Тема 9. Наукове пізнання
1. Специфіка наукового пізнання.
2. Співвідношення емпіричного і теоретичного знання.
3. Форми і методи наукового пізнання.
При вивченні першого питання “Специфіка наукового пізнання” необхідно усвідомити сутність і значення науки як феномена духовної культури.
Наука являє собою специфічну сферу людської діяльності, спрямовану на виробництво, систематизацію і перевірку знань. Крім того, слід мати на увазі, що наука – це система знань. Вона виступає також як соціальний інститут і безпосередня продуктивна сила.
Науку характеризує відносна самостійність і власна внутрішня логіка розвитку, способи (методи) пізнання і реалізації ідей, а також соціально-психологічні особливості об'єктивно-сутнісного сприйняття дійсності, тобто стиль наукового мислення.
Найчастіше науку визначають через її власну основу, а саме: 1) наукову картину світу, 2) ідеали і норми науки, 3) філософські принципи і методи.
Під науковою картиною світу розуміють систему теоретичних уявлень про реальність, що виробляється шляхом узагальнення найважливіших знань, накопичених науковим співтовариством на певному етапі розвитку науки.
До ідеалів і норм науки відносять інваріанти (фр. invariant – що не змінюється), що впливають на розвиток наукового знання та задають орієнтири наукового пошуку. Такими в науці є самоцінність істини і цінність новизни, вимоги неприпустимості фальсифікації і плагіату.
Безпосередніми цілями науки є дослідження, опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення.
До світоглядних джерел науки прийнято відносити міф та релігію (зокрема, християнство). Її світоглядною основою служить певна філософська концепція - матеріалізм, ідеалізм, натуралізм, сенсуалізм, раціоналізм, агностицизм.
Наукова проблематика продиктована як найближчими, так і майбутніми потребами суспільства, політичними процесами, інтересами соціальних груп, економічною кон'юнктурою, рівнем духовних запитів народу, культурними традиціями.
Специфіка наукового пізнання характеризується такими складовими як об'єктивність; системність; обґрунтованість; емпірична доведеність, певна соціальна спрямованість; тісний зв'язок із практикою.
Від усіх способів освоєння світу наука відрізняється виробленням спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процедурою доказу істинності результатів наукового пошуку.
Наукове пізнання являє собою різновид суб’єктно-об’єктних відносин, головною сутнісною рисою яких виступає наукова раціональність. Раціональність суб'єкта, що пізнає, знаходить своє вираження в апеляції до доводів розуму і досвіду, у логіко-методологічній упорядкованості процесу мислення, у впливі на наукову творчість існуючих ідеалів і норм науки.
Як складова частина духовного виробництва, наука пов'язана з цілевизначенням. Вона здатна перетворитися на безпосередню продуктивну силу у формі знань і нових технологій, принципів організації праці, нових матеріалів, устаткування.
На закінчення студенту треба звернути увагу ще на одну особливість наукового пізнання, а саме на те, що воно виступає як міра розвиненості спроможності людини до творчості, до конструктивно-теоретичного перетворення дійсності і самої себе. Іншими словами, наукова діяльність продукує не тільки нові технології, створює матеріали, устаткування й інструменти, але, будучи частиною духовного виробництва, дозволяє залученим до неї людям творчо реалізувати себе, об'єктивувати ідеї і гіпотези, збагачуючи, тим самим, культуру.
Розглядаючи друге питання “Співвідношення емпіричного і теоретичного знання”, необхідно пам'ятати, що знання в будь-якій галузі науки існують на двох взаємозалежних рівнях - емпіричному і теоретичному. Єдність двох рівнів наукового знання випливає з пізнавальних можливостей суб'єкта, що пізнає. Разом з тим вона визначається дворівневим характером функціонування об'єкта (явище – сутність). З іншого боку, зазначені рівні відрізняються один від одного, і ця відмінність задається способом відображення об'єкта суб'єктом наукового пізнання. Без експериментальних даних теоретичні знання не можуть мати наукової сили, так само як й емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляхів, що прокладаються теорією.
Емпіричний рівень пізнання - це рівень нагромадження знань і фактів про досліджувані об'єкти. На цьому рівні пізнання об'єкт відображається зі сторони зв'язків і відносин, що є доступними для споглядання і спостереження.
