3. Формування альтернативного орагнізаціно-економічного механізму збалансованого природокористування на ринкових засадах
Принциповим при реалізації концепції сталого розвитку та екологізагіії економіки є питання r L про механізми реалізації такої концепції. В самих загальних рисах світовий досвід говорить про U три можливих механізми реалізації економічних цілей, в тому числі еколого-економічних:
- пряме регулювання, пов'язане з впливом держави (іноді це регулювання називають"командуй і контролюй"), — нормативно-правові, адміністративно-контрольні міри,прямерегламентування і тому подібне;
економічне стимулювання, пов'язане з розвиткомринкових механізмів;
змішані механізми, поєднання перших двох підходів.Господарський (економічний) механізм природокористування.
Взагалі здійснення регулювання і управління економікою і її окремими структурними ланками здійснюється з допомогою господарського механізму, який являє собою систему форм і методів організації та регулювання економічного життя суспільства. Такими формами і
методами виступають екожшічна_політика, організація прогнозування, планування, фінансування господарських процесів, економічне стимулювання, діяльність управлінських структур, господарське законодавство. (Економічна політика - комплекс економічних цілей і заходів, які забезпечують вирішення довгострокових (стратегічних) та короткострокових (тактичних) завдань розвитку економічної системи. Економічна політика базується на методологічних та теоретичних засадах економічної теорії і насамперед політичної економії, на основі пізнання об'єктивних законів та закономірностей, потреб, інтересів і цілей індивіда, трудового колективу і суспільства. Основними елементами економічної політики є науково-технічна, структурна, соціальна, інвестиційна, аграрна, регіональна політика та ін.).
Господарський механізм виконує наступніосновні функції.
- Забезпечує взаємозв'язок, збалансованість всіх структурних елементів суспільного виробництваяк цілісної системи;
Узгоджує економічні інтереси суспільства, соціальних груп, колективів, кожного працівника,окремих підприємців. (Здатність господарського механізму узгоджувати економічні інтереси можеслужити критерієм його досконалості);
Реалізовує в життя економічну політику держави, її стратегічні цілі і тактичні завдання.
Кожна країна має свій загальнонаціональний господарський механізм, однак можна говорити і
про господарський механізм окремих сфер і галузей економіки, що мають свою специфіку (наприклад, господарський механізм зовнішньоекономічної діяльності, АПК, будівництва та ін.). Господарський механізм природокористування став складатись на рубежі бО-70-х pp. XX ст. і до сих пір знаходиться в стадії формування. Він являє собою систему форм і методів організації і регулювання процесів природокористування, що забезпечують досягнення кінцевих цілей у цій сфері, -- задоволення потреб суспільства в сировині і матеріалах, в чистоті та різноманітті довкілля (О.С.Шимова, М.К.Соколовский, 2001).
Російські екологи Бабина Ю.В. та Варфоломєєва Е.О. дають таке визначення економічного механізму: економічний механізм охорони навколишнього середовища може бути визначений як система економічних інструментів заохочувального і примусового характеру, використання яких в управлінні охороною природи забезпечує досягнення цілей екологічної політики. (Бабина Ю.В., Варфоломєєва Э.А., 2002).
В залежності від економічних процесів, що відбуваються, структура економічного механізму може суттєво відрізнятися. Виходячи з переважання тих чи інших інструментів можна виділити три типи економічних механізмів природокористування:
стимулюючий- з переважанням ринкових інструментів і створенням сприятливого економічного середовища для розвитку екологічно чистих виробництв;
жорсткий-з використанням адміністративних і ринкових інструментів та пригніченням з допомогою жорсткої податкової політики розвитку екологічнонебезпечних галузей;
м'ягкий -звстановленням обмежувальнихекологічних рамок, щослабовпливають на темпи і масштаби економічного розвитку. (Гирусов Э.В. и др., 2003;Бабина Ю.В., Варфоломєєва Э.А., 2002).
В Україні,Росії та деяких інших країнах пострадянського простору зараз формується м'ягкий тип економічного механізму природокористування.
Господарський механізм радянської системи та його недосконалість.
Господарський механізм - категорія історична: різним етапам в розвитку країни відповідає свій особливий господарський механізм. Так, господарський механізм, що діяв у бувшому Радянському Союзі, склався в загальних рисах в 30-40-х pp. Він відрізнявся високим рівнем централізації, яка в певній мірі диктувалась обставинами тих років (курсом на прискорену індустріалізацію, потім війною, післявоєнним відновленням економіки і т.п.). Недоліки переважно адміністративного підходу до управління економікою відчувалась і тоді, але з особливою силою проявились в останні десятиліття. Господарський механізм не мав внутрішніх стимулів саморозвитку виробництва: його розподільчий, затратний характер (всі витрати компенсувались державою, гарантований збут будь-якої продукції) не стимулював виробників покращувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію виробництва, не стримував безгосподарності і безвідповідальності. Адміністративно- командні методи управління переважали над економічними, що сковувало ініціативу і самостійність суб'єктів господарювання.
