Іі. Історико-філософський вступ Тема 2. Основні історичні типи філософії

1. Антична і середньовічна філософія.

2. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

3. Німецька класична філософія.

Приступаючи до вивчення першого питання “Антична і середньовічна філософія”, студенту слід знати, що до античної філософії відносять філософські вчення Давньої Греції і Давнього Рима з кінця VII ст. до н.е. й по VI ст. н.е.

Перші грецькі філософи прагнули зрозуміти природу, світ як ціле і проникнути в його сутність, ставили задачу виявити єдине начало усього сущого й знаходили його в різних матеріальних речах (космоцентризм). Так, засновник першої філософської школи античної Греції Фалес (біля 624-547 до н.е.) таким началом вважав воду, Анаксимандр (610-540 до н.е.) - апейрон (хаотичну першоречовину), Анаксимен (588-525 до н.е.) - повітря, Геракліт (540 - біля 480 до н.е.) - вогонь.

Зверніть увагу на те, що Геракліт висунув проблему плинності буття й тим самим поклав початок діалектиці, точніше, діалектичному розумінню світу.

Важливе значення для розвитку античної (і подальшої) філософії мало атомістичне вчення Левкипа і Демокрита (460-370 до н.е.), згідно з яким всі речі складаються з атомів і порожнечі.

Вперше проблеми антропології (гр. аnthrōpos - людина + logos - вчення, наука) розглядає Сократ (470-399 до н.е.) На основі принципу: “Пізнай самого себе” він ставить метою зрозуміти сутність людини через її діяльність. Сократ вважає, що в основі діяльності лежать загальні ідеальні поняття, для виявлення яких розробляє діалектичний питально-відповідний метод - метод бесіди, що має на меті спонукати співрозмовника самому знайти істину.

Вершиною античної філософії є філософські системи Платона й Аристотеля.

Платон (427-347 до н.е.), поряд з Піфагором (570-496 до н.е., який заявляв, що числа правлять світом), був одним з засновників ідеалізму. Він учив, що в основі світу лежать абсолютні ідеї (ейдоси), похідним від яких є світ почуттєвих речей.

Ідеї становлять певне божественне царство, у якому до свого народження перебувають й безсмертні душі людей, споглядаючи істинно суще. З'єднуючись з тілом, душа забуває те, що спостерігала на небі. У процесі життя, сприймаючи матеріальні предмети, душа згадує те, що бачила, коли перебувала у світі ідей.

Платон, як і Сократ, розробляє діалектичний метод пізнання.

Найважливішою частиною філософії Платона є його вчення про досконалу, ідеальну державу, у якій панують Благо, Моральність, Справедливість і Закони. Таку державу він намагався здійснити і на практиці.

Найвидатнішим серед давньогрецьких мислителів був Аристотель (384-322 до н.е.) - учень Платона, вчений-енциклопедист, вихователь Олександра Македонського, засновник логіки - науки про засоби раціонального пізнання світу.

Вважаючи, що ідея як сутність речі, не може перебувати поза самою річчю, він піддав критиці Платона за відрив ідей від речей. Річ, будучи єдністю матерії і форми, виникає завдяки дії причини. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія. Форми сходять від вищої форми – “форми форм”. Цією граничною формою є бог – джерело і Першодвигун буття.

Соціально-політичне вчення Аристотеля відрізняється від платонівського. Ідеалом Аристотеля є держава, що створює оптимальні умови для виявлення “природи людини”. Людина - суспільна і політична істота. Її мета – щастя, що досягається доброчесним життям, навчанням і міркуванням.

Творчістю Аристотеля завершується розквіт давньогрецької філософії. Поступово починається її занепад і криза (I-V ст. н.е.). У цей період виникають і набувають розвитку п'ять філософських напрямків: 1) скептицизм, що виражав радикальну недовіру до світу; 2) перипатетизм, що продовжив вчення Аристотеля; епікуреїзм, що намагався знайти життєву опору для людини; 4) стоїцизм, що шукав щастя людини через її причетність до логосу; 5) платонізм, що продовжив вчення Платона і дав початок новій школі – неоплатонізму. (Про ці напрямки дивіться у літературі, що рекомендується, та довідниках).

Середньовічна філософія охоплює історичний відрізок часу з II по XIV сторіччя і являє собою сукупність релігійно-філософських вчень.

У цей період пануючою стає релігійна ідеологія - теоцентризм (гр. theos - бог). Згідно з християнським віровченням, світ розглядається як творіння Бога. Людина є також творінням Бога, а її сутність полягає в її духовності.

Середньовічна філософія висунула проблему про відношення Бога до створеного ним світу, задачу раціонального обґрунтування віри, розгляд знання як божественної відвертості.

