Vsesvitnya istoriya - novitni chasi 11 klas

2.Коли і як було відкрито «другий фронт» у Європі, які військові операції провели війська «другого фронту» в 1944 р.?

3.Охарактеризуйте роботу і рішення Кримської конференції.

4.Які події передували капітуляції Німеччини?

5.Прочитайте документ і визначте умови капітуляції.

6.Проаналізуйте роботу і рішення Потсдамської конференції.

7.За яких умов капітулювала Японія? Чи була необхідність застосовувати атомну зброю?

8.Які наслідки мала Друга світова війна для людства?

На основі опублікованих документів і тексту підручника визначте: чи була альтернатива вирішити політичними засобами міждержавні суперечності в 30-х роках; чому у війні народи СРСР зазнали найбільших людських жертв.

§ 6. СВІТ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI ст.

З яких проблем виникли суперечності між союзниками на

ЗМІНА СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ ВНАСЛІДОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перемога Об'єднаних націй - Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Великої Британії, Франції, Китаю та їхніх союзників над державами-агресорами у Другій світовій війні зумовила докорінну зміну сил у світі. Німеччина, Італія, Яцонія, 11і,о належали раніше до великих держав, внаслідок воєнної поразки виявилися в економічному відношенні суттєво послабленими, причому Німеччина та Японія на певний час залишалися поза межами міжнародного співтовариства. В результаті війни великих матеріальних втрат зазнали й держави-пере- можниці - Велика Британія і Франція, що значно послабило їх міжнародні позиції.

На авансцену світової політики висуваються дві наддержави - США і СРСР, які за роки війни примножили військову могутність настільки, що всі інші країни не могли з ними рівнятися. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Однак ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і ( ІІІА почали загострюватися незгоди й суперечності.

31

Розбіжності між двома великими державами мали об'єктивний характер, вони корінились у принциповій відмінності їхнього суспільно-політичного ладу. Сполучені Штати Америки являли собою демократичну державу, де в основному були забезпечені права людини. США виступали за розвиток усіх країн світу на засадах свободи і демократії, за міжнародне співробітництво. Натомість Радянський Союз був яскраво вираженою тоталітарною державою, в якій панував жорстокий терористичний режим, оснований на ідеології так званого марксизму-ленінізму. Правителі СРСР прагнули розширити свої володіння шляхом захоплення чужих територій. На завершальному етапі війни Червона армія, відкинувши німецькі війська з території СРСР, захопила країни Центральної та Східної Європи, в яких було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Реальний суверенітет цих країн було зведено нанівець, їхня зовнішня політика, як і внутрішнє життя, повністю контролювалися Радянським Союзом.

Експансія СРСР не обмежилася Центральною та Східною Європою. Участь Радянського Союзу у війні проти Японії дала йому змогу поширити свій вплив на ряд держав і територій на Далекому Сході. СРСР, зокрема, подав значну військову допомогу китайським комуністам, які в ході громадянської війни проти уряду, очолюваного партією Гоміньдан, здобули перемогу і встановили в Китаї комуністичне правління. Китайська Народна Республіка стала союзницею Радянського Союзу. Китайські комуністи хоча й прийшли до влади за допомогою СРСР, проте, на відміну від більшості інших «соціалістичних» країн спиралися переважно на власні сили, проводили до певної міри самостійну від Москви політику.

Таким чином, після Другої світової війни в орбіту комуністичного панування на чолі з Радянським Союзом увійшли кільканадцять держав, територія яких становила 12 млн кв. км, а населення - понад 700 млн. Виник комуністичний табір (26 % території й 32 % населення світу), що в офіційній пропаганді став іменуватися «світовою соціалістичною системою», який протиставив себе всій іншій частині світу. Комуністичні вожді у Москві та в Пекіні не приховували мети - встановити своє панування в усьому світі шляхом революційного насильства, і ця загроза стала реальністю.

За таких обставин Сполучені Штати Америки взяли на себе роль лідера вільного світу, що остерігався поглинення Радянським Союзом. В особливо небезпечному становищі перебувала Західна Європа. У військово-стратегічному відношенні вона була найуразливішим регіоном для радянського наступу. Окрім цього, у деяких країнах, зокрема в Італії та Франції,

32

уже помітним був вплив комуністичних партій, тому СРСР міг розраховувати на суттєву допомогу з їхнього боку.

