Питання 11. Первісні вірування східних слов’ян

Релігійна міфологія східних слов'ян є складовою частиною індоєвропейської культури. Порівнюючи міфи, що належать цим культурам, В. В. Іванов, Ю. М. Канигін, М. В. Попович, М. І. Тол­стой, В. М. Топоров знайшли притаманні обом культурам мотиви.

Дослідники давньослов'янської релігійної міфології відстоюють думку про існування чотирьох рівнів міфології східних слов'ян.

Перший з них характеризується найбільш абстрактними божест­венними функціями богів. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлюючи його і з вогнем. Він фігурує під іменем Перуна — бога грому і блискавок. По­клонялися вони Хорсу — богу сонця; Сварогу — богу вогню; Велесу (Волосові) — богу достатку, опі­кунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогу — богу ві­трів.

Перун. У X ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим бога родючості, грому й блискав­ки, володаря неба Перуна. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У договорах з греками 945 й 971 pp. русичі клянуться Перуном як найголовнішим серед богів. У Києві на одному з пагорбів стояло його дерев'яне зображення (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями слов'ян, він їздив по небу на вогненній коліс­ниці, запряженій крилатими вогняними кіньми. На зиму він замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, недобрих людей. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святого Іллю, який їздить небом на вогняно­му возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискав­ками.

Сварог— бога неба, сонця, небесного вогню. Він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, ви­нахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя.

Хорс як бог Сонця належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. У «Слові про Ігорів похід» Хорс — бог Сонця зветься Великим.

Велес (Волос) — був одним з найважливіших слов’янських богів і вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опіку­ном купців, охоронцем череди на землі й пастухом небе­сних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. У «Слові про Ігорів похід» по­ета і співця Бояна названо Велесовим онуком: «Віщий Бояне, Велесов внуче». Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса не було, але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі.

Стрибог вважався богом вітру, покровителем пого­ди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибожі». У 980 р. князь Володи­мир поставив у Києві Стрибогів статую для поклоніння.

До другого рівня належали божества, що уособлювали сезонні господарські цикли і втілювали цілісність замкнених соціальних угруповань. До них відносились Род і Чур.

Третій рівень становлять персоніфіковані по­няття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо.

Чет­вертий рівень — це різні групи не індивідуалізованих істот —домовики, русалки, вії тощо.

Окрема група складається з ге­роїв міфологізованої історії східних слов'ян — це Кий, Щек, Хорів, Либідь, Аскольд, Дір та інші.

На думку М. С. Грушевського, ясними і веселими очима ди­вилися східні слов'яни на світ божий, вони не знали темних сил і су­ворих богів, що заважають щастю людей. Вони понад усе славили й шанували світло і тепло, що давало сонце, завдяки чому розквітала і буяла рослинність, і все життя природи

Не було у східних слов'ян храмів чи інших культових споруд і касти жреців, щоб служити богам. Кожен сам жертву або молився богам за себе і свою сім'ю. Молилися десь в тихому місці над во­дою, де людина найбільш глибоко відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли (статуї богів) були рідкі. мабуть, по більших тільки містах. До нас досягли слова молитви того часу: «Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер по достатку».

Щодо людського життя, то слов'яни вірили, що воно не закінчується зі смертю. Померлі, за їх уявами, продовжували жити далі і могли з'являтися між людьми, тому слід добрим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив після смерті. На могилах справляли поминки —пили, гуляли (це звалось «тризною»). Небіжчикам оста­вляли їжу на могилі або при домашніх обідах залишали їм страву.

Давні вірування східних слов’ян (праукраїнців) не встигли розвинутися в завершену повну систему, бо прийшло християнство. Але релігійно-міфологічна культура праукраїнців не зникла, а дійшла до наших днів у формі православно-язичницького синкретизму — поєднання, переплетіння язичництва і православ’я.

Як бачимо зі змісту двох останніх питань, первісні вірування були неоднорідними в процесі їх розвитку і використовувалися для послаблення морального тиску на життя людей в складних природних умовах. Поступово ці вірування стали використовуватись для зміцнення впливу родової верхівки — вождів і старійшин на рядових членів роду. Згодом складається інститут жреців — професійних слу­жителів культу, які стали керувати релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювати жертвопринесення на честь богів. Однак ранні релігії не могли перетворитися на до­вершену систему. На зміну їм прийшли етнічні та регіональні релігії.

ПИТАННЯ 12. Релігійні уявлення Стародавнього Сходу

Релігії стародавнього світу, як правило, були політеїстичними, тобто люди сповідували багатобожжя. У політеїзмі кожний бог виступав як, уособлення певного явища, властивого природі, суспільству або людській психіці, причому це уособлення значно більш високого порядку ніж у первісних народів.

У фантастичних образах божеств стародавнього Сходу знайшли відображення уявлення про те спільне, що характерне для великих груп однорідних предметів. Так, з уявлень про душу окремого дерева поступово формувались уявлення про духів окремих діб­ров, а потім уже склався образ бога лісу. Згодом відбувся процес персоніфікації божеств — вони набували власних імен та історій життя і діяльності.

У рабовласницьких державах Стародавнього Сходу (Єгипті, Шумері, Вавилоні, Ассирії, Ірані та ін.) релігія та жреці (служителів культів) займали чинне місце в житті людей і суспільства. Вони допомагали правителям утримувати в покорі різні ка­тегорії населення – вільних і рабів.

Жерці возносили молитви сонячним богам і водно­час будували обсерваторії, щоб спостерігати за Сонцем, обчис­лювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми та плели політичні інтриги. Вони викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметичних і геометричних розрахунків, створювали право та розвивали право­знавство й використовували закони для досягнення своєї мети.

Центром релігійного життя у Вавилоні були храми. Вавилонські хра­ми здебільшого нагадували східчасті вежі, які може й породили біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі. Ко­жен храм присвячувався конкретному богу — покровите­лю його. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства. Жреці виконували й певні, світські функції. Жрець, проживаючи на території храму, харчувався пожертву­ваннями (дарами для богів). Він мав право на власне майно.

Храм, як помешкання богів, був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари, там виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом будували ве­жу з трьома уступами, як уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворювали в послідовності небесних східців сім планетних сфер. Знизу вгору кольори її поверхні чер­гувалися у такому порядку: чорний — (Сатурн), темно-черво­ний – (Юпітер), світло-червоний – (Марс), золотий — (Сонце), біло жовтий — (Венера), синій — (Меркурій), сріблястий — (Місяць). У храмі вирішувалися важливіші питання економічного життя — збирання податків, зберігання товарів, торгівлі. Нерідко там вершилося судочинство, уладнувалися супе­речки між державою та населенням.

Характерною рисою релі­гій Стародавнього Сходу було обожнення монарха та монар­хічної влади. Образ могутнього земного володаря став наслідком уявлень про єдиного, всемогутнього, всюдисущого бога. Про авторитет богів свідчить хоча б те, що під час святкування Нового року цар повинен був ставати навколішки перед статуєю Бога Мардука, переконуючи його у власній безвинності й любо­ві до богів. В той же час жрець відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся.

У Стародавньому Єгипті верховними божествами були бог сонця Ра і бог-творець Пта, що створив світ богів і людей своїм божественним словом. Найвідомішими богами були Осіріс (бог, який помирав і воскресав, символізуючи цикли розлиття Нілу), Ісіда, Гор, Амон, Атон та ін. Поряд з культом богів існував також культ тварин: лева, дикого бика, крокодила, кішки. Особливо вшановувався священний жук-скарабей.

За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджалися боги. У кінці життя людину чекав перехід у загробне царство, але попередньо вона мала постати перед Страш­ним судом, де боги тримали у руках сувій із записом добрих і злих вчинків людини, котрій надавалось право на самозахист.

Єгипетські жреці вважалися учнями бога мудрості та знань, пер­шого філософа Єгипту Тота, який тільки їм відкривав свої знання, володіли великою власністю. Був час, коли ж­реці навіть не підлягали владі фараонів, а їх посада успадковувалася.

Богам приносили численні жертви. На їх честь будува­ли величезні храми, а наймогутніших із них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьком правителя. Буду­чи керівниками адміністративних одиниць єгипетських земель і служителями храмів, жреці зосе­редили у своїх руках важливіші важелі управління державою. Вони здійснювали релігійні ритуали під час свят і дні, пов'язані з подіями в житті фараонів. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмі­нували храми, організовували пишні церемонії з музикою, піснями, танцями. Найвеличнішим святом було вшану­вання Осіріса, яке звершувала процесія з розігруванням ритуалу його смерті та воскресіння. В здійсненні ритуалів брали участь багато людей.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим. Храми нагадували світ, близь­кий богові. Стеля храму мала вигляд усіяного зорями неба, на стінах було зображено пишні дерева та кущі або вірую­чих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Єгиптяни намагалися у своїх виробах втілювати пев­ну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва і таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Найсвященнішим місцем в храмі вважався золотий горизонт з піднімавшимся над ним богом сонця..