Як і для загального господарського механізму радянського типу, для господарського механізму природокористування, що існував як підсистема, були характерні командно-адміністративне спрямування, майже абсолютна централізація і детальна регламентація всієї "ресурсозберігаючої" та природоохоронної діяльності. Але детальна регламентація природокористування зі сторони центральних планових органів і служб державного контролю (а число планових показників лише по охороні земель, наприклад, тільки за десяту і одинадцяту п'ятирічку виросло з 37 майже до 60) не принесло бажаних результатів. Стан і ефективність використання природно-ресурсного потенціалу були незадовільними. В основі адміністративного регулювання природокористування лежать екологічні стандарти (нормативи). Нормативи якості навколишнього середовища в СРСР по ряду причин були більш суворими, ніж в країнах Західної Європи і США ( наприклад, середньодобова ГДК SO2 в повітрі складає в США 365мг/м. куб, в країнах ЕС -90, а в бувшому СРСР - 50мг/м. куб) що, на жаль, не стало гарантією кращого стану нашого навколишнього середовища. Практично ніколи такі жорсткі нормативи не дотримувались. Частіше всього використовувались так звані тимчасові нормативи ( тимчасово погоджені викиди), які відображали реальні можливості підприємств - забруднювачів. Передбачалось, що підприємство поетапно буде скорочувати свої викиди до рівня ГДВ, але, нажаль, екологічна сфера не мала собі рівних по масштабах недотримання нормативів: нерідко були випадки перевищення допустимого впливу на довкілля в десятки і навіть сотні разів.
До кінця 80-х pp. стало очевидним, що адміністративна система управління не спроможна забезпечити розвиток раціонального природокористування і природоохоронної діяльності. В 1989 р. з'явилася спроба розширення сфери використання економічних методів в практиці управління природокористуванням, що проявилось в експерименті по введенню плати за забруднення довкілля. В інших країнах це було зроблено значно раніше.
Соціально-економічна трансформація, яка проходить в теперішній час в нашому суспільстві , вимагає принципово нових підходів до процесів організації, управління і регулювання природокористування. Здійснювані вже зараз зміни в державному регулюванні від переважного використання адміністративних важелів управління (правових норм, стандартів, лімітів, дозволів, заборон, обмежень і т.д.) в сторону розширення сфери застосування економічних методів, як свідчить світова практика, будуть наростати по мірі посилення економічної стабілізації країни.
Вихідною передумовою і складовою частиною процесу удосконалення централізованого управління екологічною сферою являється формування економічного механізму природокористування/ який, як було сказано раніше, являє собою сукупність економічних методів управління , покликаних створити матеріальну зацікавленість природокористувача в оптимізації процесів його взаємодії з природним середовищем. По мірі заміни адміністративних методів економічними, основним завданням центральних органів управління стає розробка довгострокової стратегії і науково обґрунтованої нормативної бази природокористування. Основою державного регулювання в області екології повинно стати природоохоронне законодавство, що є базисом для розробки національних екологічних програм та інших планових і прогнозних документів, які забезпечують екологічну спрямованість економіки.
Досвід колишнього СРСР і країн Східної Європи показав неефективність жорсткого централізованого планування і управління з метою еколого збалансованого економічного розвитку. Значні субсидії для природоексплуатуючих галузей, відсутність ціни або мінімальна ціна на природні ресурси, що приводило до їх над експлуатації, державна власність на все і відсутність необхідного контролю за охороною природи і використанням ресурсів та багато іншого привело до формування техногенного типу економічного розвитку та екологічноїкризи.
Однак не можна тішити себе ілюзією стосовно можливого виходу на траєкторію сталого розвитку тільки через ринкові механізми. Через гостру екологічну кризу пройшли і країни з розвинутою ринковою економікою. Можна виділити наступні основні причини "провалів" ринку в екологічній сфері:
- екстерналії (зовнішні ефекти),
відсутність (заниженість) цін на природні блага і відсутність ринків,
суспільні блага,
трансакційні витрати,
права власності,
невизначеність
Однак і наймудріше державне управління не гарантує від прийняття неефективних екологічних рішень.
Не зважаючи на недоліки державного втручання, роль держави в охороні довкілля велика зараз і буде зростати в майбутньому. Зокрема, держава на основі прямого чи непрямого регулювання повинна добиватись зміщення ринкового оптимального рівня виробництва (без врахування екстерналій) до соціально оптимального рівня випуску продукції, реалізуючи інтереси суспільства. Суттєва роль держави у встановленні різного роду нормативів, стандартів в охороні довкілля, особливо для шкідливих для природи і здоров'я людей речовин. Державі належить ведуча роль у здійсненні альтернативаних варіантів вирішення екологічних проблем, структурної перебудови економіки в умовах ринку, про що свідчить досвід розвинутих країн останніх десятиліть. Недооцінка значення державного макрорегулювання в умовах переходу до ринку чи самого ринку може привести до негативних екологічних наслідків.
