156.

Дослідження феномена громада дозволило нам виокремити три підходи до визначення її змісту та сутності. При соціологічному підході громада розглядається як спільнота або соціальна система. Для політико-правового підходу є характерним розуміння громади як суб’єкта місцевого самоврядування. При соціально-педагогічному підході громада виступає фактором соціалізації особистості. Розглядаючи змістове наповнення терміну „громада”, переважна більшість вчених виокремлює певні типові характеристики громади: спільні ознаки, що пов’язують людей між собою (територія, інтереси, проблеми, релігія, національність тощо); мережа взаємовідносин (члени громади взаємодіють між собою на політичному, професійному, побутовому, дозвіллєвому рівнях); спільність дій (члени громади усвідомлюють проблеми громади й об’єднують свої зусилля задля їх вирішення).

На підставі аналізу праць вітчизняних та зарубіжних науковців (А.Капська, Н.Лавриченко, Г.Лактіонова, С.Іваненков, А.Мудрик, С.Савченко, Т.Титаренко) нами доведено, що територіальна громада є соціалізуючим простором, для якого характерні певні соціокультурні умови та відповідні агенти соціалізації, що обумовлюють особливості соціального становлення та розвитку дітей і учнівської молоді. Встановлено, що провідними соціалізуючими функціями територіальної громади як різновиду соціального середовища є: ціннісно-орієнтована функція, що забезпечує прийняття членами громади суспільних цінностей, на основі чого формується особистісна система цінностей; культурологічна функція, що передбачає формування особистісної культури на основі практичного й вибіркового засвоєння кожним членом громади соціокультурних традицій спільноти; нормативно-правова функція, що базується на закріпленні в поведінці особистості соціальних норм (зразків), схвалених спільнотою; функція соціального контролю, суть якої полягає у виробленні системи групових реакцій на поведінку члена громади у вигляді санкцій (покарання чи заохочення), що є адекватними соціальним цінностям суспільства; інтегративна функція, що має на меті згуртувати людей шляхом опанування ними моделей поведінки, в основі яких лежить усвідомлення потреб та поважання прав інших людей, об’єднання їхніх зусиль для суспільно корисної діяльності.

З позицій соціально-педагогічного підходу в дослідженні визначено, що територіальна громада є соціальною системою мезорівня соціального середовища, яку характеризують такі складові: природно-економічні особливості місцезнаходження; соціокультурні традиції населення; групи людей за ґендерно-віковими характеристиками; сукупність закладів соціальної інфраструктури (навчальні та позашкільні заклади, соціальні служби, соціокультурні заклади, медичні установи тощо); органи місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади; неурядові організації. Саме ці складові вказують на особливості та відмінності між різними територіальними громадами, що, у свою чергу, обумовлює і особливості процесу соціалізації дітей та учнівської молоді, які проживають на їхній території.

У результаті застосування історико-ретроспективного методу в розділі визначено особливості розвитку соціально-педагогічної підтримки дітей і молоді в громадах різного типу (православних братствах, сільських громадах, містах, мікрорайонах міст, громадських об’єднаннях), охарактеризовано зміст і форми соціальної підтримки та соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в історичній ретроспективі. Проведений аналіз засвідчує, що традиції благодійності, соціальної опіки різних категорій дітей і молоді були важливою складовою суспільного життя в громадах України. Вивчення та узагальнення такого досвіду є актуальним як у науковому плані, так і в практичному застосуванні.

157.

Аналіз наукової літератури дав змогу встановити, що зараз одним із проблемних питань сучасної соціальної педагогіки все ще залишається неузгодженість термінології, нечітке трактування багатьох понять. Це зокрема стосується понять „соціально-педагогічна діяльність” та „соціально-педагогічна робота”, які досить часто розглядаються як тотожні. У результаті порівняльного аналізу підходів різних науковців до уточнення змісту цих понять (Т.Алєксєєнко, В. Бочарова, М.Галагузова, І.Звєрєва, А.Капська, Г.Лактіонова, І.Ліпський, Л.Мардахаєв, В.Нікітін, С.Харченко) ми дійшли висновку, що соціально-педагогічною можна вважати діяльність, спрямовану на створення сприятливих умов соціалізації, всебічного розвитку особистості, задоволення її соціокультурних потреб чи відновлення соціально схвалених способів життєдіяльності людини. Разом з тим, порівняння соціально-педагогічної діяльності та соціально-педагогічної роботи із філософської позиції внутрішньокатегоріальних стосунків: логічного (рід-вид) та системно-структурного (частина-ціле) – дали нам підстави визначити соціально-педагогічну роботу як різновид соціально-педагогічної діяльності, що здійснюється в певній соціальній інституції та яка спрямована на точно визначений об’єкт впливу.

Дослідження феномена громада дозволило нам виокремити три підходи до визначення її змісту та сутності. При соціологічному підході громада розглядається як спільнота або соціальна система. Для політико-правового підходу є характерним розуміння громади як суб’єкта місцевого самоврядування. При соціально-педагогічному підході громада виступає фактором соціалізації особистості. Розглядаючи змістове наповнення терміну „громада”, переважна більшість вчених виокремлює певні типові характеристики громади: спільні ознаки, що пов’язують людей між собою (територія, інтереси, проблеми, релігія, національність тощо); мережа взаємовідносин (члени громади взаємодіють між собою на політичному, професійному, побутовому, дозвіллєвому рівнях); спільність дій (члени громади усвідомлюють проблеми громади й об’єднують свої зусилля задля їх вирішення).

Аналізуючи сутність територіальної громади як основи місцевого самоврядування, О. Батанов зазначає, що “територіальна громада – це складна “кумулятивна” форма суспільної організації, сукупність людей асоційованих на публічних засадах у межах певної території та об’єднана різноплановими ознаками системного характеру ( демографічний, професійний, мовний, релігійний тощо).

Як слушно зазначає І. Кокарєв, досить складно створити дієздатну громаду на території великого міста. Тому, на його думку, доцільно зосередитися на розвитку сусідських громад, які переважно створюються за місцем проживання людей і є складовою, але самостійною системою самоврядування, частиною міста, фрагментом міської культури.

В умовах сьогодення громада має бути здатна до саморозвитку, самоорганізації та саморегуляції. Вона є носієм певної соціокультурної специфіки. Тому не менш актуальним є дослідження сутності громади у соціально-педагогічній теорії. Гострі питання щодо молодіжної ситуації (проблеми рівності шансів молоді щодо якісної освіти, її соціального захисту, гарантій зайнятості тощо) є злободенним сьогодні не тільки для Росії та інших країн СНД, але й, не меншою мірою, для нашої країни.

158.

Нинішня територіальна громада в Україні не є аналогом її історичного прообразу. Це одиниця, що створюється державою.

Територіальна громада – це сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус. На відміну від простої територіальної одиниці, поселення, яке має статус територіальної громади, наділяється певними правами. У першу чергу, це право на самоврядування.

Згідно з Конституцією України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою. Воно може здійснюватися громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Територіальні громади обирають відповідні ради. Вони обирають сільського, селищного чи міського голову. Голова районної чи обласної ради обирається депутатами відповідної ради.

Стаття 142 Конституції встановлює, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, котрі перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143 Конституції зазначає: територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють виконання їх, затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють виконання їх; встановлюють місцеві податки і збори згідно із законом; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Територіальні громади, згідно з Конституцією України, можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій, установ, створювати для цього відповідні органи та служби.

Територіальна громада виконує важливі суспільні функції, забезпечує реалізацію основних соціально-економічних прав громадян, є інструментом залучення їх до управління суспільством та його економікою. Отже, громада є вбудованим стабілізатором соціально-економічного ладу в країні та її соціально-політичного становища. Економічна та фінансова діяльність громади в Україні перебуває в стадії становлення і має бути врегульована в законодавстві.

159.

Громада - це групова соціальна спільнота, члени якої мають спільні географічні та соціокультурні ознаки (місце проживання, інтереси, віросповідання, цінності, національність тощо) та взаємо-діють між собою з метою задоволення певних потреб чи розв’язання проблем.

Виокремлюють резидентні (географічні), ідентифікаційні (про-фесійні, молодіжні, жіночі, релігійні тощо) громади та громади за інтересами. У резидентній громаді люди взаємодіють одне з одним почасти випадково. Основна спільна ознака цих громад те, що вони утворені за місцем проживання.

У соціальній педагогіці громаду розглядають як різновид соціального середовища. Громада як конкретний соціум забезпечує процес соціалізації особистості власними ресурсами, оскільки в ній існує певне „поле” соціокультурних норм і правил, які в процесі соціалізації особистості оформляються в її персональну цінніснонормативну систему. Чим більше розвинута громада в моральному, інтелектуальному, культурному, матеріальному та інших напрямках, тим більше можливостей отримує кожний її член для особистісного розвитку. I навпаки, розвиток громади залежить від рівня розвитку осіб, які її складають. Тобто існує взаємообумовленість між рівнем розвитку громади та її конкретних представників.