Релігійні вірування пропагували ідею перетворення тлінного земного життя на вічність. Виходячи з цього, піраміди та храми будували з металів або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважалося фраг­ментом потойбічного, а піраміди - сходинками, які повинні були вести фараонів на небо. У Стародавньому Єгипті, як і в багатьох інших стародавніх краї­нах, спостерігався феномен етноцентризму (у давньоєгипетській мові навіть слово «люди» означало тільки єгиптяни) та обожню­вання верховного владики – фараона.

На схід від Єгипту, в межиріччі Тигру та Євфрату, виникло кілька державних утворень: Шумер, Ассірія та ін. Міфологію Дворіччя становлять космогонічні сюжети про створення Землі та її мешканців, легенду про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим. Дізнавшись, що на раді бо­гiв вирішено влаш­тувати потоп для покарання за гріхи жителів легендарно­го міста Сурупак, Утнапиштим будує ковчег, завантажує його всіляким скарбом, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з своєю родиною замикається в ньому.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди заги­нули. Після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Ут­напиштим, відкривши люк ковчега, випустив спочатку го­луба, потім ластівку. Однак вони повернулися назад тому що їм ніде було сісти. Посланий після них ворон не повернувся. Тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де зупинився ковчег, Утнапиштим здійснив жерт­воприношення. Боги, вдихаючи приємний запах, кружляють у танці. Побачивши, що, одна родина врятувалася, (були покарані тільки грішники), боги благословляють Утнапиштима і його дружину, даруючи їм безсмертя. Як бачимо, фрагменти шумерсь­кої легенди нагадують біблійну оповідь про Ноя.

У месопотамській релігії зародилося уявлення про грі­ховність людини, яка час від часу страждає за свої гріхи. Через це молитви і жертвоприношення богам вважалися спокутою гріхів. Як спокутування гріхів практику­валися іюдські жертви. На новий рік, наприклад, цар пе­редавав свій трон на п' ять днів ,комусь із простих людей, кого під час святкової церемонії вбивали, вважаючи, що його кров очистить від гріхів всю країну. У месопотамській релігії значне місце відведено проблемі долі та безсмертя людини.

Помітну роль відігравали і віра в духів. В уяві ста­родавнього жителя Дворіччя світ був заселений духами, добрими та злими, і могутніми божествами, що керують усіма явищами природи. Кожен рід, община, місто мали своїх богів­-покровителів, яких іноді вважали предками цих родів і общин. Кожна людина мала своїх духів-охоронців (шеду і ламассу) і покровителів (бога і богиню), але їі життю загрожували злі демони життя і різні демони хворо­би та смерті. Доля людини була записана богами клинописом у «таблиці доль».

Потойбічне життя віді­грає незначну роль. В годину смерті за людиною приходило особливе божество Haмтар, яке викрадало людину і вона була прире­чена на жалюгідне існування. у вічній темряві підземного міста, де владарюють бог Нергал та богиня Ерешкігаль. Підземне царство мертвих уявлялось великим містом із величезним палацом, сім стін якого оточували велику в'язни­цю, звідки не було вороття. Тільки інколи дух померлої лю­дини (за згодою бога або внаслідок втечі) міг повернутися у світ земний, щоб лякати людей, які не піклува­лися про нього.

Долі людей після смерті не були однаковими: ща­сливі у тих, хто славетно загинув у бою і був з честю похо­ваний і не щасливі у недобрих людей. Добре почував себе також померлий, про якого піклувались спадкоємці та родичі.

Таким чином можна зробити висновок, що релігійні системи Стародавнього Сходу не були тотальними і не монополізували духовного життя, а їх релігійні уявлення вплинули на античний світ та християнство.

ПИТАННЯ 13. Релігії Стародавніх Греції і Риму

Давньогрецька релігія була класичним взірцем багатобожжя. Виховані на суворому дотриманні законів і моральних норм, греки сумлінно ставилися до релігійного культу.

Верховним божеством древньогрецького пантеону вважався володар неба Зевс. Його брат Посейдон був повелителем морів, ін­ший брат Аїд був повелителем підземного царства, дружина Зевса — Гера була покровителькою шлюбу, Афродіта — богинею кохання і краси, Арес — богом війни, Афіна — богинею мудрос­ті, Аполон — богом Сонця і покровителем мистецтва, Артеміда — ­богинею Місяця і покровителькою мисливства, Гермес — покро­вителем стад, пасовищ та торгівлі, Діоніс —богом виноградарс­тва, виноробства та невгамовних веселощів тощо.

Релігійні уявлення стародавніх греків будувались за зразком їх власного життя. Спосіб життя богів мало чим відрізнявся від людського. Головна відмінність небожителів полягала в їх безсмерті та надприродній могутності. Доля людей, їх життя і смерть повністю перебували в руках тих чи інших богів. Від волі або примхи богів залежали також могутність або заги­бель народів та держав. Тому на честь окремих богів будувались розкішні храми, прикрашені їх статуями з золотим або срібним оздобленням. Небесним володарям робились жертвоприношення.

Міфологія давніх греків відображала їх уявлення про потойбічний світ, долю людини після смерті. Вони вважа­ли, що душа після смерті перебуває в підземному царстві Аїді. Світ живих та Аїд відгороджує річка Стікс, через яку душі людей перевозив човняр Ха­рон. Через Аїд протікала річка Лета, яка спричиняла за­буття земного життя, а вхід до Аїду охороняв трьохголо­вий пес з хвостом гадюки Кербер (Цербер).

Уявлення про загробний світ і похмуре підземне царство Аї­да відображало структуру суспільства. Душі царів та героїв посідали високе становище і в пеклі. Раби та бідняки злидарюва­ли на тому світі, як і в житті. Проте, в цілому, загробне царство давньогрецька релігія змальовувала в суворих, похмурих тонах.

Ідею безсмертя людської душі уособлював і культ Діо­ніса. З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-­філософська течія — орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей — син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вкусив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спу­стився у підземне царство і грою на кіфарі та співом за­чарував Кербера і дружину Аїда Персефону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи, її, він не мав права озиратися назад. Однак, піддавшись цікавості, Орфей озирнувся і втратив Евридику. Так він здобув знан­ня про душу і розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — темницею душі. Після звільнення душі з мертвого тіла, вона продовжує існувати.

Верховний бог стародавніх греків — Зевс, був першим се­ред рівних. Така ієрархія відображала особливості історичного розвитку Стародавньої Греції, де існували самостійні міста-поліси Афіни, Спарта, Фіви та ін.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. То­му так багато богів покровительствували різним видам діяльності. Артеміда була відповідальною за полювання, Пан - за скотарство і природу, Деметра за зем­леробство, Діоніс за виноградарство. Мистецька творчість теж мала свого покровителя - Аполлона.

Тісно пов'язаними з релігією були спортивні ігри, го­ловними серед них були Олімпійські. Перші Олімпійські ігри відбулися в 776 р. до н.е. на честь верховного бога Зевса, який жив на Олімпі. Вони прославляли фізичну досконалість людини, заохочували гармонію фізичного і духовного розвитку, який потрібен був аристократії для утвердження власної соціальної значущості.

Релігія Стародавнього Риму значною мірою живилася надбан­нями давньогрецької міфології. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій стали римсь­кими Церерою, Лібером, Прозерпіною, Гермесом.

На початку ІІ ст. до н.е. остаточно сформувався культ 12 головних римських богів: Юпітера, Юнони, Нептуна, Мінерви, Марса, Венери, Аполлона та інших. Всі вони мали відповідних богів у грецькому пантеоні. На центральному місці Риму — Форумі, де відбувалися збори громадян і всі державні події, були встановлені ста­туї богів.

Римляни поклонялися Юпітеру — богу неба і світла, во­лодарю і творцю перемоги; Юноні — дружині Юпітера, богині rшлю­бу, материнсттва, жінок; Мінерві — богині родючості, покровительці мирної праці й ремесел; Марсу — богу війни та іншим богам

Для римлян було важливе не так духовне злиття з божеством, як точне дотримання зовнішніх ознак обрядо­вості. Порядок у храмах, правильність ритуалів та іншихцеремоній постійно контролювали жреці. Важливим чин­ником внутрідержавного життя вважалися релігійні свя­та, невід'ємними елементами яких були сценічні вистави, урочисті процесії.

Римські імператори ставилися до богів, як до рівних собі. Коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він вигукнув, що і всупереч Нептуну здобуде перемогу, а на найближчих свят­куваннях вилучив з урочистої процесії статую цього бо­га.

Давньоримська релігія безвідмовно обслуговувала інтереси влади. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада поширювалася на всі релігійні спра­ви.

Поширеними були в Римській імперії східні культи, які обіцяли потойбічне щасливе життя, про що мовчала римська міфологія. Неабияку популярність мали астрологія, магія, ворожін­ня.

Імператорська влада, намагаючись зберегти політеїс­тичну релігію, де їй відводилося чільне місце, протистояла впливові східних культів. Але природний процес релігій­ного взаємовпливу зупинити було неможливо.