Інституціональна неефективність, поряд з провалами державної політики і ринку, також служить суттєвою причиною екологічноїдестабілізації. Невизначеність прав власності на природні ресурси ( в тому числі приватної), нечіткий розподіл прав власності на них між центральною владою і регіонами приводить до нераціонального використання природних ресурсів, їх надмірної експлуатації.
Процеси пошуку ефективних державних і ринкових регуляторів у цій галузі, їх оптимального поєднання почались в 60-70-і pp. XX ст., коли екологічні проблеми різко загострились. Країни з ринковою економікою реагували на таке загострення створенням централізованих адміністративних систем управління охороною довкілля. Акцент робився на законодавчі обмеження шкідливих впливів на довкілля, державне нормування і контроль, а також на санкції. Важливим принципом законів про охорону природи, що приймалися, став принцип "забруднювач платить". Він був впроваджений Організацією економічного співробітництва і розвитку в 1972 р. Здійснювалось державне субсидування природоохоронної діяльності. Економічному регулюванню, стимулюванню охорони довкілля в цей період приділялось менше уваги.
Далі, у 80-і роки XX ст. в країнах з ринковою економікою активнішими стали спроби широкого використання економічних регуляторів для стимулювання природоохоронної діяльності. Зараз в цій галузі нараховується більше 80 різних економічних інструментів. В охороні довкілля склався своєрідний симбіоз із адміністративних і ринкових механізмів. Пошук оптимальних еколого-економічних регуляторів продовжується.
Тому зараз можна говорити лише про основні принципи і підходи до створення нового економічного механізму взаємовідносин суспільства і природи. Готової та добре функціонуючої моделі такого механізму у світі не існує.
Більш детально про економічний механізм природокористування можна прочитати у книзі Е.В.Прусова з співавт. (2003).
Удосконалення методів екологізації економіки йшло не лише по шляху обмежень (стандартів) природоохоронного обладнання, використання природозберігаючих технологій або встановлення екологічних обмежень (стандартів), але і по шляху створення і удосконалення управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів).
Найбільше розповсюдження в практиці природокористування отримали такі процедури екологічного управління:
Оцінка впливу на оточуюче середовище (ОВОС) - Екологічна експертиза;
Екологічний аудит;
Екологічна оцінка життєдіяльності виробів (аналіз життєвого циклу продукту);
Міжнародні стандарти екологічного менеджменту;
Місцеві стандарти по забезпеченню сталого розвитку.
Детальніше про це можна узнати у підручнику Л.Г.Мельника (2002), у книгах Т.П.Галушкіної (2001) та ін.
Ми підходимо до завершення вивчення нашої навчальної дисципліни економіки природокористування, яку ми коротко визначили як науку про екологізацію економіки. Тепер ми розуміємо, що цій науці належить вирішальна роль в долі людської спільноти. Людське суспільство на початку XXI століття підійшло до того рубежу, коли йому треба робити вибір: або продовження традиційного розвитку споживацького суспільства, яке нарощує використання обмежених природних ресурсів і екодеструктивний вплив на довкілля та приходить через декілька десятиліть до повної деградації, тобто до самознищення; або перехід на засади сталого розвитку, складний і болісний перехід від традиційного укладу життя, що тривав багато століть, нарощуючи негативний вплив на довкілля, до нової моделі людського розвитку. Для цього надскладного, але обнадійливого переходу до сталого розвитку, до розвитку довготривалого, здорового, у сприятливому довкіллі, потрібно здійснити всього лише дві благородні справи: екологізацію економіки і екологізацію людської свідомості, ці дві надскладні проблеми треба вирішувати паралельно, одночасно, взаємопов'язано.
Вивчивши основні теми економіки природокористування, ми вже маємо певні уявлення про те, як потрібно розв'язувати першу проблему, тобто раціоналізувати природокористування і всю систему господарювання, екологізувати систему виробництва і споживання. Пройшовши коротким екскурсом вслід за розвитком нашої молодої науки економіки природокористування, ми побачили, як людське суспільство поступово розумнішало і змінювало концептуальні засади природокористування. На перших етапах бурхливого розвитку індустріального суспільства панувала концепція тотальної економіки, головним критерієм ефективності господарювання в той час був підхід: максимальний прибуток при мінімальних затратах. Довкілля при цьому зазнавало серйозного руйнівного впливу, що приводило до соціально-економічних та екологічних втрат. Відношення до природи змінюється, все більше голосів звучить на захист довкілля, народжується і зміцнюється природоохоронна концепція, активізовуються природоохоронні рухи. Вчені, фахівці в галузі економіки природокористування займаються проблемами оцінки техногенних порушень та підрахуванням збитків. Збитки потрібно відшкодовувати. Зароджується підхід "забруднювач платить", розробляються стандарти якості довкілля (гранично допустимі межі змін властивостей навколишнього середовища) та стандарти дії на довкілля (гранично допустимі викиди, скиди і т.п.). Плата за забруднення і руйнування довкілля доповнюється платою за використання ресурсів. Але при цьому господарська діяльність здійснюється окремо від природоохоронної діяльності: одні руйнують, обґрунтовуючи це необхідністю задоволення потреб людини, а інші говорять про охорону природи, безуспішно намагаючись її відновлювати і очищати. При цьому розробляються підходи до оцінки ефективності природоохоронної роботи та природоохоронних заходів. Тепер все більша кількість людей розуміє безуспішність такої стратегії. Руйнувати, а потім відновлювати - це шлях малої дитини, яка спочатку ламає іграшку, а потім робить безуспішні спроби відремонтувати її. Зрозумівши це, люди "підростають", розумнішають. Розуміють, що потрібен інший підхід. Цей новий підхід, нова парадигма у природокористуванні називається екологізація економіки. Потрібно мінімізувати споживання ресурсів та енергії та продукування відходів, мінімізувати екодеструктивний вплив на довкілля. Як це зробити ми намагалися розібратися при вивченні третього розділу-модуля нашої дисципліни.
