2. Класична теорія макроекономічного регулювання

1. Повна зайнятість є нормою для ринкової економіки. У стані повної зайнятості

обсяг випуску не може збільшитись, якби не змінювався сукупний попит, оскільки ресурси уже задіяні повністю.

2. Крива сукупної пропозиції є вертикальною лінією, яка бере свій початок у точці

потенційного ВВП. Згідно класичної теорії, рівновага досягається лише у стані повної зайнятості. Гнучкі заробітна плата, ціни та процентна ставка завжди повертають економіку у цей стан. Тобто ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку.

3. Кейнсіанська теорія як теоретична основа державного регулювання економіки

1. Ринкова економіка не здатна автоматично досягати та підтримувати стан повної зайнятості.

Економіка може досягнути короткострокової рівноваги у точці, яка є нижчою (рецесійний розрив) або вищою повної зайнятості (інфляційний розрив).

Можна здійснювати “точну настройку” економіки шляхом маніпулювання податками та державними витратами.

2. Крива сукупної пропозиції є горизонтальною. Це пояснюється тим, що оскільки не всі ресурси зайняті, збільшення сукупного попиту призведе до зростання реального ВВП. Рівень цін не збільшиться.

3. Згідно кейнсіанській теорії попит створює свою власну пропозицію. Сукупні витрати - змінне явище. Кейнсіанці акцентують увагу на елементах сукупних витрат і досліджують їх фактори

СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ = ВВП

4. Заробітна плата і ціни є негнучкими у бік зниження; заощадження залежать від

доходу; інвестиції залежать від очікуваного прибутку та процентних ставок. Заощадження та споживання більше залежать від доходу, ніж від процентних ставок.

5. Внаслідок того, що існує недосконала конкуренція, ринки не завжди

повертаються до стану рівноваги при повній зайнятості. Держава може і повинна відігравати позитивну роль у стабілізації економіки.

6. Активна фіскальна і монетарна політика проводиться для того, щоб забезпечити стабільність цін, повну зайнятість та економічне зростання.

Фіскальна політика: для збільшення ВВП необхідно знизити податки та збільшити державні витрати; для зниження темпу інфляції необхідно збільшити податки та зменшити державні витрати

Монетарна політика: впливає на економіку через процентні ставки і інвестиції; більш придатна для приборкання інфляції ніж для подолання спаду.

Фіскальна політика більш ефективна, ніж монетарна.

4. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Засновник теорії – Мілтон Фрідмен.

Монетаризм базується на таких основних положеннях:

• ринковий механізм в змозі самостійно забезпечити збалансований та

ефективний розвиток економіки, тому державне регулювання не є необхідним, відстоюють принцип вільної конкуренції. На думку монетаристів, ринкова економіка в своїй основі є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. І єдине, що може зруйнувати цю здатність, – диспропорція між темпом росту продукції і темпом зростання грошової маси в обігу;.

• загальний стан економіки залежить від пропозиції грошей, тому

початкова рівність рівноважної макроекономічної моделі виражається рівнянням обміну (кількісної теорії грошей):

ГМ х ШОГ = PЦ х ВВП, де:

ГМ – грошова маса;

ШОГ – швидкість обігу грошей;

РЦ – рівень цін;

ВВП – фізичний обсяг вироблених товарів і послуг.

Зазначимо, що кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ+ВІ+ДЗ+ЧE).

Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулюючий вплив на економіку. Дотримуючись положення про стабільність швидкості обігу грошей і передбачуваний характер залежності між грошовою масою і номінальним ВВП, монетаристи роблять висновок: стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. Тому вивели монетарне правило, згідно з яким: - держава повинна збільшувати щорічно пропозицію грошей на 3-5% і більше нічого не робити для регулювання економіки.

Монетаристи принижують або зовсім відкидають фіскальну політику як метод стабілізації економіки. У них неефективність фіскальної політики обумовлена ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи із необхідності покриття бюджетного дефіциту, позичає гроші у населення і комерційних банків, вона входить в конкуренцію з приватним бізнесом. Внаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора економіки. Це підвищує процентну ставку на грошовому ринку і тому витісняє з інвестиційного ринку певну кількість приватних інвестицій, які за підвищеної процентної ставки стають неприбутковими. Отже, в результаті вплив бюджетного дефіциту на сукупний попит буде несуттєвим.