Серед східних, культів, що проникали в Римську імпе­рію, була і нова релігія, якій належало велике майбутнє, — християнство. Цей про це був дуже складним. Християнство то дозволяли, то забороняли, піддаючи його прихильників гонінням. Велику роль у його поширенні й утверджен­ні відіграв, апостол Павло. У 313 році було видано указ про рівність християнства з усіма іншим релігія­ми, а у 324 році християнство було проголошено державною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння на стародавню римську релігію — руйнували храми, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію об'явили язичництвом, а під гаслом боротьби з язичництвом ни­щили античну культуру.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що давньогрецька і давньоримська релігії, як і вся культура античності, залишили глибокий слід в історії світової цивіліза­ції, який помітний і сьогодні. Антична міфологія, якій було властиве раціональне ми­слення, перебувала у певних зв'язках із філософією та на­укою взагалі. Це стало передумовою оригінального поєд­нання космогонічних і теологічних уявлень, які наклали свій відбиток на всю подальшу історію розвитку людства.

ПИТАННЯ 14. Зороастризм — етнічна релігія стародавніх народів Ірану

У першій половині ІІ тисячоліття до н. е. починається роз­селення арійців на території Малої, Середньої і Півден­ної Азії та Індостану. Це прискорило розвиток давньоіранської і дав­ньоіндійської цивілізацій і виникнення та формування двох етнічних релігій ­зороастризму (парсизму) та індуїзму.

Зороастризм — це релігія народів, яка виникла на території Стародавнього Ірану (Персії, Середньої Азії і Азербайджану) в VП-УІ ст. до н. е. і засновником якої вважається пророк Заратустра (Заратустра).

3аратуштра походив з ро­дини священнослужителів. З семи років він вивчав давню релігійну традицію. У тридцятирічному віці отримав Одкровення під час набирання води для виготовлення свя­щенного напою — хауми. Облитий потоком чистої води в ранковому повітрі він побачив сяючого бога Благої Думки, який привів його до Ахурамазди, який передав йому своє вчення — бути чистим душею, правдивим словом і думками та не бути користолюбивим. За проповіді цього вчення серед людей Заратустра був визнаний пророком.

Зороастризм ще називають маздаїзмом від імені головного бога Ахурамазди. Він був першою релігією, вчення якої було одержане пророком від єдиного Бога.

Формувався зороастризм в умовах жорсткої бороть­би племен східного Ірану і був покликаний ідеологічно обґрунтувати перехід від кочового способу життя до земле­робства осілого скотарства через політичне об’єднання розрізнених племен у єдину державу. Для цього була потрібна мо­нотеїстична релігія.

Священною книгою зороастризму є Авеста. Вона створювалася в різних місцевостях Ірану у продовж багатьох віків і остаточно оформилась у І тис. до н.е.

Основною ідеєю змісту Авести є неприми­ренна боротьба світлого (його уособлює добрий Бог Ахурамазда) і темного (його уособлює злий бог Анхра- Майнью) начал. Вони визнані рівноправними творцями світу. Між ними точиться запе­кла боротьба, в яку втягнуті й люди. Згідно з Авестою добрий Бог не відповідає за зло світу, оскільки воно породжене незалежною від нього силою.

Авеста структурно складається з чотирьох частин. Перша частина розповідає про створення світу і історію людства.

Друга частина описує порядок здійснення релігійних, церемоній. В Третя частина містить тексти молитов звер­нених до богів. Четверта частина містить роз'яснення способів захис­ту від злих духів, формули проклять. Змістом п'ятої частини є судження про природу речей, кінець світу, прихід й утвердження вічного добра на Землі.

Коли зороастризм став державною релігією могутніх імперій, культ став особливо складним і пишним. Було спорудже­но величні храми з вівтарями, зорієнтованими на південь.

Основу релігійного морального вчення зороастризму становить тріада: добрі помисли, добрі(правдиві) слова і добрі вчинки. Справжній віруючий не може бути пасивним, безвідповідальним та бездіяльним. Зороастризм не визнає чернецтва, пустельництва, аскетизму і визнає їх як перемогу сил зла над людським духом.

Обов'язковим елементом зороастрійського культу є богослужіння і мо­литви. Під час богослужін­ь відбувається символічне жертвопринесення. Богам при­носять у жертву сік особливої росли­ни, а також прісний корж і фрукти. Жертовну їжу мають право готувати лише жреці з принесе­них віруючими продуктів. Частину її спалюють на вогні з особливими церемоніями, а іншу поживають жреці та віруючі. Під час цієї церемонії священики читають Авесту.

Зороастрійці носять спеціальні елементи одягу, які свід­чать про приналежність до цієї віри натільну сорочку, розпи­сану зірками з невеликим гаманцем біля комірця на знак того, що віруючий все життя мусить збирати добрі думки, слова і справи.

Зороастрійський культ передбачає багатосвят, але особливо урочистим є святкування Нового року, яке від­бувається в день весняного рівнодення.

Зороастризм, нечисленні послідовники якого живуть і нині в Ірані, свого часу вплинув на формування іудаїзму, християнства та деяких єретичних вчень християнської доби. Він також існує у формі парсизму — релігії іранських зороастрійців, які, переселившись в Індію і збе­регли там вимоги зороастрійського культу.

ПИТАННЯ 15. Індуїзм

Індуїзм — це не просто релігія, це складна система світосприйняття. Вона вклю­чає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компо­ненти, що тісно переплетені між собою.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охоп­леним релігією. Немає поділу на матеріальний і ду­ховний світи. Немає нічого нічого, крім релігії, поза релі­гією, без релігії.

Індуїзм для індуса — це відчуття себе частиною Кос­мосу, слідування його вселенським законам. Індуїзм — це спосіб життя, а спосіб життя — це індуїзм. Нічого подібного в інших релігіях не існує. Віровченню індуїзму не притаманне не сприйняття іншої віри. але індуїстом не можна стати за власним бажанням, або внаслідок збігу обставин. Індуїстом мо­жна лише народитися.

З середини І тис. В Індії почалося відновлення традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців. Буддизм майже зник на цих теренах. Тепер лише кожен сотий ме­шканець Індії вважає себе буддистом.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої причини. Буддизм. виступав проти кастового по­ділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологіч­ного утвердження соціальних порядків. Але традиційно кон­сервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм обгpунтовував кастовий по­діл, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того, ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зо­рієнтованість на всіх людей, а не тільки на вищі касти, тощо.

Індуїзм демократизував культ, запровадив­ши його публічне відправлення, масові церемонії та обря­ди. Індуїстське духовенство не шкодувало коштів на будів­ництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконописання та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розши­рив.пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування. Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії.

Віровчення індуїзму склалося внаслідок еволюції ідей ведизму та брахманізму і остаточно оформилося в середині І тис. до н. е. Назва ж з'явилась у УІІІ ст. н. е., коли в Індії поширився іслам. «Індусами», «гінду» стали називати тих, хто його не прийняв. До індуїстського канону входить кілька груп текстів: Веди — гімни богам (Рігвeдa, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); Упанішади — філософські тлумачення Вед; Махабхарата і Рамаяна — епічні, поеми, героями яких є боги, люди та напівлегендарні аватари (земні втілення богів) — Рама і Крішна.

Особливе місце, посідає Бхагавадгіта — один із розділів Махабхарати, яка в індуїзмі набула значення «п'ятої веди». У цій невеликій за обсягом поемі розповідається про битву на полі Куру двох родів нащадків Бхарати. У центрі сюжету — розмова напередодні битви Арджуни, який очолював військо пандавів, та Крішни, його колісничного. Арджуна, побачивши серед ворожого війська кауравів своїх родичів, опиняється перед важким вибором: або вбивати родичів, або ухилитися від битви. Крішна, аватар бо­га Вішну, радить Арджуні виконати до кінця дхарму (обов'язок) кшатрія (воїна) і перемогти на полі бою. Поняття «вбивство» не існує, бо душа вічна, а відповідальність людини лежить лише в межах її дхарми.

Далі Крішна розповідає Арджуні про місце людини у все­світі, про її божественну або асуричну (демонічну) долю, про шляхи до єдності з Брахманом (Абсолютом). Різні напрямки індуїзму розуміють Абсолют по різному. Найбільш поширеною є концепція Тримурті — трьох богів-іпостасей Брахмана, що відображають три основні його функції: творчу — (Брахма), охоронну — (Вішну) та руйнівну — (Шіва).

У тексті Гіти ми знаходимо також концепцію реінкарнації — перевтілення живих істот згідно із законом відплати (карма), а також вчення про вічність душі, яка перебуваючи в сансарі (колесі пе­ревтілень), має звільнитися від ілюзорності (майя) і досягти спа­сіння (мокша), яке розумілося як результат самопізнання люди­ни, усвідомлення нею своєї божественнї сутності.

Світ і людина утворені єдністю пуруші та пракриті — чоловічого (свідомого) та жіночого (матеріального) начал.

Самопізнан­ня людини — це усвідомлення нею в собі цих сил, і, передусім, трьох гун (якостей) пракриті, чорної, червоної та білої «ниток» матеріальної природи світу — тамаса, раджаса та сатви. Тамас — це якість інерції та невігластва тобто несвідоме. Раджас — якість зусилля та активності, пристрасть і бажання. Сатва — якість дії світла, сила гармонії, врівноваженості, ща­стя та знання тобто це результат дії свідомості.