В XXI ст. людство вступило з усвідомленням тупіковості техногенного розвитку споживацького суспільства і необхідності впровадження нової стратегії свого розвитку. В основу цієї нової стратегії покладена концепція сталого (стійкого, екологічно безпечного, збалансованого, гармонійного, ноосферного) розвитку. Згадаємо, що сталим розвитком (СР) вважається такий соціально-економічний розвиток, який забезпечує добробут людей та не руйнує довкілля, даючи надію майбутнім поколінням жити на Землі і задовольняти свої потреби. Іншими словами - це "такий розвиток країн і регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші види діяльності суспільства відбувається в межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення і підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь", - таке визначення приводиться у документі "Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку України: погляд НУО", що був розповсюджений і обговорювався на Національній конференції зі сталого розвитку (20-22 листопада 2002 p.). Розвиток на сталих засадах передбачає поєднання в єдиний комплекс економічної, соціальної та екологічної компонент розвитку. Концепція СР є на сьогодні загальновизнаною в світі теоретичною основою формування нового світогляду людства в XXI столітті, світогляду, спрямованого на гармонізацію стосунків людини з природою та засобом запобігання глобальному соціально-економічному колапсу. Вона потребує серйозного осмислення та творчого розвитку (Семенець СВ., 2001). Альтернативи сталому розвитку немає. Ідеї стійкого розвитку визначатимуть світоглядний, моральний, екологічний, політичний, технологічний, гуманітарний профілі XXI століття. Концепцією стійкого розвитку задається нова поведінкова домінанта людини в природі, що визначають її рух справді до ноосфери (Дробноход М.І., 2001).
Шлях до стійкого розвитку є складний, довготривалий і багатофакторний процес досягнення зрівноваженої взаємодії між суспільством і довкіллям, гармонізації їх відносин на основі дотримання законів розвитку біосфери. Цей процес зачіпає фактично весь комплекс внутрішніх проблем розвитку країни. Він включає активізацію вітчизняного виробництва, відрегулювання податкової політики держави, перебудову всієї фінансово-кредитної системи, інвестиційну та структурну політику, зниження рівня корупції, питання зміни структури споживання, ощадливого використання і відтворення природних ресурсів, економічної та екологічної безпеки, соціальної, науково-технічної і регіональної політики, а також зовнішньоекономічних аспектів. Надзвичайно важливим у цьому плані, на нашу думку, є творення консенсусу в українському суспільстві з питань державно-правового устрою (хоча є Конституція) і, особливо, політичного курсу, а також розбудова демократичного громадянського суспільства, залучення громадськості до розробки та прийняття важливих рішень, зниження соціальної напруженості, формування віри в завтрашній день.
В еколого-економічному плані необхідно здійснювати перехід до збалансованого природокористування у всіх галузях виробництва, енергозбереження і збалансованого розвитку енергетики, зниження відходності виробництва і споживання, а також збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Іншими словами, необхідно здійснити екологізацію економіки, тобто зниження інтегрального екодеструктивного впливу на довкілля процесів виробництва і споживання одиниці продукції. Для вирішення цієї складної проблеми потрібне впровадження господарського механізму раціонального природокористування, в якому мають поєднатися в оптимальних пропорціях адміністративні, економічні, законодавчо-правові, соціально-психологічні та інші важелі. Потрібне впровадження системи екологічного менеджменту та аудиту.
Імплантація екологічних цілей в економічні інтереси товаровиробників - таким має бути зміст господарського механізму раціоналізації природокористування (Трегобчук В., Веклич О., 1997).
Із сказаного вище зрозуміла та складність і широкомасштабність завдань, що стоять перед Україною при переході на засади СР.
Серед невідкладних завдань з переходу до збалансованого розвитку залишається інформаційно-просвітницька робота, підготовка суспільства до переходу на засади СР та підготовка Національної стратегії сталого розвитку, чого Україна не зробила за 10 років після Ріо-92.
