Українська Автокефальна Правос­лавна Церква

На теренах України діє (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими єпис­копатами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київ­ського патріархату. Супротивники цього об'єднання на чолі з патріар­хом не визнали здійсненого акту. Після смерті патріарха Мстислава, який проживав у США, вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріархом Димитрія (Ярему), який помер у 2000 році і прісля цього Патріарх цієї церкви не обирався. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80%, знаходяться у Львівській області.

Старообрядницька Руська Православна Церква

На теренах України з громадами Українських Православних Церков співпрацюють громади Руської Православної Старообрядницької Церкви. Їх поява на українських землях пов"язана з іменем Патріарха Руської Православної Церкви Никона (1605-1681), здійснившого церковну реформу. Згідно цієї реформи були виправлені помилки в Богослужбових книгах, що вкрались при попередніх, не зовсім вірних перекладах. До речі, виправлення помилок було доручено зробити київському монаху-книжнику Єпіфанію Славицькому та грецькому богослову Арсенію.

Патріарх Никон, який обіймав посаду з 1652 року, у 1667 році був полишений сану і залишок життя провів у заточенні в монастирях. Він здійснив зміни в літургії та церковних обрядах з метою досягнення одинаковості з грецькою богослужбовою традицією. Найбільш суттєвими нововведеннями були: заміна хрестного знамення з двоперстного на трьохперстне; заміна земних поклонів поясними; зміна форми православного хреста з восьмиконечного на шестиконечний та зміна напрямку хрестного ходу - його стали здійснювати проти ходу сонця.

Ці зміни визвали великий супротив значної частини служителів культу і віруючих, що призвело до церковного розколу. Тих, хто виступав проти реформи, жорстоко переслідували. Про це свідчить той факт, що ідеологів розколу протопопа (протоієрея) Аввакума, попа (ієрея) Лазаря, диякона Федора і монаха Єпіфанія в 1667 році відправили у заслання в Пустозерський монастир на річці Печора. Перед засланням їм всім, окрім Аввакума, за якого заступилась мати царя, відрізали язик і відрубали пальці на правій руці - щоб мовчали, не писали і не могли хреститись двома перстами, а 14 квітня 1682 року, за розпорядженням царя, всіх чотирьох живцем спалили на вогнищі.

Велика частина священиків і віруючих, що не сприйняли реформ, спасаючись від переслідувань за віру, переселились в Румунію, Молдавію і Україну. Їх нащадки, що зберегли свою віру і сьогодні, проживають на итериторії Чернівецької, Вінницької, Житомирської, Одеської та інших областей. Духовним життям цих віруючих Руської Православної Старообрядницької Церкви в Україні опікується Єпископат Руської Православної Старообрядницької Церкви, яким керує єпископ Київський і всієї України Савватій.

ПИТАННЯ 26. Проблеми релігійного життя в сучасній Україні

Україна на сьогодні поліконфесійна держава, на теренах якої діє 26,1 тисяч релігійних організацій, 105 церков, релігійних конфесій, напрямків і течій.

За роки незалежності релігійна мережа країни збільшилась удвічі. Зокрема, кількість центрів та управлінь церков зросла із 104 до 286, монастирів збільшилось на 235 одиниць і нараховує сьогодні більше290. Крім того, майже в одинадцять разів зросло число доброчинних місій, яких діє біля 230. Завдяки активній діяльності в Україні 135 вищих та середніх духовних навчальних закладів, кількість яких збільшилась з 1991 року майже у 8 разів, близька до розв'язання проблема церковних кадрів.

Проте, найбільш суттєві зміни сталися у мережі православних релігійних громад, які із 13019 досягли кількості більшої ніж 25000, причому найбільше осередків віруючих утворилось у 2000, ювілейному для християнства році -1776 громад.

Стабільно випереджаючими темпами розвиваються в Україні релігійні громади трьох Православних Церков, та релігійні громади протестантського напрямку.

