Правопис слів іншомовного походження правопис й, і, ї в іншомовних словах

Написання й, і, ї в словах іншомовного походження підлягає фонетичному принципу української орфографії і регулюється такими правилами.

І. Буква и пишеться:

1. У загальних назвах іншомовного походження після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р перед літерами, що позначають приголосні звуки, крім й: динамо, директор, титан, фізика, система, цистерна, жирафа, трикотаж (правило дев'ятки). '

2. У власних назвах:

а) у географічних назвах, що закінчуються на -ика, -ида: Америка, Африка, Арктика, Антарктида, Флорида;

б) у географічних назвах після шиплячих приголосних: Алжир, Вашингтон, Чикаго, Чилі;

в) у географічних назвах зі звукосполученням -ри: Париж, Рига, Рим, Мадрид, Великобританія, Крит;

г) в окремих словах, узвичаєних з й: Єгипет, Єрусалим, Палестина, Сизрань, Сицилія, Сирія, Братислава, Бразилія, Аргентина, Скандинавія, Тибет.

II. Буква і пишеться:

1. На початку слова як у загальних, так і у власних назвах: інститут, ідея, інтернаціональний, Індія, Іспанія, Ібрагім.

2. У середині слів після букв, що позначають приголосні звуки, перед літерами на позначення голосних та перед є, й: геніальний, діалектика, матеріал, фіалка, аудієнція, радіус, радій, пенсіонер.

3. Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: таксі, журі, поні, пенальті, мерсі.

4. Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах перед наступним приголосним і в кінці слова: Капрі, Лісабон, Сочі, Шіллер.-

5. Після букв, що не входять до правила дев'ятки, перед наступним приголосним: бізнес, вібрація, академія, хімія, література, ніша.

ІІІ. Буква ї пишеться після букв, що позначають голосні звуки: мозаїка наївний, атеїст.

Правопис е, є

1. Після літер, що позначають тверді приголосні, пишеться е: декан, легенда, телефон.

2. На початку слова здебільшого пишеться е: етап, ескадрон, але в деяких словах пишеться є: Єгипет, Європа, Єва.

3. Після а, о, у в середині слів пишеться е: поет, силует, фаетон (але траєкторія).

4. Після апострофа, м'якого знака е, і, й пишеться є: п 'єдестал, портьєра, гігієна, феєрія (але: діез, деескалація).

5. В іншомовних префіксах де-, ре- завжди пишеться е: денаціоналізація, реконструкція.

Апостроф в словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

• після губних приголосних б, п, м, ф, в, шиплячих ж, ч, ш, задньоз`язкових г, к, х та р: інтерв'ю, миш'як, кар'єра, Монтеск'є, Руж'є;

• після префікса, який закінчується на приголосний: ад'ютант, ін'єкція, кон'юнктура.

Апостроф не ставиться:

• перед йо: курйоз, серйозний;

• коли я,ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед [а], [у]: бюджет, бюро, рюкзак, Гюго, Мюллер.

М'який знак в словах іншомовного походження пишеться після приголосних д, т, з, с, л, н :

• перед я, ю, є, ї, йо: конферансьє, ательє, мільярд, мiльйон;

• відповідно до вимови після л перед приголосними: фільм, Нельсон, але залп, катафалк;

• відповідно до вимови в кінці слів: магістраль, Базель, але бал.

М'який знак не пишеться перед я, ю, коли вони позначають сполучення пом'якшеного приголосного перед [а],[у]: малярія, нюанс, ілюзія, Дюма.

Додаток 3

Правопис приголосних.

1. Чергування приголосних звуків (загальна характеристика).

2. Правопис дзвінких та глухих приголосних у корені слів.

3. Правопис приголосних у кінці префіксів.

4. Уподібнення приголосних за місцем творення.

5. Спрощення в групах приголосних.

6. Подовжені приголосні та позначення їх на письмі.

7. Подвоєння приголосних внаслідок їх збігу.

8. Подвоєні й неподвоєні приголосні в іншомовних словах.

Чергування приголосних звуків (загальна характеристика).

При відмінюванні слів і утворенні нових відбувається:

а) Чергування г, к, х - ж, ч, ш: юнак – юначе, друг – друже; вух – вушей, вуха – вухами, око – очей (іменникова форма); рух – рушати, бігти – біжу (дієслівна форма).

б) Чергування г, к, х - з, ц, с: універмаг – в універмазі; жінка – жінці; книга – у книзі; вухо – у вусі (відмінкові форми); грек – грецький; Рига – ризький (при словотворенні).

