Всймарська республіка в Німеччині 1919 - 1933 рр.

19 січня 1919 р. після розгрому збройного повстання с Берліні згідно з ухвалою першого все німецького з'їду рад відбулися вибори до Національних (Установчих) зборів. Вони продемонстрували розстановку політичних сил у країні. Свою роботу Національні збори перенесли до Веймара. Перший законний уряд так званої «веймерської коаліції», було сформовано з соціал-десократів, НДП і Центру (ХДНІТ), очолив його соціал-десократ Ф. Шейдеман. Ф. Еденберта обрали першим президентом Веймарської республіки.

Головне завдання зборів подягало у розробці нової конституції. Парламент схвалив її 31 липня, а підписана президентом 11 серпня 1919 р. вона набрала юридичної сили. Веймарська конституція в юридично-правовому сенсі була найдосконалішим демократичним документом XX століття. У ній використано досвід законодавства таких країн, як Англія, Франція, США та Швейцарія. Були довершеними, зокрема, статті Конституції, що торкалися громадянських прав та їх гарантів. В них констатувалося, що "політична влада в Німеччині йде від народу", "виборче право надається чоловікам і жінкам, які досягли 20-річного віку", "всі громадяни рівні перед законом", "свобода особистості недоторканна", "кожен громадянин має право вільно висловлювати свою думку, створювати асоціації чи товариства", "всі користуються повною свободою совісті і віросповідання", "гро­мадяни мають право на працю і державну допомогу при безробітті", запроваджувався в обов'язковому порядку 8-годинний робочий день.

Німеччину проголошено було президентсько-парламентською республікою, хоча від визначення "імперія" німці не відмовилися і стаття перша звучала дещо парадоксально: "Німецька імперія є республікою" з федеративним ладом. Рейхстаг конституювався як вищий законодавчий орган, який обирають прямими, загальними, таємними виборами. Вибори до рейхстагу провадилися за пропорційною системою, дозволялися референдуми. Виконавча влада належала урядові на чолі з канцлером.

Конституція гарантувала недоторканність приватної власності, хоча стаття 156 передбачала, що держава може згідно з законом передавати у громадську власність приватні господарства: стаття 151 декларувала, що гослодарська діяльність повинна забезпечувати всім членам суспільства існування гідне людини, а користування власністю повинно слугувати суспільному добробутку.

Укладачі Веймарської конституції не проігнорували і систему рад, які проявили себе під час революції стаття 165 передбачала функціонування на підприємствах робітничих рад, у сфері діяльності яких були лише професійні питання.

Разом з тим конституція не позбавлена була і суттєвих вад, які у подальшому відіграли негативну роль в історії Веймарської республіки. Це стосуеєься насамперед повноважень президента, якого обирали на 7 років. За конституцією, він представляв Німеччину на міжнародній арені, був верховним командувачем збройних сил, призначав і звільняв канцлера і мінісчтрів та управлінський апарат. Президентові надавалося право розпускати рейхстаг і призначати нові вибори. Стаття 48 наділяла його фактично диктаторськими правами, за відповідних обставин він міг обмежити демократичні свободи, запровадити надзвичайний стан у країні і на власний розсуд використовувати армію. Цією статтею не раз користувався президент Еберт, а його наступник Гінденбург, людина похилого віку, нею просто зловживав.

До недолзків конституції слід віднести пропорційну систему виборів та голосування списком на парламентских виборах, то сприяло появі численних малих партій. Це, у свою чергу, не дозволяло сформувати парламентську більшість, а, отже, призводило до перламентних урядових криз. До того ж повноваження рейхстагу обмежувалися рейхсратом - вищою палатою, яка формувалася з представників земель і мала право "вето" на рішення рейхстагу. Німеччина так і не була проголошена централізованою державою, а Пруссія й надалі зберегла переважаюче представництво у рейхсраті.

Щоправда, перший проект конституції, представлений професором права Г.Прейсом, передбачав створення єдиної централізованої держави, в якій ліквідовувалася б гегемонія Пруссії шляхом поділу її на провінції. Крім того, проект обмежував права президента на випадок надзвичайного стану. Зокрема, для виконання президентских декретів необхідна була попередня згода рейхстагу та кабінету міністрів. Але цей проект було відхилено, що мало трагічні наслідки для німецького суспільства. Так з серпня 19І9 року почалася історія Веймарської республіки, яка трагічно завершиться у 1933 р., з приходом до влади Гітлера.