Українська держава створює необхідні умови і для розвитку релігійного життя національних меншин. Кількість громад, що діють на етноконфесійній основі, за роки незалежності зросла майже у вісім разів. Половину з них (402) складають релігійні громади мусульман, 229 – громади іудаїзму, 104 — релігійні громади Закарпатської (угорської) реформатської церкви, 40 релігійних громад Німецької євангелічно-лютеранської церкви, 17 парафій Вірменської апостольської церкви. На теренах України діють також поодинокі релігійно-етнічні громади корейців, шведів, чехів, кримчаків, караїмів ті іншіх національних угруповань.

Церковне керівництво та віруючих турбує і недостатня забезпеченість релігійних організацій культовими спорудами Лише 75,5 % діючих релігійних громад забезпечені культовими спорудами.

Однак слід зауважити, що активне будівництво культових споруд та повернення віруючим колишніх храмів, які використовуються не за призначенням, протягом останніх років значною мірою пом’якшило цю проблему. За роки державної незалежності України віруючим повернуто 3,4 тис. релігійних об'єктів і понад 10 тис. предметів культового та церковного вжитку, які використовувались не за призначенням. Кількість культових будівель та пристосованих для здійснення богослужінь приміщень, якими користуються релігійні організації, збільшилась майже до 18000. Причому серед 13 тисяч діючих храмів - 3723 є пам'ятками архітектури. За роки незалежності збудовано майже 3 тисячі релігійних споруд, а у стадії будівництва знаходиться близько 2 тисяч.

На сьогодні в Україні залишається ще 320 типових культових споруд, які не використовуються церквою, але на 210 з них релігійні організації поки що не претендують.

Демократичні перетворення в Україні надали також релігійним організаціям широкі можливості і в здійсненні їх міжнародних стосунків з одновірцями за кордоном. Лише впродовж ювілейного 2000 року, за сприяння Держкомрелігій, Україну відвідало майже 15 тисяч іноземців, з метою проповідницької, гуманітарної, доброчинної діяльності та викладання в духовних навчальних закладах. Велика кількість іноземних громадян відвідали Україну для здійснення паломництва, участі в міжнародних релігійних форумах - конференціях, семінарах тощо.

Найбільша кількість представників зарубіжних релігійних центрів та організацій приїздила із США, ФРН, Скандинавських країн, Ізраїлю та Великої Британії. Іноземні релігійні центри, місії, братства проводять значну благодійницьку та просвітницьку роботу. Все це позитивно сприймається громадянами країни.

Однак релігійна ситуація в Україні оцінюється нині не тільки за вищезгаданими параметрами. Доводиться констатувати, що релігійну ситуацію в Україні ускладнює наявність деякої міжконфесійної нестабільності, напруженості та є конфліктності в релігійному середовищі. На наш погляд, лінії протистояння на сьогодні схематично позначаються наступним чином:

1) православно-католицьке, тобто відсутність повного взаєморозуміння між українським православ'ям з одного боку, та римо-католиками і, особливо, греко-католиками з іншого;

2) міжправославне, тобто відсутність тісної співпраці і толерантних взаємовідносин між православними церквами: Українською православною церквою, яка серед них є єдиною канонічною церквою, Українською православною церквою (Київського патріархату) та Українською автокефальною православною церквою;

3) наявність деяких протирічь між традиційними для України релігіями та неорелігіями.

Причини цих релігійних взаємовідносин досить глибоко коріняться в національному, релігійно-догматичному й історичному контексті. Значною мірою вони підсилені існуючою соціально-політичною й економічною ситуацією в країні.

Сьогодні серед кліру православних церков та мирян України йде мова про прагнення до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. На вирішення цього питання були спрямовані звернення до Вселенського патріарха Варфоломєя із закликом сприяти цьому процесу та звернення до державного керівництва України з цього ж приводу.

Але ідея об'єднання православних церков в єдину Помісну православну церкву поки що не знайшла практичного втілення. Сторони мають принципово відмінні позиції щодо засад і термінів об'єднання та перспектив канонічного одержання автокефалії в майбутній об'єднаній церкві. Про необхідність подолання цих непорозумінь, об'єднання православних конфесій та утворення єдиної Помісної православної церкви неодноразово говорив у своїх виступах Президент України.