0. Теорія економіки пропозиції

Перенесення акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва й зайнятості. Головна ідея прихильників даної теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили.

Пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату й дивіденди.

Оскільки зниження податків веде до скорочення державних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблем бюджетного дефіциту. Для цього передбачається: а) зменшити соціальні програми; б) скоротити апарат державного управління; в) відмовитися від малоефективних державних витрат (дотацій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

0. Теорія раціональних очікувань розроблена американським вченим Р.Лукасом, за що він отримав у 1995 р. Нобелівську премію у галузі економіки.

Економічними передумовами теорії раціональних очікувань є такі положення:

люди приймають раціональні рішення; очікування мають перспективний характер; люди діють обороняючись, захищаючи себе від наслідків державної політики. Господарюючі суб’єкти досить розумні, і можна очікувати, що вони будуть приймати у розрахунок наслідки державної політики при прийнятті рішень відносно своєї поведінки.

0. Дана теорія базується на двох фундаментальних висновках: а) споживачі, підприємці та працівники розуміють, як функціонує економіка; вони здатні оцінити майбутні результати політичних та інших змін і вибрати лінію поведінки, відповідну їхнім власним інтересам; б) ринки є висококонкурентними, а ціни і ставки заробітної плати швидко пристосовуються до змін у попиті і пропозиції.

Саморегульована здатність економічних суб’єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання.

ВИСНОВКИ

1. Згідно з класичною теорією, завдяки механізму процентної ставки та гнучких товарних і ресурсних цін ринок здатний автоматично підтримувати повну зайнятість у економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку.

2. Згідно з кейнсіанською теорією, ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням. При визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту.

3. Згідно з монетаристською теорією, ринкова економіка в своїй основі є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. І єдине, що може зруйнувати цю здатність, – диспропорція між темпом росту продукції і темпом зростання грошової маси в обігу. Держава повинна збільшувати щорічно пропозицію грошей на 3-5% і більше нічого не робити для регулювання економіки.

4. Відповідно до теорії економіки пропозиції ціни, зайнятість та безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією. В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом державного регулювання економіки.

5. Неможливо ігнорувати також теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб’єктів залежить не лише від реальних змін у економічній кон’юнктурі, а й від того, як вони сприймають ці зміни та можуть їх передбачити.

6. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання не зменшують значення кейнсіанської теорії, а доповнюють її, поглиблюючи уявлення про складний механізм функціонування економіки. Світова практика свідчить, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.

5. Роль фіскальної політики у регулюванні економіки.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних закупівель із метою цілеспрямованого впливу на її соціально – економічний розвиток (заходи, що вживає уряд країни для стабілізації економіки).

Дискреційна фіскальна політика– це політика, коли уряд свідомо маніпулює податками та державними закупівлями з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.

Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти (державні закупівлі; чисті податки).

В реальній практиці цільовий приріст ВВП визначається урядом наперед, а необхідне збільшення державних закупівель є пошуковою величиною.

+ Δ ДЗ = (11.1), де: Δ ВВП – приріст ВВП; М в – мультиплікатор витрат.

Якщо збільшення ВВП визначається урядом наперед, то на цій основі можна обчислити необхідне зниження чистих податків:

• ΔЧП = (11.2), де: +Δ ВВП – приріст ВВП; ГСС – гранична

схильність до споживання; Мв – мультиплікатор витрат.

Для визначення мультиплікатора податків повернемося до формули величини зниження чистих податків і поділимо обидві її частини на Δ ЧП:

Ліва частина наведеного рівняння є мультиплікатором податків, а права спрощується до виразу ГСС х Мв. Звідси випливає формула мультиплікатора податків:

М п = ГСС х Мв (11.3), де: ГСС – гранична схильність до споживання; М в – мультиплікатор витрат.

Якщо у наведеній вище формулі замість ГСС підставити 1 – ГСЗ, а замість Мв – , то М п = Мв – 1 (11.4).

+Δ ВВП = – Δ ЧП х М п (11.5).

