку. Нових рис і масштабів набули у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами. У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а з кінцем 50-х років розпочався новий етап розвитку соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширилося коло осіб, яким надається пенсія, а й в самостійну галузь виділилося законодавство про соціальне забезпечення. Ним покладено початок загальному державному пенсійному забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгоспників був дуже далекий від прожиткового мінімуму. Найважливішою сферою діяльності соціального обслуговування населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, державне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші категорії громадян). Фінансування державного соціального страхування забезпечувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного бюджету.

На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч воно було зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отримувала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана "Кремлівська" лікарня та деякі інші) і члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги отримували безкоштовно партійні та державні чиновники (із своїми родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім цього, щороку вони отримували спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. У 70-х роках декларувалися такі основні засади соціального забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громадських коштів. Головним напрямком діяльності Міністерства соціального забезпечення на початку 80-х років стає соціальне забезпечення не працевлаштованого населення

<br>

<b>56. Конкретизуйте шляхи вирішення проблеми дитячої бездоглядності й безпритульності у вітчизняній історії початку ХХ століття. <b>