Вочевидь, що об’єднання Православних Церков може відбутися лише на засадах церковної солідарності і не повинно включати в якості визначальних політичний, етнічний та мовно-культурний компоненти, Українська держава, яка безумовно зацікавлена в об’єднанні Православних Церков, має досить обмежений набір важелів впливу, щодо дієвого розв’язання цих проблем.

ПИТАННЯ 27. Ісус Христос – центральна постать в християнстві

Ісус Христос (з давньоєвр. jehsua - спасіння, з грецьк.Chriostos - помазаник). 3а християнською традицією він вважається Боголюдиною, що поєднує божественні та

людські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці - Бог-син.

3гідно З Біблією народився він у розташованому на пів­день від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це уз­годжується з твердженнями єврейського пророка Міхея проте, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Із­раїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа і Ді­ви Марії, яка була. дружиною тесляра Йосипа.

Сталося це в 750 р. за римським літочисленням. 3 цього моменту хрис­тияни ведуть'своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи.

Восьмого дня після народження немовля було на­звано Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення. Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо.

Дізнавшись про народження майбутнього царя Іудееї, іудейський цар Ірод наказав вбити у Віфлеємі. всіх новонароджених хлопчиків. Ангел сповістив про це Йосипа і Марію і вони змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єгипет, звідки повернулися лише після смерті Ірода. У своєму містечку Назареті Ісус прожив до тридцяrи років, нікуди не вибираючись звідти. lЦорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть він знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи системної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму.

Коли Ісусові виповнилося тридцять років, відбулися надзвичайно важливі події в його житті. Він залишив сім'ю і отримав у водах Йордану хрещення від проповідника Іоана, який, очевидно, був засновником нової релігії. Він ще до Ісуса Христа проповідував при­хід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього хрещення, Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитвам й посту. Там Він пе­реміг в духовному поєдинку спокусника Диявола.

Після повернення з пустелі, він розпочав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала та інших. У його проповідях йшлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покая­тися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе.

Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому і пішли за ним. Він мав дванадцять учнів і послідовників (апостолів). Ширилася навколишніми місцями слава про Нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино.

Своєю діяльністю Ісус порушував багато іудейських культових норм: спілкувався з грішниками, яких орто­доксальні іудеї вважали ненедоторканими; сам від­пускав гріхи, що по віровченню іудаїзму міг робити.тільки Бог; порушу­вав вимоги щодо святкування суботи. Це виклакало в іудейських ре­лігійних колах значне невдоволення. Іудейські рабини (священики)

ополчилися проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув у Єрусалим на святкування іудейського свята Песах (Пасхи). Це викликало неаби­яке піднесення еред простого люду і насторожило місцеву знать і владу. Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону, який був у іудеїв найвищий органом політичної та судової влади у Єрусалимі.

Тиждень перед Пасхою був останніму у земному житті Ісуса Христа. В четвер, увечері він разом зі свої­ми учнями вчинив обряд пасхальної вечері, названої Тає­мною Вечерею, де частував їх хлібом і вином як своїм тілом і кровю. Тоді ж Він передбачив, що один із них зрадить Його.

Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Гетсиманському саду, Іуда Іскаріот своїм поцілунком вказав на ньо­го іудейським священикам, за що отримав тридцять серебреників. Тієї ж ночі синедріон засудив Ісуса до смертної кари як самозванця, Богохульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й проголосив себе царем іудейським.

Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель) Іудеї Понтій Пілат не мав наміру заrверджувати вирок, тому звернувся до народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю ми­лувати злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав смерті Ісуса Христа, даруючи волю засудженому за участь у збройному заколоті.

Оскільки іудеисью священики виставили Ісуса не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендував на владу царя іудейського. Через це він мусив бути страчений не через побиття камінням, як тра­диційно розправлялися з віровідступниками, а через розп'яття. Так карали рабів, розбійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне і зганьбити.