Академік В.П. Кухар підкреслює "необхідність опанування всім суспільством ідеологією гармонії людини в природі і на цій основі - принципами сталого розвитку. Виховання та освіта повинні отримати масштабність і послідовність. А для цього необхідні посібники на програми. Ми маємо перейти на безперервну природоохоронну освіту з тим, щоб кожен школяр або інженер усвідомив необхідність принципово нового ставлення до природи. В засобах масової інформації слід розгорнути справжню пропаганду принципів сталого розвитку" (Кухар В.П., 2001). Як відмічав на Національній конференції зі сталого розвитку Джон Дербах, "кожна країна повинна зробити так, щоб сталий розвиток не просто вписався в її історію, культуру і систему цінностей, а й став їх невід'ємним складником. Стратегія - не просто зведення інструкцій для діяльності уряду. Стратегія повинна закликати, надихати та заохочувати всі сектори суспільної діяльності: сільське господарство, промисловість, робітників, жінок, молодь, неурядові організації, інженерно-технічну спільноту та інтелігенцію - відігравати активну роль у поступі до сталого розвитку. Така стратегія буде тим успішнішою, чим більше членів громади братимуть участь у її розробці та імплементації".
Важливим пріоритетом сталого розвитку є радикальна модернізація системи освіти, зміна її моделі. Перехід до СР об'єктивно висуває освіту і науку, інші інформаційно-інтелектуальні чинники на пріоритетне місце в майбутньому керованому розвитку, оскільки такий перехід повинен здійснюватися не стихійно, а повинен бути спрямований на цілі і принципи СР. Відповідно, в результаті досягнень науки, освіти і розповсюдження знань повинні сформуватися нові інтереси, життєві потреби і загальнолюдські цінності, багато в чому відмінні від сучасних. Індустріально-споживацьке суспільство повинно поступитися місцем постіндустріальному інформаційному суспільству, суспільству пріоритету інформаційно-інтелектуальних ресурсів перед речовиною і енергією. А інформаційне суспільство, що сприйняло екологічний імператив, стає суспільством СР (Семенець СВ., 2001).Отже, потрібен новий тип освіти, нова модель - освіта сталого розвитку (Ягодин Г.А., Турова Е.Е., 2002). Освіта сталого розвитку спрямована на формування розуміння законів природи і наслідків їх порушень та ставить своїм завданням дати знання і виробити уміння, необхідні для забезпечення гармонійного співіснування з іншими людьми і природою, змінити базові цінності людства. Отже, завдання освіти СР перетворити концепцію сталого розвитку в систему духовних і професійних установок людства.
Більшість вчених вважає, що ядром освіти сталого розвитку повинна стати екологічна освіта. "Сьогодні екологічна освіта є не просто важливим напрямом у змісті освіти, але й засобом збереження й розвитку людської цивілізації" (Мітрясова О.П., 2001).
Очевидно, що модель освіти XXI ст. повинна здійснити кардинальні трансформації і орієнтуватися в своїй основі не на минуле, а на майбутнє. Освіта повинна являти собою керовану випереджаючу систему, яка б задовольняла потреби не минулого, як це має місце зараз, а майбутнього суспільства (Урсул А.Д., 2001). Крім принципу випереджування, освіта СР повинна будуватися на принципі інтеграції: необхідний міждисциплінарний синтез, об'єднання природничих та гуманітарних наук, а також наук про живу і неживу природу. "Одна з проблем навчання в сучасній школі - жорстке предметне розділення. Фізика, біологія, хімія, ботаніка, зоологія, фізіологія, географія, економічна географія являють собою самостійні предмети. Предмети природничо-наукового напрямку виступають кожен сам по собі, не говорячи вже про непереборну границю між ними і гуманітарними предметами. Більшість шкільних дисциплін вимагає серйозної переробки, щоб шкільна освіта була не лише різносторонньою, але і цілісною, даючи чіткі уявлення про єдиний світ (Ягодин Г.А., Турова Е.Е., 2002).
Першочерговим і, імовірно, найбільш складним завданням освіти СР буде зміна світоглядних установок людини: замість антропоцентричного світогляду треба сформувати екоцентричний (біоцентричний, біосферний) світогляд. Аналіз основних ознак "антропоцентричного і екоцентричного типів екологічної свідомості" приводять С.Д. Дерябо і В.А. Ясвін (1996). Антропоцентрична екологічна свідомість - це особлива форма відображення природних об'єктів і явищ дійсності та їх взаємозв'язків, що обумовлює перетворюючу діяльність людини, для якої характерним є виражене протиставлення людини і природи, де вищою цінністю є сама людина, яка використовує природу для задоволення своїх потреб і не дотримується при взаємодії з природою етичних норм і правил. Таке світобачення надто оптимістичне і привабливе, воно породило природопідкорювальну психологію людини. Відмовитись від егоцентричних позицій хоч і важко, але необхідно заради виживання і продовження людського роду.
