«Ольстерська проблема» та способи її вирішення.

Ольстерська проблема, що перетворилася на хронічну, могла створити серйозні перешкоди для лейбористів у зднісненні їхніх внутрииньополггичних заходов. Тому прийшовши до влади вони приділили особливу увагу врегулюванню проблеми Північної Ірландії. Цьому сприяли об'єктивні процеси, що розвивалися і закладали передумови розв'язання ольстерського конфлікту. Це, передусім, поява ірландсько-католицького середнього прошарку, для якого тероризм став серйозною перепоною у бізнесі, менеджменті, державних справах, до яких ірландці-католики дістали рівний з протестантами доступ.

Уже в КВІТНІ 1998 р. більшість політичних партій Ольстеру висловилися за мирне врегулювання конфлікту. У травні того ж року такий підхід схвалили на референдумі 94.4 % жителів Ольстеру. Через місяць було вибрано асамблею Ольстеру і створено уряд. Його очолив лідер юніоністської партії Девід Трімбл. котрий виступає за збереження території в складі Великої Британії. До складу уряду ввійшли також представники політичного крила ІРА — партії "Шин Фейн" (лідер Джеррі Адамс). Однак найбільшу активність при цьому виявили Тоні Блер і прем'єр-містр Ірландської республіки Берті Ахерн. 2 грудня 1999 р. Лондон передав урядові, сформованому з католиків та протестантів, свої повноваження. За Лондоном

залишилися податкова система і безпека. Північна Ірландія здобула автономнію у сфері економічної і соціальної політики, у правових питаниях, у галузі охорони здоров'я, культури і сільського господарства. Заява про вирішення питания об'єднання Ольстеру з Ірландією шляхом волевиявлення населення (якщо проголосує більшість) була суто риторичною. Ірландська республика того ж дня вилучила зі своєї Конституції статті 2 і 3 про включення Ольстеру до свого складу. Більша частина 15- тисячного британського військового контингенту виведена з Ольстеру. Проте залишилася проблема, яка не дає можливості стверджувати про остаточне врегулювання ольстерського питання. Йдеться про розпуск протестантських і католицьких воєнізованих формувань, насамперед ІРА. Проблема чи не найважча з огляду на необхідність тривалої ломки характерів, психології і стереотипів мислення багатьох і багатьох людей, які тривалий час звикли добувати для себе блага за допомогою зброї. Невдовзі це підтвердилось, й 11 лютого 2000 р. Лондон знову запровадив пряме правління в Ольстері.

Внутрішньополітичний та економічний розвиток Іспанії в кінці XX століття.

Характерною особливістю життя країни в першій половині 90-х років була НерІВНОМ ЦрНІСТЬ економічного розвитку. У 1901 1002 рр.

спостерігався застій в економці, а в 1993 р. навіть спад виробництва. Порівняно з 1992 р. ВВП скоротився на 1 %. Однією з причин цих негараздів Іспанці вважають зростання корупції в найближчому оточенні глави уряду соціалістів Феліпе Гонсалеса. На сторінках іспанської прсси з'явилося слово "соборно" (хабар). Спалахнули грандіозні скандали з викриттям корупції я урядових колах, у яках були з мішані міністри, президенти банків, великих державних компаній. Водночас через ухилення впливових осіб від сплати податків страждав бюджет. Однак порушенні справи так і не були доведені до кінця.

З березня 1996 р. на позачергових виборах ІСПР зазнала поразки. До влади прийшла консервативна Народна партія на чолі з Хосе Марія Аснаром. Причиною поразки соціалістів, на думку самих іспанців, стало суспільне перенапруження. Надмірні жертви з ім'я модернізації країни призвели до зниження рівня життя, збілі шення безробіття. Сюди ж додалася корупція партійної верхівки ІСРП і високих державнії х чинов і і иків.