На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний у своїй основі, цей рівень наукового знання покликаний систематизувати, пояснити і передбачити факти, встановлені в ході емпіричного дослідження.
Факт являє собою зафіксоване емпіричне знання і виступає як синонім понять “подія”, “результат”.
Факти в науці виконують не тільки роль інформаційного джерела й емпіричної основи теоретичних міркувань, але й служать критерієм їхньої вірогідності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту - виділяє досліджуваний аспект дійсності, задає мову, якою описуються факти, детермінує засоби і методи експериментального дослідження.
Наукове знання розвертається за схемою “проблема - гіпотеза – теорія” кожен елемент якої відбиває міру проникнення суб'єкта, що пізнає, у сутність об'єктів науки.
Пізнання починається з усвідомлення чи постановки проблеми. Проблема – це те, що є ще невідомим, але що потрібно пізнати, це питання дослідника до об'єкта. Вона може виступати як: 1) труднощі, перешкоди в рішенні пізнавальної задачі; 2) суперечливі умови питання; 3) задача, усвідомлене формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об'єкт наукової теорії; 5) як питання, що виникають у ході пізнання, практичний чи теоретичний інтерес, що мотивує науковий пошук.
Гіпотеза – це наукове допущення чи припущення щодо сутності об'єкта, сформульоване на основі ряду відомих фактів. Вона проходить дві стадії - висування і наступна перевірка. У міру того, як гіпотеза перевіряється й обґрунтовується, вона може бути відкинута як неспроможна, але може бути й “відшліфована” до істинної теорії.
Теорія - це форма наукового знання, що дає цілісне відображення істотних зв'язків досліджуваного об'єкта Теорія як цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру: а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; б) ідеалізований об'єкт у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкта; в) логічні прийоми і методи; г) закономірності і положення, виведені з основних тез теорії.
Теорія виконує наступні функції: описову, пояснювальну, прогностичну (передбачувальну), синтетичну, методологічну і практичну.
Опис є початковим, приблизним фіксуванням, вичленовуванням й упорядкуванням ознак, рис і властивостей досліджуваного об'єкта. До опису того чи іншого явища вдаються тоді, коли неможливо дати чисто наукового визначення поняття. Опис відіграє важливу роль у процесі становлення теорії, особливо на початкових її етапах.
Пояснення здійснюється у формі висновку чи системи висновків з використанням тих положень, що вже містяться в теорії. Цим відрізняється теоретичне пояснення від повсякденного пояснення, що базується на буденному досвіді.
Прогноз, передбачення. Наукова теорія дозволяє побачити тенденції подальшого розвитку об'єкта, передбачати, що буде з об'єктом у майбутньому. Найбільші прогностичні можливості характерні для тих теорій, яким властива широта охоплення різних областей дійсності, глибина постановки проблем і парадигмальність (тобто комплексність нових принципів і наукових методів) їхнього рішення.
Синтезуюча функція. Наукова теорія упорядковує великий емпіричний матеріал, узагальнює його, виступає як синтез цього матеріалу на основі певного єдиного принципу. Синтезуюча функція теорії виявляється також і в тому, що вона усуває роздробленість, роз'єднаність, фрагментарність окремих компонентів теорії, дає можливість знайти принципово нові зв'язки і системні якості між структурними компонентами теоретичної системи.
Методологічна функція. Наукова теорія поповнює методологічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пізнання. Саме сукупність же принципів формування і практичного застосування методів пізнання і перетворення дійсності і виступає як методологія освоєння людиною світу.
Практична функція. Створення теорії не є самоціллю для наукового пізнання. Наукова теорія не мала б такого значення, якби вона не була могутнім засобом для подальшого удосконалювання наукового пізнання. У цьому плані теорія, з одного боку, виникає і формується в процесі практичної діяльності людей, а з іншого боку, сама практична діяльність здійснюється на основі теорії, висвітлюється і направляється теорією.
Переходячи до вивчення третього питання “Форми і методи наукового пізнання”, потрібно усвідомити, що наукове пізнання не може обійтися без методології.
Метод - являє собою систему принципів, прийомів і вимог, якими керуються в процесі наукового пізнання. Метод - це спосіб відтворення в мисленні об’єкта, що досліджується.
