Klimnik_Sitnik_mikrobiologiya

холерних вібріонів ОІ серогрупи вказують належність до біо (V. сЬоІегае, V. еНог).

При виділенні від хворого або вібріоносія культури, яка не агл тинується сироватками, видають відповідь про виділення холер вібріонів не ОІ серогрупи (НАГ-вібріонів).

При масових захворюваннях на холеру проводять досліджену? на носійство холерних вібріонів. Забір матеріалу й бактеріологічш* дослідження проводять за такою ж схемою, як і при діагностиці лери. Обов’язкове лабораторне дослідження контактних осіб.

Профілактика і лікування. Основним у профілактиці холерц% раннє виявлення хворих і вібріоносіїв, їх госпіталізація, виявлену й обсервація всіх контактованих осіб. Необхідно провести профіла*я^; тичну й заключну дезинфекцію в осередку захворювання. Ваа значення мають карантинні заходи, включаючи охорону деря кордонів від заносу інфекції. Локалізацію й ліквідацію вогнища:

проводять надзвичайні протиепідемічні комісії області, міста, районуй Особи, які були у тісному контакті з хворими на холеру, підлягі^З.

ють екстренній профілактиці тетрацикліном. З цією метою їм даклі? по 0,3 г препарату 3 рази на день протягом 4 діб. Проводиться також широка санітарно-освітня робота серед населення.

Специфічна профілактика не проводиться, оскільки всі три тшіи ;; вакцин (жива, вбита, холероген-анатоксин) виявилися малоефектив­ ними.

Лікують хворих еритроміцином, тетрацикліном, метацикліном, доксацикліном або левоміцетином протягом не менше 5 днів. ДШ ліквідації зневоднення й ацидозу негайно вводять внутрішньовенно ізотонічні полііонні розчини Філіпса, квартасіль, трисіль, ацесіль, лактосіль. Добре зарекомендували себе глюкосолан, регідрон, розчин Мерсона, гастроліт.

Кампілобактерії

До роду Campylobacter (campylo - зігнутий) належить декілька видів бактерій, які паразитують в організмі людей і тварин. Патоген­ ними представниками для людини є С. pyloridis, С. jejuni, С. coli, С. fetus Вперше ці мікроорганізми виділені від людей Р. Вінцентом у 1974 р* Морфологія і фізіологія. Кампілобактерії - тонкі, спірально зігнуті мікроорганізми, завдовжки 0,5-8 мкм і завширшки 0,2-0,5 мкм. Вони:

#

мають усього один-два завитки. Спор і капсул не утворюють, активно рухливі завдяки наяв­ ності одного чи двох джгутиків, розташованих на одному або обох полюсах клітини. Легко за­ барвлюються всіма аніліновими барвниками, грамнегативні (рис. 70).

За типом дихання кампілобактерії - мікроаерофільні анаероби, вимагають в атмосфері

над середовищем 5 % КИСНЮ, 10 % С02 І 85 % Рис. 70. Кампілобактерії

азоту. Культивують їх на спеціальних напіврідких і щільних середови­ щах при оптимальній температурі 37 °С. їх можна культивувати і в курячому ембріоні. При виділенні кампілобактерій з випорожнень людей і тварин до щільних середовищ додають поліміксин В, ванкоміцин, триметоприм для пригнічення росту сторонньої мікрофлори.

Ферментативні властивості їх не виражені. Вуглеводів не розкла­ дають. Енергетично живуть за рахунок розщеплення амінокислот. Виділяють оксидазу й каталазу.

Екзотоксину вони не продукують, містять ендотоксин. Останнім часом описані термолабільний і термостабільний ентеротоксини. Кам­ пілобактерії проявляють виражені адгезивні та інвазивні властивості, легко прикріплюються до ентероцитів кишечника, а С. руІогісіІБ - до клітин шлунка. Антигенні властивості мало досліджені.