Громада є свого роду соціальним інститутом, побудованим на територіальній спільності та соціально-економічному базисі, що виступає регулятором суспільного життя населення. Тому її основними функціями є: виробництво-споживання, соціалізація, соціальний контроль, соціальна участь, взаємопідтримка. Ці функції спрямовані на розвиток життєвого сценарію як самої громади, так і окремої особистості. Завдяки цим функціям громада є тією сферою, де реалізуються всі життєво важливі потреби людини в соціумі: визначаються патерни соціально необхідної поведінки; здійснюється контроль за соціальним функціонуванням індивіда в соціумі через систему формальних принципів; здійснюється підтримка індивіда через різні типи організацій: релігійні, громадські, спеціалізовані.

Провідні соціалізуючі функції громади, як різновиду соціального середовища, такі: ціннісно-орієнтована функція, що забезпечує прийняття членом громади суспільних цінностей, на основі чого формується особистісна система цінностей; культурологічна функція, яка передбачає формування особистісної культури на основі практичного й вибіркового засвоєння кожним членом громади соціокультурних традицій спільноти; нормативно-правова функція, що базується на закріпленні в поведінці особистості соціальних норм (зразків), схвалених спільнотою; функція соціального контролю, суть якої полягає у виробленні системи групових реакцій на поведінку члена громади у вигляді санкцій (покарання чи заохочення), що є адекватними соціальним цінностям суспільства; інтегративна функція, мета якої - згуртувати людей шляхом опанування ними моделей поведінки, в основі яких лежить усвідомлення потреб та поважання прав інших людей, об’єднання їхніх зусиль для суспільно-корисноїдіяльності.

160.

За останнє десятиріччя в Україні активним суб'єктом соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю стали неурядові організації. За активної участі неурядових організацій у місцевих громадах вирішуються такі важливі для суспільства питання, як підтримка дітей групи ризику, відстоювання їх прав на сприятливе оточуюче середовище, профілактика негативних явищ серед неповнолітніх, організація дозвілля, розробка та впровадження нових освітніх технологій тощо.

Неурядові організації - це громадські організації, благодійні фонди, які сформовані на принципах добровільності, не мають на меті отримання прибутку, незалежні та не підпорядковані урядовим структурам, захищають інтереси окремих груп людей відповідно до статуту

Нині більшість сервісних неурядових організацій зосереджена, переважно, у великих містах та обласних центрах. На жаль, у малих містах зустрічаються лише поодинокі приклади активної діяльності громадських організацій, а в селищах і селах вони майже відсутні.

Неурядові організації соціального спрямування беруть курс на активну співпрацю з різними державними організаціями територіальної громади: загальноосвітніми закладами, соціальними службами різного типу, позашкільними установами. Така взаємодія обумовлена цілою низкою причин. Перш за все, неурядові організації не завжди мають належне приміщення для здійснення своєї діяльності, тому в рамках співпраці з державними організаціями вони можуть розгортати свою діяльність на їх території. Досить часто в громадських організаціях є кошти для реалізації певних програм чи окремих заходів, але не завжди вони мають належний досвід в створенні окремих напрямів соціально-педагогічної діяльності, тому звертаються за допомогою до фахівців соціальної сфери. Оскільки сервісні громадські організації орієнтовані на те, щоб надавати свої послуги достатній кількості клієнтів, вони зацікавлені розвивати свою активність у тих державних установах, в яких, переважно, перебувають діти та учнівська молодь.

Соціально-педагогічна діяльність неурядових організацій в Україні здійснюється за такими напрямками:

соціальний супровід дітей та молоді, які перебувають у важкій життєвій ситуації;

гуманітарна допомога (безкоштовний одяг, ліки, продукти хар чування, подарунки до свят тощо);

організація   профілактичної  роботи   щодо   попередження   та локалізації негативних явищ у молодіжному середовищі;

реалізація соціальних програм у партнерстві з державними організаціями;

соціально-анімаційна робота з дітьми та молоддю;

оздоровлення дітей та учнівської молоді в канікулярний період;

підтримка дитячих і молодіжних ініціатив;

проведення навчальних тренінгів і семінарів для фахівців соці альної сфери;

залучення громадськості до вирішення проблем дітей та молоді з використанням різних інформаційно-рекламних технологій.

161.

Досить помітну роль у реалізації завдань соціальної політики в останній час відіграють неурядові організації соціальної спрямованості (їх ще називають сервісними організаціями). Виокремлють такі групи сервісних неурядових організацій, які працюють в інтересах дітей та молоді.

До першої групи організацій соціальної спрямованості зарахо вують такі, які пріоритетною метою своєї діяльності вважають соціальну підтримку та допомогу різним категоріям дітей, що знаходить своє відображення у назві цих організацій. За даною ознакою виокремлюють два типи таких організацій:

представництва міжнародних організацій (Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), міжнародна благодійна організація „Надія і житло для дітей", міжнародна благодійна організація „Кожній дитині", благодійна організація „Приятелі дітей" та інші);

вітчизняні громадські організації (Український фонд „Благополуч чя дітей", Харківська громадська організація "Спорт і діти," Чернівецький обласний благодійний фонд "Діти Буковини", громадська організація „Дитинство" [м. Харків], Дитячий фонд

"Манго"[м. Дніпропетровськ], Благодійний фонд "Діти Макіївки", Кіровоградська обласна організація „За майбутнє дітей України" та інші ).

Другу групу організацій соціальної спрямованості складають організації, створені на підтримку дітей з функціональними обмежен нями та їх сімей. Серед них можна також виокремити організації двох типів:

громадські організації, створені батьками дітей-інвалідів, як організації самодопомоги (об'єднання сімей, в яких виховуються діти-інваліди, "Надія" [м. Прилуки], об'єднання батьків, діти яких хворі на лейкемію „Журавлик" [м. Сімферополь], громадська організація „Школа життя"[м. Київ], Союз матерів, які мають дітей-інвалідів з дитинства [м. Лисичанськ], Тернопільське обласне об'єднання "Товариство батьків дітей, хворих на цукровий діабет, "Буратіно", громадська організація родин дітей-інвалідів „Дитина" [м. Тернопіль] та інші);

громадські організації, які створені для соціального захисту осіб із функціональними обмеженнями (Коростенський благодійний фонд "Діти-інваліди Чорнобиля за виживання", благодійне товариство „Джерела" [м. Київ], Всеукраїнський фонд дітей-інвалідів „Квіти полину", обласний благодійний фонд "Діти-інваліди" [ м. Одеса] та інші).

Третю групу складають організації, діяльність яких націлена на профілактику негативних явищ у дитячому та молодіжному середовищі (благодійний фонд „Надія та спасіння" [м. Сімферополь], Вінницький обласний благодійний фонд „Позитив", громадська організація „Вікторія" [м. Павлоград], Макіївський міський благодійний фонд „Здоров'я нації", благодійний фонд „Сподівання" [м. Запоріжжя], громадська організація „Порятунок" [м. Кременчук], асоціація сприяння вирішенню проблем наркоманії та СНІДу „Вікторія" [м. Хмельницький], Всеукраїнська мережа людей, що живуть із ВІЛ, та інші).

До четвертої групи громадських організацій соціального спря мування зараховують організації, створені на підтримку сім'ї та дітей, позбавлених батьківського піклування (благодійний дитячий фонд „Сирітська доля" [м. Львів], обласна громадська організація „Школа мам" [м. Рівне], Хмельницький обласний благодійний фонд „Сім'я і дитина", громадська організація „Екологія сім'ї" [м. Київ], Полтавське міське товариство одиноких матерів „Мальва" та інші).

П'ята група представлена громадськими організаціями і благодійними фондами, які створені та працюють під патронатом релігійних  конфесій   (Асоціація  християнської  молоді,  Українська молодь Христові, Молодіжна християнська організація „Родина", благодійна організація „Мальтійська служба допомоги", Міжнародний благодійний фонд „Карітас України" та інші).

162.

Сьогодні в Україні у відповідності з концептуальними положен нями базових міжнародних документів створюються та розвиваються дитячі та молодіжні громадські організації, які розглядаються як соціально-педагогічний суб'єкт виховання особистості, своєрідний інститут громадянського суспільства. Своєрідним каталізатором цього процесу стало прийняття у 1998 році Закону України „Про молодіжні та дитячі громадські організації", у якому визначено, що вони мають здійснювати діяльність, спрямовану на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей дітей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, сприяти соціальному становленню дітей як повноправних членів суспільства.

Дитяча громадська організація - добровільне, закріплене формальним членством об'єднання дітей і підлітків, яке побудоване на принципах самодіяльності і організаційної самостійності, має своїм завданням сприяти природному прагненню дітей до самореалізації і самоорганізації на основі здійснення багатопланової діяльності, яка спрямована на задоволення різноманітних інтересів членів організації, захист їх прав і потреб, а також соціальне становлення підростаючого покоління.

Дитячі громадські організації використовують соціально-психо-лого-педагогічний потенціал вільного часу дитини та відрізняються від інших формальних та неформальних дитячих об'єднань низкою специфічних особливостей. Кардинальна відмінність сучасних дитячих організацій України полягає в тому, що вони подолали стереотипи радянського періоду, коли такі організації були невід'ємним складником навчально-виховного процесу освітнього закладу. Зараз громадські дитячі організації створюються та функціонують як при загальноосвітніх навчальних закладах, так і при позашкільних закладах різного типу, центрах соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, закладах культури, неурядових організаціях, релігійних конфесіях тощо.

