Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
історія вся.docx
Скачиваний:
29
Добавлен:
22.02.2016
Размер:
169.57 Кб
Скачать

39. Політика українізації та її наслідки

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації (українізації). Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували ключовим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський і М. Скрипник. З самого початку проти українізації виступив партійний і державний апарат. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років в органах радянської влади в Україні працювали в основному російські або російськомовні чиновники. Більшість з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, і всіляко саботували її здійснення. З великими труднощами в другій половині 20-х років вдалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно здійснювалась українізація партійного апарату. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років обслуговувалася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювали переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилася. Українізація почала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Проте українізацію її ініціатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії — перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найважливіших засобів досягнення цього завдання і допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва. З початку 30-х pp. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

40. Культура українців епохи сталінізму

У 1929 до влади прийш Й. Сталін. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найвідомішою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві. Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». З 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози. Після війни було відн пересл та ідеологічний тиск, нова хвиля бор з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. У 1947 на пленумі Спілки письм України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута гучна камп проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повн був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творч М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі». Були пров кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазн наук, що зумовило відстав вітчизняних вчених від світ рівня.