Зміни приголосних при додаванні суфіксів –ськ-(ий), -ств-(о) можна розглянути на основі таблиці:

приголосні, на які закінчується іменник	перед суфіксами -ськ-, -ств-	змінюються на:
к, ц, ч	-ськ-, -ств-	-цьк-, -цтв-
х,ш, с	-ськ-, -ств-	-ськ-, -ств-
г, ж, з	-ськ-, -ств-	-зьк-, -зтв-
Кременчук	-ськ-	кременчуцький
Бахмач	-ськ-	бахмацький
чех	-ськ-	чеський
Кривий Ріг	-зьк-	криворізький
товариш	-ств-	товариство

Але: Дамаск – дамаський, Мекка – меккський, тюрки – тюркський.

Якщо твірна основа кінчається на д або т, то у вимові відбуваються зміни, а саме:

• брат + ський [брац’кий], брат + ство [брацтво]

• студент + ський [студенс’кий], студент + ство [студенство],

але на письмі ці зміни не позначаються – такі слова пишемо за морфологічним принципом: людство, туристський, студентський.

Виняток: місто – міський, хват – хвацький (пишуться за фонетичним принципом).

Найпоширеніші такі чергування приголосних:

а) г – з – ж (книга - на книзі - книжний);

к – ц – ч (мука - у муці - мучний);

х – с – ш (рух - у русі - рушати);

б) Слід особливу увагу звернути на чергування в основах дієслів: д - дж, т – ч, де при вимові спостерігається злиття звуків:

д – дж (сидіти - сиджу)

т – ч (летіти – лечу, світло – підсвічений);

в) Проте в кількох словах порушується закономірність чергування – в них замість ЧН вимовляємо й пишемо ШН: рушник, рушниця, дворушник, соняшник, сердешний (у значенні "бідолашний"), мірошник, торішній – хоча ці слова походять відповідно від рука, сонце, мірка, торік.

Правопис дзвінких та глухих приголосних у корені слів.

Сонорні приголосні завжди вимовляються чітко: дим, рів, сон, орел, гай, вир. Тому при позначенні їх на письмі ніяких труднощів не виникає. Сплутати можна лише парні дзвінкі та глухі, які іноді звучать однаково: призьба і косьба, ходьба і молотьба. Тому при позначенні їх на письмі треба пам'ятати і правила вимови дзвінких приголосних:

а) У кінці складу, перед глухими вони вимовляються дзвінко: плід, книжка, везти; виняток становить звук [ г ], який у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю, дігтяр (і похідних) вимовляється як [ х ] : [лехко], [вохко]. В інших словах звук [ г ] перед глухими не втрачає своєї дзвінкості: лягти [л’ агти], бігти [б’ігти].

б) У словах тхнути, тхір, натхнений, натхнення (і похідних) вимовляємо й пишемо т (хоч ці слова і походять від дихати, надихати).

в) Глухі приголосні за правилом літературної вимови перед дзвінкими уподібнюються до парних дзвінких: молотьба [молот^д´ба], футбол [фут^д´бол]. Щоб перевірити сумнівний приголосний, слід його поставити перед голосним або сонорним: молотьба - молотити, боротьба - боротися, мимохіть – мимо хотіння, мимохідь – мимо ходити, брязк - брязнути, мигтіти - мигнути.

Але є ряд слів, написання яких не перевіряється: призьба, вогко, мерехтіти, футбол. Правопис цих слів треба запам'ятати.

Правопис приголосних у кінці префіксів.

За правилами літературної вимови дзвінкі приголосні перед глухими, з яких починається корінь слова, оглушуються: розклад [росклад], зсунути [ссунути], але на письмі ці приголосні завжди будуть дзвінкими: розклад, безхмарний, відпустити, одкинути, надколоти, підписати.

Виняток становить префікс з-: перед к, п, т, ф, х префікс з- змінюється на с: сказати, списати. Але перед іншими приголосними, незалежно від вимови, пишемо з- : зсипати, зшити, зчистити.

Спрощення груп приголосних.

При словозміні й словотворенні в групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл, -стн- іноді виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних. У процесі мовлення приголосні д і т, розміщені у середині словосполучення, випадають, тобто відбувається спрощення: щастя - щасливий, тиждень – тижневий, виїздити – виїзний, якість – якісний. Але не відбувається спрощення у словах: шістнадцять, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк, кістлявий, зап'ястний; в словах іншомовного походження тільки у вимові відбуваються спрощення, але пишемо: контрастний, агентство, форпостний, баластний. У російській мові спрощення відбувається тільки у вимові, а на письмі всі букви зберігаються відповідно до морфологічного принципу їх написання: счастливый, проездной, областной, праздничный.