Громадськість західноєвропейських країн (а переважна їх частина, за винятком Іспанії та Португалії, були демократичними, правовими державами) спилялася до думки, що відстояти незалежність і вільний розвиток можна тільки у союзі зі Сполученими Штатами Америки, за інших обставин реальною ставала загроза потрапити під диктат Радянського Союзу. США вирішили відразу ж надати всебічну підтримку Західній Свропі. Відповідно до програми відбудови і розвитку Європи («план Маршалла»), 17 європейських країн впродовж 19481952 рр. одержали чималу американську допомогу. В 1949 р. США, Канада і десять західноєвропейських держав (зокрема Велика Британія, Франція, Італія) уклали Північноатлантичний договір про спільну оборону (НАТО), який мав стати бар'єром для радянської експансії у Західну Європу. Подібні багатосторонні й двосторонні угоди про співробітництво і спільну оборону Сполучені Штати уклали з багатьма країнами різних континентів. На противагу їм СРСР у 1955 р. утворив свій військовий союз у Східній Європі - Організацію Варшавського Договору (ОВД).

Отже, утворилися два військово-політичних блоки держав, очолюваних відповідно Сполученими Штатами Америки і Радянським Союзом. Комуністичний блок за суспільно-політичним характером був більш однорідним порівняно з очолюваним Сполученими Штатами блоком, який часто називали «західним» (хоча до нього належали держави і Заходу, і Сходу). Поряд з традиційно демократичними державами, переважно західноєвропейськими, союзниками США також було чимало країн (в Азії, Латинській Америці) з відверто авторитарними й навіть тоталітарними режимами. їхні правителі шукали захисту в Сполучених Штатів у боротьбі з внутрішніми комуністичними силами і гарантій від можливого поглинення їх радянським блоком.

Так утвердилася біполярна (двополюсна) структура міжнародних відносин - протистояння двох наддержав, двох військо- во-політичних блоків. Конфлікт між ними набув широкомасштабного виміру, вилився у так звану «холодну війну», яка тривала чотири десятиліття - до кінця 80-х років. Це протистояння червоною ниткою проходить через усю післявоєнну історію світу, наклавши на неї свій незгладний відбиток. Обидві сторони відчували стурбованість і страх за свою безпеку, і це спонукало їх до нарощування своєї військової могутності, результатом чого стала невпинна «гонка озброєнь».

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ Й ПОЛІТИЧНІ ЗРУШЕННЯ У СВІТІ У 50-60-х РОКАХ

Різними шляхами відбувався повоєнний розвиток країн вільного світу, з одного боку, і держав комуністичного табору - з іншого. Вирішальний вплив на економічне життя розвинутих капіталістичних країн справила науково-технічна революція (НТР). Бурхливий розвиток науки і техніки привів до якісних змін продуктивних сил, докорінного оновлення виробничого апарату, суттєвих зрушень у структурі виробництва. Посилилася регулююча роль держави в економіці та соціальних відносинах. На перших порах важливим засобом такого втручання стала націоналізація окремих галузей економіки. Однак з часом виявилося, що націоналізовані державні підприємства, як правило, менш рентабельні, ніж приватні. Тому в наступні десятиліття значну частину державної власності було реприватизовано, тобто знову повернуто у приватну власність. Перспективними засобами втручання держави у процес відтворення стали її капіталовкладення, регулювання економіки через державний бюджет, програмування економічного розвитку, кредитно-грошова політика.

Посилилась інтернаціоналізація виробництва і капіталу. Це явище характеризується поглибленням міжнародного поділу праці між розвинутими країнами, зростанням товарообміну й експорту капіталу. Виникли регіональні форми економічної інтеграції, яскравим прикладом яких є створення у 1957 р. в Західній Європі інтеграційного угруповання - Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), або «Спільного ринку», до якого спочатку увійшли шість держав (серед них - Франція, Західна Німеччина та Італія).

Об'єднання економічних потенціалів західноєвропейських країн спричинило значне прискорення їх розвитку. Водночас бурхливо зростає економіка Японії. Щодо США, то їх економічний поступ упродовж 50~60-х років попри всі його успіхи позначився порівняно повільнішими темпами. Це дало змогу країнам Західної Європи та Японії суттєво потіснити партнера і недавнього «благодійника» на світовому ринку.