Гіта пропонує людині не тільки подолати в собі якості двох нижчих гун, а й піднятися над усіма гунами, звільнитися від матеріального, щоправда, не відмовляючись від земних справ. Той, хто пізнає, не уникає ані приємних, ані неприємних дій.

Така поведінка дії становила основу карма-марга (шляху дій), що поряд із джняна-марга (шляхом знань) та бхакті-марга (шляхом від­даності) були основними шляхами досягнення єдності Атмана та Брахмана— тобто індивідуального та об'єктивного начал світу.

Іноді європейцями карма-марга розумілася як різновид йоги (поєднання з божест­венним). Нам більш відома хатха-йога, або класична йога Патанджалі, яка використовувала фізичні та дихальні вправи для пробудження енергії Кундаліні-Шакті. Ця енергія у вигляді змії, яка згорнувшись у три з половиною кільця, спить у нижній чакрі (тонко енергетичному центрі) хребта. Завдяки тривалому трену­ванню за системою йоги, вона пробуджується і, піднімаючись хребтом до сахасрари — центру свідомості, відкриває й інші чак­ри в тілі людини, наділяючи її надприродними властивостями — сидхами.

Але самі сидхи ніколи не були метою йоги. Вчителі (гуру) завжди застерігали від зосередження уваги саме на них, бо ці здіб­ності вважалися лише супутніми факторами на шляху до повного поєднання з Брахманом.

Будь-який спосіб самовдосконалення передбачав багаторічну підготовку і поступовість етапів релігійного посвячення людини. Учителі вели учня до усвідомлення божественності світу через розуміння виявлення божественних якостей у конкретних речах і людях.

Віровчення індуїзму базується на концепції пе­реселення (перевтілення) людської душі й доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — Атман, весь час хоче з'єднатися з Брахмою — світовою душею. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини ­в поєднанні, в злитті цих душ. Існує три шляхи цього злиття: добрі справи, лю­бов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо до­тримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманське вчення про пересе­лення душ. Після смерті людини її душа переселяється в тіло новонародженого, а остаточною метою перевтілень, їх повне зупинення (мокша) — це злиття душі людини (Атмана) з світовою душею — Брахмою.

Належність людини до певної касти зумовлена пове­дінкою у попередньому житті — наскільки вона дотри­мувалася дхарми — закону своєї касти. Після смерті людини діє карма (закон відплати), яка визначає куди перевтілиться душа: в тіло людини вищої чи нижчої касти, або в тіло тварини чи в якусь річ. Оскіль­ки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще вті­лення його душі в майбутньому.

Щодо створення світу, то індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них насіння, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам на­родився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'явилися і зародки всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвіч­ного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми пра­вителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, що дало підставу для оформлення двох головних напря­мів у індуїзмі — вiшнуїзму та шиваїзму.

В індуїзмі відсутні цер­ковна організація та церковна ієрархія. Будучи цілісним вченням, він допускає відмінності в тлумаченні багатьох аспектів релігійного життя.

У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На кожний випадок жит­тя передбачено відповідний обряд, який має бути викона­ний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об'єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму в єди­ну цивілізацію.

Індуїстські хра­ми здебільшого примітивні, часто – простий будиночок. Культ, ритуали жерт­вопринесень та молитви теж дуже прості. До них звер­таються тільки при потребі. Урочистими бувають богослу­жіння тільки тоді, коли у жертву приносять тварину, м'ясо якої з'їдають учасники жертвоприношень.

У храмах здійснюють обряди, які пов' язані з на­родженням дітей, укладанням шлюбів, похованнями. Індуїстські традиції вимагають великої пишності і в них беруть участь багато людей. Організацію культової діяльності здійснюють жреці, чий авторитет зберігся і в наш час.

Перевтілення душі покійного багато в чому залежать і від поховальних обря­дів. Найдостойніший з них — спалювання тіла небіжчи­ка на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу поховального вогнища. Малопоширеним є по­ховання в землю.

Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівчатка стають жінками у 8-9 років, що веде за собою раннє материнство. Заборона на повторний шлюб вдовам прирікає на довічну безшлюбність досить велику кількість жінок.

Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбува­ється у великих храмах. Там обов'язково повинні знаходитись скульптури Ві­шни або Шиви. До загальноіндуїстських свят відносяться тільки два щорічних свята: весни — холі та осені — дівалі.

Індуїзм відкритий для всіх релігій, а його віруючі можуть молитися у будь-якому xpaмi, разом з ві­руючим іншої релігії. Ця релігія заклала традиції філософської думки Індії, гли­боко вплинула на мислення людей, зробила вагомий внесок у розвиток філософської культури людства. Зараз індуїзм сповідує понад 80% населення Індії. Він також поширений у Непалі, Бангладеш, Шрі-Ланці та інших країнах Південної Азії.

Таким чином, індуїзм — це явище значно ширше, ніж релігія. Це оригінальний комплекс віровчення і культ і, одночасно, — широкий філософський погляд на життя і специфічний спосіб життя, що глибоко увійшов у суспільні відносини та побут.

ПИТАННЯ 16. Джайнізм і сикхізм

Джайнізм — це одна з релігій Індії, що виникла в VІ ст. до н.е. тобто майже одночасно з буддизмом. Засновником її був був Вардхамана Махавіра (599-487 до н. е.). В 42-річному віці він отримав ім'я Джайн (переможець— той, хто подо­лав карму і усунув перешкоди зі шляху до спасіння). Його послідовників стали називати джайнами.

На відміну від індуїзму, джайнізм не визнає авторитету Вед, заперечує існування світової душі — творця Всесвіту (Брахми), засуджує варновий (кастовий) устрій суспільства. Він проголошує мету спасіння індивідуальної душі — досягнення нею нірвани ( нірвана не зникнення душі, а її вічне блаженство).

У джайнізмі існує п'ять основних заповідей: не чинити зла живим істотам (звідси вегетаріанство джайнів), не казати неправди, не красти, бути байдужим до земних радощів (будь аскетом), не чини перелюбу.

Священні книги джайнізму містять повчання його засновника — Махавіри і його послідовників. Душа може досягнути нірвани за допомогою правильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм, заохочує пустельництво. Культ у джайнізмі значно спрощений культ. Під час молитовних зібрань відбуваються читання священних текстів. Релігійні ритуали прості і віруючі беруть в них участь оголеними.

Предметом поклоніння є статуї засновників віри — оголених чоловіків обтягнуті прозорими тканинами і прикрашені коштовним камінням. Віруючі приносять їм пожертвування плодами, овочами, квітами і солодощами, а жреці щодня обливають їх молоком чи ароматичними водами.

Сикхізм — це етнонаціональна релігія, яку сповідують майже 10 млн. населення Індії. Основна маса сикхів проживає у штаті Пенджаб. Ре­лігію заснував у ХУІ ст. в Північно-Західній Індії уродженець штату Пенджаб гуру Нанак (1469-1539). Релігійне вчення базується на принципі монотеїзму. Бог виявляє себе у всьому сущому, він єдиний для всіх. Сикхі визнають всіх людей рівними перед Богом. Окрім Бога, сикхи вшановують 9 гуру — духовних наставників на чолі з Нанаком. Віровчення сикxiв викладене у священній книзі «Адігрантх», оригінал якої зберігається у головному культовому храмі — Золотому храмі в мю Пенджаб.

Сикхи повинні носити довге волосся — ніколи не стригтися і не голитися, носити залізний браслет на руці, мати при собі кинджал із криці, гребінь і носити короткі штани. Сикхам дозволяється споживати м'ясо і заборонено палити тютюн.

Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв’язки. Всі члени общини сплачують обов’язків внесок в общинну касу, який використовується для взаємодопомоги. Кожен сикх при прийнятті в релігійну общину отримує звання «сингх», що означає «лев». Серед сикхів багато військових і вони хоробрі та умілі воїни.

ПИТАННЯ 17. Конфуціанство

У стародавньому Китаї, як і в інших культурах існували релігійні міфи про виникнення світу. На початку Світ нагадував величезне куряче яйце, в якому па­нував хаос, розповідає давня китайська легенда. У цьому яйці зародився прабатько всіх людей — Пань-гу з тілом змії і головою дракона. Якось він розбив скорлупу, і легкі часточки (Янь), що наповнювали її піднялися вгору і створили небо, а важкі (Інь) до низу і стали Землею. Небо, Земля і Людина — три головні сили світу. Людина своєю творчістю поєднує Небо і Землю, а в самій людині, як і у Всесвіті, взаємодіють начала Інь та Янь — жіноче й чоловіче, темне і світле, внутрішнє й зовнiшнє, пасивне та активне, холодне та гаряче, вологе й сухе, парне и непарне.­

Співвідношення Iнь та Янь стали основною темою книги «І Цзін» — класичної «Книги змін» (близько Х ст. до н. е.), на яку спиралися дві головні китайські релігійно-філософські системи: даосизм і конфуціанство. Конфуціанство бачило в ній початок певної впорядкованості світу й Піднебесної.