Методи наукового пізнання підрозділяються на спеціальні (ті, що використовуються тільки окремими науками), загальнонаукові й універсальні (філософські). У залежності від ролі і місця в науковому пізнанні, розрізняють методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, методи дослідження і викладу. У науці також розрізняють методи природних і гуманітарних наук. Специфіка перших (методи фізики, хімії, біології) визначається необхідністю пояснення причинно-наслідкових зв'язків між явищами і процесами природи, других (методи феноменології, герменевтики, структуралізму) – розумінням сутності людини і її світу.
До методів і прийомів наукового пізнання відносяться:
спостереження - це систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, з метою ознайомлення з об'єктом. Воно може містити в собі процедуру виміру кількісних відносин досліджуваного об'єкта;
експеримент - прийом дослідження, коли об'єкт ставиться в умови, що точно враховуються чи штучно відтворюються з метою з'ясування тих чи інших властивостей;
аналогія – встановлення у різних об’єктів подібності деяких ознак, властивостей і відносин. На цій підставі висувається припущення про подібність у них інших ознак;
моделювання - метод дослідження, при якому об'єкт дослідження заміняється іншим об'єктом (моделлю), що знаходиться у відношенні подоби з першим. Модель піддається експерименту з метою одержання нових знань, які, у свою чергу, оцінюються і додаються до досліджуваного об'єкта. Велике значення в науці набуло комп'ютерне моделювання, що дозволяє моделювати будь-які процеси і явища;
формалізація - дослідження об'єкта з боку форми для більш глибокого пізнання змісту, що дозволяє оперувати знаками, формулами, схемами, діаграмами;
ідеалізація - граничне відвертання від реальних властивостей предмета, коли суб'єкт за допомогою думки конструює об'єкт, прообраз якого існує в реальному світі (“абсолютно тверде тіло”, “ідеальна рідина”);
аналіз - розчленовування досліджуваного об'єкта на складові частини, сторони, тенденції коли мається на меті розглянути зв'язки і відносини окремих елементів;
синтез – прийом дослідження, що поєднує в єдине ціле розчленовані аналізом елементи з метою виявлення закономірних, істотних зв'язків і відносин об'єкта;
індукція - рух думки від часткового до загального, від одиничних випадків до загальних висновків;
дедукція - рух думки від загального до окремого, від загальних положень до окремих випадків.
Зазначені вище методи наукового пізнання широко використовуються на емпіричному і на теоретичному рівні пізнання. На відміну від них, метод сходження від абстрактного до конкретного, а також історичний і логічний методи застосовуються, в першу чергу, на теоретичному рівні пізнання.
Метод сходження від абстрактного до конкретного – це метод теоретичного дослідження і викладу, суттю якого є рух наукової думки від вихідної абстракції (“початок” - однобічне, неповне знання) до відтворення в теорії цілісного образа досліджуваного процесу чи явища. Цей метод застосовують також ті наукові дисципліни, де йдуть від окремих понять (абстрактного) до багатобічного знання (конкретного).
Історичний метод вимагає брати предмет у його розвитку і зміні з усіма дрібними деталями і другорядними ознаками, вимагає відслідковувати всю історію розвитку даного явища (від його минулого стану й дотепер) у всій повноті і різноманітті його аспектів.
Логічний метод є відображенням історичного, але він не повторює історію у всіх деталях, а бере головне, істотне з неї, відтворюючи розвиток об'єкта на рівні сутності, тобто без історичної форми.
Серед наукових методів дослідження особливе місце займає системний підхід, що постає як сукупність загальнонаукових вимог (принципів), за допомогою яких будь-які об'єкти можуть бути розглянуті як системи. Системний аналіз має на увазі: а) виявлення залежності кожного елемента від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів; б) аналіз поведінки системи з точки зору її обумовленості елементами, що включені до неї, а також властивостями її структури; в) вивчення механізму взаємодії системи і середовища, у яке вона “вписана”; г) дослідження системи як динамічної цілісності, що розвивається.
Системний підхід має велику евристичну цінність, оскільки він може бути застосований до аналізу як природно-наукових, так і соціальних та технічних об'єктів.
* * *
Для більш детального ознайомлення з темою у довідковій літературі зверніться до статей:
Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М.: 2001. Ст.: “Метод”, “Наука”, “Интуиция”, “Эмпирическое и теоретическое”, “Познание” и др.
Філософський енциклопедичний словник. - К.: 2002. Ст.: “Методологія науки”, “Наука”, “Інтуїція», “Емпіричне і теоретичне” та ін.
