128. Радянський підпільно-партизанський рух опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців наУкраїні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів [1,456]. Після нападу Німеччини, ЦКВКП(б) видав «Закриту постанову про організацію боротьби в тилу ворога», але ці заходи були проведені з великим запізненням, коли ворог встиг захопити третину території України. Тому перший етап партизанської та підпільної боротьби був невдалим. Слабкість радянського руху опору на початковому етапі війни була зумовлена кількома причинами

• наприкінці 1930-х років у СРСР почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, тому підготовку підпільних організацій було згорнуто;

• ліквідація на початку 1930-х років мережі матеріально-технічних баз;

• знищення репресивними мірами досвідчених кадрів.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни . Але поразка першого ешелону військ Червоної армії не призвела до розвалу всієї системи радянської оборони. Ця система одразу ж набула характеру партизанських дій . Наприкінці 1941 року створюються загони Федорова на Чернігівщині, С.Копака на Сумщині. Вже на початку 1942 року в Україні діяв 91 партизанський загін. В активний партизанський рух включалися, крім місцевого населення, воїни, які тікали з таборів військовополонених. На думку американського вченого Армстронга, на 1942 рік у партизанських загонах воювало до 60% представників збройних сил, а у загоні Сабурова було 90-95% колишніх військовослужбовців. Саме ці люди стали основою радянського партизанського руху. Саме командири та військові спеціалісти сприяли підвищенню боєздатності загонів та зміцненню в них дисципліни [2, 262].

Навесні 1942 року Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Завдяки невтомній роботі організаторів уже в середині 1942 року в радянській підпільній і партизанській діяльності відбувся вирішальний злам. Підпільну мережу в Україні не тільки відновили, але й значно розширили, а партизанські загони набули форми повноцінних військових угруповань. Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німців постійне відчуття небезпеки у їх тилу. Наприкінці 1942 року німецький тил вже розхитували великі добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова .

Серед форм боротьби найпоширенішими були напади на ворожі гарнізони, диверсії на комунікаціях, рейди по ворожих тилах. Фашисти називали радянський партизанський рух «регулярним другим фронтом». У 1943 році антигітлерівська підпільно-партизанська боротьба в Україні набула найвищого напруження. Незважаючи на важкі втрати, чисельність радянських партизанів продовжувала зростати. В квітні 1943 року у тих з них, що були зв’язані з Українським штабом партизанського руху і розвідувальними загонами Червоної армії, нараховувалось 29,5 тисяч людей, а в січні 1944 року чисельність складала близько 58,5 тисяч.

Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тисяч солдатів і офіцерів. Партизани знищили до 100 тисяч окупантів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тисяч ешелонів [6, 410]. Цей факт засвідчує про масштабність партизанського руху у 1943 році. Також ці данні доводять ефективність дій партизанів і вказують на їх високий рівень боєздатності і дисциплінарної організованості.

Однією з найефективніших форм дій в тилу ворога були глибокі партизанські рейди. Найбільший з них був здійснений загоном С. Ковпака взимку-влітку 1943 року, який отримав назву «Карпатського рейду». Цей рейд був здійснений на терені Поліської, Рівненської, Львівської, Тернопільської і Станіславської областей і в Карпатах. Загальна довжина рейду перевищує 2 тисячі кілометрів. Партизани з успіхом виконали завдання по виведенню з ладу нафтовидобувних комунікацій. Проти ковпаківців були кинуті значні сили супротивника. Партизани кілька разів виходили з оточення, несучі при цьому великі втрати

Але різні погляди на подальший розвиток руху та різна політична орієнтація зумовили конфлікти між радянським і національним рухами, що значно ускладнювало досягнення поставлених цілей обом сторонам

Також одним з найпоширеніших методів народної боротьби проти загарбників була «рейкова війна», в результаті якої були виведені з ладу основні залізничні комунікації. Результатом цих заходів стало виведення з ладу шляхів сполучення, мостів, що паралізувало доставку німецької техніки і боєприпасів на фронт. Тим самим партизани допомогли Червоній армії отримати перемогу на Курській дузі та внести свою лепту в корінний перелом у війні .

З метою придушення партизанського руху на українських землях, Гітлер видав наказ №14 «Про боротьбу з партизанами», наслідком якої було посилення каральних заходів щодо партизанів і населення.

Крім партизанського руху на окупованому терені була створена підпільна мережа. Ці два види громадянського спротиву дуже часто взаємодіяли між собою.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники с. Кринка. У вересні 1942 – січні 1943рр. підпільна молодіжна організація «Молода гвардія» діяла моєму місті Краснодоні. В кінці листопада 1942 року вона нараховувала біля 100 чоловік. До її складу входили І. Туркевич, О. Кошовий, І. Земнухов, Л. Шевцова та інші. Ці молоді люди, незважаючи на свій вік, крім активної антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій. Так підпільники підірвали мост, спустили з рейок два ворожих ешелона, знищили 20 гітлерівців, захватили машину зі зброєю

Таким чином, радянський рух опору став реакцією на антигуманні дії фашистів стосовно мирного населення. Після провалу на початковому етапі війни, який був зумовлений невдалим вибором стратегії ведення війни з боку радянського командування і несподіваністю німецького нападу, він перетворився на справжню підпільну війну українського народу проти окупантів. Якщо у 1942р. антифашистська боротьба знаходила вияв тільки у деяких регіонах України, то в 1943 із окремих з’єднань створився справжній «другий фронт». Дії на цьому фронті об’єктивно сприяли наступальним операціям червоної армі

. Через різні політичні погляди та відверту неприязнь одне до одного, національному та радянському рухам спротиву так і не вдалося знайти компромісних рішень для проведення спільних дій. Мало того, значний спротив з боку національного руху значною мірою ускладнював проведення ефективних операцій радянських партизанських загонів.