Цілі діяльності дитячих об'єднань слід розглядати з позиції інтересів дітей-членів організації та дорослих, які є організаторами дитячого руху. Здебільшого мотивація дітей до участі в громадських організаціях обумовлена прагненням цікаво провести вільний час, бажанням розширити коло друзів, робити цікаві справи з однолітками, бажанням знайти захист від певних соціальних негараздів.

Напрями соціально-педагогічної діяльності дитячих громадських організацій: залучення дітей до суспільно-корисних справ; формування активної життєвої позиції особистості; виховання гуманної особистості, свідомого громадянина України; збереження та примноження природного довкілля, історико-культурної спадщини; забезпечення гармонії фізичного, духовного та інтелектуального розвитку підростаючого покоління; захист прав та свобод дітей, створення умов для їх самореа-лізації; організація змістовного дозвілля; формування здорового способу життя дітей; профілактика негативних явищ у дитячому середовищі.

Участь дитини в діяльності громадської організації дає їй мож ливість: розвивати свої комунікативні, організаторські та лідерські якості; реалізувати особистісний та творчий потенціал; відчути причетність до громадських та державних справ; вчитися толерантності; розширювати кругозір, своє інформаційне поле; самовдосконалюватися та самореалізовуватися в різних видах суспільно-корисної діяльності; набути досвіду волонтерської роботи; реалізувати власні ініціативи; знайти своє місце в громадському житті.

Отже, участь неповнолітніх у діяльності дитячих організацій - це форма активного вираження дитинства, спроба заявити дорослим про свої потреби, проблеми та можливості, реалізувати права дітей, закріплені в різних державних та міжурядових документах.

163.

Міжнародні неурядові організації відрізняються своїми програмами, напрямами роботи, завданнями. До МНУО належать також професійні організації, федерації, асоціації - групи людей, які об'єдналися дія захисту спільних професійних інтересів та вдосконалення професійної діяльності. Окрім того, ефективно функціонують міжнародні фонди, рухи, альянси, товариства, які теж належать до міжнародних неурядових організацій.

Найбільшою міжнародною незалежною організацією щодо дітей є Міжнародний альянс "Врятуємо дітей"'. Свою місію вбачає у створенні умов для захисту прав дітей. їхнього щасливого, здорового і безпечного дитинства. У складі цього альянсу є 29 національних організацій, які співпрацюють щодо надання програм у 120 країнах світу. Організацією нещодавно прийнято глобальну стратегію на 2010 - 2015 рр. [1]. Як професійна благодійна установа, здійснює свою діяльність в Україні Міжнародний альянс з ВІЛ-С'ШДу, що у співпраці з партнерами громадського та урядового секторів активно долучається до реалізації програм із ВІЛ/СНЩу, надає якісну технічну підтримку та фінансові ресурси організаціям на місцях. Усі ці зусилля спрямовані на досягнення універсального доступу до комплексних послуг з ВІЛ/СНЩу в Україні та ефективної відповіді на епідемію на рівні спільнот, базуючись на досягнутих результатах та передовому досвіді.

Нейтральною і незалежною гуманітарною організацією, яка створена у 1863 р.. є Міжнародний комітет Червоного Хреста (далі - МКЧХ). засновник Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. МКЧХ здійснює свою діяльність як нейтральний посередник на широкій міжнародній основі, насамперед у період військових конфліктів, внутрішніх громадянських потрясінь. Через свою Центральну агенцію розшуку МКЧХ збирає інформацію стосовно ув'язнених, інтернованих і переміщених осіб та забезпечує інформацією членів сімей про полонених і зниклих родичів; розшукує зниклих осіб, зокрема дітей: з'єднує роз'єднані сім'ї шляхом організації репатріації; видає свідоцтво про полонення і смерть (що є д\же важливо при з'ясуванні і встановленні статусу дитини): а також забезпечує проїзними документами МКЧХ біженпів. перемішених осіб і шукачів притулку [б].

Міжнародною організацією, що об’єднує організації та окремих осіб. діяльність яких пов'язана із запобіганням втягування дітей до занять проституцією, порнографією, торгівлею дітьми з метою комерційної сексуальної експлуатації е Міжнародна організація ЕКПАТ. Програми ЕКПАТ спрямовані на превентивну роботу, реабілітацію та інтеграцію дітей, які зазнали насильства з метою комерційної сексуальної експлуатації. З 2004 р. в Україні діє мережа громадських організацій ЕКПАТ. яка об'єднує приблизно 30 неурядових організацій, що працюють у сфері захисту прав дитини.

Американська неурядова організація "ЕОС'СШ" допомагає реалізації низки програм через власні регіональні центри в Україні у таких напрямках: соціально- психологічна та медична реабілітація постраждалих; освітньо-виховна діяльність: організація оздоровчих таборів для дітей і підлітків тощо. Реалізація програм здійснюється у тісній співпраці з місцевими органами влади та освітніми закладами.

Важливою складовою механізму реалізації державної політики щодо дітей є діяльність фондів, яких у запропонованій системі відносимо до дев'ятої групи МНУ О в інтересах дітей. Ефективну діяльність здійснює Міжнародний фонд "Благополуччя дітей" (попередня назва - Християнський дитячий фонд), який сприяє поліпшенню становища дітей у світі шляхом розробки та реалізації програм, надання соціальних послуг, навчання спеціалістів та волонтерів, розвитку міжнародного співробітництва в партнерстві з державними і недержавними структурами.

Отже, налагодження міжнародного співробітництва в інтересах дітей Уряду, державних структур та громадських організацій України з міжнародними неурядовими організаціями є, на нашу думку, важливою складовою механізму реалізації державної політики щодо дітей.

164.

Громадська організація – об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Держава сприяє розвиткові активності та творчої ініціативи громадян, створює рівні умови для діяльності всіх громадських організацій. Спільними для всіх громадських організацій ознаками є принципи добровільного членства, рівноправності, самоврядування, законності і гласності.

Громадські організації вільно обирають напрям своєї діяльності. Разом з тим належність чи неналежність до тієї чи іншої громадської організації не може бути приводом для обмеження прав і свобод або надання державою будь-яких пільг та переваг. Залежно від територіальних меж діяльності створюються громадські організації із загальноукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. Усі вони можуть також на добровільних засадах створювати або вступати у спілки (асоціації тощо), укладати між собою угоди про співробітництво та взаємодопомогу. Згідно із Законом України «Про об'єднання громадян» (закон втратив чинність! З 1 січня 2013 року в силу вступив новий Закон України «Про громадські об'єднання») засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України та інших країн, особи без громадянства, які досягли 18 років, а щодо молодіжних та дитячих організацій — 15 років. Членами Г. о., за загальним правилом, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних і дитячих Г. о. повинен відповідати характеру їхньої діяльності.

Громадські організації відповідно до своїх завдань поділяються на:

— благодійні організації. Особливості правового регулювання діяльності благодійних організацій визначається окремим законом України;

— фахові об'єднання — є видом самоорганізації громадян і юридичних осіб, що створюється з метою реалізації суспільних інтересів і впровадження засад саморегулювання у визначеній статутом сфері, галузі чи секторі діяльності. Особливості правового регулювання діяльності фахових об'єднань визначається окремим законом України;

— інші громадські організації: представляють інтереси своїх членів (хворих, наприклад УДС, військових тощо); не займаються благодійництвом; не мають статусу фахового об'єднання.

За територіальним принципом громадські організації діляться на: -Місцеві; -Всеукраїнські; -Міжнародні.

Місцеві – організації, діяльність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-територіальної одиниці.

Всеукраїнські – організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України, і які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості областей України.

Міжнародні – організації, діяльність яких поширюється на територію України і хоч би одній іншої країни.

Станом на 27.01.2012 за даними Міністерства юстиції в Україні налічувалось 3526 громадських організацій. Культура розвитку та активності громадських організацій є різною в різних регіонах України.

165.

Пенітенціарної установи- місце відбуванняпокаранняосіб, засуджених у зв'язку зкримінальнимзлочином.

Соціальна служба установи, виконуючогокримінальніпокарання, тісно співпрацює з такими службами таорганізаціямисоціальної допомоги, як біржа праці, каси допомоги по хворобі, соціальні установи, консультаційні служби для правопорушників, організації загальної та професійної освіти, терапевтичні установи, житлові громади та установи, служби допомоги умовно засудженим і достроково звільненим, суди для неповнолітніх, консультпункти з погашення боргів (позовів), комітет у справахіноземців.

У відповідності з посадовими обов'язками соціальний працівник або соціальний педагог допомагає засудженим зрозуміти і подолати виниклі труднощі, прагне поставити засудженого в такі умови, при яких він був би в змозі сам вирішувати свої проблеми. Соціальний працівник займається також до укладених під варту, які перебувають в установах, що виконують покарання для неповнолітніх.

При здійсненні своїх обов'язків соціальний працівник чи педагог у співпраці з іншими службовцями вносить свій внесок у вирішення головного завдання виконання покарань. Для того щоб заходи з соціальної роботи з засудженими не перетиналися з заходами інших служб, вони погоджують з ними свою діяльність. Соціальний працівник чи педагог використовує методику соціальної роботи як для окремих засуджених, так і для груп і громад. Їх діяльність знаходиться під контролемфахівців зуправліннявиконання покарань або Міністерства юстиції федеральної землі. Якщо в установі налічується не менше трьох соціальних працівників (педагогів), то начальникУправліннявиконання покарань може призначити одного з них координатором роботи (це необхідно для того, щоб уникнути участі засуджених одночасно відразу в декількох заходах).

