12.1. Особливості становлення класового суспільства і держави в арабів

На початку VІІ ст. в арабських племенах Аравійського півострова йде інтенсивний розклад первісних відносин. Роз-виток землеробства і тваринництва веде до майнової диференціації суспільства, використання рабської праці. Вожді родів і племен (шейхи, сейїди) базують свою владу не тільки на звичаях, авторитеті та повазі, але й на економічній могутності. У середовищі бедуїнів (жителів степів і напівпустель) зустріча-ються салухи, що не мають засобів існування (тварин) і на-віть тариди (розбійники), яких виганяли з племені.

Племена Аравії були роз’єднані і мали повну самостійність навіть у релігійних справах. Майже кожне плем’я мало своє божество (ідола) і не бажало визнавати інших. Поширені були християнство й іудаїзм. Нестача родючих земель призводила до війн між племенами.

У VІ ст. на Аравійському півострові існувало декілька незалежних дофеодальних держав. У старійшин родів і племінної знаті зосереджувалося багато тварин, особливо верблюдів. Вони претендували і на кращі пасовиська та колодязі. У ви-падку вдалих набігів військовополонених перетворювали на рабів і змушували пасти тварин. Рабська праця витісняла працю вільних.

Разом з тим, у регіонах, де було розвинуте землеробство, відбувається процес феодалізації. Цей процес охопив міста-держави, зокрема, Мекку. На цьому ґрунті виникає релігійно-політичний рух – ханіфізм. Цей рух був спрямований проти племінних культів, за створення спільної релігії з одним бо-жеством.

Халіфський рух був спрямований проти родоплемінної знаті, у руках якої була влада в арабських феодальних державах. Цей рух виник у тих центрах Аравії, де феодальний устрій набув більшого розвитку і значення – в Ємені та місті Ятрибі. Він охопив також і Мекку, де одним із його представників був Мухаммед.

Спочатку халіфізм не мав підтримки у м. Мецці, але під впливом соціальних потреб населення, перейшов на інший етап розвитку, який можна уже розглядати як виникнення но-вої релігії, яка стала називатись “іслам” (покірність).

Виникнення ісламу пов’язано з іменем Мухаммеда (570 – 632 рр.). Мухаммед проголошував необхідність нового по-рядку, який виключав існуючу роздробленість між племена-ми. Всі араби незалежно від їхньої належності до племен і родів повинні були скласти єдину народність. Їх керівником мав стати Пророк – “посланець Бога на землі”. Єдиною умо-вою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і чітке виконання її приписів. Це підривало попередній родовий по-діл і закладало основи державного утворення.

Серед простих людей нові ідеї знайшли підтримку. Вони прийняли Іслам, тому що давно втратили віру в могутність племінних божеств, які не захищали їх від бідувань і розорення. Але народний характер руху налякав багатих, і знать Мекки виступила проти Мухаммеда. У 622 р. Мухаммед змушений був тікати до Медіни (622 р. – рік хіджри (втечі), від нього мусульмани ведуть літочислення), де знайшов підтримку у місцевої знаті, яка була не задоволена конкуренцією з боку знаті Мекки.

Через декілька років після хіджри арабське населення Медіни ввійшло до складу мусульманської громади, якою ке-рував Мухаммед. Він виконував функції не тільки правителя Медіни, але й судді та військового керівника.

Збройні сутички з Меккою були тривалими, і в 630 р. вона здалась медінцям. Після знищення ідолів предметом шанування і культу залишився відомий фетиш – “чорний камінь”, що вмонтований у стіні храму Кааба.

Мухаммед помер у 632 р. Після його смерті постало питання про наступників на посаду верховного голови мусульман. У цей час найближчі родичі і соратники (родоплемінна і купецька знать) консолідувались у привілейовану групу. Керівником мусульманської громади було проголошено Абу Бекра, найближчого соратника Мухаммеда. Він прийняв ти-тул “Халіфа”, що значить “наступник”, “заступник”.

У VІІ – VІІІ ст. були завойовані величезні території: Ближній і Середній Схід, Північна Африка та деякі інші ра-йони. Так, восени 633 р. араби вступили в Сирію і Палестину, у 635 р. взяли штурмом Дамаск, у 638 р. – Єрусалим, у 640 р. – Єреван, у 645 р. завершили завоювання Єгипту, у 642 р. – Лівії, у 647 р. – Тунісу. У 651 р. завоювали Іран і у 654 р. дійшли до Тбілісі.

Одним із важливих стимулів руху арабів на нові землі була відносна перенаселеність Аравії. Корінні жителі завойованих земель майже не чинили опору загарбникам, тому що знаходились під ігом інших держав, які нещадно їх експлуатували. Вони не були зацікавлені у захисті старих панів та їх порядків. Крім цього, причинами військових успіхів арабів були релігійний фанатизм, а також виснаження феодальних Візантії та Ірану. У результаті завоювань було ство-рено величезну феодальну державу, яка на початку була централізованою. Подальша феодалізація призвела до розпаду держави, який розпочався з середини VІІІ ст. Намісники халіфів – еміри поступово робляться незалежними, у кінці Х ст. розпад халіфату завершується. На його руїнах виникають Ко-рдовський халіфат (Іспанія) і Халіфат Фатімідів (Єгипет). У середині ХІ ст. халіфат був завойований турками.