Опівднія, в п ятницю, Ісуса разом із двома розбійниками повели на гору Голгофу до місця страти. Там його прив'язали та прицвяхували до хреста, а зверху прибили табличку з написом «Ісус назарейський цар іудейський». Протягом шести годин йому до­велося терпіти не тільки фізичні муки, а й знущання варто­вих та натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця та землетрус.

Після смерті Ісуса Христа до Понтія Пілата прийшов благочестивий Йосип із Ариматеї і отримавши дозвіл на поховання, завернув тіло в куплену плащаницю і поховав Його в печері, заваливши вхід до неї камінням.

На тре:гій день, після смерті, Ісус воскрес, а на сороковий, у присутності апостолів, Ісус Христос вознісся на небо, пообіцявши повернутися на Землю на прикінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

На пятидесятий день після воскресіння на апостолів зійшов Дух Святий, вони стали розмовляти різними мовами і розійшлися по світу та почали заснувати релігійні общини, що об'єднували людей, які вірили в Ісуса Христа як земне втілення Бога.

ПИТАННЯ 28. Біблія — святе письмо християн

Біблія (з грецьк. ЬіЬІіа — книги) є священною книгою хри­стиян, однією з найвизначніших пам'яток світової релі­гійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Всі ці книги написали святі мужі, і то не просто, як велів би розум людський, а як навіював їм Святий Дух, тому ці книги й звуться священними книгами, а також Богонатхненними. Через Біблію Бог звернувся до людей.

Священні книги, що становлять Біблію, були написані в різні часи. Писали їі сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписува­чів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Першим почав писати їх Мойсей, законодавець єврейський, приблизно за тисячу п'ятсот років до народження Ісуса Христа. Останніми написали свої книги Апостоли Христові. Звідси всі священні книги, або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Завіт і Новий Завіт.

Заавіт означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї називають її Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством.

Старий Завіт, який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиявські часи. Спочатку він був написаний давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти —арамейською, яка є її діалектом.

Переклад вказаного Старого Завіту на грецькоку мову, здійснили 72 перекладачі протягом 72 днів і він отримав назву Септуагінта. Саме Септуагінта стала основою канонізованого християнського православного Старого Завіту, який містить 5О книг. Неканонічні книги Старого Завіту вважаються душекорисними. До складу Старого Завіту входять:

1. П'ятикнижжя Мойсеєве. До нього на­лежать книги: Буття,Вихід,Левіт, Числа, Второзаконня (Повто­рення Закону).

Перша книга, що написав її Мойсей, містить у собі всю священну історію від створення світу й перших людей, тому книга ця зветься книгою «Буття» (книга про те, як світ почав «бути»).

Друга книга продовжує священну історію від народження Мойсея.Вона розповідає про вихід євреїв з Єгипту і містить заповіді, які дав Бог на Синайській горі Мойсею. Книга ця зветься «Вихід».

Третя книга, «Левіт», містить у собі повеління Боже про устрій скінїї (першого єврейського храму, у вигляді переносного намету) і закони про жертви.

Останні дві книги «Числа» і «Повторення Закону»вміщують історію мандрів євреїв і нові закони, які дав людям Бог. Усі книги Мойсея відповідно до їх змісту часто носять назву «Закони Мойсея».

2. Книги історичні. До них належать: книги Ісуса Навина, Суддів, Рут, дві книги Самуїла, дві книги Царів, дві книги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга Естер та дві книги Макавеїв.

3. Книги навчальні поетичні. До них належать книги Йова, Псалмів (Псалтир), приповістей Соломонових, книга Еклезіястова або Проповідника та Пісня над Піснями.

4. Книги пророцькі. Це: а) Книги великих пророків — Ісаї, Єремії, Плач Єремії та книга пророка Єзекіїля.

б) Книги малих пророків — Даниїла, Осії, Йола, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії.

У книгах Старого Завіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу, перших лю­дей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітній потоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він також вченая про месію.