Екологія. Кампілобактерії постійно знаходили в ротовій порожнині, кишках і статевих органах людей, тварин і птахів. їх виділяли з вагінального вмісту корів, овець і свиней, з плаценти цих тварин, кишеч­ ника, а також із тканин абортованих плодів. Із лабораторних тварин до кампілобактерій чутливі гвінейські свинки.

Джерелом інфекції для людини є хворі тварини й люди. Від них кампілобактерії можуть потрапити у воду й харчові продукти (особ­ ливо м’ясо й молоко). В організм людини вони проникають через рот. Отже, основний спосіб зараження людей - фекально-оральний, хоч можливий і контактно-побутовий шлях від хворих людей і бактеріоносіїв.

У різних об’єктах зовнішнього середовища, таких як вода, випо­ рожнення хворих і носіїв при температурі 4 °С кампілобактерії збе­ рігаються протягом тижня, у посліді курчат - 4 дні. Вони резистентні до дії жовчі й кислот, що забезпечує їм стійкість до шлункового соку та зберігання у жовчному міхурі. Дезинфікуючі розчини досить швидко інактивують їх.

287

Захворювання людини. Екзогенні та ендогенні інфекції, спричинені кампілобактеріями, називаються кампілобактеріозами. Інкубаційний ' період триває в середньому 5 днів. Вважають, що кампілобактерій і особливо С. руїогісііз, відіграють значну роль у виникненні гастриту, виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки. Інші види частіше викликають гастроентерити, які супроводжуються проносом, блюванням, болями в животі, незначним підвищенням температури.

Увагітних жінок кампілобактерії здатні викликати передчасні пологи

йаборти. Проникаючи в загальний кровотік, вони можуть призвести до виникнення бактеріемії. В окремих країнах світу кампілобактеріози виникають у вигляді водних і харчових епідемій. Частіше хворіють діти й люди похилого віку.

Імунітет. Дослідження останніх років показали, що імунітет проти кампілобактерій зумовлений як гуморальними, так і клітинними ме­ ханізмами. З антитіл найбільше значення мають Б^А , концентрація яких у крові збільшується в сім і більше разів. Важливу роль у за­ хисті організму від кампілобактерій відіграють макрофаги та фактори місцевого імунітету в тонкому кишечнику.

Лабораторна діагностика. У зв’язку з тим, що клінічна картина кампілобактеріозів дуже подібна до симптомів при інших бактеріаль­ них інфекціях, мікробіологічні дослідження мають вирішальне значен­ ня для діагностики. Матеріалами для дослідження є кров, випорож­ нення, пунктат абсцесів, секрет піхви, навколоплідні води, плацента. Посіви роблять у рідкі (тіогліколятний бульйон) і щільні середовища (кров’яний агар, шоколадний агар). Ідентифікацію виділених чистих культур проводять за морфологічними, культуральними, біохімічни­ ми та антигенними властивостями. Можна також заражати гвінейські свинки, курячі ембріони. Рідше проводять серологічну діагностику - ставлять реакції аглютинації, зв’язування комплементу. В деяких кра­ їнах застосовують високочутливі специфічні імунологічні реакції, особливо імунофлуоресценції, імунної сорбції антитіл, мічених фер­ ментами, радіоімунологічний метод та імуноблотинг.

Профілактика і лікування. Попереджувальні заходи зводяться до захисту води і харчових продуктів від контамінації їх кампілобакте­ ріями від хворих домашніх тварин, додержання особистої гігієни під час догляду за ними. Специфічна профілактика не розроблена.

Лікують кампілобактеріози еритроміцином, ампіциліном, тетра­ цикліном, гентаміцином та іншими антибіотиками.

288

Збудник содоку (Spirillum minor)

Содоку (sodoku - so-щур, doku-отрута) - гостре інфекційне зоонозне захворювання, яке характеризується рецидивуючою пропасни­ цею, запальною реакцією, виразкою в місці укусу, ураженням лім­ фатичних вузлів, поліморфним висипом.

Збудник - S. minor, вперше описаний Картером у 1888 p., нале­ жить до роду Spirillum родини Spirillaceae.