Конфуцій (латинізоване ім'я Кун Фуцзи (551-479 до н.е.) почав свою діяльність вчителя на двадцять другому році життя. Деякий час він знаходився на державній службі, але останні тринадцять років він передавав свої знання учням, яких у нього було більше трьохсот. Говорячи про сутність свого вчення, він стверджував, що не створював нової релігії, а лише вчив дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім'ї та державі.

І справді, конфуціанство взагалі більше схоже не на релігію, а

нa етико-політичне вчення. У ньомy немає духів, від початку воно негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним.

Oкpiм найдавніших текстів, що їх упорядковував сам Kyн Фуцзи, до канону конфуціанства входить «Лунь-юй», («Бесіди та судження») — записи розмов з Конфуцієм, зібрані його учнями.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип, справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державнійслужбі, вона повинна намагатися бути достойною нього. Для цього потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі, згідно Конфуцію, є любов, яка зобов'язує до взаємоповаги вдома, старанності на роботі, правдивості у стосунках з оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади і батьків. Сім'ю Конфуцій вважав основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як чинить батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вважав найвищими інтересами людини. ­

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток цього положення він запропонував концепцію серединного шляху, тобто уникнення крайнощі в думках і вчинках.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуман­ність — жень. Для впорядкованості суспільства, бездоганності дій дер­жави потрібно послідовно впроваджувати концепцію цзюнь-цзи — ідеальної шляхетної людини,яка наділена рисами: сяо — повага до батьків; ті — повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжунь — вірність, відданість; шу — прощення; лі — добро­чесність; чжі — знання, освіченість; юнь — хоробрість; гунь — шаноб­ливість; куань — великодушність; сінь —вірність; мінь — кмітливість; чунь — доброта. Ці моральні риси роблять людину шляхетною, оскільки в них закладені принципи загально­людської моралі. Це забезпечило конфуціанству стабільний авторитет протягом двох з половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адре­сувалося державним службовцям, але згодом міцно вкорени­лось у свідомість китайського суспільства, зумовило спо­сіб мислення китайців. У його лоні сформувалося до вось­ми шкіл. Найвідомішими продовжувачами ідей Конфуція були Мен-цзи (ІV-ІІІ ст. до н. е.) та Сюнь-цзи (Ш ст. до н. е.). У Х ст. виникло неоконфуціанство, ідеї якого вплинули і на релігійні системи Кореї та Японії.

У сучасному Китаї і досі шанують більшість положень конфуціанства.

ПИТАННЯ 18. Синтоїзм

Синтоїзм — це традиційна релігія японців, яка нині співіснує в Японії з буддизмом, конфуціанством та християнством. Синто (букв. — шлях богів) бере початок у УІ-УІІІ ст. н. е.

у центрі культу — Аматерасу, сонячна богиня, ім'я якої означає «та, що освітлює небо». Від неї починали свій родовід японські імператори. Важливою особливістю синтоїзму є специ­фічний культ предків (боги камі), яких треба вшановувати не тільки з поваги та вдячності, а й через побоювання, щоб вони не нароби­ли лиха нащадкам. Камі — тільки японські боги, в них вірять тільки японці.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних (силь­них, добрих) поважають, інших (кволих, злих) зневажають. Уявляють їх людьми, звірами, птахами, горами, ріками, тра­вами, деревами. Усе незвичне викликає благоговіння і страх. Усе це — камі, наділене надприродною силою.

Синтоїстський храм має дві обов'язкові час­тини: — святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество і залу для тих, хто прийшов помолитися. Будівлі споруджу­ють у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, але бувають зображення тварин — лисиць, мавп, оленів, тигрів та іншіх, в яких втілені божества. Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах віруючих. Перед ними теж читають молитви, мета яких — викликати задоволен­ня конкретних камі, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість. принагідно висловити їм своє

Щоб мати духовний сан (стати каннусі), потрібно закінчити відповідний на­вчальний заклад, отримати один з чотирьох ступенів осві­ти. Жінки теж можуть стати каннусі, але це трапляється дуже рідко. У храмі каннусі носить біле кімоно, білу спідницю та чорну шапочку. Поза храмом ­— одяг звичайний.

З синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця — народження дітей, початок їх навчання та повноліття, за­ручини, укладання шлюбів, спорудження будинків тощо. У всіх цих випадках дбають про камі й духів предків. Синтоїст­ські вірування глибоко проникли в життя і побут японців, але це не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддизму та християнства.­

Тривале співіснування синтоїзму передусім із буддизмом при­вело до розподілу функцій цих релігій у житті японського суспільства. Домашні обряди, а також ті, що пов'язані з на­родженням дитини і шлюбом — це сфера синтоїзму, а поховальний культ ­— це сфера буддизму.

ПИТАННЯ 19. Іудаїзм

Іудаїзм – одна із найдавніших етнонаціональних релігій, яка започаткувала ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту, поширена здебільшого серед євреїв.

У давнину євреями (з давньоєврейської «Ібрім» - ті, що походять із-за Єфрату) називалася група західносемітських племен хапіру, які у ІІІ тисячолітті до н.е. перекочували з Аравійського півострова в Палестину (землю Ханаанську) . Серед інших народів, які з часом прийняли іудаїзм, слід назвати тюркський народ хозарів, ефіопські племена фалаша та ін.

3гідно Біблії, в 2085 р. до н. е. відбулася зустріч прабатька євреїв Авраама з Богом Ягве, який оголосив цьому праведному чала віку, що його нащадки будуть богораними серед вcix інших народів світу. Після цієї події Авраам переселився з Месопотамії до Ханаану. Онук Авраама — Яків разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями перебрались у долину Нілу. Згодом добровільне переселення перетворилось в рабство.

Приблизно 1250 p. до н.е. їх нащадок — Мойсей вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Бо­гом до гори Сіон (на Синай­ському півострові).Цe описано у п'яти перших книгах Старого Завіту, які ще називаються П'ятикнижжям Мойсея або Торою. Тут була створена міцна єврейська держава, яка досягла свого розквіту при царі Давиді, а потім його сині Соломоні.

В процесі формування і зміцнення єврейської держави формувалась і релігія євреїв. Вона отримала назву іудаїзму через те, що бог Ягве, якому стали поклонятися всі євреї, раніше був покровителем наймогутнішого племені Іуди. В єврейській державі, яка утворилась завдяки об’єднавчій діяльності вождя цього племені — Іуди, Ягве був покровителем державних і військових справ. В 960 р. до н. е. в Єрусалимі було збудовано Храм бога Ягве. Цей храм проіснував до 586 р. до н. е.

У 587 р. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор захопив Єрусалим, повність зруйну­вав місто, а мешканців забрав у полон до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю, була спустошена їх земля. Був також зруйнований і споруджений Соломоном Єрусалимський храм бога Ягве.

В 70-73 рр. н.е. римлянами державу Ізраїль було практично знищено. Загинуло більше мільйона лю­дей. З того часу єврейський народ став існу­вати без царя і був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. В’їзд євреям до Єрусалиму заборонили під страхом смерті. Тільки один раз на рік, в день поразки повс­тання 70 р., їм дозволялося прийти до фундаменту зруй­нованого храму і поплакати біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни плачу.­

Старий Завіт свідчить про розвинуте єдинобожжя у єврейського народу, яке не мало собі подібних серед вірувань давнього світу. Бог є все­могутній, люблячий, благий і справедливий. Він творець усього сущого. Бог, через обраність євреїв, благословить і спасе обраний народ Ізраї­лю. І тоді Месія, з роду Давида при­йде спокутувати гріхи людства і правити, як цар, усіма народами.

Зі знищенням храму, місцями молитов­них зібрань більшості іудеїв стали синагоги. Синагагу (з євр. - будинок для зборів) будують завжди на кошти релігійних громад і пожертвування. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колона­ми на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віруючих, кафедру рабина і, головне - спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Релігійну громаду можуть утворити не менше 10 віруючих чоловіків-євреїв. Синагога служить не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центрам громадського життя.

Під час богослужіння, чоловіки одягають спеціальні головні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убо­ри, не знімаючи їх. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страж­дання єврейського народу.

Священиків в іудаїзмі називають — раби­ни. Вони замінили іу­дейських жреців (левітів) і вимагають суворо дотримуватися релігійних догм, які стали регламентувати навіть незначні моменти повсякденного життя і побуту євреїв.

Святе Письмо іудаїзму відоме за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно складається з Тори ( П'ятикнижжя Мойсеєвого), Не­виїм (з євр. Пророки — 21 книга) та Хетувім (з євр. Писання — 13 книг).

Датою остаточного оформлення Тори Єздрою вважають 444 р. до н. е. Сюжети Тори — це створення світу, людини, вигнання Адама та Єви з Едему, всесвітній потоп, житгя праотців єврейського народу — Авраама, lсаака та Якова, єгипетське рабство та вихід із нього під проводом пророка Мой­сея, отримання скрижалей завіту (угоди між Богом та його на­родом).