Додаток 4

Подовження приголосних перед я, ю, є, і та позначення їх на письмі.

В українській мові приголосні звуки можуть подовжуватися й передаватися на письмі подвоєнням букв. Подовжені приголосні вимовляються трохи протяжніше, ніж звичайні, і на письмі позначаються подвоєними буквами: старанний, відкриття, беззубий, беззмінний.

Але подвоєні букви не завжди читаються як подовжені звуки: міськком, Вінниччина, возз’єднання.

Найчастіше це відчувається в словах іншомовного походження: голландський, ніццький, марокканський.

Подовжуються м’які зубні (д, т, з, с, ц, л, н) і пом’якшені шиплячі (ж,ч,щ) приголосні, якщо вони стоять між двома голосними перед я, ю, є:

а) В іменниках середнього роду: знаряддя, чуття, знання, але в назвах молодих істот подовження немає: теля, гуся, щеня.

б) Якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: почуття – почуттів, відкриття – відкриттів, але знання – знань, питання – питань.

в) В орудному відмінку однини іменників III відміни: тінь - тінню, сіль - сіллю, ніч - ніччю, подорож –подорожжю, туш – тушшю, але повість – повістю, пригорщ – пригорщю.

г) У словах: Ілля (Іллівна, Ілліч), суддя, стаття, гілля; зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню.

д) У дієслові ллю та в усіх його формах ллє, ллють, ллєте, ллється, а також у похідних: виллю, наллю.

е) У похідних словах подовження між двома голосними зберігається: життя – життєвий, життєрадісний.

є) зрідка подовжуються букви н, с, в, якщо позначають тверді приголосні: Ганна, вважати, овва, ссавці, ссати, бовваніти.

2. Не подовжуються перед я, ю, є:

   а) Букви, що позначають губні приголосні: кров’ю, сім’я, матір’ю;

   б) Приголосні д, т, з, с, л, н, ц, ж, ч, ш, якщо вони позначають м’які приголосні, які не стоять між двома голосними: повіддю, але повідь, знання але знань;

в)При збігу двох різних приголосних - повістю, честю, щастя.

Додаток 5

Подвоєння приголосних внаслідок їх збігу

Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:

а) Подвоюються букви, що позначають однакові приголосні на стику двох морфем :

• віддати, беззубий ( префікса й кореня);

• возз’єднання ( двох префіксів);

• законний, погодинний (кореня й суфікса);

• письменник, іменник (двох суфіксів);

• розрісся, піднісся ( зворотні дієслова минулого часу з основою на с перед часткою -ся.

б) У складноскорочених словах: військкомат, юннат, але юний, райком. в) Подвоюються букви, що позначають приголосні в наголошених прикметникових і прислівникових суфіксах -енн-, -анн-, які вказують на перебільшену ознаку: несказа^´нний, здорове^´нний, стара^´нно, нездола^´нно, але ска^´зано, незрі^´вняний, шале^´ний. г)Подвоюється ч в іменниках, утворених від прикметників на – цьк(ий): козацький - козаччина, німецький – Німеччина, але галицький – Галичина (виняток). Не подвоюється в українській мові на відміну від російської мови буква н у суфіксах дієприкметників та похідних від них словах: сказанный – сказаний; нарисованный – намальований; самоотверженно – самовіддано; преданность – відданість; напряженность – напруженість.

Додаток 6

Подвоєні й неподвоєні приголосні в іншомовних словах

а) Приголосні не подвоюються в загальних назвах іншомовного походження: грип, група, бравісимо, піанісимо, лібрето, комісія, ват (Ватт), фін (фіни).

Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння: булла, аннали, бонна, донна, панна, брутто, ванна (ванний), манна (манний) мотто, нетто, панно, тонна, білль, вілла, мулла, дурра, мірра.

б) Подвоєння відбуваються при збігу однакових приголосних префікса й кореня слова, якщо непрефіксальне слово в мові вживається самостійно з протилежним значенням: імміграція (міграція), інновація (новація), ірраціональний ( раціональний), ірреальний (реальний).

Але в словах типу нотація – анотація приголосний не подвоюється на письмі, бо неприфіксальне слово своїм змістом далеко відійшло від префіксального.

Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Андорра, Голландія, Марокко, Міссурі, Ніцца, Джанні, Руссо, Шиллер, Торрічеллі та в загальних назвах, утворених від власних назв: андоррський, марокканський, міссурійський.

