79.Соціально-економічні реформи в Російській імперії в другій половині 19 ст

Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням внутрішньополітичного життя було ре формування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів "визволення селян" згори. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу, яким проголосив скасування кріпосного права. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Останні за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осілість" і перший наділ польової землі.

Оскільки в більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу* До того ж поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в 4 рази більше від тогочасної ринкової вартості землі.

Серйозні зміни в економічному житті зумовили необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку адміністративно-політичних реформ, які охопили основні складові життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху від можливого домінування польської шляхти, були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів— земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо.

Важливе значення мала судова реформа, за якою запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі.

Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли віку 20 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій — класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 p. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Одночасно діяла церковна цензура.

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили в Україні процес формування індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств: упродовж останньої третини XIX ст. з 3712 до 5301, Активно розвивався транспорт, зокрема залізничний і водний. Лише впродовж 1866—1879 pp. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин Півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Вже з поч. 1870-х років Донбас за рівнем видобутку вугілля посів перше місце в імперії. Наприкінці століття Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії та 52 % загальноросійської виплавки чавуну.

Текстильна промисловість в Україні не розвивалася у зв'язку з конкуренцію з продукцією російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст із населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже удвічі. В них проживало тільки 11,8 % міського населення.

Водночас подвоїлась кількість порівняно великих І середніх міст. Щоправда, індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили у 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причинами незгасної боротьби в місті й на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Тому з 70-х років в Україні гострого характеру набирає анти-поміщицький селянський рух. Ще більше він посилився наприкінці XIX ст.: за неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, які спонукали їх до боротьби за свої права. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальна кількість учасників страйків становило 29 тис. осіб.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку посідала в Російській імперії одне з перших місць. Однак її економіка значною мірою мала однобокий характер. Наприкін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15%. Особливістю економічного розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.