Оскільки мультиплікатор податків завжди нижчий від мультиплікатора витрат, то це означає, що кожна одиниця приросту державних закупівель викликає більший приріст ВВП, ніж кожна одиниця зниження чистих податків. З розрахунку на однаковий приріст ВВП, збільшення державних закупівель для державного бюджету є менш збитковим варіантом фіскальної політики, ніж зниження чистих податків.

Автоматична фіскальна політика – це така політика, яка, впроваджуючи в економіку певну систему податків і трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в автоматичному режимі, тобто без державного втручання.

Регулююча роль автоматичної фіскальної політики:

в міру інфляційного збільшення ВВП у періоди піднесення податкові вилучення автоматично збільшуються і завдяки цьому гальмують небажане економічне зростання. В міру скорочення реального ВВП у періоди падіння податкові вилучення автоматично скорочуються і завдяки цьому гальмують зменшення виробництва. Але, слід зазначити, що автоматичні чисті податки як вмонтовані стабілізатори не є достатнім гальмом для усунення економічних коливань. Вони неспроможні повністю нейтралізувати інфляційний чи рецесійний розриви в економіці, а лише частково його зменшують

ГКП = (11.6).

Чисті податки в періоді t можна визначити за допомогою такої формули:

ЧП t = ЧП в періоді t –1 + зміна ВВП в періоді t х ГКП (11.7), де:

ЧП t чисті податки в періоді t;

ЧП t = 1 чисті податки в періоді t –1;

Зміна ВВП в періоді t;

ГКП –граничний коефіцієнт податків.

М_вс = (11.8), де:

М_вс – складний мультиплікатор витрат в умовах закритої економіки;

ГСС – гранична схильність до споживання;

ГКП – граничний коефіцієнт податків.

М_пс = (11.9), де:

Мпс – складний мультиплікатор податків;

ГСС – гранична схильність до споживання;

ГКП – граничний коефіцієнт податків.

При зміні державних закупівель, податкових ставок або рівня трансфертів можна обчислити приріст ВВП із застосуванням складних мультиплікаторів:

Δ ВВП = Δ ДЗ х М вс, Δ ВВП = Δ ЧП х М пс.

Підсумкова зміна ВВП за рахунок збільшення державних закупівель та чистих податків:

Δ ВВП = +Δ ДЗ х Мвс – Δ ЧП х Мпс (11.10), де:

Δ ВВП – приріст ВВП;

+Δ ДЗ – приріст державних закупівель;

М вс – мультиплікатор витрат складний;

Δ ЧП – приріст чистих податків;

М пс – мультиплікатор податків складний.

Фіскальна політика і державний бюджет

Державний бюджет– це фінансовий план утворення й використання грошових фондів держави протягом року, кошторис урядових доходів і витрат.

Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90% центрального та 70% місцевих бюджетів).

Податкиза економічним змістом - це фінансові відносини між державою та платниками податків із метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, потрібних державі для виконання своїх функцій.

Прямі податки вилучаються безпосередньо у власників майна, одержувачів доходів. Непрямі податки входять у ціну товару.

Принципи оподаткування: загальність податків і їх пропорційність доходу, визначеність, простота і зручність, ефективність стягнення податків.

Витрати державного бюджету (на соціальні цілі (розвиток освіти, охорони здоров’я, виплати безробітним, пенсіонерам та ін.; економічні цілі; військові цілі; на обслуговування державного боргу; утримання державного апарату влади, посольств, консульств, сплату внесків до міжнародних організацій та ін.).

Залежність між обсягом податкових надходжень у бюджет і податковою ставкою показує крива американського економіста Артура Лаффера.

Основна ідея Лаффера полягає в тому, що за умови зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються від нуля до певної максимальної величини (ПН2), а потім зменшуються знову до нуля. Згідно з кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне зниження дозволить збільшити виробництво за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень.

Дефіцит державного бюджету та концепції його збалансування

Якщо доходи і витрати є однаковими, то державний бюджет є збалансованим. Якщо доходи перевищують витрати, то має місце надлишок, або профіцит, бюджету. Якщо, навпаки, витрати більші за доходи, то виникає дефіцит бюджету. Дефіцит державного бюджету вимірюється відношенням суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках.

Бюджетне сальдо– показник, який характеризує стан державного бюджету і визначається як різниця між чистими податками та державними закупівлями:

БС = ЧП – ДЗ (11.11).