В усіх цих описаних подіях ідеться про постій­ну присутність Бога в історії стародавнього людства та нащадків Авраама — єврейського народу. «Без Бога, Тори та євреїв іудаїзм неможливій» — так можна визначити специфіку цієї релігії.

В доповнення до Тори було укладено збірник правових норм, який отримав назву Мішна (з євр. — Повторення). У IV-V ст. амараїми (з євр. — ті, хто тлумачить Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, які отримали назву Гемара(з євр. — завершення, закінчкння). Обидва збірники разом складають Талмуд — основу віровчення іудаїзму.

Спасіння іудея досягається жорстким дотриманням 613 приписів(365 заборон і 248 повелінь). Якщо стисло викласти сутність іудаїзму, то можна навести одну заповідь, що їі проголосив пророк Амос: «Наверніться до Господа — і будете живі».

Одна з найхарактерніших рис іудаїзму – відзначення щорічних свят, в яких беруть участь всі віруючі. Релігійні свята в іудаїзмі пов'язані з історією євреїв та їхніми есхатологічними уявленнями. Свята супроводжуються богослужіннями та обрядами. Важливішіми святами є:

Рош Аашана — (свято Нового року). Воно відкриває річ­ний цикл єврейських свят і припадає на вересень ­жовтень. В цей день Бог Ягве оглядає все, все підраховує, записує, а судного дня виносить вирок. Всі новорічні дні мають бути віддані етичному й духовному переосмисленню жит­тя і підготовці до свята Йом Кіпур.

Йом Кіпур — (день Спокути). Це головне свято в іудаїзмі, яке символізуєочищення від гріхів, скоєних протягом року. Настає воно на десятий день після свята Рош-Гашан. В цей день належить просити вибачення у скривджених, відшкодовувати завдані матеріальні збитки, вибачати об­рази, каятися в гріхах і просити у Бога прощення.

Суккот — (свято кущів). Святкують його восени, після жнив і збору винограду. Триває воно ти­ждень і символізує вдячність Богові за врожай і вихід євреїв з Єгипту, коли Бог, вивівши їх із пусте­лі, поселив у кущах. Вісім днів повинні тривати молебні, учасники яких помахують на честь Бога зеленими гілками верби, мирту і пальми. Рабини у ці дні закликають євреїв поверну­тись на землю батьків, до Ізраїлю — духовного центру іуда­їзму.

Ханука. Відзначають це свято під час зимового сонце­стояння. Воно продовжується теж вісім днів і покликане нагадати віруючим про запа­лювання перших свічок в Єрусалимському храмі. Головне в обряді — запалювання ханукальних свічок з добавленням щовечора однієї свічки.

Пурим. Його відзначають у лютому—березні на честь спасіння єврейського народу від знищення перським царем Артаксерксом. Свято стверджує богообра­ність єврейського народу і відноситься до веселих свят. В цей день євреї обмінюються подарунками.

Песах. Це найпопулярніше єврейсь­ке свято, яке припадає на березень-квітень і триває сім днів. Пе­сах — це сімейне свято. Євреї вірять, що в одну з ночей прийде предтеча месії — Ілля, а за ним і сам месія. Після цього Бог Ягве поверне обраному єврейському народу його колишні силу і славу.

Шабат (щотижневе свято суботи). У Талмуді записа­ні 39 дій, які не можна здійснювати в суботу. Святкування суботи має бере свій початок з Біблії. Згідно Старому Завіту, Бог створював світ шість днів, а на сьомий відпочивав, тому в останній день тижня — в суботу — потрібно відпочивати.

Окрім свят, в іудаїзмі існує багато релігійних обрядів. До них відносяться:

Обрізання. Це найбільш значущий іудейський обряд. Цей обряд символізує союз Бога з єврейським народом. Згідно з ним, усім хлопчикам на восьмий день після народжен­ня необхідно здійснити обряд обрізання. Відповідно до Талмуду, цей обряд відображає належність новонароджених хлопчиків до богообраного народу, виділення євреїв з-поміж інших народів.

Інші обряди також пов'язані з ідеєю виділення єв­реїв. Так, на помешканні віруючих євреїв прибивають (філактерії) — ко­робочку з молитвами на пергаменті, щоб до житла не про­никла нечиста сила. Такі ж амулети прикріп­люють до лоба і лівої руки віруючих під час молитви.

Ритуальне омивання рук. Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кож­ною молитвою здійснювати омивання рук у мікві — спеціальному посуді (басейні) з дощовою або джерельною водою, яка змиває весь бруд світського життя.

Хасидизм як напрям в іудаїзмі.

Термін хасидизм походить від давньоєврейського сло­ва «хасид», що означає «благочестивий». Як релігійний рух, хасидизм виник у першій половині ХVПІ ст. серед євреїв Галичини, Поділля; Волині.

Родоначальником і першим цадиком хасидизму був lзраель бен Єліезер (1700-1769), що став відомим як Баал Шем Тов (той, що Володіє Божим Ім'ям). Баал Шем Тов навчав, що світ створений з Божества і є його проявом. Бог перебуває і в найдрі­бніших речах, і у вищих проявах людського духу, він постійно втручається в усі земні справи.

Хасидизм, як вчення, звернутий до простої людини. Він стверджує, що справжнім праведником є той, хто піклується про ближнього. Люди через любов до ближнього приходять до Бога. Тому до кожної людини треба ставитись як до праведника, бо ніхто не падає настільки низько, щоб не міг знову піднятись до Бога, тобто «пізнати себе як вияв Божества». Саме це і є, згідно з ученням хасидів, метою життя кожної людини. Так, у невеличкій хасидській оповідці «Найваж­че питання» цадик Зуся перед смертю каже: «На тому світі мене не спитають: "Чому ти не був Мойсеєм?" Мене спитають: "Чому ти не був Зусею?"».

Однією з особливостей хасидського вчення є віра в пророків. Хасиди вірять, що в стані самозбудження можна досягти ясновидіння, чудодійства і навіть стати пророком (цадиком), якого обожнюють віруючі. Діяльність ца­диків подібна до творчості Бога. Цадики запевняли віруючих, що Бог керує світом за їх порадами, закликали до послуху й покори. Вони активно сприяли запровадженню спокутування гріхів за допомогою щед­рих приношень духівництву.

Хасидизм був реформаторським рухом. По­слідовники хасидизму відмовлялися від іудейського аске­тизму, спрощували порядок здійснення молитов, сповідалися у духов­них наставників, робили цадикам різні приношення, стали вживати тютюн, міцні напої.

Прихильники хасидизму мешкають в усьому світі, в тому числі й в Україні. В Умані та Бердичеві є священні місця хасидизму.

ПИТАННЯ 20. Виникнення християнства

Християнство зародилось в І ст. після р.х. в східних провінціях Римської імперії. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право надавало рівні права вільним грома­дянам імперії перед законом, і створювало умови для об'єднання людей різних на­ціональностей. політичну організацію випередили Ідеологічною основою такого обєднання повинно було стати християнство, Новий завіт якого проголошував рівність всіх людей як перед покаран­ням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Сприйняттю ідей християнства і їх поширенню сприяло те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх бо­гів, які виявились не здатними захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі і легко сприймали ідеї нової релігії. Крім того, деякі воїни римської армії ставали хрис­тиянами і приносили свою віру у всі куточки Римської імперії.

Єдиній релігії для всіх народів необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька, яка відігравала роль універсального за­собу спілкування античності.

Предтечею християнства вважається іудаїзм, за­вдяки утвердженню в ньому духовного монотеїзму. Іудеї запропо­нували світу надію на прихід Месії, який принесе справедливість та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм се­ред моральних норм інших релігій. Моральний підхід Старого Завіту сприяв по­яві вчення про гріх і його прощення. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, що його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язи­чницьких релігіях. Зміст Нового Завіту говорить, що Ісус Христос і апостоли шану­вали Старий Завіт за його відкриття Бога людству.

Таким чином, антична культура і іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у сприятли­вому місці і у сприятливий час.

Сьогодні християнство є найпоширенішою релігією світу, яка має близько 1,5 млрд. послідовників в Європі, Америці, Африці та в інших регіонах. Християнство є світовою релігією, воно не протистоїть іншим релігійним системам і має свої особливості, до яких відносяться те, що:

1. Християнство вперше в історії стало космополітичною (світовою) релігією, яка носить монотеїстичний характор тобто грунтується на вірі в єдиного Бога. Ще до виникнення християнства робилася спроба створення світової релігії (Індія), проте вона видалась невдалою. Лише християнству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

2. Християнство було і залишається найбільш обгрунтованою релігією. Богонатхненні християнські книги – зокрема, вчення про створення світу і людини, про народження, життя і смерть через спокутування людських гріхів Ісуса Христа, про потойбічне життя померлих такі грунтовні, що інші релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обгрунтування й аргументи на користь соєї віри.

3. Християнство і в минулі епохи, і в наш час утверджувалось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Воно століттями і доволі ефективно залучало до свого вчення науку, філософію, мистецтво тощо. Завдяки цьому воно адаптувалось до науково-технічного прогресу і сучасної культури і своєю історією доказує реальність свого існування і в майбутньому. Задля цього впродовж двадцяти століть кращі християнські богослови працювали на його ниві, обгрунтовуючі християнське віровчення. Вони створили міцний фундамент для подальшого існування і розвитку християнських богословських концепцій.