Велике місце в цей час у філософії займає питання про співвідношення загальних понять і емпіричних предметів. Номіналісти (лат. nomena – назви, імена) вважали, що існують тільки окремі речі. Реалісти (лат. realis - речовинний) вчили, що загальні поняття є первинними й існують незалежно від окремих речей. Концептуалісти (лат. conceptus - думка, уявлення) вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, а є специфічними формами пізнання дійсності.

Студенту належить уважно ознайомитися з аргументами вказаних напрямків у середньовічній філософії, тому що суперечка, яка була розпочата ними, продовжилася й у наступні століття як суперечка між раціоналістами і сенсуалістами.

Провідною фігурою цього періоду - часу розквіту схоластики (гр. scholё - школа) - був Хома Аквінський (1225-1274). На його вчення варто звернути особливу увагу, тому що філософія Хоми - томізм (лат. Thomas - Хома) стала ідеологічною доктриною католицизму.

Хома Аквінський прагнув обґрунтувати питання про гармонію віри і розуму, раціонально вивести буття Бога з буття речей, запропонував ідею потенційного (можливого) і актуального (дійсного) буття. В антропології Хома Аквінський виходив із уявлення про особистість як єдність душі і тіла.

Середньовічна філософія, через її релігійність і схоластичність, була догматичною і консервативною й наприкінці XIV ст. вже не відповідала потребам суспільного розвитку. На зміну їй прийшла філософія епохи Відродження.

При розгляді другого питання “Філософія епохи Відродження і Нового часу” слід почати з того, що епоха Відродження - це період у культурному й ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи з XV до початку XVII ст.

Відмітними рисами цієї епохи стали: 1) повернення до культурної спадщини античності, її відродження (звідси й назва); 2) боротьба проти церкви і схоластики; 3) затвердження світської культури і гуманізму як цілісного світогляду; 4) зростання престижу науки й експериментального дослідження.

Для творчості представників філософської думки епохи Відродження характерною є віра у безмежні можливості людини, різке заперечення схоластики й аскетизму і ствердження розкріпаченої, гармонічної, творчої особистості (антропоцентризм, де гр. anthrōpоs – людина). У філософії затверджується пантеїзм ( гр. pan – усе + theos - бог), що ототожнював бога з природою, світом у цілому.

Початок філософії Відродження пов'язують з іменами італійського філософа Марсиліо Фічино і німецького мислителя Николая Кузанського.

Фічино (1422-1495) усі релігії, що існували раніше, розглядає як ступіні розвитку “загальної релігії”, наділяє людину здатністю до пізнання світу, захищає земну красу, споглядання якої розглядає як вищий ступінь пізнання. Кузанський (1401-1464) відомий тим, що відкрив принцип збігу протилежностей - максимуму і мінімуму, став родоначальником нової європейської діалектики і своїм вченням зруйнував античне і середньовічне уявлення про космос як про щось кінцеве.

Революційний переворот у світогляді епохи Відродження пов'язаний з відкриттям польським астрономом Миколою Коперніком (1473-1543) геліоцентричної системи, ствердженням італійським мислителем Джордано Бруно (1548-1600) ідеї про нескінченність Всесвіту і множинність світів. Італійський вчений Галілео Галілей (1564-1642) заклав основи експериментально-математичного природознавства, намагався відокремити науку від релігії. Принцип геоцентризму, який вважав Землю центром Всесвіту, - погляд, що панував до цих відкриттів і згідно з яким вважалося, що видиме є тотожним дійсному, був замінений новим геліоцентричним принципом (Сонце - центр сонячної системи), відповідно до якого, видиме - це перекручене відображення схованої за явищами сутності. Цей новий принцип став теоретико-пізнавальним методом усієї класичної науки.

В соціально-політичних вченнях гуманізм епохи Відродження проявився в розвитку теорії держави й утопічних соціалістичних ідей. Італійський історик Ніколо Макіавеллі (1469-1527) і французький соціолог Жан Боден (1530-1596) обґрунтовують вчення про централізовану державу, яку розглядають як головне знаряддя в боротьбі проти гегемонії церкви.

Соціалістичні утопічні ідеї про будову суспільства розвивають також англійський гуманіст Томас Мор (1479-1555), італійський чернець Томазо Кампанела (1568-1639), німецький реформатор Томас Мюнцер (1490-1525).

Приступаючи до вивчення філософії Нового часу, зверніть увагу на те, що в цей період відбувається перехід до великої машинної індустрії і викликана цим переходом зміна соціально-економічних відносин. Наука стає символом Нового часу. Спираючись на науку, філософія ставить за мету збільшити владу суспільства над природою й інтелектуально вдосконалити людину.