Якісні зрушення в розвитку продуктивних сил прискорили зростання виробництва. З 1948 по 1973 р. промислова продукція індустріально розвинутих країн зросла в 4,5, а їх міжнародний товарооборот - у 5,6 раза. Господарські успіхи послужили основою підвищення добробуту широких верств населення. У 1970 р., порівняно з 1910 р., реальна вартість заробітної плати зросла у США й ФРН більш ніж у 8 разів, в Англії та Франції -

у3 - 4 рази. Невпинно зростали державні соціальні видатки.

Врезультаті змінилася на краще якість життя трудівників.

34

Ця обставина суттєво позначилася на характері робітничого руху в країнах Заходу. Робітники тепер аж ніяк не вважали себе визискуваною й соціально незахищеною масою, тому вони дедалі менше реагували на прагнення комуністичних партій перетворити їх на масову базу для здійснення «соціальної революції». В цілому напруженість класової боротьби поступово зменшилася. Робітники індустріально розвинутих країн, як і раніше, були організовані у профспілки та політичні партії (соціалістичні, соціал-демократичні, лейбористські та ін.) і за їхнього посередництва активно боролися за зміцнення свого соціального становища. Найбільш гострою формою цієї боротьби був страйк. Упродовж повоєнних десятиліть (аж до кінця 70-х років) масштаби страйкового руху мали тенденцію до зростання.

Найхарактернішою рисою політичного життя країн Заходу після Другої світової війни було поступове зміцнення демократичних засад і прав людини. Однак численні ультраконсервативні, навіть відверто реакційні сили у деяких випадках (наприклад, маккартизм у США) помітно впливали на стан справ у своїх країнах. В окремих державах Західної Європи (Іспанія, І Іортугалія) і більшості країн Латинської Америки продовжували існувати авторитарні режими та військові диктатури. Ці держави економічно відставали від індустріально розвинутих країн і характеризувалися величезною соціальною нерівністю. Разом з тим більшим або меншим впливом у країнах Заходу продовжували користуватися комуністичні партії, діяльність яких спрямовувала КПРС. Компартії прагнули дестабілізувати демократичний суспільний і державний лад.

По-іншому розвивалися держави комуністичного табору. В них були сформовані схожі між собою суспільно політичні та економічні структури, що наслідували «радянський взірець», з правлячими комуністичними партіями - «керівною і спрямовуючою силою», з жорстким, а то й жорстоким репресивним апаратом, який з будь-якої нагоди вдавався до політичного терору. В комуністичних країнах було ліквідовано громадянське суспільство, про реальні права людини не було й мови,

агромадяни цілком залежали від держави, від волі (а часто

йсваволі) партійно-державних структур.

Економіка комуністичних країн стала повністю одержавленою, мала планово-бюрократичний позаринковий характер. Широко користуючись методами позаекономічного примусу, тоталітарні режими на перших порах зуміли домогтися високих темпів «будівництва соціалізму». В окремих галузях, насамперед тісно пов'язаних з військово-промисловим комплексом, особливо в освоєнні космосу, Радянський Союз досяг визначних успіхів. Ллє загалом НТР тут по-справжньому так і не розгорнулась,

35

і вже у 50-60-х роках ставало дедалі помітнішим економічне відставання комуністичних держав від індустріально розвинутих країн Заходу.

На зламі 50-60-х років почали вимальовуватися чимраз гостріші суперечності всередині комуністичного табору. Керівництво КНР, яке виявляло ознаки незалежності від «старшого брата», відкрито виступило проти Москви. Досі монолітний табір розколовся. Відхід комуністичного Китаю від радянського блоку був відчутним ударом по позиціях Кремля.

Важливим чинником світового розвитку перших повоєнних десятиліть став розпад колоніальної системи. Його зумовили дві обставини. По-перше, в добу НТР колоніальна система як така втратила сенс, перестала бути рентабельною для метрополій. По-друге, розгортався національно-визвольний рух. Відразу після війни він набув найбільшого піднесення в Азії, зокрема в південно-східній її частині, на Середньому Сході. Позбулися колоніалізму народи Індонезії, Індії. Активізувалася національно-визвольна боротьба на Близькому Сході. На початку 60-х років звільнився від колоніалізму Африканський континент. З політичної карти світу зникли британська, французька, бельгійська, а в 70-х роках - португальська колоніальні імперії. В Азії й Африці виникло понад 80 нових суверенних держав із загальним населенням понад 2 млрд. їх стали називати «країнами, що розвиваються», країнами «третього світу». Нові держави залишались економічно слабкими, залежними від допомоги й підтримки розвинутих країн. Щодо зовнішньополітичної орієнтації, то більшість з них зайняли позаблокову позицію.