Морфологія і фізіологія. Спірили содоку - штопороподібні, звивис­ ті бактерії довжиною 3-10 мкм, шириною 0,2-1,5 мкм, мають від 2 до 6 завитків і по 3-9 джгутиків на обох полюсах завдяки чому дуже рухливі. Добре забарвлюються всіма аніліновими барвниками, особ­ ливо фарбою Романовського-Гімзи у фіолетовий колір, грамнегативні.

S. minor - анаероб, культивується з великими труднощами на кров’яних і сироваткових середовищах. Екзотоксину не виділяє, усі патологоанатомічні ураження спричинені ендотоксином. Антигенна структура не вивчена.

Екологія. Природним біотопом спірил содоку є різні види гризу­ нів - пацюки, миші, мавпи. Значно рідше їх можна виявити у хво­ рих білок, тхорів, ласок, собак і котів. Чутливі до них і лабораторні тварини - гвінейські свинки, білі щурі, миші. Циркуляція збудника в природі здійснюється між гризунами через укуси один одного.

Основним джерелом інфекції для людини є пацюки, інфікованість яких часом переважає 50 %. У хворих тварин збудник знаходиться в крові, на слизовій оболонці рота. Людина заражається через укуси пацюків та інших гризунів, рідко через контаміновані спірилами хар­ чові продукти (молоко). Частіше хворіють люди, які мають тісний контакт із тваринами - мисливці, працівники віваріїв, баклабораторій тощо. Від хворих людей захворювання не передається.

Потрапивши у зовнішнє середовище, спірили содоку швидко ги­ нуть, хоч у деяких продуктах харчування, забруднених виділеннями хворих гризунів, певний час можуть зберігати свою життєздатність і вірулентність.

Захворювання людини. Інкубаційний період триває від 10 до 14 днів і більше. Хвороба починається гостро, з ознобу, підвищення тем­ ператури тіла до 39-40 °С. Через 4-6 днів температура раптово і швидко знижується, а через 4-9 днів виникає новий напад гарячки на 3-4 дні і знову температура критично падає до норми. Таких на­ падів може бути 5-10 і більше. На місці укусу виникає болючий

289

інфільтрат темно-червоного кольору, часом він переходить у вира з некрозом, з ’являється плямисто-папульозний висип спочатку н коло інфільтрату, а потім на всьому тілі. Виникає запалення ре

нарних лімфатичних судин і лімфовузлів. При відсутності лікування * смертність досягає 6-10 %.

Імунітет вивчений недостатньо. У перехворілих у крові знаходять комплементзв’язуючі та лізуючі спірили антитіла. Повторні випадки захворювань не описані.

Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження від хворих людей є кров, ексудат з виразки й висипу, пунктат лімфатичного вузла. Мікроскопія товстої краплі крові під час гарячки, мазків із запального вогнища чи лімфовузлів дає змогу виявити характерні за морфологією спірили й швидко встановити діагноз. При негативних результатах бактеріоскопії ставлять біологічні проби на білих мишах

ігвінейських свинках. Перш ніж заражати тварин, досліджують їх кров на наявність спірил і при їх виявленні таких тварин не викорис­ товують. Чотирьом мишам вводять в черевну порожнину по 1 мл крові хворих і одній гвінейській свинці - 2 мл. Через 2-3 тижні в крові й ексудаті черевної порожнини заражених тварин у нативних

ізабарвлених мазках виявляють збудника.

Бактеріологічний метод не завжди дає позитивні результати і тому його застосовують рідко.

На 8-10 день хвороби з допомогою реакцій аглютинації, лізису, зв’язування комплементу та імунофлюоресценції можна виявити специфічні антитіла в сироватці крові.

Профілактика і лікування. Попередження захворювань полягає у знищенні гризунів, охороні людей від контакту з ними, дотриманні правил безпеки при роботі з лабораторними тваринами. При укусах людини щурами чи іншими гризунами профілактично призначають тетрациклін по 0,2 г 4 рази на добу протягом тижня. Специфічна профілактика не проводиться, вакцин немає. Для лікування викорис­ товують стрептоміцин, тетрациклін, пеніцилін та інші п репарат

Питання для самоконтролю

1.Будова, особливості росту, біохімічні ознаки, токсиноутворення тл антигенна структура холерного вібріону.