партія застос пісто. зниже об'єдь для з: повно відмін січні 1 2002 одини К

розде{ 1.6 м; (телеь дотри Так. к внутр В

"Телеї "Ем-С телеЗЕ іспанс країн М новій демок чинно хто

КОНК>]

вибир П

грома

парла:

Голов

терорі

майже

світі

2001

краше

Уряду Хосе Аснара вдалося знизити інфляцію та банківську ставку, яка наблизилась до середньоєвропейського рівня, що стимулювало зростання капіталовкладень. ВВП у 109? р. становив 580 млрд дол„ а частка Іспанії у світовій продукції 1,5 %. Поліпшилось становище з внутрішніми боргами. Останнім часом

партія Аснара змістилася до центру. З партії були виключені прибічники застосування насильницьких методів у політичній боротьбі (діалектиків "кулаків та пістолетів"). Аснар запевнив профспілки, що життєвий рівень населення не буде знижений. А наприкінці травня 1997 р. було підписано угоду між профспілками і об'єднаннями підприємців, у якій передбачалося застосування економічних важелів для зменшення безробіття. Угоду називають новим "пактом Монклоа". Значні повноваження були надані автономіям. Водночас було поставлено питання про відміну загальновійськової повинності і переведення армія на професійну основу. У січні 1999 р. Іспанія вступила до Європейського економічного та валютного союзу, у 2002 р. слідом за іншими західноєвропейськими країнами ввела нову грошову одиницю — євро.

Консерватори зарекомендували себе як прихильники новацій. Вони активізували роздержавлення власності. Лише в 1997 р. надходження від приватизації становили 1.6 млрд песет. Держава продовжила розпродаж своєї частки у багатьох компаніях телекомунікаційна "Телефоніка", енергетична "Ендеса"). При цьому держава дотримувалася курсу на розпорошення власності у стилі народного капіталізму. Так. кільеість власників акцій тієї ж "Телефоніки" сягнула 1,4 млн. Джерелом вну трішніх інвестицій стали іспанські банки.

Водночас вібувався процес транснаціоналізації іспанської еконоіки. Та ж Телефоніка" об'єдналася з "Бритіш телекомункейшнз" та американською компанією Ем-Сі-Ай" і утворила компанію "Консерт". Значна частина акцій іншої компанії телезв'язку — "Ретевізіон" - належить німецьким та італійським компаніям. Обидві іспанські компанії займають солідні позиції у телезв'язку латиноамериканських країн.

Модернізація, таким чином, здійснювалася не тільки завдяки новим технологіям і новій технці, а й пошукам нових форм господарювання в системі економічної демократії. Це засвідчує стан справ у енергетиці. "Електричний протокол", що набув чинності в січні 1998 р., передбачав передачу енергосистем нового покоління тим. хто зможе зменшити собівартість електроенергії, оскільки від цього залежить конкурентоспроможність продукції. Лібералізація енергоринку надала можливість вибирати постачальників електроенергії.

' ■ ла

гади ною

• II! 5!

іття,

Пошук урядом Хосе Аснара важелів економічного успіху, довіра до нього громадян Іспанії забезпечили консервативній Народній партії чергову перемогу на парламентских виборах 12 березня 2000 р. Партія Аснара здобула 183 мандати із 350. Головні завдання, що їх ставить перед собою новий уряд Аснара — це боротьба з тероризмом і вирішення проблеми зайнятості (уже в 2001 р. безробіття скоротилося майже на 6 % порівняно з 2000 р.). Загальне погіршення господарської кон'юнктури у світі на початку XXI ст. не обійшло і Іспанію. І хоча темпи зростання виробництва у 2001 р. дещо сповільнилися (2,8 % проти 4,1 % у 2000 р.), однак Іспанія перебувала у кращому становищі порівняно з іншими європейськими країнами.

Найбільш розвиненими галузями іспанської економіки є машинобудування, автомобіле- і суднобудування, електротехнічна та хімічна промисловість. Водночас Іспанія— великий виробник вина, цитрусових, пшениці и рису. 1/10 частину ВВП становлять прибутки від туризму.

Іспанія, обравши вільну ринкову економіку, не тільки відкрилася світові, а а здійснює економічну політику завоювання ринків у Європі та світі високоякісною і дешевою продукщцією. Іспанія — заможна країна. Близько 70 % населення становить середній клас. Середньомісячний дохід на душу сягає 2 тис. доларів.