НОВІ РИСИ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ В 70-80-х РОКАХ

У середині 70-х років капіталістичні країни зазнали серйозних труднощів, початок яким поклала енергетична криза. До того часу енергетичної проблеми, по суті, не існувало. Ціни на нафту з Близького Сходу, Африки та Латинської Америки були дуже низькі. З 1973 р. нафтодобувні держави різко підвищили ціни (у 10-20 разів), що викликало на Заході енергетичну кризу. Вона підштовхнула загальну економічну кризу 1974-1975 рр., яка була значно глибшою, ніж циклічні спади попередніх десятиліть. Тепер промислове виробництво знизилося в середньому на 12 % . Набуло масового характеру безробіття, яке в індустріально розвинутих країнах досягло 15 млн (порівняно з 7 - 8 млн на початку 70-х років).

Економіка вільного світу гнучко й оперативно відреагувала на труднощі, швидко пристосувалася до нових умов. Насамперед світове капіталістичне господарство зуміло без зволікання по-

36

долати загрозливу енергетичну кризу. Високі ціни на нафту у 70 80-х роках дали поштовх розвиткові енергозберігаючої технології. Інтенсивно проводилися пошуки родовищ природних копалин. Внаслідок цього гострота енергетичної кризи спала, а разом з тим впала і ціна на нафту.

Водночас у другій половині 70-х років інтенсивно розвивалася мікропроцесорна й електронно-інформаційна техніка. Досягли блискучих успіхів біотехнологія та генна інженерія. Застосування нових технічних і наукових досягнень привело до структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків. Розвиток засобів автоматизації й інформації дав змогу впроваджувати працезберігаючі та часозберігаючі засоби в управлінських, наукових, банківських й інших установах. Предметом масового вжитку став персональний комп'ютер. А в 90-ті роки з'являється унікальний всесвітній засіб інформації та зв'язку - Інтернет. Усе це засвідчило початок другого етапу НТР, який часто називають інформаційною революцією. Вона дала можливість небачено підвищити ефективність усієї виробничої діяльності. В результаті на зміну індустріальному суспільству прийшло постіндустріальне суспільство, головною рушійною силою якого стає вже не просто матеріальне виробництво, а наука, виробництво, розподіл, використання інформації.

Інформаційна революція, піднісши на новий щабель вільноринкову економіку, не позбавила її, однак, циклічного характеру розвитку, пов'язаного зі стрімкими піднесеннями й спадами. Після певного піднесення 1976-1979 рр. у наступні, 1980-1982 рр., капіталістичні країни знову зазнали серйозного спаду. Падіння промислового виробництва становило понад 8 %. З 1983 р. відбувається чергове піднесення, яке незабаром набуло характеру справжнього буму, що тривав аж до 1990 р. Загалом упродовж 70-80-х років обсяг промислового виробництва у розвинутих країнах збільшився приблизно в 2,7 раза, у країнах, що розвиваються, - у 2 рази. Одночасно звертає на себе увагу та обставина, що загальні темпи зростання виробництва товарів і послуг, досягнувши найвищого рівня в середині 60-х років,

унаступні десятиліття почали помітно сповільнюватися.

У70-80-х роках небувалими темпами відбувається концентрація виробництва і капіталу на національному і міждержавному рівнях. Зросли і стали однією з головних основ господарської діяльності транснаціональні корпорації (ТНК). Результати економічної діяльності найбільших з них можна порівняти з валовим національним продуктом цілої держави.

Вищого щабля сягнули інтеграційні економічні процеси, передусім у Західній Європі. До початкової «шістки» «Спільного ринку» долучилася низка інших держав, серед них Велика

37

Британія й Іспанія. Поряд з розбудовою Європейського співтовариства розпочався наступ Японії на непорушні, здавалося б, позиції США. Одночасно зростали нові індустріальні країни, їх ядро - шість держав і територій: Бразилія, Мексика, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Сінгапур.

Характерною рисою сучасного постіндустріального суспільства є активне надбання широкими верствами населення власності. Значно зріс середній клас: менеджери, науковці, інженернотехнічні кадри, висококваліфіковані робітники, працівники сфери послуг, значна частина фермерів. У розвинутих країнах середній клас став домінуючою частиною економічно активного населення. Робітництво вже не становить тут більшості працездатної людності.