При виникненні розбіжностей між соціальними працівниками та керівникомустанови щодо методики соціальної роботисуперечкавирішує вищестояща інстанція. Начальник установи маєправодо рішення вищестоящої інстанції заборонити проведення заходу або використання спірного методу роботи, якщо це загрожує, на його думку, безпеки установи, або буде порушений порядок управління, або в результаті цього буде завдано шкоду засудженому. В Управлінні виконання покарань у штаті складається спеціальний працівник для організації роботи соціальних працівників в'язниць іздійсненняконтролю над ними.

Соціальна роботав місцяхпозбавлення воліпроводиться в три етапи:

- При вступі засудженого до установи;

- В ході відбування ним покарання;

- З підготовки до звільнення.

Основні напрями роботи соціальних служб в'язниць:

1.Консультування іноземних засуджених: Заособистісним, соціальним і правовим проблемам; З питань кооперації із зовнішніми консультаційними пунктами для іноземців, організаціями, інститутами і окремими громадянами; З проведення соціальної роботи в групах з метою інтеграції іноземців в суспільство, а також для посиленнякультурноїінтеграції; З професійної діяльності співробітників інших служб.

2.Консультування з сімейним питань: Діагностика відносин; Роботаз формування мотивації; Консультуванняз питань партнерських взаємин, подружжя, сім'ї та виховання дітей. Ця робота проводиться із засудженими як індивідуально, так і в групах;

3.Робота з погашення позовів. Основні критерії роботи з погашення позовів: Робота з формування мотивації; Консультування засуджених та співробітників з питань погашення позовів; Кооперація з зовнішніми організаціями, інститутами та консультаційними пунктами з погашення позовів.

4.Соціальний тренінг.

166.

Неповнолітні засуджені є це специфічним контингентом, що відрізняється від інших осіб, які утримуються в пенітенціарних установах, не лише віковою ознакою, а й фізіологічними, психологічними та соціальними особливостями.

Відповідно до Правил ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі, "неповнолітнім" є будь-яка особа, молодша 18 років. Вікова межа, нижче якої не дозволяється позбавляти дітей волі, повинна бути встановлена законодавством країни. Так, згідно ст.22 Кримінального Кодексу України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за найтяжчі злочини (умисне вбивство, зґвалтування, грабіж тощо) [4].

Отже, з юридичної точки зору група "неповнолітні засуджені" охоплює осіб з 14 до 18 років. А з психологічної – особистість неповнолітнього засудженого представляє собою мегакомплекс взаємопов’язаних, взаємодоповнюючих індивідуальних психофізіологічних та соціально-психологічних компонентів, що включені в деструктивну субкультуру виправних закладів.

Розглядаючи особистість неповнолітнього засудженого як комплекс взаємопозв’язаних, взаємодоповнюючих індивідуальних психофізіологічних та соціально-психологічних компонентів ми виявили ряд психологічних особливостей, а саме:

• емоційна та вольова сфери в більшості неповнолітніх засуджених сформовані слабко, характеризуються неврівноваженістю, імпульсивністю, упертістю, слабовіллям, розгальмуванням потягів; низьким рівнем самоконтролю й самодисципліни, часто відсутністю наполегливості й завзятості, що виявляється у труднощах, пов’язаних із навчанням і трудовою діяльністю;

• інтелектуальна сфера характеризується нестійкою активністю, скоріше – інтелектуальною пасивністю;

• найчастіше вихованець установи перебуває в таких психічних станах, як: недовіра, очікування, підозрілість, тривожність, дратівливість, безнадійність, пригніченість, відчай і фрустрація;

• вихованцям притаманний інфантилізм, що виявляється у домінуванні пасивних життєвих позицій, прогресі соціальної ригідності, незрілості життєвої платформи, переважанні дитячої рольової позиції, завищеній неадекватній самооцінці, уникненні відповідальності;

• потребова сфера вихованців характеризується перевагою матеріальних потреб над моральними, правовими, наявністю квазіпотреб, задоволення яких призводить до деградації особистості. Неповнолітні засуджені мають вузький спектр інтересів, спрощену мотивацію поведінки й діяльності;

• у процесі відбування покарання в місцях позбавлення волі відбувається трансформація ієрархії системи ціннісних орієнтацій; найбільш значимими для засуджених є цінності що забезпечують індивідуальне існування;

• більшості вихованців властива неадекватна самооцінка; у сфері самопізнання домінують зовнішні ознаки, а не внутрішні параметри.

Як бачимо, особистість неповнолітнього засудженого під впливом депривації та криміногенної субкультури зазнає ряд деформацій, тому вкрай необхідно створення інноваційних технологій, направлених на ресоціалізацію та самоактуалізацію неповнолітніх засуджених, розробка інтегративних психопрофілактичних програм для вихованців колоній, що спрямовані на формування соціально-психологічної компетентності неповнолітніх засуджених.

167.

У спеціальній літературі зустрічається термін виправно-трудова педагогіка. Це є галузь соціально-педагогічної науки, що вивчає організовану діяльність щодо виправлення осіб, що скоїли кримінальний злочин і засуджені до різних видів покарання - з позбавленням чи не позбавленням волі .

Зміст виправної (пенітенціарної) педагогічної діяльності має глибокі історичні корені. Ще в 1841 р. у першій у Росії Петербурзькій колонії для неповнолітніх правопорушників А.Я.Гердт висунув ідею трудового перевиховання при повазі до особистості людини з опорою на самоврядування, співробітництво педагогів і вихованців. У 1871 р. у Московському університеті вперше був введений курс «Тюрьмоведение». У 1923 р. професор психоневрологічного інституту С.В.Познишев у монографії «Основи пенітенціарної науки» дав визначення пенітенціарної педагогіки як діяльності щодо виправлення злочинців і розкрив поняття: юридичне і моральне виправлення; виховні можливості загальноосвітнього навчання, культурно-просвітньої роботи, трудового виховання ув'язнених.

Розглянемо основні категорії виправно-педагогічної роботи:

^ Кримінально-виховний процес - це процес у рамках виконання кримінального покарання, що передбачає виправлення, перевиховання засудженого. Виправно-виховний процес - це цілеспрямований виховний процес з дітьми і підлітками в умовах спеціальної освітньої установи, спрямований на їхнє виправлення, перевиховання.

^ Освітньо виховний процес у пенітенціарній установі - це процес навчання і виховання (перевиховання, виправлення) засуджених дітей і підлітків у спеціальних освітніх установах. Він спрямований на те, щоб надати можливість засудженому одержати загальну середню (повну), а також початкову професійну освіту й одночасно домогтися його перевиховання.

^ Виправно-трудовий вплив - це використання можливостей організованої трудової діяльності в інтересах цілеспрямованого розвитку, виховання людини.

Виправлення (людини) - це цілеспрямована виховна діяльність, спрямована на те, щоб прищепити моральні цінності, допомогти їй позбутися недоліків, негативних звичок та рис характеру.

Перевиховання - цілеспрямована виховна діяльність, спрямована на виправлення попереднього результату виховання людини, виховання у неї якостей і властивостей, що компенсують недоліки особистості, викорінення соціально шкідливих звичок, норм і правил поведінки, спілкування і ін. Загалом виправно-виховний процес включає послідовність дій соціального педагога, взаємодії вихователя і вихованця, що забезпечують досягнення визначеної соціально-педагогічної мети. Він складається з декількох етапів діяльності, забезпечується суб'єктами, що направляють свою діяльність на визначений об'єкт.

Суб'єкти виховання - це співробітники виправних установ, соціальні педагоги (вихователі). В залежності від своїх функціональних обов'язків співробітники і вихователі по-різному беруть участь в організації і забезпеченні виховного процесу. Безпосередньо вихованням займаються: керівники загонів, викладачі шкіл і професійно-технічних училищ, соціальні педагоги (вихователі); опосередковано: співробітники режимно-оперативних, виробничих, медичних відділів і служб.

Об'єкти виховання, перевиховання - це особи, що з різних причин порушили закон і засуджені судом. Вони відрізняються за віком, статтю, соціальним забезпеченням, відношенням до відбування покарання, релігійністю й ін.

168.

Встановлені такі принципи перевиховання засуджених.

^ Принцип цілеспрямованості у виховній діяльності. Процес перевиховання неможливий без чіткого і конкретного визначення його мети, під якою розуміється ідеальне уявлення про передбачуваний, «проектований» (А.С.Мака-ренко) результат педагогічної діяльності.

^ Принцип відповідності мети засобам, формам і методам перевиховної діяльності стосовно конкретного засудженого. Мета завжди розглядається у відповідності з засобами Засоби, форми і методи виступають конкретним педагогічним інструментом досягнення мети.

