23. Галицько-Волинський літопис як пам’ятка історіографії

В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII - XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи - «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200 р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та західно­європейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха.

В зв'язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з різних історичних оповідань десь наприкінці 80-х років XIII ст., є продовженням попереднього літописання і уривається, без всякого закінчення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицько-Волинського літопису були так звані західноруські літописи.

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкреслювали, що Галицько-Волинський літопис являє собою поодиноке і надзвичайно цікаве явище в нашій історіографії. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам'яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст., але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-Волинський літопис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення.

Питання про дальший розвиток південноруського літописання після появи останньої редакції «Повісті минулих літ» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Галичині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам'ятки історичних творів, що існували в XI -XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосередньо до наших днів не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повісті минулих літ» (1116 р.), а потім перенесені в третю редакцію «Повістей» (1118 р.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повісті минулих літ», наприклад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любецького з'їзду князів 1100 р., до з'їзду в Витичеві. Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагічності, є неперевершеним зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення.

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустрічаються уривками в Київському літопису XII ст. — про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо. Ці записи є свідченням того, що в Галицько-Волинській так само, як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літописання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 рр. працювало в певній послідовності не менше п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 рр. включно; редакція включно до 1285 р.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р.

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків - Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належить освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів - князів волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою — короткою згадкою про смерть удільних князів - Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

За своїм змістом Галицько-Волинський літопис відобразив події ХІТІ ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами - Галич, Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо. Самовидець виступає також у повістях про так звані «многи мятежи и великия бещисленыя рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців - «Данилови же гоняшу на половцех донележе конь его застрелен бысть гнедый». Такі деталі про княжого коня міг свідчити лише самовидець, живий свідок цих подій.

Літопис починається з огляду подій від перших років об'єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської - Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові. Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволо­діння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки, що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування — на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно-любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким почина­ється літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами пере­гукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, -«дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягти, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає велико­князівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От головы и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожными боярами, воздвига­ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчелы к матце, яко жажючи воды ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою — «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60 — х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставления князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитания над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича, автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжників XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

Літописи та інші історико-літературні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

Письмові історичні пам'ятки XI - XIII ст. мають безпосереднє відношення до української історіографії. Традиції руського літописання були успадковані пізнішою історіографією України XIV - XVI ст.