Додаток 7

Складні випадки правопису іменників.

1. Деякі правила відмінювання іменників.

2. Особливості відмінкових закінчень іменників II відміни у родовому відмінку однини.

При відмінюванні іменників треба пам’ятати такі правила:

а) У давальному (кому? чому?) й місцевому (на кому? на чому?) відмінках однини в іменниках усіх відмін і груп буває лише закінчення -і (а не - и), причому г, к, х перед і чергуються із з, ц, с: нога - нозі, на нозі; рука - руці, на руці; муха - мусі, на мусі; ріг – рогу, на розі; око – оку, в оці; вухо – вуху, у вусі; піч - печі, на печі; верф – верфі, на верфі; лоша - лошаті, на лошаті. В орудному відмінку ( ким? чим?) у іменників твердої групи закінчення - ою: водою, хатою, а у м'якої та мішаної групи - ею(- єю): землею, мрією, грушею, біржею.

б) У закінченнях іменників I та II відміни, а також у закінченнях і суфіксах іменників III та IV відміни після нешиплячих пишемо я (а не а): буря - бурям, бурями, у бурях; токар - токарям, токарями, на токарях; звіря - звіряти, звіряті, звірята.

в) У закінченнях і суфіксах іменників після шиплячих та р, яким закінчується склад слова,пишемо а (а не я): круча - кручам, кручами, на кручах; комар - комара, комарам, на комарах.

г) В іменниках III відміни в орудному відмінку однини перед закінченням приголосні подовжуються відповідно до правил, тобто між двома голосними: папороть - папороттю, річ - річчю, розкіш - розкішшю, але мудрість - мудрістю, радість - радістю. Перед закінченням після губних ставимо апостроф відповідно до правил: любов’ю, матір’ю, Об’ю, Перм’ю.

Особливу увагу слід звернути на відмінкові закінчення іменників чоловічого роду II відміни у родовому відмінку однини, які мають два варіанти закінчень: -а(-я) або -у(-ю). Це залежить від лексичного значення іменників.

Закінчення –а(-я) мають іменники, що означають:

а) назви істот, куди входять назви людей, персонажів, тварин (директора, вчителя, мороза, вовка); назви чітко окреслених предметів і понять, тобто назви охоплюваних зором речей (ключа, дуба, коридора, стола (столу);

б) частин тіла (пальця, лоба);

в) днів тижня та місяців (понеділка, жовтня);

г) різних мір довжини, ваги, часу (метра, кілограма, тижня, але: віку, року);

д) наукові власнеукраїнські та запозичені терміни (атома, суфікса, відмінка, але: синтаксису, виду, роду, способу);

е) назви населених пунктів: Донецька, Києва; виняток становлять складні власні назви, в яких друга частина співзвучна з загальною назвою, що має закінчення - у, -ю: Красного Лиману, Часового Яру, Кам’яного Броду.

є) у назвах річок під наголосом виступають закінчення -а, -я, не під наголосом -у, -ю: Дніпра, Ірпеня, але Бугу, Інгулу.

ж) Іноді, як виняток, і в назвах нечітко окреслених предметів трапляються закінчення -а, -я, найчастіше під наголосом: тягар - тягаря´, інвентар - інвентаря´, гопак - гопака´.

з) Деякі іменники залежно від свого значення можуть мати закінчення –а(-я) або закінчення –у(-ю): листопада (місяць) - листопаду (опадання листя); листа (писаний текст) і листу (збірне поняття); каменя (шматок породи) і каменю (матеріал); Алжира (місто) і Алжиру (країна).

Закінчення –у(-ю) мають іменники, що означають:

а) речовину, масу, матеріал: меду, воску, чаю (але вівса).

б) абстрактні поняття, наукові течії: прогресу, ритму, класицизму.

в) назви почуттів, явищ природи: стану, гніву, смутку; вітру, морозу.

г) назви річок, країв, регіонів: Дунаю, Бугу; Донбасу, Уралу, Кавказу, Мадагаскару(але під наголосом –а(-я): Дніпра, Дінця).

д) установи: інституту, вокзалу, порту.

е) літературознавчі терміни: сюжету, роману, альманаху.

є) спортивні ігри, танці: хокею, баскетболу, вальсу, але гопака.

ж) плодові дерева та трав'янисті рослини: ренету, кальвію, барвінку, очерету, але вівса, проса.

з) складні іменники з єднальним голосним -о: рукопису, живопису.