Новий Завіт об'єднує 27 книг, священність та канонічність яких визнана всіма християнськими конфесі­ями і поділяються вони таким чином:

Чотири Євангелія - від Матвія (Матея), Марка, Луки та Івана (Йоана), в яких ідеться про непорочне зачаття, прихід Спасителя Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння;

Книга діянь святих Апостолів;

Послання Апостолів — 14 зних пов’язані з іменем святого апостола Павла та соборі послання апостолів Якова, два послання апостола Петра, три послання апостола Івана (Йоана) і одне послання апостола Юди;

Об'явлення святого Івана (Йоана) Богослова або Апокаліпсис. В иих описується небесне життя Ісуса Христа, шляхи поширення християнства, тлумачиться сутність християнського віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу.

Християнське богослов'я на основі змісту і спрямова­ності книг Нового Завіту поділяє їх на законоположні (Єван­гелія), історичні (Діяння апостолів), повчальні (Послання апостолів) та пророцькі (Апокаліпсис).

В укладенні канонічного списку Біблії велику роль зіграли такі християнські Богослови як Юстин Філософ (Мученик), Татіан, Іріней Ліонський, Тертуліан, Оріген, Климент Олександрійський, Євсевій Кесарійський. Офіційний список Канонічних книг Нового Завіту був затверджений Трульським собором у 662 році.

Біблія перекладена майже всіма мовами світу і її сумар­ний тираж найбільший у світі. При посиланні на Біб­лію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш. Напри­клад: Лк. 2, 5 (Євангеліє від Луки, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. У Ки­ївській Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася у перекладі старослов’янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськнми братами Кирилом та Мефодієм.

Попри те, що в Україні було розвинуте книгодрукуван­ня, Біблію переписували до XIX століття. Таких книг існує всього кілька тисяч. Серед найвідоміших - це Остромирове Євангеліє, а та­кож Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Муд­рого Анною в м. Реймс для вінчання з французьким коро­лем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Укра­їні було видано стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574), а «Острозьку Біблію» (1581) вважають її першим церковно-слов’янським перекладом.

Переклад Біблії українською мовою вперше був здійс­нений у другій половині XIX століття. Над перекладом Біблії працю­вали Маркіян Шашкевич, П. Морачевський. В 1903 році у Відні завдяки виданню Британського Біблійного Товариства з’явився повний переклад Біблії українською иовою, здійснений Пантелеймоном Кулішом, Іваном Нечуй-Левйцьким та Іваном Пулюєм. Протягом 1921-1940 років над повним перекладом Біблії працював Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р. завершив цю роботу, але вона була надрукована лише у 1962 році Об’єднаним Біблійним Товариством.

ПИТАННЯ 29. Хрест – святиня і символ християнства

Хрест — це знак Бога-сина — Ісуса Христа. Наявність хреста озна­чає, що даний храм чи річ присвячені Богові.

Хрест — найбільша християнська святиня, видиме свідоцтво нашого спокутування. Під час служби на свято Воздвиження Хреста Господнього Церква оспівує його численними похвалами: “Хрест - хранитель всієї Вселенної, окраса Церкви, царів держава, вірних утвердження, ангелів слава і демонів язва”. З перших століть християнства, всякий віруючий носить на грудях хрест, виконуючи завіт Спасителя: “Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться самого себе, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною” (Мк. 8, 34).

Хрест віруючі носять на собі. Натільний хрестик надягається кожному новохрещеному як щит віри і зброя від демонів. Згідно християнської віри, нічого так не боїться нечиста сила, як хреста. І ніщо так не радує бісів, як неблагочестиве, недбале поводження з хрестом, а також виставляння його напоказ.

Право носити хрест поверх одягу до XVIII століття мали тільки єпископи, пізніше - священики. Всякий, хто осмілювався бути схожим на них, скоював гріх св’ятотатства. Раніше про безбожників говорили: “Хреста на них нема”. На сучасних безбожниках розп'яття з'явилося, але навряд чи це добре.

Ті хрестики, що продаються в храмі, освячуються особливим чином.