Впродовж останніх десятиліть відбулися суттєві зміни у структурі й становищі найманої робочої сили. Темпи зростання кількості робітників і службовців у галузях нематеріального виробництва значно переважили темпи розширення зайнятості у промисловості й будівництві. У США в сфері послуг зосереджено понад 70 % усіх зайнятих. Пекучою проблемою для працюючих залишається безробіття, яке різко збільшується й набуває хронічного характеру. У 1996 р. у 28 розвинутих країнах світу налічувалося 36 млн безробітних (7,5 % економічно активного населення цих країн). Основні причини високого рівня безробіття - раціоналізація виробництва, запровадження робототехніки й автоматизації у промисловості, поширення мікропроцесорної техніки на контори й банки.

Уробітничому русі сталися помітні зміни, які свідчать про зменшення його суспільної ролі. Скоротилася кількість членів профспілок. Страйковий рух з початку 80-х років стрімко пішов на спад. Страйк втратив колишню дієвість. Це свідчить про суттєве пом'якшення суперечностей між працею і капіталом, - такі протиріччя аж ніяк не є нездоланними, антагоністичними.

Уполітичному житті світу поглиблювалася тенденція до демократизації. Вже в середині 70-х років впали останні авторитарні режими в Західній Європі - в Португалії, Греції, Іспанії. Значно складніше відбувався процес демократизації у країнах Латинської Америки, однак правові принципи і тут пробивають собі дорогу. У 80-х роках на шлях конституційного розвитку перейшли Аргентина, Бразилія, Чилі та інші держави. Щодо країн Азії й Африки, то демократія тут перебуває ще, за деякими винятками (наприклад, у Японії, Індії), у зародковому стані. Переважають різноманітні авторитарні режими.

Для комуністичних країн, насамперед для СРСР, 70-80-ті роки стали періодом назрівання всеохоплюючої суспільної кризи. Це виявилося насамперед у галузі економіки. Вичерпува-

38

лися можливості ведення господарства на екстенсивній основі, на якій, власне, й трималася планово-бюрократична позаринкова економіка (за рахунок будівництва нових промислових підприємств, створення нових робочих місць). Виникла потреба переходу до інтенсивних методів ведення господарства. Це завдання «соціалістичній» економіці виявилося не під силу - темпи її зростання різко впали. Відставання СРСР і комуністичного табору від передових держав світу продовжувало збільшуватися. Другий етап НТР обминув комуністичні держави (як і країни «третього світу»). Натомість радянські керівники взяли курс на тотальну мілітаризацію економіки. У цьому напрямі було досягнуто «успіху», яким радянська пропаганда всіляко пишалася: військово-промисловому комплексові СРСР вдалося зрівнятися зі Сполученими Штатами в галузі гонки озброєнь, зокрема ракетно-ядерних, досягти із США паритету, а в деяких видах озброєнь навіть випередити суперника. Домогтися цього стало можливим за рахунок утримування низького рівня життя народу. Мілітаризація виснажувала Радянський Союз, його економіка стала перед перспективою глибокого занепаду.

Господарські негаразди поєднувалися із застоєм та наростанням реакційних тенденцій у політичному і культурному житті. Міжнародний престиж СРСР був помітно підірваний його інтервенцією в Афганістан (1979).

Поворотним пунктом у житті радянського блоку став прихід до влади в СРСР нового партійно-державного керівництва на чолі з Михайлом Горбачовим (1985), яке започаткувало проведення реформ в усіх галузях суспільного життя. Ці перетворення, що відбувалися під гаслами «перебудови» і «гласності», мали на меті модернізувати й лібералізувати радянське суспільство, позбавити його тоталітарних рис, не змінюючи при цьому «соціалістичної» суті. Однак невдовзі виявилося, що проводити реформи саме в такий спосіб неможливо. Тим часом суспільні зрушення щораз більше набували власної інерції, долаючи опір реакціонерів і нерішучість горбачовського керівництва.

Суспільно-політичні зміни в СРСР знайшли широкий відгук у країнах Центральної та Східної Європи. У1989-1990 рр. тут відбулися народні революції, які повалили комуністичні режими, звільнивши свої країни від радянського панування. Незабаром (1991) рухнула й сама радянська імперія. На руїнах СРСР відродились або виникли 15 незалежних держав, серед них - Україна.

СВІТ У 90-х РОКАХ XX - НА ПОЧАТКУ XXI ст.

Крах Радянського Союзу та інших комуністичних режимів був подією всесвітньо-історичного значення, поворотним пунктом у світовому розвитку. Наслідком цього стала докорінна

39