Християнство є одним з найбільш чисельних релігійних напрямків в світі і домінуючим напрямком в Україні. До того ж не тільки віруючі, а й чимало невіруючих, відпочивають у неділю, яка символізує воскресіння Ісуса Христа; стають хрещеними батьками дітей своїх друзів; за християнськими звичаями хоронять покійників; поділяють значну частину православних моральних принципів тощо. Таким чином, християнська віра сьгодні спрямовує душі віруючих, всіх людей на виконання Божих заповідей, вона є вчителем нашого життя, нашої поведінки, виступає важливішим чинником духовності, високої моральності і соборності народу України.

ПИТАННЯ 21. Соціально-економічні умови виникнення християнст­ва.

Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової ві­ри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське грома­дянство, а також тенденція до об'єднання людей різних на­ціональностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаран­ням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Значною є також роль римської армії. В імперії наби­рали до війська людей із далеких провінцій, які прилуча­лися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали хрис­тиянами і приносили свою віру на батьківщину.

Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх бо­гів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.

Римляни створили чудову систему доріг, які почина­лися від центрального каменя на римському Форумі й роз­ходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система до­ріг з'єднувала всі провінції з центром та між собою і зго­дом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства.

Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціа­льно-економічним середовищем для розповсюдження хри­стиянства.

Духовні джерела. Але яким би великим не був вне­сок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмос­фера для поширення християнства, то в Афінах розвива­лася філософська душа.

Антична філософія підготувала прихід християн­ства шляхом критики старих вірувань і сприяла поширенню нової релігії. Сократ і Платон у V—IV ст. до н. е. вчили, що світ, в якому жили люди є лише тінню істинно­го світу, в якому існують вічні вищі духовні ідеали добро, краса й істина. Християнство запропонувало тим, хто сприймав їх філософію вчення про добро, красу і істину в особі Боголюдини — Ісуса Христа. Греки дотримувалися погляду, що душа безсмер­тна, проте не вірили у фізичне воскресіння тіла. Хрис­тиянство ж вказало людям шлях до цього через можливість встановлення особистих стосунків з Богом.

Єдиній для всіх релігії необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька. На час становлення Римської імперії більшість освічених римлян знали грецьку і латинську мови. Приблизно так, як англійська мова є універсальною мовою сучасності, а латинська була мовою освічених верств Середньовіччя, грецька відігравала роль універсального за­собу спілкування античності.

З одного боку, антична філософія прискорювала при­шестя християнства, руйнуючи старі політеїстичні віру­вання і показуючи нездатність людської свідомості збаг­нути Бога. З іншого боку, язичницькі релігії привчили до думки про гріх і прощення його. Тому, коли з'явилося християнство, громадяни Римської імперії були готові при­йняти його як свою релігію.

Поряд із римлянами і греками свій внесок у «повноту часу» зробили іудеї, які, на відміну від греків, не шукали Бога засобами мислення. Вони визнавали його існування, з готовністю поклонялися йому і приймали його як нале­жне. Цьому сприяв той факт, що Бог відкрився їм через Авраама та інших їхніх вождів. Тому Єрусалим став сим­волом релігійної підготовки для появи християнства.

Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й за­вдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропо­нували світу надію на прихід Месії, який принесе правед­ність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм се­ред інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося на­самперед у внутрішній розбещеності, а вже потім — у по­ведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв по­яві вчення про гріх і його прощення, яке правильно відо­бражало проблему гріха. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язи­чницьких релігіях.

Найголовніша заслуга іудеїв полягає у тому, що саме вони дали новій релігії її основу — Старий Завіт (Біблію). Навіть поверхове ознайомлення з Новим Завітом підтверджує, наскільки глибоко Христос і апостоли шану­вали Старий Завіт як відкриття Бога людству. Чимало язичників також читали його і були знайомі з основами іудейського віросповідання. Поява синагог, які стали ор­ганічною частиною іудейського життя і принесли багато користі у період виникнення, розвитку і проповіді христи­янства, також має непересічне значення.

Ще одна немаловажна деталь: Палестина — місце на­родження нової релігії - - була розміщена у стратегічно зручному місці, на перетині шляхів трьох частин світу -Азії, Африки і Європи. Значна кількість воєн давньої іс­торії велася за право володіти саме цим районом.

Отже, грецька і римська культура, а також іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство з'явилося у сприятли­вому місці і у сприятливий час.

ПИТАННЯ 22. Великий церковний розкол у християнстві

Ще від самого зародження, християнство не було ідео­логічно та організаційно монолітним. Певні культові особ­ливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії. Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релі­гійному житті. Вони призвели до того, що у 1054р. хри­стиянська церква розкололася на дві частини – Східну, з центром у Візантії, яку в 330 році імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем, і Західну, з центром у Римі. В 476 році Західна частина Римської імперії припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь: повстань рабів і ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що і в лоні єдиної християнської церкви на Заході та Сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя, різко почав зростати його авторитет як політичного та релігій­ного центру. Константинопольський Патріарх був наділе­ний титулом Вселенський - як Патріарх усієї імперії. До нього значно частіше, ніж до Римського Папи почали звертатися духовенство і ми­ряни за заступництвом перед утисками імператорських чиновників. Усе це сприяло намаганням константинопольських патріархів добитися зверхності над Римським Папою, який вважався першим серед рівних.

Ясно, що з таким розвитком подій не мали наміру миритися римські єпископи, вважаючи Рим колискою хрис­тиянства, найсвятішим місцем світу. Вони посилались на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а потім до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст, між Візантією та Римом почалися суперечки за першість у християнському світі.

Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами ін­ших єпископатів ще на межі III—IV століть. В цей час серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титу­лом стали наділяти винятково їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха над іншими єпископами, навіть його рівність з Римським Папою заперечувались і відстоювалась та позиція, що домінувати у християнстві по­винна Західна Церква.

Між церквами виникли й чисто канонічні богословські суперечки: схід­на дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога Отця. Західна ствер­джувала, що походить Він і від Бога Сина (принцип «філіокве» - і від Сина). Східна церква не визнавала і при­чащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала це­лібат (безшлюбність) священослужителів тощо.

У середині XI століття ця боротьба переросла в гострий кон­флікт. Патріарх Константинопольський Михаїл Керулларій (1043-1059) засудив Західну Церкву за те, що вона своїми нововведеннями перекрутила Символ Християнської віри. Для вирішення проблеми щодо правовірності цих дій, Папа Римский Лев IX (1002-1054) відправив своїх легатів (послів) -кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха та архиєпископа Петра з Амальфії до Константинополя. 15 липня 1054 року, після довгих дискусій, не знайшовши порозуміння, вони поклали на алтар кафедрального собору Святої Софії у Константинополі буллу про відлучення від Церкви Константинопольського Патріарха. У відповідь Собор візантійських єпископів 20 липня наклав анафему на Папу Римського і його ієрархію (духовенство).

Так стався поділ християнства иа Західну (Римську) церкву, яка стала зватися католицькою (грецьк. kаtholіkos – загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися Православною, тобто правильно славить Бога ( лат.- ортодоксальна).

Розкол (грецьк. – schіsmа) 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між цими християнськими напрямками.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи­цизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католи­цизм і протестантизм.

ПИТАННЯ 23. Православ’я

Православ’я – одна із трьох найбільш поширених гілок християнства. Істотний і невід'ємний елемент православ'я - специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення ста­новить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Він є стислим викладом основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система певного віровчення. Християнський (апос­тольський) Символ віри прийнято на перших вселенських собо­рах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і по­зицій отців церкви.

Символ віри виводить у ранг абсолютних істин ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру. Зміст символу віри (він повністю приводиться трохи далі) єдиний для православ’я і католицизму.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в тради­ціях православ'я та здійснюється його хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священ­ний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських со­борів, що відбулися в IV -ІХ ст.ст., а також теологічну й теософську спадщину, політико-соціальні доктрини отців церкви, християнських письменників ІІ - VIII ст.ст. - Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігени, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін.

Християнська ортодоксія розглядає земне життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків.

Головною складовою православ'я як вчення є віра в надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пан­теоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплот­ний дух, творець і управитель світу та його протилежність – не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепа­лий ангел.

Бог і диявол - стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності - безліч ангелів і чортів, що становлять небес­не воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удос­тоєних життя в раю за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких ­царі, імператори, видатні церковні діячі.

Православна церква дотримується рішення третього Всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, який був народжений внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедоле­них, сприяє піднесенню авторитету православної релігії серед віруючих жінок.

З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви.

Серед культових особ­ливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.

Культ ікон - живописних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, святих, різних церковних подій – є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії.

Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу майже всіх релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш (зачарована річ). Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почут­тя віруючих також і могутньою силою мистецтва.

Культ мощей також поширений у православ'ї. Мощі – це останки померлих людей, які в певних умовах муміфікують­ся. Нетлінність останків церква визнає як чудо, як доказ святості земного життя певної людини. Через культ молей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. Їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою парафія чи храм володіють нетлінними мощами святих.