Якщо віруючий купив натільний хрестик поза межами храму, його необхідно освятити. Для цього необхідно прийти в храм до початку богослужіння і попросити про це священика. Якщо богослужіння вже розпочалося, можно звернутись за допомогою до служителів храму, які допоможуть передати хрестик священику до вівтаря.

Існують канонічні форми хрестів: чотирьох-, шести- та восьмикінечні; з півкругом внизу та інші. Кожна лінія на хрестах має глибоке символічне значення. На обороті хрестиків за християнською традицією роблять напис: “Спаси і сохрани”.

Сучасні “кіоскові” хрести часто навіть не схожі на Голгофський. В деяких єпархіях (наприклад Кримській) архієреї забороняють приймати до освячення розп'яття, виготовлені поза церковними майстернями. В цьому є велике значення.

Віруючі християни стверджують, що навіть і освячений хрест не можна носити без благоговіння. Святиня, уживана без належної честі, поганиться і, замість допомоги від Бога накликає на того, що поганить хрест, Божий гнів. Хрест - це не медальйон, не дорогоцінна дрібничка, а дорогоцінна реліквія, св’ятиня.

Не існує правил щодо матеріалу для виготовлення хрестів. Тут прийнятні і прості, і дорогоцінні метали, бо для християнина не може бути нічого дорожче за хрест, а звідси і прагнення його прикрасити. Але, безумовно, дерев'яні або залізні чи алюмінієві хрестики ближче за суттю до Хреста Господнього. Також немає принципової різниці між ланцюжком і тесьмою. Важливо, щоб хрестик тримався міцно і не загубився.

Важлива роль у християнській вірі належить хресному знаменню. Часто, на жаль, доводиться бачити, що віруючі люди, які багато років ходять в церкву, хрестяться абсолютно неправильно. Один махає рукою навкруги себе, ніби мух відгонить; інший склав вірно пальці, але здається, що він не хреститься, а обсипає себе сіллю; третій — з розмаху забиває пальці в лоб, немов цвяхи. Найпоширеніша помилка — коли рука не дотягується до плечей, а опускається десь біля шиї.

Хресне знамення для віруючих християн — це видиме свідоцтво їх віри. Щоб дізнатись, віруючий християнин перед вами чи ні, треба просто попросити його перехреститися, а по тому, як він це зробить і чи зробить взагалі, все стане ясно. Згадаємо євангельське: “Хто вірний у найменшім, той і в великому вірний; а хто нечесний у найменшім, той і в великому нечесний”. (Лк. 16,10).

Яке ж хресне знамення буде правильним? Православна християнська церква вчить, що потрібно скласти докупи три перші пальці правої руки, що буде символізувати нероздільну єдність Святої Трійці. Два інших пальці — щільно пригнути до долоні, що символізує сходження Сина Божого з Неба на землю (два пальці — це символ подвійної природи Ісуса Хрста —Бога і людини).

Хреститись потрібно наступнтм чином. Спочатку складені пальці ставляться на чоло, для освячення розуму, потім на живіт, в сферу сонячного сплетіння — для освячення почуттів наших, після цього — на праве, а потім на ліве плече, освячуючи тілесні сили. Опустивши руку, зробити невеликий уклін. Не слід нижній кінець хресного знамення робити на грудях, тому що Хрест виходить переверненим і перетворюється на символ сатаністів.

Хресне знамення супроводжує віруючого всюди. Православні віруючі хрестяться встаючи з ліжка і лягаючи спати, входячи в храм і виходячи з нього, перед їжею та після їжі. Хрестне знамення освячує собою все і вся, і тому відображення його віруючим на собі спасає його від спокуси, зближує з Святою Церквою і Спасителем.

ПИТАННЯ 30. Християнський символ віри

Перші чітко визначені віросповідні формули християнської релігії зустрічаються вже в Новому Завіті, а зформулював їх Апостол Павло у своїх Посланнях (Рим. 10, 9; Кор. 12, 3; 15, 3-51). Змістом цих формул було передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Віросповідним для християн став Нікеє-Константинопольський символ віри, сформульований на перших двох Вселенських Соборах.