2.Назвати біовари холерних вібріонів і методи їх диференціації.

3.Екологія холерних вібріонів, джерело інфекції, фактори п ередачі, механізм зараження.

290

4.Назвіть основні етапи лабораторної діагностики холери.

5.Які способи профілактики і лікування холери?

Ситуаційна задача

У портовому місті зареєстровано 35 випадків гострої кишкової інфекції, які супроводжувались частин рясним стільцем, блювотою, сильним зне­ водненням організму. Випорожнення нагадували “рисовий відвар”, не мали фекального запаху.

A. Про яке захворювання слід думати?

Б.Який матеріал необхідно взяти для дослідження? B. На які середовища потрібно посіяти матеріал?

Г. Чим можна провести екстренну профілактику захворювання?

Відповіді

А- холеру.

Б- випорожнення, блювотні маси.

В - лужну ПВ, ЛМПА, Монсура, ТСВБ. Г - тетрацикліном.

291

Р о зд іл 12 ПАТОГЕННІ КОРИНЕБАКТЕРІЇ

ТА БОРДЕТЕЛИ

Рід Corynebacterium об’єднує в собі грампозитивні паличкоподібні безспорові мікроорганізми з булавоподібними потовщеннями на кінцях. Звідси походить назва роду (согупа - булава). До нього входять ви­ ди, які заселяють різні біотопи людей і тварин. Одні з них патогенні для людини - збудник дифтерії (Corynebacterium diphtheriae) та тварин - C. ulcerans; інші непатогенні, але подібні за морфологією (C. pseudodiphtheriticum, С. xerosis, C. bovis, С. 1іpophylicum та ін.). Вони є представниками нормальної мікрофлори шкіри, слизових оболонок, кишкового тракту. До роду Bordetella належать збудники коклюшу та паракоклюшу.

Збудник дифтерії (C. diphtheriae)

Уперше дифтерійні бактерії описали і виділили в чистій культурі

Е.Клебс і Ф. Леффлер у 1883-1884 pp., дифтерійний екзотоксин отримали Е. Ру та А. Ієрсен (1888), протидифтерійну сироватку -

Е.Берінг, Я. Бардах, Е. Ру (1892-1894). У 1923 р. Г. Рамон виготовив дифтерійний анатоксин.

Морфологія і фізіологія. Коринебактерії дифтерії мають досить характерну морфологію. Це прямі або трохи зігнуті тонкі грампози­ тивні нерухомі безспорові палички довжиною 1-8 мкм, шириною 0,3-0,8 мкм із невеликими булавоподібними стовщеннями на кінцях. На полюсах бактерійних клітин розташовані метахроматичні зерна волютину або зерна Бабеша-Ернста. За хімічною природою вони на­ лежать до поліметафосфатів і є запасом поживних речовин. Найкра­ ще ці зерна виявляють при забарвленні за методом Нейссера: цито­ плазма забарвлюється в світло-коричневий, а зерна волютину - в темно-синій колір. Скупчення нуклеїнових кислот у цитоплазмі може надавати їм характерної смугастості (зеброподібної зернистості). У збудника дифтерії виявлено фімбрії, які зумовлюють адгезивність.

Бактерії в мазках виглядають досить характерно і нагадують купку розкиданих сірників. Взаємне розташування паличок також своєрідне: під гострим або прямим кутом, у вигляді латинських літер V, L, Y (рис. 17,18, вкл.). У носоглотці часто знаходять псевдодифтерійні палич­ ки, коротші й товстіші, ніж дифтерійні, розташовані паралельно, у вигляді частоколу. Зерна волютину в них бувають рідко.