Досить інтенсивно розвивалися іспано-українскі стосунки. 31 грудня 1991 р. Іспанія визнала незалежність України, а 30 січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. У квітні 1992 р. Між обома країнаами було підписано Меморандум про консультації 7—8 жовтня 1996 р. Іспанію з державним візитом відвідав президент Украши Л. Д. Кучма. Після завершення переговорів з королем Хуаном Карлосом та главою уряду Хуаном Аснаром було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Іспанією і Україною. Тисячі українських дітей, особливо з районів, ще постраждали від чорнобильської катастрофи, щороку оздоровлюються в Іспанії.

Особливості італійського «економічного дива».

У 1050 Ю5! рр. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10

років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на іидустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори:

аграрна реформа, яка акпивізувала попит на машини, будматеріали тещо длт сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

• рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи;

оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";

• структурні зміни в економці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

раціональне використання патентів та ліцензій;

вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;

• дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробтків у 1946 1966 рр. країну покинуло 6 мли чол.);

• низький рівень військових витрат, оскільки армія знач-ною мірою утримувалася за рахунок коптів, що надходили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економіний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

Післявоєнні економічні труднощі зумовили швидке впровадження системи державно-монополістичного капіталізму (ДМК), яка в Італії, зокрема, проявилася також в існуванні гігантських державних об'єднань, таких як 11Р1 (Інститут промислової реконструкції) та ЕНІ (Національне управління рідкого палива). В > мовах Італії, де витав дух економічноої корпоративності, а проблема палива и багатьох видів сировини тісно пов'язана з імпортом, наявність значної державної атасності була певною мірою виправдана. У цьому плані монополізм І PI та ЕНІ (на підприємствах, які ними контролюватися, видобувалося і вироблялося 80 % залізної руди, 90 % чавуну, 70 % сталі, 25 % продукції машинобудування, 75 % природного газу, 100 % штучного каучуку) оцінити однозначно не можна. Проблемою для Італії, з іншого боку, стало те, що продукція італійських державних іпдприємств була неконкурентоспроможною на західних ринках і збувалася, як правило, в соціатістичних країнах Східної Свропи.

Наслідки "економічного дива" в цілому для Італії були позитивними. Щорічний ріст виробництва з 1951 по 1974 р. у середньому становив 7,5 %, а в приватних компаніях він був ще вищим. Прибуток останніх у середньому щорічно зростав на 30 °о. Однак "диво" не ліквідувало та і не могло ліквідувати всі проблеми італійського суспільства. Зарплата працюючого в Італії, попри її певне зростання, усе ж затишилася дещо нижчою, ніж в інших високорозвинутих кражах Свропи. Кількість безробітних інколи не опускалася нижче 1 млн чол. Розроблений у 1956 р. атан Ваноні" так і не привів до цілковитої інтеграції економіки Півдня в загальну економічну систему. Значні диспропорції між Північчю і Півднем продовжували зберігатися. Відмінності мали місце не тільки в рівні економічного розвитку, а й у психології людей. Якщо на Півночі працювали в поті чола, то на Півдні багато хто прагнув жити на нетрудові доходи.

эудування, Водночас тину ВВП

вітові. а а - якісною і становить

ія 1991 р.

ла з нею ідписано м візитом ■ королем оговір про ■'-' дітей, шороку

•ступні 10 .. ией час становила країни " їдкому і

матеріали .. квідації

гресивних

ігг.ри для '966 рр. ю мірою

Зростання виробництва, з одного боку,і нестабільна обстановка в сусшльстві, з іншого, сприяли становленню соціальної політики, характерної в цілому для правової демократичної держави. її невв'ємними компонентами стали ацієндалізм 'безплатна роздача акцій працівникам підприємств як винагорода за сумлінну працю, внаслідок чого вони ставали співвласниками), патерналізм (специфічні форми турботи адміністрації підприємств про робітників, що виявлялося в різного роду преміях, подарунках, спеціальних виплатах тощо), будівництво дешевого житла, створення дитячих установ, преміальні за ствробітннцтво з підприємцями тощо. Це була політика, спрямована на досягнення гармонії та консенсусу в суспільстві з метою запобігання соціальних вибухів, які не раз потрясали Італію в минулому і, крім втрат та біди, нічого не приносили ана підприємцям, ані найманій робочій силі.