Символ віри складається з дванадцяти віросповідних формул:

1. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

2. Вірую в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного. Єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

3. Він для нас людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

4. Він розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований.

5. Він воскрес на третій день, за Писанням.

6. Він вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

7. Він знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

8. Вірую в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.

9. Вірую в єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву.

10. Визнаю одно хрещення та відпущення гріхів.

11. Чекаю Воскресіння мертвих.

12. Вірую в життя будучого віку. Амінь.

Символ віри є однією з найважливіших формул, які виголошуються під час християнських богослужінь. Визнання його є обов'язковим для всіх православних християн. Символ віри у тому вигляді, який був сформульований на Нікейському та Константинопольському Вселенських Соборах, визнається таким повністю тільки Святою Православною Церквою.

ПИТАННЯ 31. Заповіді Божі

Основою моральної доктрини Православ’я є біблійні моральні настанови, сформульовані ще у Старому Завіті у вигляді Закону або Заповідей Божих. Ці 10 заповідей — Декалог, за біблійним вченням, були дані пророкові Мойсею на горі Сінай.

1. “Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде в тебі інших богів передо Мною!

2. Не роби собі різьби і всякої подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі, ні того що попід землею, в водах. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього і четвертого покоління тих, хто ненавидить мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої.

3. Не прикликатимеш імені Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім’я марно.

4. Пам’ятай день суботній щоб святити його. Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день же сьомий – субота для Господа, Бога твого; не робитимеш ніякого діла сам, ані син твій, ані дочка твоя, ані раб твій, ані рабиня твоя; худоба твоя, ані чужинець, що перебуває в твоєму дворі. Бо шість днів творив Господь небо і землю й море, і все, що в них, а сьомого дня відпочив: тим і благословив Господь день суботній і освятив його.

5. Шануй свого батька і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!

10. Не жадай дому ближнього свого; не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього що ближнього твого.” (Вих. 20, 2-17).

Побудова Декалогу як морального кодексу свідчить про те, що центром людської моральності, її засадами має стати набожність — праведне Боговшанування та Богопоклоніння. Адже чільне місце тут насамперед посідають чотири настанови, що регулюють стосунки людини з Богом, ставлення людини до Бога.

Вшанування єдиного Бога, що зафіксоване саме у цих заповідях, згідно Біблійного вчення про нього, породжує цілу низку позитивних моральний якостей: віру в Бога, надію на нього, смирення, відсутність користолюбства та щедрість, шанобливе ставлення до оточуючих. Саме на таких якостях наголошується в наступних шести настановах Декалогу, де викладені моральні обов’язки людини щодо свого ближнього: вшановувати батьків, вважати священним здоров'я та життя кожної людини, поважати святість шлюбного союзу, не зазіхати на власність свого ближнього, бути щирим та правдивим щодо нього.

Дві головні заповіді любові

1. Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, душею твоєю і всіма думками твоїми.

2. Люби ближнього твого, як самого себе.

ПИТАННЯ 32. Заповіді Ісуса Христа (з Нагірної проповіді)

Ще одним джерелом православного морального вчення, сформульованим в Біблії, є Нагірна проповідь Ісуса Христа.

Десять заповідей Старозавітного Декалогу доповнені тут дев'ятьма заповідями блаженства.

1. 1. Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

2. Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.

2. 3. Блаженні засмучені, бо будуть утішені.

4. Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться.

5. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

9. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради мене. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами. (Мт. 5, 3-12)

Заповіді блаженства вже в позитивній, стверджувальній формі (на відміну від заперечувальних настанов стародавнього Декалогу) наголошують на необхідності культивування таких моральних чеснот, як: відмова від пихи та смиренність, здатність до визнання власної провини і каяття, шанобливість і лагідність, правдолюбство, милосердя, чистота думок та вчинків, миролюбство, мужність у відстоюванні правди і справедливості. Наявність цих якостей надає людині повноти духовного існування.