^ Принцип зв'язку процесу перевиховання засудженого з життям. Сутність принципу полягає в тому, що процес перевиховання спрямований на підготовку засудженого до життєдіяльності в тому соціальному середовищі, у яке він потрапить після його звільнення. У цьому одна з найбільш складних соціальних проблем, що постає перед вихователями, тому що абстрактна мета перевиховання може відірвати людину від реального життя. У цьому випадку вона після звільнення з місць відбування покарань може не знайти своє місце в суспільстві, і суспільство не зможе прийняти її, що викликає появу рецидиву.

^ Принцип активності засудженого в суспільно-корисній діяльності. Даний принцип безпосередньо пов'язаний з попереднім. Сутність його полягає в тому, що найважливішим джерелом розвитку людини, її перевиховання виступає власна активність. Включення людини в активну суспільно-корисну діяльність сприяє її соціальній переорієнтації, перевихованню.

^ Принцип виховання в колективі. Даний принцип обумовлений соціальним розвитком (виправленням) особистості засуджених. В умовах жорсткої ізоляції, примусового перебування засудженого у визначених адміністрацією загоні, бригаді, ланці різко зростає роль його найближчого соціального оточення.

^ Принцип поєднання вимогливості до засудженого з гуманним і справедливим відношенням до нього. В основі принципу лежить гуманне відношення до людини. А.С.Макаренко стверджував, що не може бути виховання без вимогливості й одночасно попереджав, що потрібно завжди пам'ятати правило: якнайбільше вимогливості до вихованця і якнайбільше поваги до нього.

^ Принцип опори на позитивне в особистості. У перевиховній роботі з засудженими винятково важливо вміти бачити в особистості не тільки недоліки, але і позитивне. Це той поплічник, спираючись на якого можна спрямувати зусилля вихованця на діяльність, на самовиявлення, а в перспективі і на активізацію його перевиховання.

^ Принцип диференційованого підходу в процесі перевиховання. Засуджені розрізняються за статтю, віком, освітою, національними, релігійними і соціально-груповими особливостями, індивідуально-психологічними характеристиками, соціально-педагогічною занедбаністю, способом життя, типом скоєного злочину тощо.

^ Принцип індивідуального підходу в процесі перевиховання. Кожна людина - це свій світ, свої можливості, свої соціальні проблеми, і тому вона, природно, вимагає індивідуального підходу. Особливо це важливо в процесі перевиховання.

^ Принцип комплексного підходу. Ідея комплексного підходу випливає з розуміння особистості як цілісності, як складної динамічної системи. Мова йде про використання комплексу заходів виховного впливу, здатного забезпечити всебічність розвитку.

Таким чином, реалізація основних засад виправно-виховного процесу в установах виконання покарань потребує чіткої реалізації завдань пенітенціарно-педагогічної роботи.

170.

Громадська організація — об’єднання, яке створюють за ініціативою і на основі вільного волевиявлення дітей і дорослих, не є безпосереднім структурним підрозділом державного органу, але може функціонувати на його базі і за його підтримки, не ставить своєю статутною метою отримання прибутку і розподілу його між членами організації.

Сучасна педагогічна наука (соціально-педагогічний аспект) оперує поняттям «виховна організація», розглядаючи її як різновид соціальної організації — спеціально створеної державної або недержавної організації, основним завданням якої є соціальне виховання певних вікових груп населення (А. Мудрик). Саме в контексті цього поняття розглядають найчастіше громадські дитячі та молодіжні організації.

Нині в усіх регіонах нашої держави функціонують різноманітні громадські дитячі та молодіжні організації, які з кожним роком збільшують вплив на виховання та соціальне становлення дітей, підлітків, молоді. Це дає підстави розглядати їх як суб’єкта соціально-педагогічної діяльності. Будучи окремим соціально-виховним інститутом і потенційно потужним соціалізуючим фактором, громадські дитячі та молодіжні організації є об’єктом соціально-педагогічної науки та практичної діяльності. Зростання їхнього впливу на процес формування підростаючої особистості зумовлює дослідницький інтерес до сутності, ознак та структурних характеристик цього соціального інституту.

Сучасні громадські дитячі та молодіжні організації як активні суб’єкти соціально-педагогічної діяльності мають соціально спрямовані мету й завдання, сприяють соціальному захисту, адаптації та становленню учасників, реалізують соціально-педагогічні програми, а тому мають бути об’єктом як професійної діяльності, так і наукових досліджень у соціально-педагогічній сфері.

171.

молодіжні громадські організації - об'єднання громадян віком від 14 до 35 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів;

дитячі громадські організації - об'єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства;

Принципи утворення і діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій

Молодіжні та дитячі громадські організації утворюються і діють на засадах добровільності, рівноправності їх членів, самоврядування, законності та гласності, зокрема:

молодіжні та дитячі громадські організації зобов'язані доводити до відома громадськості відомості про свою діяльність у формах, що не суперечать законодавству;

інформація, що міститься у статутах, про склад керівних органів, про джерела матеріальних та інших надходжень, а також пов'язана з діяльністю молодіжних та дитячих громадських організацій, не є конфіденційною або іншою інформацією, яка охороняється законом.

Молодіжні та дитячі громадські організації залучаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування до розроблення і обговорення проектів рішень з питань державної політики щодо дітей та молоді.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування - ініціатори розроблення державної цільової програми розміщують на своєму офіційному веб-сайті проекти концепцій державних цільових програм, які стосуються дітей та молоді, а також розглядають пропозиції до них від молодіжних та дитячих громадських організацій у порядку, визначеному законом.

Державна підтримка молодіжних та дитячих громадських організацій здійснюється в таких формах:

надання молодіжним та дитячим громадським організаціям інформації про державну політику щодо дітей та молоді;

подання методичної та організаційної допомоги з питань соціального становлення та розвитку молоді і дітей;

сприяння створенню підприємств, установ і організацій, які надають послуги молоді та дітям або сприяють зайнятості молоді.

Молодіжні та дитячі громадські організації звільняються від сплати за державну реєстрацію та збору за реєстрацію їх символіки.

Держава здійснює підтримку і в інших формах, що не суперечать законодавству України.

172.

Неформальні молодіжні об’єднання розглядають найчастіше як “групу людей, що має спільну діяльність, специфічну систему цінностей і пов’язану з ними модель поведінки: виразну систему атрибутів; стиль спілкування, який визначається сюжетом, ритуалами прийняття новачків, посвячення, виключення; особливості рольової поведінки” [8, с. 9]. Неформальне молодіжне об’єднання – утворена невеликою кількістю молодих людей своєрідна культурна течія, що існує протягом десятиліть і часто має міжнародний характер. Для самої молоді неформальне молодіжне об’єднання – це своєрідний спосіб вільного самовираження, безмежного прояву ініціативи та безконтрольного (з боку дорослих) спілкування. Такі об’єднання можуть бути більш чи менш численними, набувати часом характеру нездорової епідемії, мати як соціально значимі або індиферентні, так і асоціальні цілі [2]. Такі групи можна розглядати як мікросвіт, що відображає специфіку соціальної системи [9].

Неформальні молодіжні групи придбали найбільшу виразність нині. Виникнення їх пов'язані з неприйняттям підлітків і молоддю сформованих у тому країнах суспільно-економічних систем, соціальних і духовні цінності. Це протест проти існуючих порядків і вишукування більш справедливих і гідних форм існування.

Культура будь-якого суспільства неоднорідна, оскільки там існують різні нації, вищі народності, різні соціальні групи і підгрупи, які мають є свої ціннісні традиції, і своє розуміння його соціальних норм. Такі культурні групи прийнято називати субкультури. Вирізняють різні субкультури: етнічні, релігійні, класові, молодіжні та інших.

Субкультура – це поняття, що можна розглядати, як: сукупність деяких негативно інтерпретованих і цінностей традиційної культури, яка у ролі культури певного шару суспільства; особливу форму організації людей (найчастіше молоді), автономнецелостное освіту всередині пануючій культури, що б стиль життя і мислення її носіїв, відмінне своїми звичаями, нормами, комплексами цінностей і навіть інститутами;трансформированную професійним мисленням систему цінностей традиційної культури, яка дістала своєрідну світоглядну забарвлення.

У педагогічній аспекті молодіжну субкультуру так можна трактувати з позиції появи, формування та функціонування неформальних молодіжних об'єднань, роботи педагогів та фахівців групи підтримки із нею.

Її головною характерною рисою є його відособленість, відстороненість, часто демонстративна, епатажна, від культурних цінностей старших поколінь, національних традицій. У масовій свідомості сприйняття молодіжної субкультури часто має негативного характеру. У цьому тлі молодіжна субкультура відносини із своїми специфічними ідеалами, модою, мовою, мистецтвом дедалі більше брехливо оцінюється як контркультура.

Інший характерною рисою сучасною молодіжною субкультури є переважання споживання над творчістю. Це дуже негативна особливість, оскільки по-справжньому долучення до культурних цінностей відбувається лише активної самостійноїкультуротворческой діяльності.

Третьої характерною рисою молодіжної субкультури може бути її авангардність, спрямованість у майбутнє, часто екстремальність. Найчастіше ці риси поєднуються із повною відсутністю серйозного фундаменту історичних і культурних традицій.

Неформальне молодіжне рух існує як стихійний, не керований державою процес, окремий і протистоїть існуючої ситуації. Виникнення і існування цього явища не зводиться лише особливостями вікової психології, пов'язане з цілу низку об'єктивних причин.