Враховуючи ситуацію, соціалісти зробили цілком логічний висновок про остаточну стабілізацію капіталізму, необхідність консенсусу та співробітництва усіх суспільних верств і в 1956 р. відмовилися від пакту єдності з комуністами, що був підписаний у 1946 р., вийшли з гри, яку продовжували комуністи та неофашисти. Це особливо характерно для 1955—1960 рр.. коли склалася аморфна партійна структура урядів. Спроба уряду правого демохристиянина Тамброні встановити у 1960 р. владу сильної руки викликала масовий рух протесту, внаслідок чого уряд Тамброні уже 18 липня подав у відставку. Однак це не привело до стабільної ситуації у країні. Постійно давала себе знати наявність сильних крайніх флангів. Комуністи штовхали суспільство в бік лівого диктатури, неофашисти — правої.

Як засіб зменшення соціальної напруженості в Італії, усунення найбільш кричущих суперечностей, правлячі кола, насамперед демохристияни, широко використовували реформізм. Політиці реформізму сприяли система державного регулювання, а також католицька церква. Так, в енцикліці (посланні) папи Іоанна ХХ1ІІ "Матер і магістра" ("Мати і наставниця") від 14 липня 1961 р де йшлося про необхідність дотримання принципу недоторканності приватної власності, водночас містилася критика на адресу існуючого суспільства і заклики до держави активніше втручатися в економічне життя.

Політику реформізм), яка ініціювалася демохристиянами, активно підтримували італійські соціалісти всіх напрямів і течій, котрі остаточно відмовилися від революції як засобу вирішення стратегічних завдань суспільства. Об'єктивно цьому сприяли фактори, породжені новітньою ринковою економікою, — економічне піднесення, науково-технічний прогрес, активна соціальна політика. Саме у цьому Пенні вбачав передумову краху всієї стратегії революційного руху. Він наголошував, що за умов існування ДМК держава не є диктатурою буржуазії, як стверджували комуністи, а навпаки, підтримує соціальну рівновагу сил між класами. Звідси, вважав Пенні, участь в уряді відкриває можливості для соціалістичних перетворень. У 1963 р. соціалісти увійшли до складу уряду /демохристиянина Лльдо Моро, що спричинило розкол в Італійській соціалістичній партії. Її крайнє ліве крило оформилося в Італійську соціалістичну партію пролетарської єдності (ІСППЄ), що схилялася до союзу з комуністами. Лівоцентристський уряд Моро (ХДП партія центру, ІСП — ліва) проіснував до 1968 р. У 1966 р. соціал-демократи та соціалісти створили Об'єднану соціалістичну партію, яка через три роки розкололася на СП і СДП. Остання повністю перейшла на позиції антикомунізму. Такі метаморфози в партійно- політичному просторі не були чимось новим, часто-густо залежали від політичної кон'юнктури у країні. Об'єднання і роз'єднання політичних партій — явище досить поширене, особливо в Італії.

У міжнародному плані в 60-х роках пожвавилися економічні контракти з країнами Східної Свропи, в тому числі з СРСР. У 1966 р. обидві держави підписали угоду про будівництво автомобільного заводу в Тольятті — ВАЗу. Радянський Союз зобов'язувався розплачуватися за італійську допомогу природним газом.

У зовнішньополітичному плані Італія, ставши членом усіх занішньоєвропейських структур, проводила політику, що відповідала інтересам демократичних країн світу і була спрямована на забезпечення миру та безпеки в Свропі та світі. Так, у 1968 р. Міністр закордонних справ Аминторе Фанфані висловився за мирне врегулювання у В'єтнамі.