Фактичне бюджетне сальдо(БСф) - це величина, яка забезпечується в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф = (ВВПфакт. х СКП) – ДЗ (11.12) де:

ВВПфакт. – фактичний ВВП;

СКП – середній коефіцієнт податків, який відбиває їхнє відношення до ВВП; ДЗ – державні закупівлі.

ВВПфакт. х СКП = ЧП (11.13), де: ЧП – чисті податки.

Потенційне бюджетне сальдо(БСп) – це величина, яка забезпечується в умовах повної зайнятості. БСп = (ВВПп х СКП) – ДЗ (11.14), де: ВВПп – потенційний ВВП.

Циклічне бюджетне сальдо (БСц) –це величина, що показує вплив економічних коливань на стан державного бюджету й визначається як різниця між фактичним і потенційним бюджетним сальдо: БСц = БСф – БСп (11.15).

Концепції збалансування державного бюджету:

• на щорічній основі (державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року);

• на циклічній основі – бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу;

• концепція функціональних фінансів, згідно з якою метою держави є не збалансованість державного бюджету, а стабілізація економіки.

Джерела фінансування дефіциту державного бюджету: внутрішні позики; зовнішні позики; грошово-кредитна емісія.

Перші два джерела фінансування бюджетного дефіциту не інфляційні, але створюють державний борг (внутрішній і зовнішній), повернення якого викличе в майбутньому необхідність підвищення податків або скорочення державних видатків.

Грошово-кредитна емісія не створює державного боргу, але є інфляційною й тому породжує інфляційний податок у поточному періоді.

Державний борг і його економічні наслідки

Державний борг- сума позик, отриманих державою за мінусом повернених позик. Він може бути внутрішнім та зовнішнім.

Внутрішній державний борг – це заборгованість держави своїм власним громадянам, які тримають внутрішні державні облігації. Зовнішній борг – заборгованість держави організаціям та громадянам інших країн, міжнародним фінансовим інституціям.

Економічні наслідки державного боргу:

1) скорочується споживання і заощадження домашніх господарств;

2) зменшуються інвестицій фірм, що обмежує подальше зростання економіки;

3) збільшуються податки для обслуговування державного боргу, що виступає антистимулом економічної активності;

4) здійснюється перерозподіл доходу на користь власників державних облігацій. (При збільшенні державного боргу процентні платежі як складова частина бюджетних витрат збільшуються. Отже, державний борг збільшує бюджетний дефіцит).

ВИСНОВКИ

1. Фіскальна політика – сукупність заходів, які здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом (державними закупівлями й оподаткуванням) для досягнення повної зайнятості, збільшення виробництва та зменшення інфляції. Фіскальна політика може здійснюватися у формі дискреційної фіскальної політики (стимулюючої чи стримуючої) та автоматичної (недискреційної) фіскальної політики.

2. Метою фіскальної політики є макроекономічна стабілізація, а інструментом її досягнення - державний бюджет, грошове вираження збалансованого кошторису доходів та видатків за певний період.

3. Бюджетний дефіцит – переважання видатків уряду над його доходами за певний період часу. Основними джерелами дефіцитного фінансування є внутрішні та зовнішні позики, а також грошово-кредитна емісія.

4. Державний борг – сума позик, отриманих державою за мінусом повернених позик. Він може бути внутрішнім (це заборгованість держави своїм власним громадянам, які тримають внутрішні державні облігації) та зовнішнім (заборгованість держави організаціям та громадянам інших країн, міжнародним фінансовим інституціям).

Лекція 12. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Платіжний баланс і валютний курс.

2. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП.

3. Основні елементи зовнішньоекономічної політики.

1. Платіжний баланс і валютний курс

Платіжний баланс– це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу, як правило за рік.

Платіжний баланс будь-якої країни відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

Згідно з методологією платіжного балансу, всі операції, які забезпечують надходження реальних цінностей у країну, наприклад експорт товарів і послуг, записуються зі знаком “+” (кредит) , а всі операції, пов’язані з вивезенням реальних цінностей за кордон, наприклад імпорт товарів і послуг, відображаються зі знаком “–” (дебет).

Статті платіжного балансу об’єднуються в два розділи: 1) рахунок поточних операцій; 2) рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини: 1. баланс товарів і послуг; 2. доходи; 3. поточні трансферти.