У червні 1920 року відбулися перші після прийняття конституції вибори до рейхстагу. Партії "веймарської коаліції"" втратили у порівнянні з попередніми виборами до Національних зборів значну кількість голосів виборців. Упродовж 20-х років в республіці змінилося дев'ять урядів та канцлерів, які репрезентували навперемінно то "веймарську коаліцію", то виключно праві партії. Про політичну нестабільність Веймарської республіки свідчить і той факт, що соціаі-демократичний президент Ф.Еберт 136 разів скористався 48-ою статтею конституції.

1925 р. в Німеччині у зв'язку зі смертю Ф.Еберта відбулися і президентські вибори. Кожна із партій чи блок партій висунули свого кандидата. У першому турі виборів, який проходив 29 березня, жоден із кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, тому на 26 квітня було призначено другий тур. Другим і останнім Президентом Веймарської республіки став П.Гінденбург.

Республіку з перших днів її існування стрясали путчі, політичні вбивства, витікали й діяли рєваншистсько-націоналістичні воєнізовані організації, жертвами яких стали лідер партії Центр М.Ерцбергер, який підписав Комп'снське перемир'я, 1922 року міністр закордонних справ В.Ратєнау (лідер НДП), який уклали Раппальський договір з Радянською Росією. Цього ж року стався замах на життя Ф.Шейдемана (соціал-демократа), який 9 листопада 1918 року проголосив у Німеччині республіканський лад.

!"20 року праві та монархічні сили зробили першу спробу повалити республіку. Приводом до їхнього виступу стали вимоги переможців (лютий 1920) щодо видачі воєнних злочинців.

і 0 березня генерал фо:: Лютвіц та ще два генерали пред'явили резидентові вимоги: припинити демобілізацію армії та передачу зброї Антанті, призначити перевибори рейхстагу, сформувати кабінет міністрів з спеціалістів-професіоналів замість дилетантів- політиків, відмовитися від видачі Антанті військових. Наступного дня міністр оборони Г Лоске підписав наказ про звільнення генерала фон Лютвіца зі служби.

1921 року Антанта оголосила Німеччині суму репарацій, яка склала астрономічну цифру в 132 млрд. золотих марок. З часу перемир'я до 1921 року країна повинна була сплатити союзникам 20 млрд. золотих марок, фактично сплатила 8 млрд. Цс зумовило так звану "репараційну кризу". Фінансова руїна гіперінфляція, неконтрольований випуск паперових грошей робили дальшу сплату репарацій проблематичною, точніше, неможливою. Вартість німецької марки, яка коштувала у 1913 році 2,38 долара, впала у 1918 році до 7 центів, а в середині 1922 року за один цент можна було купити 100 марок. Німецькі фінансисти пояснювали катастрофічну інфляцію грабіжницькими репараціями.

12 липня 1922 року канцлер Й.Вірт заявив, що його країна не в змозі сплатити репарації за 1921 рік і зажадав мораторію на шість місяців. Французький прем'єр-міністр Р.Пуанкаре погодився з таким рішенням, але за умови, що рурські шахти будуть віддані союзникам. У такий спосіб було започатковано нову політику - "продуктивного закладу. Відбулося ряд міжсоюзницьких конференцій з даного питання. Англія не підтримала політику "продуктивного закладу". Пуанкаре з огляду на невиплату німцями репарацій рішуче налагодився окупувати Рур. 11 січня 1923 року франко-бельгійські війська увійшли в Рурський басейн. Французький парламент схвалив дії Пуанкаре. На окупованій французами та бельгійцями території проживало 10 відсотків німецького населення, але тут вироблялося 40 відсотків заліза, 70 - чавуну і видобувалося 88 відсотків вугілля.

12 серпня 1923 року уряд Куно змушений був подати у підставку, а його місце заступив кабінет Г.Штреземана - керівника Німецької народної партії. Одним із перших заходів Штреземана стало припинення "пасивного опору" (26 вересня).

У 1923 році в Німеччині сфомувалися всі передумови соціального вибуху: масове безробіття, інфляція, зростання цін. спад виробництва, необхідність виплати принизливих репарацій. В різних регіонах Німеччини почали випускати власні місцеві гроші, інколи замінниками грошей ставали товари -зерно, яйця тощо. З'явилося навіть розпорядження про заборону міняти цінники частіше, ніж один раз на добу. 1 серпня за 1 долар можна було купити 1 млн. марок, а 1 листопада - вже 4 млрд. марок. Після цього рахунок пішов на трильйони.