292

Останнім часом морфологія збудника дифтерії дуже змінилася. Поряд із типовими паличками в полі зору можна зустріти зернисті й незернисті, тонкі й товсті, гіллясті й нерозгалужені, паличкоподібні й кокоподібні форми. Така безмежна мінливість виникла під впливом антибіотиків, її обов’язково потрібно враховувати при лабораторній діагностиці дифтерії.

Інший патогенний представник С. ulcerans є природним патогеном великої рогатої худоби і викликає мастит у корів, однак може спричи­ нити захворювання і в людей, особливо в сільській місцевості.

Збудник дифтерії добре росте в аеробних умовах на сироваткових середовищах Ру (згорнута кінська сироватка), Леффлера (сироватка з 1/3 цукрового бульйону) та на мартенівському бульйоні. Широко використовуються сироватковий і кров’яний телуритовий агар, сере­ довище Клауберга та ін. На мартенівському бульйоні утворюється ніжна плівка, яка поступово товстішає, стає крихкою і опускається на дно. На згорнутій сироватці, навіть при густих посівах, колонії ізольовані, ніколи не зливаються, бугристі, нагадують шагреневу шкіру. Вони круглі, сухуваті, кремувато-жовтого кольору, матові, з трохи піднятим центром.

За характером росту на телуритових середовищах і деякими ін­ шими ознаками збудник дифтерії поділяють на три біовари: gravis, mitis, intermedius. Біовар gravis утворює великі сірі колонії з раді­ альною зчерченістю і фестончатим краєм (“маргаритки”), високоток­ сичний, не викликає гемолізу, розкладає крохмаль і глікоген. Колонії біовару mitis малі, опуклі, чорні, гладенькі, токсичність їх менша, бактерії викликають гемоліз, але не розкладають крохмаль і глікоген (рис. 71,72, вкл.). Біовар intermedius за своїми властивостями займає проміжне становище. Раніше біовар gravis виділяли при тяжких формах дифтерії, a mitis - при легких. Тепер така закономірність втрачена.

Дифтерійні бактерії розкладають глюкозу, мальтозу, галактозу, не ферментують сахарозу, виділяють цистиназу і не утворюють уре­ азу. Ці ознаки важливі для диференціації їх від інших коринеформних бактерій.

Токсиноутворення. Коринебактерії дифтерії утворюють сильний екзотоксин, який є основним фактором їх вірулентності. Крім токсину вони продукують гіалуронідазу і нейрамінідазу. Дифтерійний токсин - 5ілок із молекулярною вагою 62000 дальтон. Він вибірково уражає VI’язи серця, наднирникові залози, периферичну нервову систему.

293

Синтез токсинів контролюють спеціальні 1ох+ гени. До складу екзоток* сину входять гістотоксин, гемотоксин, некротоксин. Його силу В И М Ір й В ють у мінімальних смертельних дозах. За 1 БЬМ приймають ту найції меншу дозу токсину, яка при введенні в черевну порожнину ГВІНЄЙСЬі. ким свинкам вагою 250 г викликає їх загибель на четверту добу. Існують токсигенні й нетоксигенні штами коринебактерій дифтерЦ. С. \ilcerans також виділяє екзотоксин, але є штами, які не продуку­ ють його.

Дифтерійний токсин нестійкий, він швидко інактивується при кім­ натній температурі, від дії світла, кисню, повітря, різних хімічних - речовин. При дії 0,3-0,4 % формаліну при температурі 38-40 °С протягом місяця він перетворюється в неотруйну сполуку - анатоксин. Останній зберігає імуногенні властивості й використовується для імунізації людей. Він входить до складу різних вакцин.