Наука, що розвивається, потребувала нової методології пізнання, яку розробили Френсіс Бекон, Рене Декарт і Бенедикт Спіноза. У філософії дістають розвитку два напрямки в теорії пізнання - сенсуалізм і раціоналізм.

Родоначальником філософії й дослідної науки Нового часу став Бекон (1561-1626). Він відродив матеріалізм, що був започаткований ще в античності. Матерію він розглядав як активне начало, невід'ємне від руху.

Розчищаючи ґрунт для нової науки, Бекон проробив величезну роботу з “великого відновлення наук”. Свій задум він втілив у “Новому органоні”. На шляху пізнання природи є перешкоди - це засміченість свідомості людей “ідолами” (чи примарами), тобто перекрученими образами дійсності і неправильними уявленнями. Бекон виділив чотири види “ідолів” (засвойте, що вони собою представляють).

У центрі філософських поглядів Бекона був індуктивний метод (просування пізнання шляхом від часткового до загального), спрямований на експериментальне, емпіричне дослідження природи.

На відміну від такого підходу, Декарт (1596-1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналізму (лат. rationalis - розумний, доцільний, обґрунтований), що визнає єдиним джерелом достовірного знання розум.

Декарт вважав, що в людському пізнанні є ряд уроджених ідей, перш за все ідея Бога. Основним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто рух пізнання від загального до окремого.

Основна риса філософії Декарта - дуалізм. Він вважав, що існують незалежно одна від одної дві субстанції - духовна і матеріальна, душа і тіло.

Спіноза (1632-1677) переборов дуалізм Декарта. Він доводив, що світ є вічним і являє собою єдину, неподільну субстанцію, вічну в часі і нескінченну в просторі. Як раціоналіст, він гадав, що в самому розумі укладена відповідність утворених ідей із сутністю пізнаваних речей. Критерієм істини для нього є розум. Універсальним методом пізнання для Спінози виступає математика, точніше, геометрія.

У подальшому розвиток філософії Нового часу пішов за двома лініями. Першу представляють Ф.Бекон, Дж.Локк, французькі матеріалісти XVIII ст., сенсуалізм Дж.Берклі і Д.Юма, класична німецька філософія (в особі Л.Фейєрбаха). Друга представлена Р.Декартом, Б.Спінозою, Г.Лейбницем, класичною німецькою філософією (І.Кант, Г.Гегель).

Вивчаючи рекомендовану літературу, зверніть увагу на французьку філософію XVIII сторіччя, яке ввійшло в історію як епоха Просвітництва. Філософія Просвітництва не була однорідною. Найбільш радикальна частина просвітителів стояла на позиціях матеріалізму й атеїзму (П.Гольбах, К Гельвецій, Ж.Ламетрі, Д.Дідро). Менш радикальна (Ш.Монтеск'є, М.Вольтер, Ж.-Ж.Руссо) відстоювала позиції ідеалізму і деїзму. Деїзм (лат. deus - бог), допускав існування Бога як першопричини світу, але заперечував його наступне втручання в природні і соціальні процеси.

Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона дала науково-матеріалістичне пояснення світу, піддала критичному аналізу релігію.

При вивченні третього питання “Німецька класична філософія” варто знати, що наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. німецькими мислителями був створений ряд філософських систем, що успадковували одна одну, сукупність яких прийнято називати класичною філософією. Її основними рисами були: а) відродження діалектики; б) критика повсякденного (того, що не суперечить здоровому глузду) мислення; в) прагнення представити філософію як систему наукового знання.

Родоначальником німецької класичної філософії є І. Кант (1724-1804). У ранній період своєї творчості, так званий “докритичний” період (до 70-х років XVIII ст.), Кант вдавався переважно до природничонаукових проблем. Він обґрунтував залежність морських припливів і відливів від положення Місяця, розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності (згодом відому як гіпотеза Канта - Лапласа).

У “критичний” період (з початку 70-х років) Кант переосмислює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пізнання. Основна риса його філософії цього періоду - агностицизм. Світ, що пізнається, Кант поділяє на явища (речі, як вони існують для свідомості) і “речі в собі” (речі як вони існують самі по собі). “Речі в собі”, впливаючи на органи почуттів, викликають відчуття, але відчуття і навіть судження не дають людині достовірного знання про “річ у собі”.

Наше мислення прагне досягти абсолютного знання про “річ у собі”, але не може вийти за межі явищ, що формують нашу свідомість, не може вийти за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (протиріччя, яке не можна розв’язати), бо однаково можна довести, що людина має волю і не має її, що світ кінцевий і нескінченний, що існує першопричина (Бог) і що ця причина не існує.