Уряд зумів нормалізувати внутрішньополітичну обстановку передусім успішним проведенням восени 1923 року грошової реформи. Новий президент рейхсбанку Я.Шахт стабілізував валюту, ввівши спочатку перехідну, так звану рентну марку, а згодом - нову конвертовану рейхсмарку, забезпечену золото, припинив випуск паперових грошей, скоротив урядові витрати, тобто вжив тих заходів, які рекомендував нещодавно Д.Кейнс. Вже в січні 1924року прибутки перевищили бюджетні витрати, торгівельний баланс став активним. До чисто внутрішніх стабілізаційних факторів додалися й зовнішні: початок світової економічної стабілізації, дія нового репараційного плану Дауеса. отримання нових зарубіжних кредитів тощо.

Німеччина в період економічного піднесення, що припав на 1924 - 1928 роки, зайняла третє місце за темпами розвитку (довоєнний рівень було перевершено на 17-22 відсотки) Це обумовлено було як чисто внутрішніми обставинами (спадом рево­люційного руху, пом'якшенням репараційних платежів, грошовою реформою, ефективною податковою політикою), так і зовнішніми (виведенням франко-бельгійських військ з Руру, отриманням зовнішніх кредитів).

На 1925-1926 роки припадає створення найпотужніших німецьких монополій: "І.Г.Фарбеніндустрі". яка виробляла 80 відсотків усієї світової продукції хімічної промисловості; "Сталевий трест", який об'єднав половину всіх німецьких металургійних заводів. Німецькі монополісти здійснили раціоналізацію виробництва за американським зразком.

Масове впровадження конвеєра на заводах, нові технології різко піднесли продуктивність праці: упродовж 1924-1929 років вона зросла на 40 відсотків. Тоді ж Німеччина посіла друге місце в світі за обсягом промислового виробництва, а в Західній Європі його німецька частка склала 23 відсотки. В ці ж роки відбулася структурна перебудова німецької промисловості. Найактивніше розвивалися науковоємкі галузі: хімічна, електротехнічна, автомобіле- та авіабудування.

Сільське господарство розвивалося повільніше, ніж промисловість і на кінець 20-х років на 13 відсотків не досягло довоєнного рівня. Давалися взнаки нерозв'язаність аграрного питання, великі втрати працездатного чоловічого населення під час війни, висока заборгованість (з 3 млрд. марок у 1925 році до 12 млрд. у 1932).

Німеччина почала активно розвивати експорт. У 1929 році позитивне торговельне сальдо склало 34 мли. марок. Веймарська республіка перетворилася у своєрідний й світовий мистецький центр.

Особливості економічних реформ в Польщі в кінці 80-х pp. XX ст.

Майже всі країни соціалістичного табору зіткнулися з проблемою фінансової кризи пізнього соціалізму, необхідністю зняття накопиченого при соціалізмі грошового навісу і помітного стрибка інфляції на початку ринкового переходу. У зв'язку з цим їх зазвичай поділяють на сукупність тих держав, які зуміли протиставити фінансовій кризі жорстку грошову політику і за короткі терміни збити інфляцію до помірних значень (Польща), і тих, де грошова політика була м'якою, темпи зростання номінального грошової пропозиції схильні до різких коливань, а період високої інфляції - тривалим (Росія).

Одним з головних напрямків діяльності уряду Т. Мазовецького було подолання господарської кризи та реформування економічних відносин. У жовтні 1989 р. віце- прем'єр та міністр фінансів П. Бальцерович представив план стабілізації економіки, який передбачав реформу фінансів і досягнення бюджетної рівноваги, запровадження ринкових механізмів; зміну структури власності. План був підтриманий МВФ, який на його здійснення надав Польщі кредит 2,2 млрд доларів.

У Польщі політика «швидкого стрибка» в економіці виявилася однією з найуспішніших в країнах колишнього соціалістичного табору. Польська шокова терапія мала істотний вплив на розвиток реформування економіки інших пострадянських країн. Таким чином, важливо зрозуміти розвиток реформ у Польщі, і виявити причини того, чому проведення політики шокової терапії в в інших країнах не дало настільки успішних результатів.