Неформальні молодіжні руху дискретні і може складатися з кількох неформальних груп молоді, частина груп може об'єднуватись у угруповання, крила, течії, руху.

174.

Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної діяльності.

Педагог зв'язується з фахівцями, зі службами соціального захисту, які здатні допомогти дитині. Для цього необхідно, щоб він був професійно підготовлений, досить освічений для ведення виховної роботи. Сьогодні це називається педагогічною майстерністю.

Педагогічна майстерність більшою мірою залежить від особистих якостей педагога, а також від його знань й умінь. Вона визначається об'єктивними й суб'єктивними факторами. Об'єктивні фактори - це система знань, умінь, навичок.

Професійні знання соціального педагога: педагогіка й психологія, фізіологія розвитку дитини, методики виховної роботи. Ці знання необхідні для вивчення дитини, аналізу його вчинків і поводження, особливостей його спілкування, сумісності його в групі інших дітей.

Соціальний педагог повинен уміти: організувати діяльність і співпрацю дітей; володіти деякими прийомами артистизму, мовою, подихом, ритмом і постановкою голосу, мімікою й жестами; знаходити в бесіді той тон і мову, що дасть можливість говорити з жебраками й алкоголіками, наркоманами й повіями або з дитиною, що потрапила в лихо. Не просто говорити, а переконати й вплинути.

Починаючого педагога до майстерності приводить педагогічна техніка, вироблені навички. Це значить, - уміння зрозуміти вихованця, а це знання психології спілкування, відносин, педагогічної психології; мовні вміння: знати особливості мови, знати, як сприймається твоя мова, як вона розвивається; уміння виразити своє відношення до вчинку, до людини, своє емоційне відношення; і в той же час володіння навичками самоконтролю, самоаналізу, самоспостереження.

А наступними факторами професійної майстерності є суб'єктивні фактори. Суб'єктивні фактори - це якості, що характеризують індивідуальність особистості й унікальність її майстерності.

Необхідними й достатніми умовами формування особистості соціального педагога є наступні якості:

Професійна спрямованість особистості виражається в адекватному розумінні цілей і завдань професійної діяльності, наявність сформульованих професійних мотивів, стійких інтересів, схильностей, поглядів, переконань, ідеалів, що відносяться до обраної професії;

Професійне мислення. Воно проявляється в діяльності, у процесі рішення завдань і тому визначають її успішність;

Професійна самосвідомість, тобто свідомість особистістю самого себе в професійній діяльності, у всьому різноманітті своїх професійних якостей, можливостей, здатностей.

Отже, професійна майстерність базується на фундаментально загальній, загальнокультурній підготовці й забезпечується єдністю загального й професійного розвитку особистості. [20; 6]

175.

Ідеалом професійної зрілості є соціальний педагог, який має високий творчий рівень професійної компетентності. Це актуально тому, що за специфікою своєї діяльності соціальний педагог має бути соціальним архітектором, який вибудовує стосунки в соціумі та приводить їх в стан гармонії та відповідності, а, це потребує творчого підходу, емоційних зусиль, інтуїтивного передбачення.

Для нас важливі такі ключові компетенції соціального педагога: компетенція інтегрувати, компетенція сприйняття самого себе й оточуючих, технологічна компетенція (розуміння суспільного впливу, розвиток здібностей для прийняття рішень), екологічна компетенція (дбайливе поводження з людьми і світом природи), компетенція духовності, компетенція справедливості.

Для того, щоб засвоїти ці компетенції і застосувати здобуті знання на практиці, кожен соціальний педагог 1 раз на 5 років підвищує свою кваліфікацію в інституті післядипломної освіти педагогічних працівників на курсах підвищення кваліфікації. В залежності від категорій слухачів обсяг курсів становить від 72 до 144 годин.

Особи, які пройшли курси підвищення кваліфікації в інституті післядипломної освіти педагогічних працівників, отримують державний документ, що є підставою для їх чергової атестації.

Усвідомлюючи значення ролі соціального педагога в освітньому закладі, на даному етапі курси підвищення кваліфікації ставлять собі на мету:

1) підвищення рівня професійної компетентності соціального педагога;

2) розвиток творчого потенціалу спеціаліста.

Підвищення кваліфікації соціальних педагогів передбачає їх соціально-гуманітарну, функціональну підготовку, індивідуально-творчу роботу. На курсах підвищення кваліфікації соціальні педагоги знайомляться з реабілітаційною педагогікою, що ґрунтується на засадах життєтворчості, покликана допомогти визначити шляхи вирішення соціальної, медичної, психолого-педагогічної реабілітації дитини, життя якої обтяжене хворобою або іншими несприятливими соціально-педагогічними умовами.

Необхідна умова ефективної організації системи підвищення кваліфікації соціальних педагогів сьогодні – установка на подолання її автономності і замкнутості, якісна взаємодія з іншими суб’єктами освітянського простору. Це означає необхідність установлення тісних і ефективних зв’язків не стільки між закладами, скільки між професійними командами, які працюють над спільними проблемами. Тому особливе значення набуває формування професійних спільнот, які об’єднані єдиною системою цілей і цінностей, узгодженими способами їх досягнення.

Проведення семінарів, конференцій, дискусійних клубів, майстер-класів, презентацій проектів забезпечує різноманітне інноваційне і ініціативне професійне середовище, яке сприяє розвитку соціальних педагогів.

Технологічна готовність соціального педагога передбачає, на наш погляд, глибоке засвоєння таких змістових пластів:

– сутність процесів соціалізації, виховання, соціально-педагогічної підтримки, механізму і закономірності становлення особистості;

– педагогічні способи (технології) організації ефективної взаємодії з дітьми, підлітками, їх сім’ями;

– засоби педагогічного спостереження за динамікою цілісного розвитку дитини.

При організації курсів, з одного боку, важливо враховувати очікування самих педагогів, які обумовлені індивідуальним професійним досвідом кожного із них, а з іншого боку, розуміти необхідність актуалізації проблемних областей, можливо тих, які не усвідомлюються як значущі для їх професійної діяльності.

176.

Цілісність об'єктивно властива суспільним явищам і процесам і свідчить про наявність у них основних компонентів, що у своєму взаємозв'язку забезпечують їх повноцінне функціонування. Педагогічна система як цілісність є організаційною сукупністю цілей, змісту, умов, форм, методів навчання і виховання, що спрямовують та перетворюють життя і діяльність вихованців.

Педагогічний процес (лат. processus— просування вперед) — спеціально організована, цілеспрямована взаємодія педагогів і вихованців, метою якої є вирішення освітніх проблем і розвиток особистості.

Поняття «навчально-виховний процес» виражає сукупність навчальних занять безпосередньо в навчальному закладі та виховної роботи за межами класу (групи, закладу освіти), що здійснюється педагогічним і учнівськими (студентськими) колективами за єдиним планом.

Отже, цілісність є закономірним властивістю навчального процесу. Вона об'єктивно існує, оскільки існує в суспільстві школа, процес навчання. Наприклад, для процесу навчання, взятого в абстрактному розумінні, такими характеристиками цілісності є єдність викладання і навчання. А для реальної педагогічної практики - єдність освітньої, розвиваючої та виховної функцій. Але кожен із названих процесів виконує і супутні функції у цілісному освітньому процесі: виховання здійснює не лише виховну, а й розвиваючу та освітню функції, а навчання немислимо без супутнього йому виховання та розвитку. Ці зв'язки накладають відбиток на цілі, завдання, форми і методи формування навчального процесу. Так, наприклад, у процесі навчання переслідується формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, що надають згодом великий вплив і на розвиток, і на вихованість особистості. У змісті виховання переважає формування переконань, норм, правил і ідеалів, ціннісних орієнтації і т.д., але в той же час формуються уявлення знання і вміння. Таким чином, обидва процеси ведуть до головної мети - формування особистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети властивими йому засобами. На практиці цей принцип реалізується комплексом завдань уроку, змістом навчання, тобто діяльністю вчителя та учнів, поєднанням різних форм, методів і засобів навчання.  У педагогічній практиці, як і в педагогічній теорії, цілісність процесу навчання, як комплексність його завдань і засобів їх реалізації, знаходить вираз у визначенні правильного співвідношення знань, умінь і навичок, в узгодженні процесу навчання та розвитку, в об'єднанні знань, умінь і навичок у єдину систему уявлень про світ та способи його зміни. 

177.

Спосіб реалізації поставлених задач можна охарактеризувати як стилі керівництва. Німецький вчений Курт Левін розрізняє стилі за характером прийняття рішення в соціальній групі:

Авторитарний чи директивний стиль керівництва засновується на припущенні, що люди за своєю природою ледащі, не люблять брати на себе відповідальність та управляти ними можна лише за допомогою грошей, погроз та покарання. Він характеризується високою централізацією керівництва, єдинопочатком в прийнятті рішення, жорстким контролем за діяльність підлеглих. Співробітники повинні виконувати лише те, що їм наказано. При цьому вони отримують мінімум інформації. Керівник такого стилю, як правило, відмовляється від послуг експертів, думок підлеглих, не вносить свої пропозиції на обговорення. Він прагне уникнути таких ситуацій, в яких могла б проявитися його некомпетентність.