Сталий розвиток можливий лише при екоцентричному світобаченні, де людина мислиться в нерозривній єдності з природою, де природа визнається як цінність, наділяється суб'єктними властивостями. Відносини людини з природою будуються на принципах рівноправності з дотриманням етичних норм і правил.
Освіта СР - це така освіта, яка забезпечує формування високого рівня екологічної свідомості і культури у всієї людської спільноти. Основною ознакою рівня екологічної культури має стати не масштабність перетворюючої діяльності людини, а вміння жити з якомога меншим впливом на природу.
Однією з головних базових цінностей у суспільстві СР має стати здоров'я і здоровий спосіб життя. Для цього першочерговою метою всієї системи освіти повинно бути виховання здорового духом і тілом покоління людей, що здатні згармонізувати свої взаємовідносини з природою. В цьому плані нам треба свого не цуратись і чужого навчатись. Наприклад, мета освіти в Японії в законі про освіту 1947 р. сформульована так: повний розвиток особистості, забезпечення виховання людей, здорових духом і тілом, які будуть любити правду і справедливість, цінувати особистість, поважати працю, мати високе почуття відповідальності і проникнуті духом незалежності як будівники мирної держави і процвітаючого суспільства.
Саме високе почуття відповідальності за природу, за кожен вид рослин і тварин, за чистоту рік та озер, за прозорість росяних світанків, за всю планету повинно увійти в генотип кожної людини. Освіта СР повинна навчити кожну людину мислити глобально, а діяти локально, кожен на своєму місці в ім'язбереження природи і продовження людського роду.
Першочерговими завданнями на шляху до освіти СР повинні бути, на нашу думку, наступні.
1. Продекларувати на високому державному рівні стратегічну мету розвитку України на засадахСР, оскільки це відповідає національним інтересам України і не має розумної альтернативи. (УПольщі, наприклад, перехід на засади сталого розвитку закріплено у конституції держави).
2. ІдеюСРзадекларувати вметіосвіти. Метаосвіти єнайголовнішим системоутворюючимчинником, їй підпорядковуються всі інші елементи функціонування освіти: управління на макро-та мікрорівнях, організаційна структура; зміст, форми, методи, технології і т.п.
У Національній доктрині розвитку освіти (підписаній Президентом України 17.04.2002 р.) мета освіти "полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти". До цього, на нашу думку, слід додати необхідність виховання покоління людей, здатних згармонізувати стосунки суспільства і природи, не допустити деградації людської цивілізації, здійснити перехід українського суспільства до СР.
Метою екологічної освіти, відповідно до затвердженої недавно Концепції екологічної освіти України є формування екологічної культури людей і суспільства в цілому. Це визначення мети, на нашу думку, також потрібно доповнити ідеєю, яку так наполегливо відстоював засновник соціальної екології Г.Бачинський: "формування екологічної культури для гармонізації стосунків людини і природи", тобто культури суспільства сталого розвитку.
3. Визначальним для досягнення мети екологічної освіти є адекватно сформований зміст освіти,тобтосистема науковихзнань, практичнихумінь і навичок, щозабезпечуютьформуванняекологічної культури та біосферного (екоцентричного) світогляду. Зміст екологічної освітиповинен забезпечувати синтез природничонаукових та соціо-гуманітарних знань.
В середній школі необхідно негайно впроваджувати "Основи екології" як обов'язкову дисципліну та готувати впровадження інтегративного, адаптованого до рівня середньої школи курсу "Проблеми сталого розвитку".
Зміст вищої екологічної освіти повинен базуватися на комплексному збалансованому поєднанні природничого, економічного, технологічного, юридичного та соціокультурного підходів (Концепція ..., 2002).
В змісті освіти потрібно, з нашого погляду, збільшити долю еколого-економічних знань, що допоможе вирішувати еколого-економічні проблеми впровадження економічного механізму раціоналізації природокористування.
Наші рекомендації зводяться до впровадження на всіх факультетах крім "Основ екології" (бакалаврат), обов'язкових курсів "Соціальна екологія" та "Екологізація економіки" (рівень спеціаліста), "Проблеми сталого розвитку" (магістратура).
4. Підготовкууправлінцівслідзбагатитиекологічнимидисциплінами,аекологівуправлінськими з тим, щоб готувати кадровий менеджмент сталого розвитку. Особливу програмупідготовки слід розробити для фахівців засобів масової інформації, яким належить надзвичайноважлива місія при впровадженні СР.
5. При підготовці фахівців з вищою освітою необхідно передбачити комплекс знань, умінь та навиків ведення просвітницької роботи з тим, щоб кожен випускник став не лише прихильником, але й переконаним пропагандистом СР. Вищі освітні заклади повинні готувати своїх випускників до роботи в громадських організаціях, просвітницьких центрах, інтелектуальних осередках, що може прискорити розбудову громадянського суспільства в Україні та сприяти його входженню в постіндустріально-інформаційну фазу, як етап на шляху до суспільства сталого розвитку.
