Тема 1.3. Економічне районування та територіальна організація господарства.

В цій темі слід розглянути питання економічного районування і територіальної організації господарства.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарської діяльності. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район (регіон) виступає однією з форм територіальної організації господарства. При виділенні економічних районів, створюються територіальна структура господарства у вигляді економічних районів (регіонів), яка відображає особливості господарювання в просторі й часі.

Під економічним районом розуміють частину території країни в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. Економічний район – це географічно-цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частина суспільним територіальним поділом праці.

Економічний район має такі ознаки:

• спеціалізація - як основна народногосподарська функція;

• комплексність – як взаємопов’язаність найважливіших складових економічної і територіальної структур району;

• керованість, тобто наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбільших територіальних господарських комплексів країни слід дотримуватись наступних принципів:

• об’єктивна суспільна цілісність території, що ґрунтується на взаємопов’язаності всіх її компонентів;

• ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв’язками;

• комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв’язків;

• єдність соціально-економічної регіоналізація та адміністративно-територіального устрою;

• соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення;

• перспективність діяльності людини, що дає можливість пов’язувати інтереси регіону з державними інтересами;

• встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних, транспортних тощо), які є ядрами формування територіальних господарських комплексів;

• відображення у назві районів сутнісних, економічних, соціальних та географічних ознак територій і господарських комплексів.

Фактори, які об’єднані в три основні групи: економічні, природні та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:

• головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

• територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

• природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування і розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

• особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків;

• районоутворюючі центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні таким центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

• форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

• суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності але з певним елементом федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

• адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно ієрархії інтегрального районування виділяються три рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) економічні райони:

• крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою;

• середні (інтегральні) економічні райони – є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки:

• малі економічні райони (мікрорайони) - пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Донецьк, Харків, Одеса);

• також виділяються низові адміністративно-господарські райони. Вони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, завершилися у 1998 році внесенням Проекту Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» запропонованою в такому складі сіткою економічних районів України.

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області і м.Київ);

• Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

• Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області)

Економічне районування дає можливість вирішення і практично втілювати в життя такі проблеми:

• поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України;

• посилення інтеграційних процесів у розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

• постійне зростання ринку власних товарних ресурсів і зменшення використання іноземних;

• постійне загальне піднесення рівня життя і добробуту населення.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.