Отже, авторитарний стиль керівництва породжує нещирість, недовіру, напруженість у стосунках. Підлеглі змушені маскуватися і пристосовуватися, поводитись так, як бажає керівник.

Демократичний тип керівника, на відміну від автократа, прагне надання підлеглим самостійності відповідно до їх кваліфікації і функцій, які вони виконують, залучає їх до таких видів діяльності, як визначення цілей, оцінка роботи, підготовка та прийняття рішень, створює необхідні для виконання роботи передумови і справедливо оцінює зусилля, з повагою ставиться до людей і турбується про них.

Керівник демократичного типу особисто займається тільки найбільш складними і важливими питаннями, надаючи право підлеглим вирішувати усі інші. Він намагається радитися з ними і прислуховується до думки колег, не підкреслює своєї переваги і розумно реагує на критику, не уникає відповідальності ні за власні помилки, ні за помилки виконавців. Звичайно, йому, як і кожній людині, властиві побоювання за власний добробут. Однак, якщо цього вимагають інтереси справи, він сміливо йде на розрахований ризик. Максимально обґрунтовуючи рішення, що розробляються, він твердо втілює їх в життя.

Ліберальний тип керівника відрізняється відсутністю розмаху в діяльності, безініціативністю і постійним очікуванням вказівок зверху, небажанням приймати на себе відповідальність за рішення і їх наслідки. Керівник-ліберал мало втручається у справи підлеглих і не виявляє достатньої активності, виступає в основному в ролі посередника у взаємовідносинах з іншими колективами. Як правило, він дуже обмежений, можливо, через свою невпевненість у власній компетентності, а отже, і в становищі, яке він займає в службовій ієрархії. Такий керівник несподіваний у діях, легко зазнає впливу оточуючих, схильний пасувати перед обставинами і миритися з ними, може без серйозних підстав скасувати раніш прийняте рішення.

Ліберальний стиль характеризується безініціативністю, невтручанням в процес робіт. Люди-керівники, які недостатньо компетентні, не впевнені в міцності свого службового місця, вони непринципіальні, питання вирішуються навіть без їх участі. У взаєминах з підлеглими коректні та ввічливі. Позитивно реагують на критику, не вимогливі до підлеглих та не люблять контролювати їх роботу. Надаючи незаслужені пільги, прагнуть закріпити власний авторитет.

Але з боку психології управління не важко побачити, що незалежно від стилю керівництва мотивація співробітників – один з важливих факторів збільшення продуктивності праці, покращення якості продукції.

180.

Під принципами соціального управління слід розуміти правила, основні положення і норми поведінки, якими керуються органи управління в соціальних умовах, що склалися в суспільстві. Вони визначають вимоги до системи, структурі, процесу і механізму соціального управління. Принципи управління являють собою результат узагальнення людьми об'єктивно діючих законів і закономірностей, властивих їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним початком їх діяльності. Отже, принципи соціального управління - це керівні ідеї, вихідні положення, що відображають закони розвитку відносин управління. Взаємозв'язок принципів, законів і закономірностей можна уявити в такій послідовності: закони соціального розвитку соціальні закони відповідного періоду (етапу) соціального розвитку закони та закономірності соціального управління принципи соціального управління. При цьому важлива відмінність між принципами і методами соціального управління полягає в тому, що принципи управління не вибирають - їм слідують. 

Принципи управління - це найбільш важливі закономірності, фундаментальні засади, на яких засновані організація, функціонування або розвиток систем управління.  Принципи становлять основне початок управління. Вони відображають сутність реальних процесів управління, що підкоряються певним законам. Вони так само об'єктивні, як і закони, які в них відображаються. 

Принципи управління відрізняються високою стабільністю в часі. Однак це не виключає гнучкості їх застосування в різних конкретних умовах. 

До основних принципів соціального управління відносять принципи: 

Єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності при їх обговоренні; 

Єдності впливу всіх методів управління для підтримки цілісності соціальної системи; 

Поєднання галузевого та територіального управління; 

Пріоритетності у досягненні стратегічних цілей; 

Науковості соціального управління; 

Прогнозування соціального управління; 

Мотивації (стимулювання) праці; 

Відповідальності за результати соціального управління; 

Раціонального підбору, підготовки, розстановки та використання кадрів; 

Економічності та ефективності управління; 

Системності (розгляд об'єкта або суб'єкта управління як системи, що складається з різних ланок); 

Ієрархічності (розгляд систем як багатоступеневих, багаторівневих, які вимагають поділу на елементи; при цьому кожен ступінь управляє нижчестоящої ступенем і одночасно є об'єктом управління по відношенню до вищестоящого рівня); 

Необхідної різноманітності (керуюча система повинна володіти не меншою складністю і різноманітністю, ніж керована система); 

Обов'язковості зворотного зв'язку (отримання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану систему шляхом порівняння фактичного стану із заданим); 

Поєднання єдиноначальності і колегіальності; 

Ситуаційного управління з прогнозування збурень; 

Програмно-цільового забезпечення; 

Делегування повноважень;

Гуманізму і моральності в управлінні; 

Гласності у прийнятті рішення. 

181.

До пріоритетних напрямів інформатизації ВНЗ належить інформатизація системи управління шляхом впровадження інформаційних технологій навчання та управління в навчально-виховний процес, що у свою чергу призведе до підвищення якості, доступності та ефективності навчання.

Інформатизацію управління НВП у ВНЗ базують на теорії, методиці й технології раціонального управління НВП. Цей процес має свою специфіку і притаманні тільки йому закономірності. Специфіку інформатизації управління НВП виявляють у своєрідності предмету, продукту, приладдя й результаті праці науково - педагогічних працівників. Впровадження ІТ управління відбувається в напрямах: упровадження інформаційних процесів створення інформаційної інфраструктури ВНЗ з метою збирання, обробки та зберігання необхідної інформації; застосування відповідних програмних продуктів й апаратного обладнання для обробки інформації, що має потрібний користувачеві вигляд (програмно-технічні засоби для проведення аналітичної роботи); проведення організаційно-технічних заходів для забезпечення функціонування програмно-технічного комплексу, підтримки повноти, цілісності й оновлення інформаційного навчального середовища ВНЗ з урахуванням принципів і властивостей походження й використання інформації у прямому і зворотному напрямах, що забезпечує неперервність інформаційних процесів. Результатами інформатизації управління навчально-виховним процесом у ВНЗ є: розвиток змісту, методів, форм і засобів управління й навчання з урахуванням рівня світових стандартів; інтеграція навчальної, дослідницької й виробничої діяльності; підвищення ефективності та удосконалення управління НВП; використання інформаційних ресурсів з одночасним кадровим забезпеченням усіх напрямів інформатизації в ВНЗ; досягнутий рівень інформаційної культури всіх учасників навчально-виховного процесу.

За своєю спрямованістю інформатизація управління НВП є сукупністю інформаційних процесів, що формують інформаційне навчальне середовища ВНЗ з урахуванням ієрархії системи освіти, зв’язків окремих ланок навчально-виховного процесу, якісно нового рівня розв’язання завдань управління, об’єктивної суті законів управління й можливості прогнозування і регулювання розвитку ВНЗ.

Суттєвою тенденцією модернізації управління НВП шляхом інформатизації ВНЗ є використання інформаційних технологій управління. Інформатизація управління НВП передбачає впровадження інформаційних систем управління, що проектують з урахуванням принципів системності і комплексної всіх процедур, включаючи комунікаційні процеси.

Інформатизацію управління навчально-виховним процесом стримує недостатність уваги до проблеми створення і використання інформаційних освітніх мереж. Створення інформаційної мережі закладів освіти дасть змогу вирішити такі проблеми як: акумуляція, розподіл та споживання інформаційних ресурсів науковими установами та освітніми закладами, в тому числі: створення електронних бібліотек; надання послуг глобальної інформаційної мережі Internet упровадження методів і засобів телекомунікаційних технологій використання дистанційних методів навчання 2.

Отже, інформатизація управління навчально-виховним процесом у ВНЗ є умовою розвитку загальноосвітнього навчального закладу й одним із шляхів підвищення якості, доступності та ефективності змісту, організаційних форм і методів управління й навчання шляхом впровадження інформаційної системи управління навчально-виховним процесом. Водночас з розв’язанням проблеми інформатизації ВНЗ (забезпечення апаратно-програмної, правової, соціально-економічної, навчально-методичної та інших складових) інформатизація управління НВП залежить від відношення до неї керівника навчального закладу, від рівня психологічної й фахової готовності всього науково - педагогічного колективу до означеного процесу.

182

Під вихованістю у педагогіці розуміють комплексну властивість особистості, яка характеризується наявністю і ступенем сформованості соціально цінних якостей і властивостей, що відображають усебічність її розвитку.

Діагностування вихованості — це розпізнання і вивчення істотних ознак вихованості, їх комбінацій, форм вираження як реалізованих цілей виховання. Діагноз встановлюється тоді, коли педагог ще не володіє повною інформацією про вихованість учня, а робить висновок на основі її суттєвих проявів з метою встановлення причин, що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку якостей і властивостей особистості; визначення факторів, які сприяють успішній реалізації цілей виховання.

Діагностика спрямована на вивчення учнів, які удосконалюють своє самостановлення, і педагогів, що організовують пізнавальну, трудову, художньо-естетичну та ін. діяльність вихованців, створюють умови для зміни позиції особистості у системі відносин, її всебічного формування.