Згідно з «планом Бапьцеровича» з 1 січня 1990 р. уряд оголосив про замороженим зарплати, лібералізацію цін, девальвацію злотого, реформи банківської системи й податків, припинення держдотацій для підприємств, приватизацію держвласності, лібералізацію торгівлі тощо. Вже через півроку завдяки енергійному запровадженню урядом «шокової терапії» вдалося вгамувати інфляцію (до 6 %), розпочати приватизацію державних підприємств. Одначе зупинити спад промислового виробництва не вдалося, швидкими темпами зростало безробіття (майже один мільйон), що викликало численні страйки та інші акції протесту.

Програма, здійснена в січні 1990 включала безліч пов'язаних заходів, кожна з яких індивідуально викликала б відчутний шок. Фінансова політика була значно посилена, перший квартал 1990 показав великий дифіцит бюджету. Реальна цінність грошової пропозиції була розділена;були встановлені жорсткі обмеження на кредити, що супроводжуються підвищенням місячної облікової ставки від 7 до 36%. Антиінфляційний податок на заробітну плату був встановлений на безжальному рівні. Уряд зробив крок до приватизації в масивному масштабі.

Існує багато думок на рахунок реальних результатів цих заходів. Деякі критики звертають увагу на майже 30%-ий спад індустріального виробництва. Навпаки, найбільш захоплені прихильники шокової терапії стверджують, що добробут на душу підвищився наводячи приклад досягнення в новому приватному секторі.

Соціально-економічне становише в країні в цей період залишалося складним. У 1991 р. обсяг промислового виробництва знизився на 11 %, а ціни зросли на 40 %. Товарообіг з СРСР та країнами РЕВ упав на 40 %. Рівень національного доходу на душу населення дорівнював показникам середини 70-х років. Стримувати рівень інфляції та встановити рівновагу на ринку вдавалося здебільшого за рахунок зниження споживання. Але ціни на споживчі товари продовжували зростати, а безробіття сягнуло двомільйонної позначки. Однак уряд домігся скасування західними інвесторами 50 % зовнішнього боргу Польщі, який на той час досяг 33 млрд доларів, та отримати новий кредит на 580 млн доларів. Це дало змогу рухатися далі шляхом реформ.

Подальше віддалення від програми радикальних реформ відбулося в 1991р. перед обличчям масивної і відкритої опозиції урядової політики. Податкова та грошові політики були значно послаблені. Дефіцит бюджету почав підвищуватися до рівня 1989р., і уряд підтвердив політику вибіркового надання кредиту підприємствам. Торгова політикав серпні 1991р. була анульована, коли середні тарифи були збільшені від 5 до 18%, і коли була підтверджена вибіркова підтримка.

Підсумовує вищевикладене, можна відзначити, що політика, представленав січні 1990 була не чим іншим як радикальним відкотом від природної прогресії, тобто тією політикою, яка прискорювалася перед «великим стрибком»і перейшла в повільну стадію, як суспільство відновлювалося після шоку.

Мета програми шокової терапії полягала в тому, щоб змінити існуючий курс і вирвати політику з-під інфляційного впливу. Фактично польське суспільство повертало реформи назад.

Таким чином, фінансові заходи в Польщі зводилися до наступного:

Жорстко обмежувальна монетарна політика, що виражається в різкому скорочення грошової емісії, а також у застосуванні високих процентних ставокна кредити. Одночасно були впорядковані кредитні відносини, введений гнучкий поточний відсоток в усі договори, укладені в минулому, і різко обмежено застосування пільгових кредитів.

Ліквідація бюджетного дефіциту, головним чином, за рахунок значного обмеження дотацій на продукти харчування, сировину, засоби виробництва, енергоносії і т.д., а також скасування більшості податкових пільг і звільнень від сплати податків.

Лібералізація основної маси цін (понад 90% цін є вільними) і підвищення цін, що залишаються під адміністративним контролем (енергоносії,транспортні тарифи, квартплата і ліки).

Запровадження часткової конвертованості польської валюти - злотом- за її значної девальвації, уніфікації курсу на всіх ринках і лібералізації зовнішньої торгівлі.

Жорстка обмежувальна політика доходів, сутність якої полягає, по-перше, ліквідації повної загальної індексації заробітної плати, введеної в червні 1989р., по- друге, встановлення високого прогресивного податку на зростаннязаробітної плати на підприємствах, що обмежує збільшення фондузаробітної плати по відношенню до зростання цін із застосуванням коригуючого коефіцієнта індексації, по-третє, у введенні зрівняльного податку на зароблену плату, що перевищує середню в 1,4 рази.