31.Аскольдове хрещення Русі.

“Повість времінних літ” розповідає, як київські князі Оскольд і Дір, скориставшись з відсутності в Костянтинополі візантійського імператора Михаїла ІІІ (850 – 867 рр.), підступили з флотом в 200 кораблів до столиці “світової імперії” і поруйнували її околиці, хоча самого міста так і не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої патріярх Фотій після молебню опустив у море, знялася буря і знищила “безбожних Руси кораблі”. Ті знамення, що Господь і Божа Мати подали руському війську під стінами Царгороду свідчили як про неймовірну велич істинної віри Христової, так і про важливу християнську місію, яку мала перейняти Русь від Візантії – єдиної на той час охорониці істинного християнства. Це із щирою вірою було усвідомлене Великим князем Київським Оскольдом, і вже додому він повернувся з новою місією.Успішні походи проти Візантійської імперії показали «місту та світу», що Русь була тоді однією з найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Серед результатів походів Ас­кольда на Візантію та укладених з імперією угод одним із най­більш важливих було запровадження на Русі християнства.Відносно хрещення Аскольда існує багато гіпотез, хоча збереглися також деякі документи того часу. У радянській історіографії була популярною так звана станова точка зору. Її теза полягає в тому, що в 60-ті роки IX століття хрестила­ся не вся Русь, не народ, не держава, а тільки лише певна частина верхівки на чолі з київським каганом — Аскольдом. Населення ж Русі продовжувало залишатися язичницьким.Процес христианізації Русі (як і будь-якої іншої країни) не міг бути простим та коротким. Далеко не відразу нова релі­гія була сприйнята народом та подолала старе «поганство». Учені вважають, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988 році не одразу привело до ліквідації язичницьких пережитків, незважаючи навіть на Аскольдове хрещення. Припускають навіть, що Аскольд загинув через іс­нування у Києві досить сильного язичництва.У ті часи на Русі почали з’являтися візантійські та римські мі­сіонери, створювалися та приймалися різні посольства, що при­вело до знайомства русів із релігійними віруваннями сусідніх кра­їн та народів. На користь Візантії говорив той факт, що ця краї­на допускала використання для культових цілей не тільки грець­кої мови, але й мов інших народів. Тоді, як відомо, було розпоча­то переклад на слов’янську мову деяких богослужебних книг.Деякі вчені вважають, що князі прийняли хрещення в Киє­ві, разом із певною кількістю народу, від єпископа, направле­ного відомим Константинопольським патріархом Фотієм. Тому наприкінці IX століття Російська єпархія вже рахується — за деякими джерелами — в списках константинопольських єпис- копій — спочатку на 61-му, потім на 60-му місці.

32.Джерела про державотворчу діяльність князя Олега.

нязь Олег (? — бл. 912), імовірно, правив у 882—912 рр. Уважається, що він був варягом, який прийшов разом із Рюриком зі Скандинавії. Олег правив на Русі від імені сина Рюрика Ігоря. У літописах його називають як повновладним київським князем, так і лише воєводою Ігоря. Послідовно і наполегливо він підкорював східнослов’янські племінні союзи і княжіння, сприяючи перетворенню Київської Русі на централізовану державу. Обставини смерті Олега остаточно не з’ясовані. За однією з версій, він помер від укусу гадюки, за іншою — загинув у поході на Каспій.

Олег затверджував свою владу силою меча. За повідомленням літописця, 885 р. він обклав даниною полян, деревлян, сіверян та радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати. При цьому сіверян і радимичів він звільнив перед цим від сплати данини хозарам.

Князь Олег правив Київською Руссю одноосібно, зосередивши всю владу у своїх руках. Він спирався на допомогу варязької дружини, яка виконувала доручення князя, чинила суд на місцях і збирала данину. Варяги збирали данину в найпримітивнішій і насильницькій формі полюддя.Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.Розповідаючи про похід Олега на Константинополь (або Царгород, як його називали русичі), Нестор-літописець стверджує, що в ньому брали участь 80 тис. воїнів на двох тисячах човнів. Діставшись до околиць Константинополя, Олег наказав прикріпити до лодій колеса. Коли повіяв погожий вітер, човни суходолом рушили до мурів міста з того боку, де їх ніхто не чекав. Приголомшені раптовою появою війська русичів, візантійці запропонували їм укласти мирну угоду. Згідно з укладеним договором, Візантія гарантувала руським купцям сприятливі умови для торгівлі, сплачувала викуп, обіцяла давати щорічну данину Києву та іншим руським містам. На знак своєї перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя. 911 р. Олег знову послав своїх воїнів до мурів Царгорода, оскільки візантійці порушували укладену раніше угоду. За новою угодою сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини (убивства, бійки, крадіжки), зобов’язувалися повертати полонених і втікачів та надавати допомогу торговельним суднам.За свідченням Нестора-літописця, князь Олег помер після 911 р. від укусу гадюки, що виповзла з черепа його улюбленого коня.