Православ’я вшановує також хрест як священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, зна­ряддя його страти. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві в IV ст. Християнство визнає різні конфігурації хреста (в православ'ї – чотири, шести і восьми конечний), а в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.

Православ’я вшановує святу воду, наголошуючи на її цілющій і очисній силі і використовує для різних магічних дій.

Важливу роль у православ'ї відіграє молитва. Молитва – це традиційний магічний прийом вербального звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молитов є православні храми. Тексти молитов вміщуються молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згурто­вує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу у колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію православної церкви.

Важливу роль в житті православних віруючих відіграють релігійні обряди. Вони впливають на почуття і розум віруючих, сприяють піднесенню урочистості релігійного життя.

Центральне місце в православ’ї займають церковні таїнства, свята і пости, про які більш змістовно можна дізнатися при безпосередньому розгляді конкретно цих питань.

Особливості православного календаря. Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за Юліанським календарем. Він був запроваджений у 46 році до Різдва Христового римським полководцем і державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 році затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосно­го) року в лютому слід додавати 29-й день.

Таке літочислен­ня виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навко­ло сонця на 11 хввилин і 14 ссекунд менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій XIII наказав скоригувати календарне числення і ввів нове літочислення, яке отримало назву Григоріанського календаря. Тому Юліанський календар (календар Православної Церкви), відстає від Григоріанського (календар Католицької Церкви), за яким в даний час живуть більшість країн світу, в тому числі і Україна, на 13 діб.

Більшість православних церков не перейшли на літочислення за григоріанським календарем і календар свят скла­дає за юліанським календарем. Католики складають календар свят за григоріан­ським. Тому Православна Церква в Україні відзначає християнські свята на тринадцять днів пізніше, ніж католицька. Зараз обговорюється проблема єдиного календаря для обох християнських церков.

ПИТАННЯ 24. Початок християнства на землях Київської Русі і її хрещення

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. “Повість минулих літ” містить розповідь, згідно з якою апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких згодом був заснований Київ, а на місці, де тепер стоїть Андріївська церква, поставив хреста.

За іншими переказа­ми, християнство на наших землях поширював учень апостола Петра - Папа Климент IV. Є свідчення, що українськими землями на початку 60-х років IX ст. проходили дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Системне освоєння християнством українських теренів розпочалось з колонізації греками при­чорноморських земель у VI—VII ст..

В українській науці існують версії, що хрещеним був князь уже Кий. Стверджують, що хрести­вся він у 860 році. Цю версію підтверджує той факт, що в цей рік в диптихах Константинопольського па­тріархату з'явилась ще одна єпархія – Руська, яка була на той час шістдесят першою. Очевидно, вона займалась опікою християнізованого населення слов'янського світу.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі уже існувало християнство. Княгиня Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Це підтверджує той факт, що в 959 році вона зверталась до імператора Римської імперії Оттона І з проханням, щоб він прислав до Києва єпископа, але згодом, з невідомих причин, відмовилась від своїх намірів.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - князя Володимира. Наприкінці Х століття Київська Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. В силу багатьох обставин, Київській Русі частіше доводилось спілкувалась з Візантією,яка в той час була на вершині всесвітньої цивілізації.

На думку більшості вітчизняних дослідників християнства, Володимиру знадобились довгі роки, щоб з дикого реставратора язицткого культу у Новгороді, куди він був відправлений своїм батьком – князем Св’ятославом в 970 році, перетворитись в хрестителя Київської Русі в 988 році. Цей період був для нього часом помилок, пошуків, сумнівів і радощів. Це був час вибору не тількт особистого шляху, але і пошук істини, і складний мужній, вольовий акт державного діяча, який спочатку духовно зріс сам, а потім почав залучати до більш високої релігійної духовності і все населення Київської Русі.

Велике значеная мало і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. А на теренах Київської Русі, тоді родоплемінні відносини і язичницька релігія переживали кризу при формуванні і утвердженнні феодальних відносин.

Вибір князя Володимира, що припав на східну Візантійську Церкву, був обумовлений також і її особливостями. Це була Церква цезаропапістська (коли глава держави є одночасно главою Церкви), що дозволяло князівській владі втручатись у церковні справи. Одночасно, князівська влада була запорукою панівного стану Церкви у державі.

Таким шляхом Володимир намагався зміцнити свою владу та Київську Русь в цілому і, керуючись політичними інтересами, вибрав віру, яка б сприяла зростанню духовності людей та поліпшенню і зміцненню державних справ. В свою чергу, Православна Церква була заінтересована в поширенні свого впливу на нові землі. Отже Праваославна Церква задовільняла духовні, державницькі і політичні потреби князя Володимира і більшості населення Київської Русі..

Крім того, у східному християнстві, Православна Церква завжди усвідомлювалась як суспільний організм, община людей, чиї духовні і фізичні сили були зміцнені Святим Духом. Ца виділяло віруючих як Богообраних. Через таїнства Хрещення і Миропомазання усі віруючі Церкви ставали її вірними. А оскільки Православна Церква служила Богу і державі, то віруюче населення Київської Русі після здійснення цих таїнств ставало не тільки рабами Божими, а і слугами держави.

Підсумовуючи все сказане, можно зробити висновок, що в кінці Х-го століття виникла об’єктивна необхідність у релігії, яка б сприяла духовному зростанню і консолідації родоплемінних об’єднань, трансформації їх в єдину етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Хри­стиянська віра в царя небесного та його намісника на зе­млі - князя, могла більше сприяти централізації держа­ви, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Це підтверджувала і ситуація в іншіх державах, де християнство було панівною релігією.

До запровадження християнства на Русі спонукала також і потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами.

Цьому певною мірою посприяли відносини Київського князя з Візантією, що склалися в той перыод. У 986 році візантійський імператор Василій ІІ, який опинився в скрутному становищі після поразки у Болгарії, звернувся до князя Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Київською Руссю та попросив на допомогу йому військо з Києва. Володимир на цей союз погодився, проте зажадав за це руки сестри імператора - Анни. Візантійський імператор Василій ІI відмовив Володимиру у цьому через його язицьку віру.

Влітку 987 року проти Василія II у Візантії виступив його воєвода Варда Фока, який, користуючись відсутністю в столиці Васілія ІІ, проголосив себе імператором Візантії. В цих умовах князь Володимир вирушив у Крим, де знаходились грецькі міста-поліси, і облогою взяв грецьку фортецю Херсонес (вона була розташована в межах теперішньої околиці міста Севастополя). Василій II, бажаючи залишити грецькі поліси Північного Причорномор’я під своєю владою, змушений був погоди­тися на шлюб Володимира з Анною, за умови, що він прийме христиинську віру.

Літом 988 року князь Володимир був охрещений. Відносно питання про час і місце хрещення князя Володимира існує декілька версій. Згідно загальноприйнятому твердженню, він прийняв хрещення в церкві святого Якова в Корсуні ( грецьке місто Херсонес в Криму, поблизу сьогодняшнього міста Севастополь). За другою версією, він охрестився в 987 році в Києві, а за третьою – в 987 році в Василіві (зараз місто Васильків під Києвом).

Прийнявшші християнську віру, князь Володимир (після хрещення - Васілій) одружився з Анною, повернувся до Києва, прийнявші рішення зробити християнство релігією своєї держави. Першими прийняли хрещення жителі Києва. Хрещення киян, за літописом, відбувлось 14 серпня 988 року в Києві, під Володимирською гіркою, в річці Почайні в місці її впадіння в ріку Дніпро.

Нестор Літописець писав, що в цей день вийшов Володимир з попами на Дніпро і зійшлось туди безліч людей. Вони ввійшли в воду і стояли там один по шию, інші по груди, а молодь біля берега по груди, де-хто з них тримав дітей, Дорослі ходили по річці, попи ж здійснювали молитви, стоячі на місці. І була видна радість на небі і на землі з приводу такої кількості спасенних душ.

Після хрещення Володимир велів скидати у річку або палити ідолів язицьких ідолів і почалося хрещення людей в інших містах і землях Київської Русі. Це був болісний процес. Активно противилось християнізації населення Новгорода, Ярослава та інших міст, але цей супротив Володимир жорстоко придушував. Хрис­тиянство як офіційна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 991 році, але населення ще довго зверталося до язицьких звичаїв.

Таким чином, запроваджуючи християнство, Володимир на­магався максимально використати всі політичні та еконо­мічні можливості від цього у зносинах з Константинополем.

Прийняття християнства – було однією з найважливіших подій у вітчизняної історії. Хрис­тиянство найбільш вірно відповідало психології і духовному складу населення Київської Русі, що й сприялоло швидкому поширенню християнства серед населення та зближенню Київської Русі зі світовою цивілізацією. Запровадження християнства мало також своїми наслідками зміцнення держави, поширен­ня писемності, освіти, культури.

Таким чином, православ’я залишило глибокий слід в історії Київської Русі і мало вирішальний вплив на формування національної свідомості слав’янських племен, в тому числі і менталітету українського народу.