1. Баланс товарів і послуг (БТП) – складова частина рахунка поточних операцій, яка показує співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг.

2. Доходи (Д). Ця складова рахунка поточних операцій відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг, пов’язаних із використанням факторів виробництва. Сюди включаються чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестицій (дивіденди), боргових зобов’язань (проценти). Сальдо доходів, тобто чистий дохід від цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими та сплаченими доходами.

3. Поточні трансферти (ПТ). До них належать пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів, тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами.

Сальдо рахунка поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою:

РПО = БТП + Д + ПТ (12.1), де:

БТП – баланс товарів і послуг;

Д – доходи;

ПТ – поточні трансферти.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій, або скорочено – рахунок капітальних операцій (РКО).

Ідентифікована величина цього рахунка складається з двох елементів: 1) рахунок операцій з капіталом (РОК) та 2) фінансовий рахунок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий – рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунка капітальних операцій:

РКО = РОК + ФР (12.2), де:

РОК – рахунок операцій із капіталом;

ФР – фінансовий рахунок.

Особливу роль у платіжному балансі відіграє стаття під назвою “Помилки та упущення”. Це автономна стаття платіжного балансу, яка відображає неточності в обліку зовнішньоекономічних операцій, пов’язані з часовими та вартісними розбіжностями між митною і банківською статистикою.

Резервні активи – стаття рахунка капітальних операцій, яка відображає суму ліквідних активів центрального банку й використовується для регулювання платіжного балансу.

З метою оцінки стану платіжного балансу слід розрізняти первинне, вторинне та підсумкове його сальдо.

Первинне сальдо– це сальдо рахунка поточних операцій. Воно є початковою ознакою платіжного балансу і має вирішальний вплив на його загальний стан.

Вторинне сальдо- це інтегральне сальдо двох рахунків - поточних і капітальних операцій, - доповнене статтею “Помилки та упущення”.

Підсумкове сальдо– це сальдо з урахуванням вторинного сальдо і змін у резервних активах. Воно завжди нульове.

ПБ = РПО + РКО + ПУ (12.3), де:

ПБ – платіжний баланс;

РПО– рахунок поточних операцій;

РКО – рахунок капітальних операцій;

ПУ – помилки та упущення.

Результати зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни в значній мірі залежать від курсу її національної валюти. Використання національної валюти в міжнародних розрахунках обумовлює необхідність її зіставлення з валютами інших країн, що формує її валютний (обмінний) курс. Валютний (обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти.

Валютний курс встановлюється на валютному ринку в процесі торгів валютами різних країн.

Валютний курс може встановлюватися в двох формах. По-перше, у формі прямого котирування, коли масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 тощо) виражається через певну кількість національної валюти. По-друге, у формі оберненого котирування, згідно з яким масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти.

Девальвація – цілеспрямовані дії уряду на зниження валютного (обмінного) курсу національної валюти. Ревальвація – цілеспрямовані дії уряду на підвищення валютного (обмінного) курсу національної валюти.

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види:

- вільний плаваючий валютний курс, який визначається залежно від попиту і пропозиції на валютних ринках;

- фіксований валютний курс. Фіксовані курси були пріоритетними до 1976 р, зараз лише деякі країни фіксують курси своїх валют відносно до міцніших валют, причому на рівні, який склався на валютному ринку;

- керований плаваючий валютний курс.

Більшість валют функціонує в режимі змішаних систем. Тобто валюти країн – членів певних валютно-клірингових союзів фіксуються з допустимою амплітудою коливань одна до одної, перебуваючи одночасно в режимі вільного плавання відносно до грошових одиниць інших країн.

Валютні курси встановлюються на основі співвідношення купівельної спроможності національних валют. Вона визначається як сума цін товарів та послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю порівняно з базовим періодом.

В основі валютного курсу - паритет купівельної спроможності окремих валют (ПКС) - співвідношення купівельної спроможності двох чи більше валют щодо певного набору товарів і послуг. При порівнянні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик - набір загальнодоступних і найуживаніших товарів та послуг, які перебувають у міжнародному товарообігу.

ВК = (12.4).

2. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП

Безпосередній вплив на ВВП з-поміж усіх видів зовнішньоекономічної діяльності здійснює зовнішня торгівля, кінцевий ефект від якої визначається чистим експортом. Збільшення чистого експорту призводить до зростання ВВП, і навпаки.

ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а зменшення ЧЕ – навпаки. Але, якщо вона знаходиться в умовах повної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП. Ступінь впливу ЧЕ на ВВП залежить, по-перше, від величини, на яку змінюється ЧЕ. В цьому випадку слід зазначити, що на ЧЕ впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів; зовнішньоторговельна політика; коливання курсу національної валюти. Чистий експорт впливає на ВВП мультиплікативно. Це означає, що вплив ЧЕ на ВВП залежить і від рівня мультиплікатора витрат.

Щоб врахувати як імпорт впливає на мультиплікатор витрат, введемо новий термін - гранична схильність до імпорту (ГСІм).

ГСІм = (12.5), де:

Δ Ім – збільшення імпорту;

ΔВВП – збільшення валового внутрішнього продукту на одну одиницю.

Гранична схильність до споживання національних товарів є гранична схильність до

споживання всіх товарів мінус гранична схильність до імпорту:

ГССн = ГСС – ГСІм (12.6), де:

ГССн – гранична схильність до споживання національних товарів;

ГСС – гранична схильність до споживання всіх товарів;

ГСІм – гранична схильність до імпорту.

Формула мультиплікатора витрат в умовах відкритої економіки:

М_вс = (12.7), де:

М_вс – складний мультиплікатор витрат в умовах відкритої економіки;

ГСІ_м – гранична схильність до імпорту;

ГСС – гранична схильність до споживання;

ГКП – граничний коефіцієнт податків (ГКП = ).

Вилучення у формі імпорту суттєво зменшує мультиплікатор витрат. Завдяки цьому однаковий початковий приріст витрат в умовах відкритої економіки забезпечує менший приріст ВВП порівняно із закритою економікою.

3. Основні елементи зовнішньоекономічної політики

До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать: 1) торговельна політика; 2) валютна політика; 3) політика іноземного інвестування.

Основні типи торговельної політики: протекціонізм (політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції) і вільна торгівля (торгівля без обмежень, тобто без державного втручання; за умов такої політики не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг).

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика країни є змішаною.

Основними засобами державного регулювання зовнішньої торгівлі є митні та немитні заходи та засоби.

Розрізняють ввізне (імпортне), вивізне(експортне) та транзитне мито.

За способом стягнення розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване мито.

Адвалерне мито – нараховується у відсотках до митної вартості товару, що обкладається митом. Специфічне мито – тверда ставка за встановлену одиницю товару (вага, обсяг тощо). Комбіноване мито – є синтезом обох попередніх.

Немитні заходи та засоби - різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю.

Найпоширенішими засобами кількісних обмежень у сфері міжнародної торгівлі є квотування (обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів шляхом встановлення квоти; розрізняють експортні та імпортні квоти) та ліцензування (регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, що їх видають державні органи на здійснення експортно-імпортних та транзитних операцій).

Найпоширеніші в цьому сенсі бар’єри технічного характеру, а саме вимоги щодо: дотримання національних стандартів; отримання сертифікатів якості імпортної продукції; спеціального пакування та маркування товарів; дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, зокрема проведення заходів з охорони довкілля тощо.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної політики можна віднести:

– регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до валютних операцій;

– нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків, які уповноважені здійснювати валютні операції;

– встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований, плаваючий або керований плаваючий валютний курс);

– впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить до резидентів країни;

– застосування валютних інтервенцій, з допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.

Третім важливим елементом зовнішньоекономічної політики є політика іноземного інвестування. Ця політика покликана створювати відповідний клімат у країні для залучення іноземного капіталу.

ВИСНОВКИ

1. Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу, як правило за рік. Він відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

2. Паритет купівельної спроможності – принцип визначення валютного курсу на основі співвідношення іноземних та національних валют. При порівнянні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найуживаніших товарів та послуг, які перебувають у міжнародному товарообігу.

3. Зовнішньоекономічна політика - це заходи уряду у сфері зовнішньоекономічної діяльності держави. До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать торговельна політика, валютна політика та політика іноземного інвестування.