Крім світу, даного нам у почуттях, є ще другий світ - світ волі, який пізнається практичним розумом. Кант вчить, що людина має автономну волю. Під тиском волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві. Ці вчинки підкоряються моральним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги, які Кант назвав категоричним імперативом (гр. katёgorikos - рішучий, безумовний + лат. imperativus – веління, вимога). Імператив говорить: «Роби так, щоб твоя поведінка могла стати загальним законом. Підходь до інших так, як ти хотів би, щоб вони підходили до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин”.

Як бачимо, Кант, обґрунтовуючи вчення про людину і її пізнання, розділив світ природи і світ людини, які перебувають в протиріччі.

Виявлені Кантом протиріччя намагалися вирішити Й. Фіхте (1762-1814) і Ф. Шелінг (1775-1854). Але вдалося це зробити тільки Г.Гегелю (1770-1831).

Своєю головною задачею Гегель вважав створення діалектики як науки, як системи і як логіки. Для цього Гегелю знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру в їхньому розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, у якій розвиток світу представлений як розвиток абсолютної ідеї (духу).

Філософська система Гегеля починається з вчення про логіку. Питання про логіку він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає об'єктивну логіку (вчення про буття і сутність) і суб'єктивну логіку (вчення про поняття).

Об'єктивна логіка - це логіка доприродного світу, того стану світу, у якому він перебував до Божественного творіння. Це є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея є тотожними як першопричини, але в той же час вони різні у своєму стані. Бог завжди дорівнює самому собі, тоді як абсолютна ідея безупинно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до визначень більш повних і конкретних.

Після “роботи” об'єктивної логіки до справи вступає суб'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона проходить той же шлях за допомогою понять, суджень і умовиводів, одночасно відбиваючи історію практичного руху культури, у процесі якого людина освоює (пізнає) світ.

Саморозвиток ідеї приводить логіку до кінцевого пункту руху - виникає природа. Поняття природи в Гегеля є незвичайним. Природа - це інобуття, тобто інша форми буття, ідеї. Зміст і значення природи в тому, щоб опосередковувати собою божественний і людський дух у їхньому розвитку – розгортанні ідеї.

Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення й абсолютне пізнання свого власного шляху. Це усвідомлення повинне відбуватися у формі, що відповідає змісту ідеї. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми - це споглядання, уявлення і понятійне мислення, що одночасно є і ступінями самопізнання духу.

На ступіні споглядання дух постає у вигляді мистецтва, на ступіні уявлення - у вигляді релігії й на вищій ступіні - у вигляді філософії. Філософія - це вершина світової історії і культури і кінцева стадія самопізнання, це - абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, пророблена Гегелем, привела його до висновку про розумність світу, який він виразив в афоризмі: “Усе дійсне - розумне, усе розумне – дійсне”. При цьому у процесі розумного розвитку ідеї переборюється зло і недосконалість світу.

Філософія Гегеля мала величезне значення для наступного розвитку всієї духовної культури Європи. Але філософське розуміння світу не має межі. І гегелівська філософія була не тільки розвинена далі, але і піддана критиці.

Л.Фейєрбах (1804-1872) свою творчість направив на критику християнської релігії, ідеалізму Гегеля й затвердження антропологічного матеріалізму. Він вважав, що для релігії й ідеалізму спільною основою є абсолютизація людського мислення, протиставлення його людині і перетворення його на самостійно існуючу сутність.

Причина і таємниця релігії й ідеалізму знаходяться на землі, у сутності людини як родової істоти, що у своїй діяльності лише опосередковано пов'язана з ідеєю, із загальним, котре переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їхнім же утвором і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоб перебороти таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину з її мисленням як земну істоту. Предметом філософії повинні бути не дух і не природа, а людина.

Людина для Фейєрбаха - це духовно-природна істота, найважливішою характеристикою якої є чуттєвість. Люди зв'язані між собою природними узами, насамперед почуттям любові. Разом з тим недоліком концепції Фейєрбаха є те, що він не надає уваги дуже важливій особливості людини - її соціальній сутності.

^* _* ^*

Більш глибокому засвоєнню цієї теми допоможе література:

Історія філософії. - К.: 2002.

История философии. - М.: 1999.

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М.: 2001. Ст.: “Античная философия”, “Философия”, “Схоластика”, “Классическая немецкая философия” “Философия Нового и новейшего времени” и др.

Філософський енциклопедичний словник. - К.: 2002. Ст.: “Філософія”, “Відродження”, “Німецька класична філософія” та ін.