22. Піднесення Гальцького й Волинського Князівств Галичина

Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремив­шись наприкін. XI ст. від Києва. Її економічнетаполітичне піднесення зумовлювалосянадзвичайно ви­гідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; від­даленістю від Києва, що послаблювало вплив централь­ної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрийзаповів Галичину своє­му внуковіРостиславовіВолодимировичу. Літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що Ростислав перебував у князівстві Тмутаракані.

Після смерті Ростислава залишилися-сини — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли ста­ти законними спадкоємцямиГаличини. Перший во­лодівПеремишльськоюземлею, другий —Теребовлян-ською, третій —Звенигородською. Головну увагу бра­ти спрямовували на захист своїх володінь від агресив­них сусідів — Польщі, Угорщини, київських та волинсь­ких князів..

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко(1124—1152) поступово об'єднавЗвени­городське, Перемишльське, Галицькей Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Га­лицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, тала­новитий дипломат, Володимирко Володаревич умів вий­ти з найскрутніших ситуацій

За його правління розширилися межі князівства на сході — по Дністру, Пруту й Серету — було приєднано Погорин-ську волость на Волині.

Раптова смерть Володимиркане перервала державо­творчого процесу в Галичині.За правління його сина — Ярослава Осмомисла(1152—1187)Галицькекнязів­ство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжяЧорного моря, у період свого найвищого піднесення володілоБессарабією, частиною нинішньоїРумунії, низкоюпридунайськихміст. Князів­ська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на Заході.

Показово, що «Великопольська хроніка» кін. XIII ст. державу Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські(Карпати. — Авт.)своїми залізними полками, засту­пивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю….».

І справді, створивши в Карпатах систему обороннихліній,Ярослав Осмомислнадовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброє­не і вишколене військо, не дозволив польським коро­лям розоряти край. Успішно воював проти половець­ких орд, зокрема, у1183р. захопив у полон12їхніхханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко зму­шений був визнавати свою залежність від Галича.

.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Гали­чині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною проти­дією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в еко­номічному і політичному відношенні. Його особливістю було те, що воно формувалося переважно не з князівсь­кої дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояриотримали не від князя, як це водилося, а, головним чином, шляхом привласнен­ня общинних земель, купівлі, а то й насильного захоп­лення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні про­мисли, які мали велике господарське значення

Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі між обома синами, але бояри вигнали Олега, сина від Настасії, і посадили на престол Володимира (1187— 1 г99), другого сина від першого законного шлюбу кня­зя.

У 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, запросивши на престол волинського князя Романа Мстиславича з роду Мономаховичів. Але втор­гнення угрів, яких запросив на допомогу князь Воло­димир, змусило останнього покинути Галичину.

Після деяких поневірянь Володимир Ярославович, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, влітку 1189р. повернув собі батьківський престол і княжив до самої смерті. На цьому припинилася динас­тія Ростиславичів та й саме існування окремого Галиць­кого князівства.

Волинь

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, засно­ваному князем Володимиром Великим. Волинь, захи­щена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли.

Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворив­ся в одне з найбагатших міст України. У ньому вирува­ли не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Бу­дували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володи­мирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділя­лися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пере-сопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управля­лася з Києва, або ж на володимирському престолі пе­ребували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадко­вої вотчини й надовго закріпилася за його родом. Про­те політична роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського кня­зівства, яке в окремі періоди своєї історії перетворю­валося у своєрідну федерацію дрібніших удільних кня­зівств.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського пле­мені ятвягів вдалося Романові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом — і володарем могут­ньої Галицько-волинської держави, куди ввійшла біль­шість українських етнічних земель. Князь Роман Мсти-славич був високоосвіченою людиною. Мати його — дочка польського короля Болеслава Кривоустого. В юна­цькі роки він жив у Польщі та Німеччині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як справедли­вого правителя, що керував «згідно із законом Божим».