Крім заповідей блаженства. Нагірна проповідь містить у собі витлумачення та переосмислення найважливіших моральних настанов Старозавітного закону. З особливою чіткістю підкреслюється необхідність виконання заповідей “не вбивай” та “не чини перелюбу” і наголошується саме на внутрішньому, духовному вимірі моральної поведінки: не лише вчинки, але й наміри мають бути праведними. Так, засуджуються, не лише ті, хто вбиває або чинить перелюб, але й ті, в чиєму серці розпалюється гнів на ближнього, ті, хто не приборкує пристрастного бажання володіти чужою жінкою. (Мт 5:21-31)

Все це в християнській моральній доктрині позначається поняттям Любові. Мається на увазі органічне поєднання любові до Бога і любові до ближнього. За християнським вченням, уся сукупність старозавітних моральних настанов охоплюється саме цими двома заповідями.

Однак настанови старозавітного закону не скасовуються заповідями Любові, а підтримуються, підтверджуються, осмислюються ними. Саме вони містять справді моральне джерело для практичного виконання будь-яких конкретних настанов: “Люби Господа Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша і найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як самого себе. На ці дві заповіді весь закон і пророки спираються.” (Мт 22:37-40)

В Нагірній проповіді подане також головне правило практичної моралі: ”Все отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм - це ж боз акон і пророки” (Мт. 7, 12).

Таким чином, саме заповіді Любові є зафіксованим в Новому Завіті ядром християнської моральної доктрини.

ПИТАННЯ 33. Моральна доктрина Християнської Церкви

Плоди Духа Святого:

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Довготерпіння.

5. Благодать.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Смиренність.

9. Стриманість.

Сім проявів Духа Святого, якими духовно розквітає Церква Христова:

1. Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3. Дух сили (дар сили духовної, кріпості душі і сили волі).

4. Дух поради (дар духовного пастирства, наставництва).

5. Дух розуміння (співчуття душі до всього живого, доброго й святого).

6. Дух мудрості (вміння жити за заповідями Божи­ми).

7. Дух благочестя ( вміння бути чесним і праведним).

Дари Духа Святого не являються вродженими. Їх належить здобувати молитвою, ві­рою та добрими ділами.

Три головні християнські чесноти:

1. Віра.

2. Надія.

3. Любов.

Моральні чесноти

1. Мудрість.

2. Справедливість.

3. Мужність.

4.. Стриманість.

Головні добрі справи

1. Молитва.

2. Піст.

3. Милостиня.

Сім справ милосердя для душі

1. Грішника навернути.

2. Невігласа навчити.

3. У сумніві дати пораду.

4. Засмученого втішити.

5. Кривду терпеливо зносити.

6. Образу в серці прощати.

7. За живих і померлих молитись.

Сім справ милосердя для тіла

1. Голодного нагодувати.

2. Спрагненого напоїти.

3. Нагого зодягнути.

4. Подорожнього в оселі прийняти.

5. Недужому прислужити.

6. В’язня відвідати.

7. Померлого похоронити.

Дев’ять дарів Св’ятого Духа

1. Любов.

2. Радість.

3. Мир.

4. Терпимість.

5. Доброта.

6. Милосердя.

7. Віра.

8. Лагідність.

9. Поміркованість.

Десять заповідей Християнської Церкви для молоді

1. Будьте вірні Україні та її народові.

2. Поважайте батька й матір, будьте слухняні.

3. Живіть у злагоді з рідними й друзями.

4. Допомагайте немічним, старшим і меншим за себе.

5. Не будьте фальшиві й озлоблені.

6. З того, що сталося, зробіть висновки на майбутнє.

7. Втішайте засмучених і скривджених.

8. Не переїдайте, їжте в міру.

9. Будьте сумлінними.

10. Збагачуйтесь духовно.

Гріхи смертні з протилежними їм чеснотами:

1. Гординя — Смиренність.

2. Жадність — Щедрість.

3. Нечистота — Чистота.

4. Заздрість —Доброзичливість.

5. Нестриманість — Поміркованість.

6. Гиів — Лагідність.

7. Лінивство — Працелюбність.