Політичний федералізм і адміністративна база

Під політичним федералізмом розуміють певні форми децентралізованого самоврядування територій національної держави з метою перерозподілу функцій центру і передачу їх місцевим органам влади. Отже якщо, з одного боку, федералізм означає перерозподіл владних структур і перенесення визначених повноважень на місця, то з іншого він є компромісом групи одиниць із собою, при якому метою є утворення спільного обширу - національної держави. Одначе децентралізація владних структур не означає визнання територій повноправними суб'єктами міжнародного права, бо суверенітет одиниць є похідним від суверенітету сукупності - національної держави.

Самоврядні території мають такі відомства, які сутнісно виражають місцеве спрямування. Не маючи реальної самостійності з погляду міжнародного права, "самостійність" вбачають не у позбавленні контролю з боку органів національної держави, а в тому, що ряд компетенцій віддано самоврядним органам, щоб їх реалізувати у вузькому відношенні до території як такої.

З прагматичної точки зору між урядом держави (сукупністю) і територією (частиною сукупності) не може бути суперечки з приводу того, наскільки "широкою" чи "вузькою" є компетенція. Для прикладу, якщо експорт віддано під контроль союзного міністерства зовнішньої торгівлі через Експортно-імпортний банк України, тоді жодна земля Союзу не може провадити тих агенд самостійно. Іншими словами, союзні землі могли б домовлятися з іноземними партнерами про обопільний обмін, однак остаточне рішення щодо доцільності і стратегії такого обміну залишалося б за центром і органами НБУ. В деяких землях могли б міститися іноземні представництва (консульства) в Україні. З плином часу, коли федералізм дістане практичне застосування, тоді і відносини між центром та землями піднімуться на вищий щабель. Пригадаймо, що в колишній УРСР працювало понад десяток іноземних консульств, які домовлялися з урядом УРСР про взаємний обмін, проте останнє слово (дозвіл) лишалося все ж за Москвою. Безумовно, кожна держава створює свої структури не лише по лінії владних інститутів, але й по лінії політично-економічного статусу і менталітету народу. Це означає, що самоврядні території (землі) України переймають права і обов'язки, які вони добровільно ввели в Основний закон (Конституцію) держави. Отже основою будь-якого федералізму є консенсус співучасників, без якого немислимі міць і зростання сукупності.При перетворенні України на федерацію країв або земель варто ознайомитися з працями німецько-австрійських дослідників Єллінека, Кельсена, Гумпловича та інших, які у 1920 роках розробляли форми самоврядування, які згодом набагато розширили спектр дій пізніших федеративних республік Німеччини (ФРН) і Австрії. Єллінек і Нойкамп розглядають дві можливі концепції децентралізації: а) схему т. зв. органічної децентралізації і б) схему т. зв. корпоративної, або властивої децентралізації.

Органічна децентралізація- це коли державну територію поділяють на певну кількість країв чи областей з метою кращого адміністрування. Органічну децентралізацію поділяють на: а) провінційну видозміну, коли в провінціях існують поряд центральні органи та їх директивні самоврядні органи і б) територіальну видозміну, коли за умов одноцільної центральної влади постають посередницькі і місцеві органи управління, яким відводять визначені адміністративні повноваження. До першого формату можна віднести самоврядування колишніх російських земств, до другого - коронні краї Австро-Угорщини.

На початку ХХ століття органічну децентралізацію розуміли як схему нижчого порядку, де права самоврядних одиниць визначалися всенаціональною конституцією, регламентом самоврядних одиниць чи статутом штатів (наприклад, кайзерівська Німеччина). Це означало, що повноваження штату, члена Німецького Рейху були обмеженими і могли різнитися від штату до штату. Іншими словами, штат наділяли обмеженим суверенітетом, який міг бути призупиненим у разі порушення штатом своїх повноважень.