Отже, виходячи з того, що впровадження СР є безальтернативним і відповідає національним інтересам України та враховуючи об'єктивну тенденцію до інформатизації, інтелектуалізації та гуманізації світового суспільства, пріоритетності освіти і науки в ноосферному розвитку, необхідна корінна реорганізація системи освіти, розбудова нової моделі освіти - освіти сталого розвитку, спрямованої на реалізацію цілей нової стратегії людства - гармонійного, збалансованого, екобезпечного розвитку. Стратегія освіти повинна бути спрямована на формування нового екологічного світогляду та високої екологічної культури, впровадження вимог екологічного імперативу; будуватися на принципах випередження, інтеграції знань ("ми спеціалізуємося не по науках, а по проблемах", В.Вернадський). Невідкладними завданнями є внесення змін в екологічну освіту, як основу освіти СР, насичення змісту освіти відповідно до вимог часу еколого-економічними та соціо-екологічними знаннями. Освіта повинна готувати кадровий менеджмент для реалізації стратегії сталого розвитку, формувати фахівців для роботи в системі громадянського суспільства, щоб зробити всіх громадян, всі соціальні спільноти суб'єктами гармонійного та збалансованого розвитку.
Управління процесами екологізації передбачає формування основних компонентів системи, якою управляють, тобто тих об'єктів чи суб'єктів економічної системи, на які спрямований управлінський вплив, а також механізми, за допомогою яких він здійснюється.
Система управління процесами екологізації включає наступні елементи:
цільові установки - мета екологізації;
об'єкти екологізації;
суб'єкти екологізації;
інструменти (засоби) екологізації.
Під об'єктами екологізації розуміють об'єкти екодеструктивного впливу, які передбачається трансформувати для досягнення цілей екологізації.
Під об'єктами екодеструктивного впливу треба розуміти процеси виробництва й споживання продукції або самі продукти (вироби, послуги, робота, що виконується), використання яких створює причини екодеструкції.
Аналіз потенційно можливих суб'єктів впливу дає змогу виділити кілька груп "діючих осіб" процесу експлуатації, тобто підприємства, організації і фізичні особи, впливаючи на які можна досягти цілей екологізації. Інструменти екологізації
Основною функцією інструментів є формування системи мотивів для досягнення цілей екологізації. За відношенням до причин екодеструктивної дії мотиваційні інструменти можна розділити на дві групи:
інструменти прямої мотивації;
інструменти непрямої мотивації
Інструменти прямої мотивації орієнтовані безпосередньо на об'єкти екологізації: або самі фактори екодеструктивного впливу (процеси, шкідливі речовини та ін.), або продукти й послуги, які є носіями екодеструкції (тобто їх виробництво і споживання зв'язано зі шкідливою дією на довкілля). Напр., такі інструменти, як платежі, Екологічна маркировка (вмісту шкідливих речовин) орієнтовані на екодеструктивні фактори, а екологічні податки на продукти (пестициди,
міндобрива, батарейки та ін.), зв'язані з предметами й послугами, які є носіями екодеструктуризації.
Інструменти непрямої дії орієнтуються не на показники екодеструктивної діяльності, а на продукти й послуги, які можуть створювати умови для досягнення цілей екологізації (напр., обмеженням розповсюдження певних товарів і послуг, гарантією якості та ін.).
Вектор управління екологізації задається цільовими установками.
Цільові установки. Це стратегічні цілі й тактичні завдання, які ставляться на кожному конкретному етапі екологізації і які, в кінцевому рахунку, є відправними моментами формування трьох решти компонентів процесу екологізації.
В якості мети екологізації може бути сформульовано усунення або зменшення дії одного або декількох екодеструктивним факторів із п'яти груп, про які йшлося раніше (забруднення, порушення ландшафтів, пряма дія на організм людини, вплив на особистісні характеристики, прямий вплив на тварин і рослини).
Це може бути недопущення попадання в довкілля чи в продуктові ланцюги тієї чи іншої шкідливої речовини, зменшення процесів, що ведуть до порушення ландшафтів та ін.
Конкретизація цілей екологізації дозволяє сформулювати конкретні завдання трансформації народногосподарського комплексу, до яких, зокрема, можна віднести:
реструктуризація економіки, галузей і регіонів;
перепрофілювання підприємств;
усунення (зниження) потреби в екологічно несприятливих видах продукції чи послуг;
заміна екологічно "брудних" технопроцесів;
зниження ресурсоємності продукції тощо.Основоположні принципи визначення завдань екологізації
Можна сформулювати основоположні принципи, на яких повинно будуватися визначення (формулювання) завдань екологізації (Л. Г. Мельник, 2001):
- інтегральногопідходу,щообумовлюєнеобхідністьврахування інтегральногоефекту дії увсьому ланцюгу циклу виробництва й споживання продукції;
орієнтації на причини, передбачає ліквідацію причин, а не боротьбу з наслідками;
розділення відповідальності, передбачає встановлення адресності й ступеня відповідальностісуб'єктів та об'єктів екодеструктивної діяльності;
адекватності інструментарію, передбачаєформування мотиваційного інструментарію, відповідного даним обставинам;
- системного підходу, що передбачає вплив на всі об'єкти та суб'єкти екологізації, які прямо чиопосередковано можуть сприяти досягненню цілей екологізації;
- максимальної ефективності, що передбачає досягнення конкретних цілей екологізації змінімальними втратами йодержанняммаксимальноївіддачізасобів, щозадіяніувирішенніпоставлених завдань.