Знання вихованця повинно прийти до вихователя не у процесі байдужого його вивчення, а лише в процесі спільної з ним роботи і найактивнішої йому допомоги... А.С. Макаренко

Отже, поняття «діагностика виховання» ширше, ніж поняття «вимірювання виховання». Вимірювання проводиться з метою констатації стану вихованості. У діагностиці ж оцінка вихованості є причиною більш глибокого вивчення протікання виховного процесу, визначення шляхів його удосконалення на основі знання про способи й умови взаємодії його компонентів.

Другою важливою особливістю діагностики є прогностичний характер її висновків. Прогноз потрібний для того, щоб внести необхідні корекції розвитку школяра: підсилити бажані і нейтралізувати небажані тенденції. У цьому розумінні діагностика є основою індивідуального підходу до вихованця. Проте, оскільки розрив між метою і досягнутими результатами спостерігається постійно, завдання діагностики вихованості актуальне для всіх вихованців. Ступінь вихованості колективу визначається на підставі своєрідного поєднання вихованості всіх його членів.

Третьою особливістю діагностики вихованості є те, що перевага в ній надається методам, які сприяють виявленню цілісної позиції особистості школяра. Вимірювання ж базується на узагальненні оцінок окремих актів поведінки вихованця. Будучи спрямованою на потреби організації виховного процесу, діагностика передбачає згорнуті рішення педагога і тому надає перевагу інтегративній діагностичній інформації. А це передбачає й інтегральну оцінку ступеня сформованості позиції особистості, а також її окремих позицій.

183.

Соціальне виховання - плекання людини в спеціально створених виховних організаціях у процесі планомірного створення умов для його відносно цілеспрямованого позитивного розвитку і духовно-ціннісної орієнтації. С.в. - Складова частина щодо контрольованої соціалізації (поряд із сімейним вихованням, релігійним вихованням, корекційним вихованням і дізсоціальним вихованням). С.в. здійснюється у взаємодії різних суб'єктів: індивідуальних (конкретних людей), групових (колективів) і соціальних (виховних організацій та органів управління). У виховних організаціях виховання реалізується в трьох взаємопов'язаних і в той же час відносно автономних за змістом, формами, способам і стилю взаємодії суб'єктів процесах: організації соціального досвіду виховуваних, їх освіти та надання їм індивідуальної допомоги. 

Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.

Воно передбачає передусім підбір змісту виховної роботи з урахуванням вимог суспільства до рівня вихованості учнівського колективу взагалі й кожного його члена зокрема. Для реалізації змісту виховання потрібні форми, методи і прийоми виховної роботи, які б імпонували школярам. Усе це допоможе зробити виховний процес цілеспрямованим і систематичним. Суть управління виховним процесом — виявлення виховних можливостей сім'ї, громадських організацій, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації для ефективнішого використання Їх впливу на школярів. У процесі управління вихованням важливо організовувати і спрямовувати колективне та індивідуальне життя й діяльність учнів, створювати умови для збагачення їх власного досвіду. Тому першорядне значення має встановлення гармонійних стосунків між вихованцями і вихователями на демократичних і гуманістичних засадах. Авторитарний стиль педагогів призводить до формування безініціативного виконавця чужої волі, невпевненої у власних силах людини. Інша крайність — відсутність вимогливості та контролю за поведінкою дітей, що сприяє формуванню безвідповідальності, недисциплінованості та інших негативних рис у вихованців.

Важливим в управлінні процесом виховання є формування гуманних взаємин між учнями. Треба не лише навчити дітей бути доброзичливими й гуманними до однокласників, а й формувати організаторські навички, виховувати вимогливість до товаришів, непримиренність до порушень дисципліни і порядку в школі та за її межами.

Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативності школярів. Це можливо за умови, що педагоги націлюють учнів на самостійний пошук цікавих видів діяльності, самостійне забезпечення необхідних для їх здійснення умов. Тому завдання педагогічного колективу — допомогти школярам самостійно організувати діяльність у школі та за її межами. Виховання самостійності, ініціативності школярів не повинно применшувати керівної ролі педагога. Він має залишатися мудрим старшим другом і наставником дітей, але на умовах співпраці з ними.

Управління процесом виховання потребує постійного вивчення результатів виховної роботи, рівня вихованості учнів і колективу, виховних можливостей педагогічного колективу та батьківської громадськості й коригування змісту і методики виховного процесу з метою їх удосконалення.

58. Поняття соціальне середовище.

Соціальне середовище є однією з основних категорій соціальної психології, соціальної філософії, соціології, соціальної педагогіки. Але тільки соціальна педагогіка і теорія виховання всебічно розглядають його педагогічні аспекти, виховний вплив на особистість, обґрунтовують виховні функції. Адже соціальне середовище як постійне джерело поповнення особистого досвіду, знань вихованця є тим об'єктивним фактором, що визначає його життєві настанови, особистісну спрямованість, характер потреб, інтересів, зацікавлень, ціннісних орієнтацій, реальну поведінку, процес самовизначення і самореалізації. 

«Поняття «соціальне середовище» є видовим стосовно більш загального поняття «середовище», змістом якого є все те, що оточує річ, рослину, тварину або людину і впливає на них безпосередньо чи опосередковано.... До середовища людини мають бути віднесені економічні, політичні, соціальні і духовні умови й відносини, територіальні та інші соціальні спільноти й об'єднання тією мірою, якою вони стихійно або цілеспрямовано, прямо або опосередковано впливають на свідомість і поведінку особи». 

Поняття «суспільство» та «соціальне середовище» є однопорядковими, але не тотожними. Поняття «соціальне середовище» передбачає існування сукупності соціальних умов по відношенню до певного соціального суб'єкта (особистості, групи, колективу, класу тощо), тому для кожного з них значення цього поняття буде різним. Ті чи інші суспільні умови стають елементами соціального середовища в тому разі, коли будь-як впливають на соціальний суб'єкт.

Отже, середовище – все те, що оточує людину – починаючи із сім'ї, родини, включаючи середовище соціальне, яке створює умови для її розвитку, соціалізації та формування як особистості. 

Соціальне середовище – це сукупність суспільних, матеріальних та духовних умов, факторів, відносин тощо, в яких існує особистість і які так чи інакше впливають на її свідомість, поведінку і діяльність. Соціальне середовище являє собою складне структурне утворення, яке характеризується численними рівнями, складними зв'язками та відносинами між елементами.

Розрізняють соціальне середовище у широкому розумінні – макросередовище, що охоплює всю суспільно-економічну систему, соціум, до якого належить учень (наприклад школа), та у вузькому розумінні – мікросередовище: безпосереднє соціальне оточення учня – сім'я, певна спільність (наприклад клас), неформальна група (коло ровесників) та ін. Безпосередньо соціальне середовище є сполучною ланкою між особистістю і суспільством.

Особливості соціального середовища:  – рівень і характер можливостей для самоактуалізації та самореалізації, прояву індивідуальних здібностей і творчого потенціалу особистості;  – рівень єдності й цілісності складових елементів (соціальних відносин, соціальних сфер);  – рівень рівномірності розвитку різних елементів і сфер соціального середовища

60. Соціальна адаптація як активне пристосування індивіда до умов середовища.

Адаптація - пристосування організмів до умов існування. У соціальній психології адаптацію визначають як пристосування індивіда до групових норм та власне соціальної групи.

Соціальна адаптація -процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища. Психологічна та соціальна адаптація зна-ходяться у взаємозалежності. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби „дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможливою. Процес соціальної адаптації безперервний зважаючи на те, що в навколишньому середовищі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсив-ності. Будь-яка адаптація, у тому числі й соціальна, - це складник соціалізуючого процесу, яку необхідно розглядати в діалектичній єдності двох діяльностей: зовнішньої - матеріально-духовної, яка спрямована переважно на зміну умов зовнішнього середовища, та внутрішньої - суб'єктивно-психічної, спрямованої перш за все на перетворення внутрішнього світу суб’єкта. Тому важливий компонент соціальної адаптації - це узгодженість оцінок, особистих можливостей і прагнень індивіда з цілями, цінностями соціального середовища.

Соціальна адаптація особистості - це атрибутивна властивість суб'єктів соціальної життєдіяльності, що реалізується шляхом інтер-претації внутрішніх та зовнішніх інформаційних моделей соціального буття з погляду їхньої відповідності адаптивним установкам, які не суперечать розумінню оточуючої дійсності та були:

•          цілеспрямовано сформовані зовні;

•          стихійно засвоєні в процесі соціалізації;

•          відкриті самостійно.

Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це рівень можливостей особистості ввійти в нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постій-них змінах. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями та навичками пристосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Соціальна адаптація може здійснюватися у формі:

•          акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їхнього критичного аналізу);

•          конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середо-вища);

•          асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цін-ностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Розрізняють активну та пасивну адаптацію. У процесі активної

адаптації індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перешкоди, вдосконалювати суспільні процеси.

При пасивній адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існуючі норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі. Через це при зустрічі індивіда з певними об’єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями як результат низької адаптації може формуватися соціальна дезадап-тація, що виявляється в різних формах девіантної поведінки.