Антигенна структура. У дифтерійних бактерій виявлені як термо­ стабільні, так і термолабільні антигени, за якими вони поділяються ; на 11 сероварів, але всі вони продукують однаковий екзотоксин, який нейтралізує будь-яка антитоксична протидифтерійна сироватка. Екологія. Основний хазяїн коринебактерій дифтерії - хвора людина

і бактеріоносій. Збудник локалізується переважно в рото- і носоглотці Захворювання передається, в основному, повітряно-краплинним шля­ хом, але може бути зараження і через посуд, іграшки, книги й інші предмети вжитку, а також харчові продукти, контаміновані збудни­ ками. Важливе значення у виникненні й розповсюдженні хвороби мають дифтерійні бактеріоносії. Виділені від хворих і носіїв корине­ бактерії дифтерії зберігаються в зовнішньому середовищі декілька днів, у висушених плівках - значно довше. Стійкі до низьких і чутливі до високих температур, добре переносять висушування Усі дезинфікуючі розчини в звичайних концентраціях (3-5 %) вбивають їх через 20-30 хв. Чутливі до пеніциліну, еритроміцину, тетрациклі­ ну. Токсигенні штами більш чутливі до антибіотиків, ніж нетоксигенні

Захворювання людини. Дифтерія - гостра інфекційна хвороба, яка характеризується фібринозним запаленням слизових оболонок зіва, носа, гортані, токсичним ураженням серцево-судинної, нервової систем і наднирникових залоз. Частіше виникає в дітей від 2 до 8 років. Останнім часом дифтерія “подорослішала”. В Україні були численні випадки захворювань із тяжким перебігом у дорослих, які не маля імунітету. Інкубаційний період триває від 2 до 10 днів. Найчастіше виникає дифтерія зіва (98 %), рідко - носа, вуха, очей, шкіри, статевих

органів. На місці вхідних воріт інфекції виникає запалення з утворен­ ням сірувато-жовтої фібринозної плівки (сІірЬШега - плівка), яка міц­ но спаяна з підлеглою тканиною. Якщо її зняти - тканина кровоточить. Інколи процес із глотки переходить на гортань, трахею, виникає наб­ ряк, розвивається асфіксія. Захворювання супроводжується загальною інтоксикацією організму. В кров можуть проникнути і самі бактерії (бактеріемія). Смерть може настати від ядухи або паралічу серця.

Імунітет. Після хвороби виникає антитоксичний імунітет, хоча можливі повторні випадки захворювання. Його формування залежить від накопичення в крові антитіл - антитоксинів. Коли їх кількість до­ сягає Узо МО, такі діти несприйнятливі до дифтерії.

Лабораторна діагностика. Успіх бактеріологічного дослідження значною мірою залежить від своєчасного і правильного взяття мате­ ріалу від хворого. Це повинен робити лікар або спеціально підготов­ лені середні медичні працівники. Матеріал з мигдаликів і носа беруть окремими стерильними сухими ватними тампонами натщесерце або не раніше, ніж через дві години після прийому їжі. У зв’язку з мін­ ливістю морфології збудника дифтерії, бактеріоскопічне дослідження в сучасних умовах малокорисне. Основне значення має виділення чистої культури і визначення її токсигенності. Результати дослідження видають через 48-96 год. Діагноз дифтерії встановлює лікар. Мікробіо­ логічне дослідження тільки підтверджує клінічний діагноз. Розпізна­ вання дифтерійного бактеріоносійства можливе лише за допомогою лабораторних методів. Детальніше ці питання викладені в матеріалах до практичного заняття.

Профілактика і лікування. Загальні профілактичні заходи зводяться до ранньої діагностики, госпіталізації хворих, виявлення бактеріоносіїв, проведення повноцінної дезинфекції приміщення і предметів вжитку. Основне значення має специфічна профілактика - активна імунізація людей дифтерійним анатоксином, який входить до складу багатьох вакцин: АКДП - адсорбована коклюшно-дифтерійно-правцева, АДП-М - адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин із зменше­ ним вмістом антигенів, АД-М - адсорбований дифтерійний анатоксин із зменшеним вмістом дифтерійного антигена.

Основний метод лікування - введення специфічної антитоксичної протидифтерійної сироватки. Її вводять методом дробної десенсибілі­ зації. При легких формах дифтерії вводять 10000-20000 МО сироват­ ки, при середній тяжкості - 40000-50000 МО, при тяжкій, гіпертоксичній формах - від 60000 до 120000 МО. При поєднанні дифтерії із

295