Врахування
вказаних принципів у співставленні з
аналізом найбільш гострих вузлів
екодеструктивного впливу у
виробничо-споживчому циклі дозволяє
сформувати основні напрямки формування
завдань екологізації національної
економіки:
Ресурсна економіка=> Екологічне управління матеріальними потоками; Відходне матеріалоспоживання => Рециркуляційне матеріалоспоживання;
Відходне енерговикористання => Енергозбереження;
Орієнтація на продукти => Орієнтація на функції;
Охорона природия: реакція на наслідок=> Природозбереження: усування причин;
Надпорогове природокористування=> Рівноважне природокористування;
Управління природними процесами => Органічна відповідність природним процесам (інтеграція у природу);
Споживацький менталітет=> Зберігаючий менталітет.
(Схема концептуальнихнапрямків формуваннязавданьекологізації взятауМельникаЛ.Г., 2002).
На основі відібранихінапрямків можуть бути запропоновані три базові й три проміжні стратегії для визначення об'єктів екологізації:
Стратегія І: зниження потреби в продукті.
Стратегія II: зміни в продукті для підвищення рівня його екологічності.
Стратегія III: зміни у використанні для підвищення екологічності процесів споживання й утилізації відходів споживання.
Стратегія І полягає у відмові від споживання певних продуктів або в зниженні потреби в певних видах продукції; а це в кінцевому рахунку означає зниження матеріалоємності споживчого попиту; це пов'язано безпосередньо із завданнями екологізації, адже виробництво будь-якого товару в тій чи іншій мірі зв'язано з одержанням матеріалів або енергії, а значить є причиною екодеструктивної дії. В якості пріоритетного напрямку повинні розглядатися відмова від екологічно несприятливих чи заміна їх на більш цисті. Окремими результатами цієї стратегії можуть бути зменшення матеріалоємномності й енергоємності продукції, удосконалення структури споживання, відмова від товарів і послуг, які не є життєвою необхідністю для людини.
Стратегія II стосується всіх видів змін продукту, включаючи зниження шкідливості ресурсів чи процесів, що використовуються для виробництва даного продукту, або усунення тих властивостей самих продуктів, які можуть створювати екологічну небезпеку на стадії споживання продуктів.
Стратегія_ІІІ зачіпає всі види змін в процесі використання продукції чи утилізації її відходів, що зменшують процесі екодеструктивного впливу. До таких змін можуть бути віднесені впровадження прийомів екологічно безпечного використання виробів, обмеження в просторі і часі використання даної продукції в тих сферах, де її використання може викликати особливо шкідливі екологічні наслідки. Окремим випадком є підвищення рівня екологічно безпечної утилізації відходів даної продукції.
Як відомо, в ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між господарськими суб'єктами реалізується через взаємодію попиту і пропозицію. Діючи на ці два компоненти ринку та сферу,що їх зв'язує, можна впливатина процес екологізації. Саме на цьому і будуються стратегії управління процесами екологізації. В літературі по проблемах екологізації називаються, як правило, три ключові стратегії екологізації відповідно до дії на суб'єктів:
Вплив на пропозицію
Вплив на попит
Вплив на взаємозв'язки між виробниками і споживачами.
Стратегія впливу на пропозицію. Подібна стратегія пов'язується з словом "штовхати". Суть її у формуванні системи мотиваційної дії, яка б підштовхувала виробників до переходу на "зелену продукцію" (кредитні і податкові пільги, дотації, інші економічні стимули, екологічні стандарти, доведення інформації про розширення екологічних потреб та ін.).
Стратегія впливу на попит. В спеціальній літературі дана стратегія називається словом "тягнути". Впливаючи на попит, можна потягнути і ланки екологізованого виробництва, які будуть обслуговувати відповідні потреби. Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб економічно спонукати чи психологічно переконати споживача переходити на екологічно більш досконалу продукцію.
Стратегія впливу на взаємозв'язки між виробниками і споживачами, ("інтерфейсна стратегія"). Суть стратегії в екологізації проміжних ланок, що з'єднують конкретних виробників і споживачів. До форм реалізації даної стратегії відносяться: вплив на комунікаційні шляхи, екологізація торгових механізмів, маркетингові дослідження, розвиток інформаційних систем і т.п. Детальніше ці стратегії описані у підручнику Л.Г.Мельника "Екологічна економіка" (2002).
Словосполучення "єкологЛмни^мєнєджмієнт'' часто трактують як синонім поняття "екологічне управління". Насправді між цими поняттями є суттєва різниця. Балацький О. та ін. (2000) дають такі визначення цим поняттям: