Молитва «Отче наш»

«Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш щоденний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. В Ім’я Отця і Сина і Свя­того Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.»

Питання 39. Католицизм

Як ми вже говорили, католицизм оформився внаслідок великого розколу в християнстві (1054 р.). То було де юре — офіційний акт розділення християнства на католицьку і православну церкви, супроводжуваний взаємним прокляттям Папи Рим­ського і Константинопольського патріарха, а де факто розмежування відбулося значно раніше — у V ст. у зв'язку з розпадом Римської імперії.

Із православ'ям і протестантизмом його ріднить спіль­не минуле, більшість головних віросповідальних засад. Ос­нову віровчення католицизму становлять всехристиянський Символ віри і сім таїнств, які визнає і православ'я.

Основними особливостями віровчення і культу католицизму, що відрізняють йо­го від інших напрямків християнства є:

визнання не лише Святого Письма (Біблії), а й Святого пере­казу — сукупності релігійних положень і приписів, які утворюють постанови 21 Вселенського собору та булли і енцикліки (офіційні послання) глави католи­цької церкви — Папи Римського;

вчен­ня про главенство Папи Римського над усіма християна­ми, якого проголошено намісником Ісуса Христа на землі та наступником святого апостола Петра, який заснував першу в світі християнську громаду, що засвідчує намагання католи­цької церкви уособлювати все християнство;

догмат про непогрішимість Папи Римського, прийнятий Ватиканським собором у 1870 році, який визнає непогрішимими офіційні виступи Папи, оскільки тоді його устами говорить Бог;

догмат про філіокве(з лат. — і від сина) — вчення про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийняте на Толедському Вселенському соборі в 582 р.;

догмат про чистилище, прийнятий у 1439 р. на Флорентійсько­му соборі, сутність якого полягає в тому, що душа віруючої людини, після її смерті попадає в чистили­ще — місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів;

догмат про за­пас добрих справ, проголошений в 1349 р. Па­пою Климентієм І і підтверджене І Ватиканським собором (1870 р.), згідно з яким Ісус Христос, Божа Матір та всі святі католицької церкви своєю діяльністю зробили стільки святих справ, що їх вистачить для прощення гріхів і забезпе­чення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству;

положення про індульгенції (з лат. — милість) — сплативши церкві певну су­му грошей, можна було отримати папську грамоту, яка давала віруючим відпу­щення гріхів за рахунок вищевказаного запасу добрих справ;

догмат про непорочне зачаття Діви Марії, яка зачала від Святого Духа і народила Ісуса — Сина Божого, був прийнятий на Тре­тьому Вселенському соборі (Ефес, 431 р.) і це визнають всі християнські церкви, а католицизм у 1854 р. прийняв доказ про її непорочне зачаття та тілесне вознесіння на небо, що зробило вшанування Діви Марії (Мадонни) рівним вшануванню Бога-Отця і Ісуса Христа;

особ­лива роль духовенства, яка визначається тим, що віруюча людина не може заслужи­ти Божої милості без його допомоги, воно має виняткове право тлумачення Біблії та здійснює причастя прісним хлібом (тілом Божим) і Його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом, а миряни причащаються тільки прісним хлібом;

виокремлення особливої групи священиків – кардиналів, яких пожиттєво возводить в цей сан Папа Римський з числа єпископів, священиків та дияконів і вручає їм червону мантію, червону шапочку, червону парасольку, перстень з червоним дорогоцінним каменем і трон, що встановлюється в тому храмі, де до цього служив сявщенослужитель;

целібат — обов’язкова безшлюбність для священнослужителів, які на все життя залишаються в сані, навіть якщо з пев­них причин відходять від культової діяльності;

конфірмація — (таїнство миропомазання) здійснюється обов’язково єпископом і не зразу після хрещення, а тоді, коли дитині виповнюється 7-12 років;

необхідність систе­матичної таємної сповіді віруючих — кожен католик повинен мати свого духівника, якого ще при житті називають «святий Отець» і регулярно звітува­ти йому про свої думки і вчинки, а таємниця сповіді проявляється через те, що при сповіді віруючий знаходиться в окремій кабінці, щоб священик його не бачив;

като­лицькі храми (костели) відзначаються пишнотою і довершеністю форм, у них домінує скульптурне зображен­ням святих, нема вівтарів, проте в усіх храмах має бути два­надцять ікон із зображенням хресного шляху Ісуса Христа;

католицькі богослужіння су­проводжуються органною музикою, що було запроваджено у XVII ст. та хоровими і сольними співами латин­ською мовою.

Католицизм включаю в себе три групи церков: Римску католицьку церкву, уніатські церкви і старокатолицькі церкви.

Римська католицька церква має міжнародний центр управління —місто-державу Ватикан і главу церкви — Папу Римського. Ватикан займає площу 44 гектари і має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму) та підтримує дипломатичні відносини більше ніж із 100 країнами світу. Ватикану належать також кілька будівель в Римі та папська резиденція в Кастель Гандольф, що знаходиться за 25 километрів від Риму. Згідно з Конституцією Папі Римському на­лежить вища законодавча, виконавча і судова влада.

Обирає папу пожиттєво конклав — зібрання кардиналів не старше 80 років. Вибори відбуваються таємним голосуванням бюлетенями у знаменитій Сикстинській капелі Апостольського палацу в ізольованому приміщенні, всі вхо­ди до якого на той час опечатують. Папою стане один із присутніх на конклаві кардиналів, за якого віддадуть не менше 2/3 голосів. Після обрання папи над пічною трубою Сиктсинської капели в'ється білий дим, що утворюється при спалюванні бюлетенів. Чорний дим свідчить, що папу не обрано і голосування повторюється до обрання нового папи.

За всю історію Римської католицької церкви було об­рано 262 папи. З 1523 по 1978 рік папський престол посі­дали тільки італійці. У 1978 р. Папою Римським було обрано Краківського архієпископа Кароля Войтилу, який прийняв ім'я Іоанн Павло II.

Символом папської влади є Святий престол. Папа очолює Римську курію — центральний виконавчий апарат Римської католицької церкви. Вона включає державний секретаріат, папські конгрегації (9 церковних міністерств) і три суди (трибунали). Допомагає папі керувати курією Свята колегія, яка складається з кардиналів. Повне зібрання кардиналів утворює Папську консисторію — найвищу допоміжну установу при папі, яка керує церковними організаціями, що діють у багатьох країнах світу. Поточними церковними справами опікується також дорадчий орган — Синод.

Постійною уста­новою Ватикану є Державний секретаріат. Він відає дипло­матичними справами. У католицьких країнах, з якими Ватикан має офі­ційні відносини, Папу Римського представляють постійні посли — легати від ребра апостольського. Італія і Ватикан також обмінюються посла­ми. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ва­тикан надсилає тимчасових представників — нунціїв.

Окрім Римської католицької, церкви, до католицизму відносяться ще дві групи церков.

Перша — це 13 уніатських церков, які свого часу відколо­лися від Східних (православних) і визнали католицьке віровчення та адмі­ністративний і духовний авторитет Папи Римського, але збе­рігши свою етнонаціональну культуру і самобутніть. Серед них і Українська Уніатська (Греко-Католицька) церква.

Друга — це 14 старокатолицьких церков, які утво­рилася після 1870 р., коли рішенням ІІ Ватиканського coбору було проголошено догмат про папську безпомилко­вість. Вони утворюютьМіжнародний старокатолицький конгрес із центром ум. Утрехт (Нідерланди).

Віруючі католики об’єднуються в релігійні громади (парафії або душ пастирські осередки), справами яких переймається священики. Декілька парафій уворюють деканати. Деканати, у свою чергу, об’єднуються в діоцезії, архідіоцезії, патріархати, якими керують призначені папою вищі ієрархи – єпископи, архієпископи, митрополити, кардинали, сан яких залежить від місця релігійної організації в структурі католицької церкви. Централізована система управління передбачає і певний діапазон свободи національних католицьких церков. В автономній націо­нальній церкві старшим над усіма єпископами є примас. При відсутності автономії, єпископи безпосередньо підпоряд­ковуються Риму.

Помітну роль у католицькій церкві відігра­ють братства та ордени ченців. Всього їх близько 180. Об'єднуючи майже півтора мільйона чен­ців, вони відіграють важливу роль у проведенні в життя політики Ватикану та місіонерській діяльності. Кожний орден має централізовану струк­туру і керуєть­ся своїм статутом. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не діяли.

Католицька віра дуже пластична. Рішеннями ІІ Ватиканського собору (1962 — 1965 рр.) дозволено частину меси служити не латиною, а місце­вою мовою з включенням до католицького культу елементів місцевих релігій, реко­мендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відвідувати їх у зручний час тощо.

Католицька церква успішно пристосовувалась церкви до сучасних суспільних умов життя. У намаганнях відвернути загрозу загибелі людства у ядерній війні, перед якою особливо потерпало людство в середині XX ст., неабияку роль відіграла підтримка като­лицької церкви принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Ватикан виступав і виступає за заборо­ну ядерної зброї, підтримує спільні дії віруючих і неві­руючих на захист миру. Дії Римської католицької церкви в сучасних умовах пов'язуються з ім'ям Папи Іоанна Павла II, діяльність якого спрямовано передусім на вирішення соціологічних, екологічних та інших важливих для сучасного людства проблем.

Ватикан є активним учасником міжнародних органі­зацій з прав людини, безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Поміт­не місце в його соціальній доктрині посідає проблема праці, яку католицизм трактує вже не як кару за первородний гріх, а як важливий чинник буття людини. Католицька церква постійно переймається проблемами сім'ї, дітей і батьків. У поглядах на людину акцент робить­ся не на її гріховності, а на тому, що зближує її з Богом.

Сьогодні католицизм об'єднує понад 900 млн. віруючих і поширений на всіх континентах світу.

На українських землях християнство у його католицькому варіанті було відоме ще до хрещення Київської Русі. Ак­тивну місіонерську діяльність пізніше вели тут католицькі черне­чі ордени, що забезпечило активне його поширення в Галичині, на Поділлі, Волині.

За Ра­дянської влади в Україні було припинено існування більшості па­рафій, закрито багато храмів, зазнавали гонінь свя­щеннослужителі. У 1946 р. змушений був по­кинути українські терени архієпископ Євген Базяк. Всього кільком священикам було дозволено душпастирське служіння.

Відновлення католицьких діоцезій (єпархій) в Україні відбулося в січні 1991 р. На сьогодні в Україні функціонують 5 діоцезій, які об’єднують понад 800 релігійних громад (парафій), відновлюють свою діяльність ка­толицькі храми, монастирі, навчальні заклади. Зараз в Україні функціонують Український католицький університет ім. Св. Климентія, велика і мала папські семінарії.

Керівним виконавчим органом Римської Католицької Церкви в Україні є Львівська митрополія, яка безпосередньо підпорядкована Апостольській столиці.

ПИТАННЯ 40. Українська греко-католицька (уніатська) церква

Ідея обєднання християн не покидала представників католицизму і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р. Головною перешко­дою були взаємна підозрілість і недовіра. Представни­ки православ'я побоювалися бути підпорядко­ваними Риму, тому що об'єднання церков — католицької та православної шляхом унії (рівноправного церковного союзу), реалізовува­лося там, де Риму не вдавалося утвердитися че­рез пряме окатоличення населення.

Є дані, що після Великого церковного розколу 1054 р., один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виї­хав із Константинополя до Києва, щоб схилити князя Володимира до католицизму, але ця спроба успіху не мала.

У першій половині ХІІІ ст. теренами Київської Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Римського папу Інокентія IV внести у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, склика­ного 24 липня 1245 р., питання про захист від загарбників і переконаня князів Київської Русі у не­обхідності об'єднання їх з Римською церквою. Як відомо, в лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами, за умови під­порядкування місцевих єпархій Риму, але вони успіху не мали.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім­ператор і римські церковні ієрархи уклали Ліонську (1274р.) і Флорентійську (1439 р.) унії, але на єпархії православної церкви Київської Русі вони так і не були поширені.

Політичний та економічний занепад Київської Русі, після її поневолення татаро-монгголами, супроводжувався ще одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав — Литви і Польщі, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель.

У 1385 р. Литва і Польща уклали Кревську унію — політичний союз двох держав, скріплений одруженням ли­товського князя Ягайла з польською королевою Ядвигою. Польська шляхта, яка переселялася на схід, ви­тісняла українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та ополячення українського народу. Пози­ції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя татаро-монголів, резиденцію Київського митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом — до Москви.

На українських землях розпочався наступ на православних «схизматів» тобто розкольників (від лат. схизма — розкол). Право­славна церква зазнала нищівних ударів, а її становище ускладнилося тим, що у Польщі відпала необхідність враховувати позицію Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до земель, які були підпорядковані Польщі, з Риму направили велику армію єзуїтів — членів католи­цького чернечого ордену, для зміцнення католицької віри. Вони почали наполегливо готувати унію православної та католицької церков, яка повинна була стати засобом поступового навер­нення православного населення українських земель до віри та канонів Римської католицької церкви.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред­ставники вищого православного духовенства. Вони сподівалися, що унія урівняє їх в політичних і соціальних правах з католицьким ду­ховенством. Після проведення таємних переговорів деяких з них з представниками польського королівського двору і папським нунцієм (послом), було досягнути згоди на унію

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бре­сті протягом 1594—1595 рр. Там були підготовлені і основні статті унії, що виражали згоду та умо­ви її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада віруючих сприй­няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він за­кликав віруючих до протесту і погрожував полякам збройним повстанням. Його підтримали львівський єпископ Г. Балабан та єпископ перемишльський Михайло Копистенський, які вимагали передати питання про унію на розгляд собору, за участю всього ду­ховенства, шляхетства і братств.

Православні єпископи скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став сумісним собором католицької і православної церков. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спілкування із противниками унії. Через це відбулося одночасно два собори. На соборі православної церкви, який виступив проти унії, разом з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном, Перемишльським єпископом Михайлом Копистенським та іншими, приймав участь і князь Костянтин Острозький.

Уніатський собор у складі православного митропо­лита, п'яти єпископів і трьох архімандритів, під керівниц­твом трьох папських легатів (послів) і трьох королівських послів виконав волю папи. Його учасники прийняли 33 умови Берестейської унії.

Постанови двох соборів — уніатського і православ­ного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постано­ву православного собору король проігнорував. Так пра­вослав'я на землях Речі Посполитої фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали раніше православній церкві, пе­редавалися уніатській за умовами Берестейської унії.

Перші одинадцять умов Берестейської унії були присвячені вирішенню чисто цepкoвних проблем.

Найбільш компромісним було прийняття католицького догмату «філіокве» про сходження святого духу «і від Сина». Уніатами був вироблений компро­місний варіант: святий дух походить не з двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця і Бога-Сина), а з одного на­чала від Бога-Отця через Бога-Сина.

Повністю приймався като­лицький догмат про чистилище.

Свята повинні були відзначатись незмінно за ста­рим (Юліанським) календарем та зберігалися грецькі (православні) обряди.

Католицький целібат не приймався, і священники мали право, за давнім православним звичаєм, одружуватися.

Мит­рополичі, єпископські та інші духовні звання надавалися особам тільки української нації.

Зберігалася виборність церковної ієрархії з числа «людей духовного стану».

Висвячення єпископів мав робити митропо­лит Київський, який після затвердження собором єпископів, складав присягу про свою відданість польському королю і папі.

Дванадцять умов носили церковно-світськнй характер.

Ними обумовлювалось входження уніатських митрополита та єпископів в члени Сенату Речі Посполитої. Їм гарантувалися така гідність і сан, як і єпископам римської церкви, встановлювалися обов’язкова сенаторська присяга королю і присяга папі., щоб єпископи не могли відступити від унії.

Одна з вимог мала не до­пускати впливу Константинопольської патріархії. Не допускався перехід з грецького обряду (тобто православного) на римський. Гаранту­валося збереження за уніатською вищою ієрархією всіх церковних земель з будівлями. Архімандрити, ігумени, диякони уніатського обряду мали ко­ристуватися тими ж самими правами і привілеями, що й особи рим­ського обряду. Допускалися подружжя змішаних обрядів (уніатського і римського).

Десять умов стосувалися духовної сфери життя.

Дозволялося здійснювати святі таїнства біля хворих при свічках у повному «облаченії», що раніше заборонялося польською владою.

Гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових церковних та монастирських шкіл і семінарій, з викладанням старослов'янською й грецькою мовами.

Друкарні підпорядковувались митрополиту і єпископам, щоб не по­ширювались єресі.

Світські особи не повинні були втручатися в управління церковними справами та зобов'язу­валися визнавати ухвали єпископських судів, беззастережно при­ймати їх рішення до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок.

Одна з умов мала на меті не допускати поїздок духовенства до Константинопольського патріарха для висвячень православного духовенства.

Такі рішення Берестейської унії спричинили розкол в укра­їнському суспільстві. При підтримці козацтва, православне духовенство і міщанство неприховано ігнорували уніатську ієрархію. Київська лавра перетворилась на центр церковної православноїної діяльності. У 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний з усім військом запорозьким.

З 1596 р. до 1620 р. уніатська Київська митрополія була єдиною, а православної митрополії не існувало. В цих умовах виникла загроза цілко­витої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р., з ініціативи гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів та мит­рополита), що сприяло збереженню православ’я та викликало невдоволення уніатів.

Національно-визвольна боротьба українсько­го народу під проводом Богдана Хмельницького (1646-1654 рр.) велась не тільки проти польської шляхти, а одночасно і проти уніатів. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили також звернення і до тих, кому «мила віра благочестива, поляками в унію обернена». Він закликав боротись проти унії, згуртовуватися «на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязнено, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів».

Визвольна війна 1648—1654 рр. спричинила фактич­ний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під поль­ською владою. Отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Поль­ща зобов'язалася не обмежувати православну віру. З часом, католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених у католицькому дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси польських католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Га­личина опинилася під Австрією, що зумовило інший дер­жавний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Було ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їх землі конфісковано. З 1774 р. уніатська церква стала називатись Греко-католицькою. Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква скла­далася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Луцької.

Друга польська окупація Галичини в 1919—1939рр. посилила політичний та економічний тиск на православне населення. Спершу православні були відлучені від Московського патріархату і одночасно поча­лося руйнування православних храмів. За ці роки було закрито 400 храмів, а 140 знищено.

З акцією нищення поляками православної церк­ви йшла, одночасно, і акція на ослаблення і ни­щення греко-католицької церкви. Проте, незважаючи на утиски, розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з ополяченням і окатоличенням народу. До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій.

Після повернення на Галичину Радянської влади, УГКЦ була звинувачена у співробітництві з німцями і почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й ново­обраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богослов­ських факультетів було рекрутовано в армію.

У березні 1946 р. у Львові було скликано собор УГКЦ. Він скасував постанови Берестейського собору 1596 р. і лівідував унію та зробив спробу повернути віруючих до православної віри.

На соборі присутніми були 214 священиків, деканів і представників кліру та 19 мирян, які майже одноголосно проголо­сували за всі його постанови.

Львівський собор 1946 р. - це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Одинаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй була відведена роль могиль­ника іншої церкви.

За даними Львівського собору, 22 відсотки греко-католиццького духовенства не погодилися перейти в православну церкву. Всі колишні греко-католицькі парафії, внаслідок рішень собору автоматично були оголошені право­славними. Крім діючих православних церков, усі інші були закриті.

Однак значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняла нав'язуваного їм православ'я. Вони змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально.

Унія спричинила глибоку ре­лігійну кризу, яка вийшла за межі ХУІ ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі цер­ковні та національні конфлікти. Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Уніати і православні були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної діяльності, поширення гуманістичної культури.

Починаючи з 1987 р., почав ширитись рух за відновлення греко-католицької церкви, який згодом набув організованого динамічного змісту. Комітет захисту Української католицької церкви у цьому ж році звернувся до державних органів влади з проханням визнання Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

30 листопада 1989 р. Рада у справах релігії при Раді Мініст­рів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад грекo-католиків. Отже, Греко-католицька церква після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури в західних областях України.

У 2004 р. УГКЦ мала більше 3200 релігійних громад (пара­фій), більше 2000 священиків, біля 75 монастирів, 7 єпархій.

Таким чином греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії мала періоди розвитку та занепаду, динамізації і криз. Для інозем­них правлячих структур, під владою яких перебувала Україна, вона була небажаною і постійно ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію у всіх поневолювачів українського народу. Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Бе­рестейської унії є традиційною україн­ською церквою, як і православ'я.

Самою історією визначено Україні бути багатонаціо­нальною і багатоконфесійною державою.

Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важ­ливою стала проблема національної злагоди і політичної консолідації суспільства, серед віруючих різних конфесій, а також духо­венства, все більшої популярності набуває ідея українського екуменізму.

Український екуменізм передбачає єднання зусиль усіх кон­фесій в Україні для досягнення певних суспільних і релігійних цілей. Основою такого єднання можуть бути спільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним орга­нізаціям, процесів українського державотворення тощо. Прихильники українського екуменізму є серед православних, греко-католиків, римо-католиків та представників іншіх конфесій. Ідею українського екуме­нізму, тобто єднання між західною і східною християнськими тра­диціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-като­лицькі католицькі ієрархи.

Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного та духов­ного відродження України. Вона знаходить підтримку і в церков­них колах, і серед широкої укpaїнської громадскості.

ПИТАННЯ 41. Лютеранство

Історично початок реформаційного руху пов'язу­ється з виступом німецького священика Мартіна Лютера (1483—1546). Він був одним з вождів Реформації і засновником лютеранства. В 1512 р. отримав вчену ступінь доктора богослов’я і був призначений на посаду професора бібліотеки в університеті міста Віттенберг. 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез, спрямованих проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим від­купом.

Рим за перегляд догматів католицької церкви відповів відлученням М.Лютера від церкви. Віттенберзький проповідник відмовився постати перед церковним судом і 10 грудня 1520 p. публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви Це був нечуваний крок відходу від канонів релігійної віри. Виступ Лютера проти католицької церкви став каталізатором висту­пу всіх опозиційних сил проти католицької церкви і феодалізму, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.).

Основні принципи лютеранського віровчення викладені в “Аусбургському віросповіданні”, «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисах М. Лютера. Ці книги базуються на Святому Письмі (Біблії), яке є основою віровчення і яке може тлумачитись кожним віруючим.

Центральним принципом лютеранства є виправдання тільки вірою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Вчення про особисту глибоку віру, як єдиний і достатній засіб спасіння, становить основу лютеранської, як і всієї протестантської догматики взагалі. вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.

Лютеранство признає християнський символ віри, який було затверджено на Нікейському та доповнено на Константинопольському Вселенських соборах.

М. Лютер добився спрощення пишного католицького богослужіння, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відки­нув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енциклі­ки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому люте­ранська церква називається ще євангелістською.

Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецького населення, яке прагнуло звільнитися від влади папства і водночас намагалось зберегти релігію. Це і зумовило швидку пе­ремогу лютеранства в Німеччині, а потім і поширення в інших країнах світу.

На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон. Головну роль у лютеранському культі відіграють організовані, під керівництвом пастора колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або падрами, як у католиків. Основою лютеранської церкви є peлігійна громада, або конгрегація – зібрання віруючих певного приходу. Управління церковними справами здійснює церковна рада, яка обирається віруючими і яку очолює пастор. Пастор запрошується громадою, але змістити його з посади вона не може.

Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оформлення. В лютеранстві зберігається єпископат, особливе посвячення в духовний сан (ординація), літургія, два таїнства: хрещення (немовлят) і причастя, під час якого, при умові віри в Ісуса Христа, освячені хліб і вино перетворюються в Його істинні тіло і кров. Порядок проведення богослужінь здійснюється відповідно до затверджених у 1526 році лютеранських канонів “Німецька меса і послідовність богослужіння”. Проте в лютеранстві збереглися певні залишки католицизму, зокрема, вівтарі, розп'яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Бо­гослужіння супроводжується органною музикою.

Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпоряд­ковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духо­венства і мирян. Державна влада призначає чиновників церков­ного управління та пасторів. Лютеранство – одна з найбільших конфесій сучасного протестантизму. Особливий вплив на громадське життя вона має в ФРН, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, США, Латвії, Естонії. В даний час існує 192 лютеранські церкви, які нараховують понад 80 млн. віруючих. Більшість церков входять до Всесвітньої лютеранської федерації, створеної в 1947 році і центр якої знаходиться в м. Лунді (Швеція).

В Україні, на кінець 2004 року, було зареєстровано 71 лютеранську релігійну громаду.

У тогочасному німецькому протестантизмі, поряд з лютеранством виник і радикальний напрямок, відомий під назвою «ана­баптизм», який очолював вождь німецької плебейської реформації Томас Мюнцер (1490-1525).

Анабаптизм (з грецьк. аnabantus – перехрещуватись) - теологічне вчення Т. Мюнцера «Про царство Боже на землі». Головну мету Реформації він бачив у перебудові всього життя людей за християнськими законами. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюр­герство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу.

ПИТАННЯ 42. Кальвінізм

Цей напрямок протестантизму пов'язаний з ім’ям Жана Кальвіна (1509 —1564 pp.) — фран­цузького богослова, активного діяча Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність (в Парижі він очолював євангелістську громаду) він переслідувався, внаслідок чого в 1535 році змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу.

Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем.

Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча людина обра­на для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники Ж. Кальвіна поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності.

Ж.Кальвіном була висуну­та теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які ви­магають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя.

На ґрунті ідей Ж. Кальвіна виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства, Ж. Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодос­тупною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запро­вадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан.

Основною ланкою кальвіністської церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів. Ці збори дістали назву конгрегацій.

З релігійного культу була усунена розкіш, а культ зазнав ради­кального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачення пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, як спомин про «спокутну жертву Ісуса Христа».

Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих наукових відкриттів, що суперечать Біблії. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь».

Кальвіністів також характеризує прагнення ввести обмеження в особисте життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб'язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб.

Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція кальвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм.

Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії.

Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шотландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і Південно-Африканській Республіці.

Кальвіністські церкви об'єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідов­ників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік.

В Україні кальвіністські громади зареєстровані в основному в західних областях. Н а кінець 2004 року були зареєстровані 191 реформаторська громада і 37 громад пресвітеріан.

ПИТАННЯ 43. Англіканська церква

Виникнення цього напряму протестантизму зу­мовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччи­ни, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі.

Англій­ська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв'язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та май­но церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Рефор­ма спочатку не привела до корінних змін в організаційній струк­турі церкви, її догматах і обрядах, які продовжували залишитися католицькими. Лише в другій половині XVI ст., при королеві Єлизаветі І, була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви.

Основу віровчення складає Біблія, яку було перекладено англійською мовою та доповнення до неї, що викладені у «Книзі спільних молитов» (1549р.) і Символі віри, який містить 39 статей (1571 p.).

Віровчення англіканської церкви є конгломератом католициз­му, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує люте­ранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про рятівну силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті та­кож лютеранські догмати: заперечення верховенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо.

До догматів англіканської церкви належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать.

Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентерберійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієписко­пи, що призначаються монархом за рекомендацією уря­ду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів.

Нині англіканство нараховує 25 автономних церков і 6 церковних ор­ганізацій, що входили в минулому до складу Британської імпе­рії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насам­перед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков.

Всесвітнім кон­сультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік.

В Україні на кінець 2004 року було зареєстровано 2 англіканські релігійні громади.

ПИТАННЯ 44. Церква Євангельських Християн-Баптистів (ЄХБ)

У нашій країні — найчисленніша і найбільш поширена серед протестант­ських церков. Організувалась у 1944 р. внаслідок об'єднання баптистів з близькими до них євангелістами та деякою частиною громад п'ятидесятників. Було утворено Всесоюзну раду єван­гельських християн-баптистів як вищий орган церкви.

1962 р. входить до складу Всесвітньої ради баптистських цер­ков і бере активну участь в екуменічному русі. З 1945 р. видається баптистський журнал «Братський вісник». Видано Біблію, збір­ник церковних пісень, Настільну книгу пресвітера, друкуються календарі українською, російською, німецькою, естонською та інши­ми мовами.

Баптизм. Виник на основі лютеранства і кальвінізму. Перші баптистські громади з'явилися у XVII ст. у Голландії, потім поши­рювалися в Англії, Америці та Європі. На теренах України вперше він з’явився на території теперішньої Херсонської області у 60-х роках XIX ст. завдяки німецьким колоністам. У 1869 р. про­повідник Унгер створив баптистську громаду в с. Карпівка. У 1884 р. у с. Нова Василівка відбувся перший з'їзд баптистів, який утворив Всеросійський баптистський союз. Покидаючи землі Херсонщини, селяни розповсюджували баптизм в інших областях

Євангелізм поширювався в Галичині одночасно з баптиз­мом реемігрантами із Канади та США в 20-х роках ХХ століття. Наприкінці XIX ст. він поширюється у східних облас­тях України. В 1920 р. баптисти і євангелісти зблизились, а в 1944 р. — об'єднались.

Основою віровчення у баптизмі є Біблія. Особлива ува­га приділяється євангеліям від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Вони визнають християнський Символ віри, догмат про Святу трійцю. Згідно їх віровченням Ісус Христос «є живе втілення Божої трійці». Тому свої молитви віруючі звертають саме до нього. За віровченням ЄХБ, Ісус Христос своєю смертю врятував людей від первородного гріха і вказав шлях до спасіння. Проте під час страшного суду буде врятований лише той, хто повірив у його спокутну жертву і покається у гріхах.

Важливу роль у віровченні ЄХБ посідають соціально-етичні проблеми. Згідно з їх віровченням, суспільство і земне жит­тя — гріховні, а окрема людина — нікчемна та немічна. Справжня гідність людини, на думку богословів ЄХБ, проявляється у визнанні нею себе безнадійним грішником і в постійному покаянні, звертанні до Бога в молитвах тому що людина може виправдатися перед Богом лише шляхом глибокої віри.

Основна увага приділяється пропаганді таких моральних принципів, як мило­сердя, співчуття, покірність, працелюбність, повага і любов до лю­дини тощо

Культ ЄХБ відзначається відносною просто­тою. Богослужіння проводять у формі молитов, проповідей та співів псалмів у молитовних будинках. ЄХБ відкидають покло­ніння іконам, розп'яттям, скульптурам, мощам, заперечують культ святих, богородиці, чернецтво, більшість християнських свят і обрядів та роль церкви як посередника у спасінні віруючих. Із семи християнських таїнств вони визнають лише чотири: хрещення, причастя (хлібопереломлення), шлюб і рукопокладення.

Особливого значення ЄХБ надають обряду водного хре­щення, який символізує вступ до релігійної громади і прийняття віри. Хрестять вони лише дорослих і лише тих, хто пройшов спеціальну підготовку під керівництвом наставника і свідомо догмати ЄХБ.

Водне хрещення здійснюють влітку в річках і озерах, а зимою — у басейнах. Обряд хлібопереломлення виконують під час молитовних зборів в перш неділю кожного місяця. Існує у ЄХБ обряд посвяти в сан, який називають рукопокладенням пресвітерів. Головне призначення шлюбного обряду — дати благословення на створення сім'ї. Для обряду характерне вінчання лише одновірців.

Серед християнських свят вони відзначають лише ті, що тісно пов'язані з іменем Ісуса Христа. Це Різдво, Великдень, Трійця та деякі інші. Крім того, у них є власні свята — День єдності, Свято жнив.

Організація євангельських християн-баптистів — суворо централізована. Вона побудована на прин­ципі персонального членства. Віруючі утворюють громади, які діють на основі затвердженого статуту. Очолюють релігійну громаду пресвітери, яких обирають загальні збори, а потім рукопокладають старші пресвітери. Пресвітери не носять особливого одягу і нічим не вирізняються від інших чле­нів громади.

Релігійна громада обирає виконавчу раду і ревізійну комісію, які контролюють фінансову діяльність.

Персоніфіковане членство зобов'язує всіх віруючих регулярно сплачувати внески на користь громади. Гроші вико­ристовують для видання релігійної літератури, оплати праці пресвіте­рів, керівників хорів та естрадним ансамблям, а також для різних госпо­дарських витрат.

Від кожного члена вимагають виявляти як­найвищу активність у релігійному житті та пропаганді релігійної віри. Майже кожна релігійна громада — це активний підрозділ, який проводить систематичну релігійну пропаганду

В Україні зареєстровано понад 2000 громад євангельських християн-баптистів. Вищим органом ЄХБ є Спілка євангельських християн-баптистів України, яка знаходиться в Києві.

ПИТАННЯ 45. П'ятидесятництво

Ця релігійна конфесія є близькою до баптизму, за характером ві­ровчення і являється пізнім протестантським напрямком в християнстві. Це порівняно мо­лода, однак досить активно діюча релігійна організація в Україні. Наз­ва пов'язана з біблійною оповіддю про те, що якраз у день п'ятидесятниці на апостолів зійшов Дух Святий і вони, набувши дару говорити іншими мовами, пішли в різні країни проповідувати християнство (Дії: 2, 1 - 5).

Виник цей напрямок наприкінці XIX — на початку XX ст. у США і дістав назву «п'ятидесятницький дух». Згодом цей рух почав по­ширюватися за межами США у країнах Європи, а також у Ро­сії. Поширювалася «нова релігія» різними шляхами. У 1911 р. п'ятидесятництво проникло з Фінляндії у Петербург, а в 1921 р. в Одесі американський проповідник Воронаєв заснував громаду «християн євангельської віри». В 1922 р. в західних областях України місіонер Шмідт з Німеччини органі­зував релігійні громади «християн віри євангельської». У 1923 р. на Поділля з Румунії приїхав проповідник Мельник і заснував там релігійну громаду «євангельських християн п'ятидесятників-сіоністів». У 20-х роках в Україні з'явилися «п'ятидесятники-суботники» і «євангельські християни — святі сіоністи».

Основою віровчення у п'ятидесятників є Біблія, особ­ливо «Дії святих апостолів» і «Перше послання апос­тола Павла до корінтян», де розповідається про діяння Свя­того Духа та релігійні чудеса і зцілення. П'ятидесятники вірять у догмати про гріхопадіння Адама і Єви, кінець світу та в спокутну жертву Ісуса Христа. Із Трійці вони виділяють перш за все Святого Духа. Основ­ним же догматом є вчення про сходження Святого Духа на кожного віруючого, внаслідок чого він отримує духовні дари.

Якщо згідно з ученням ЄХБ Дух Святий після водного хрещення постійно перебуває з віруючим, то для п'ятидесятників він вселяється у віруючого, якщо він гідний Господньої благодаті, і, засвідчивши через це свою божественну силу, залишає його. Потім він знову може повертатися до віруючого, щоб засвідчити йому свою прихильність.

Окрім водного хрещення, П'ятидесятники вважають обов'язковим хрещення Святим Духом. Хрещення Святим Духом повинен пройти кожний віруючий. Таїнство відбувається на колективних моліннях після попереднього багатоденного посту. Його ефект досягається за рахунок сильного емоційного збудження під час колективних молитов і голосних звертань до Бога, які до­водять віруючих до психічних потрясінь, галюцинацій, безладного бурмотіння. В цей час у віруючого можуть виникнути різні видіння та ілюзія особистого спілкування з надприродною силою. Через це прийнято вважати, що віровчення п'ятидесятників має містичний характер.

Особливого значення п'ятидесятники надають догмату про Святі Дари. Віруючі виділяють дев'ять дарів:

1. Дар слова мудрості - здатність правильно розуміти Святе Письмо;

2. Дар слова знання - мистецтво здійснення проповідей;

3. Дар віри - здатність пізнати сутність істин­ної віри;

4. Дар зцілення - здатність зцілювати хворих;

5. Дар чудо творення – здатність до творення чудес;

6. Дар пророкування – здатність розкривати Божі таємниці;

7. Дар розпізнавання духів - здатність виявляти нечисту силу, що вселилась у віруючого і здібність виганяти її з людини;

8. Дар глосолалії - вміння розмовляти іншими мовами під час проведення культових дій;

9. Дар тлумачення інших мов - здатність пояснення іномовлення інших віруючих, що спостерігається під час спільних молитов.

У віровченні п'ятидесятників багато уваги приділяється вченню про друге пришестя Ісуса Христа і встановлення ним тисячолітнього царства Божого, що пов'язується зі страшним судом.

«Ми, згідно з обіцянкою Божою, — твердять сектантські проповідники, — чекаємо нового неба і нової землі, де панує правда... А сучасне небо і земля зберігаються для вогню в день страшного суду і загибелі нещасних людей». Подібні повчан­ня формують у віруючих песимізм, скептичне ставлення до життя, обмежують сферу культурного спілкування. Врятуватися, на думку сектантів, можна лише шляхом глибокої віри і прийняття духовного хрещення. Духовне життя віруючих фактично обмежене сферою релігійної громади.

Культ не визнає поклоніння іконам та святим мощам. П’ятидесятники не носять натільних хрестиків, не хрестяться, не визнають багато християнських свят і обрядів. Серед свят вони відзначають ті, що пов'язані з життям і діяльністю Ісуса Христа. Особливо урочисто відзначається День п'ятидесятниці (Трійця). Дія Святого духа, згідно з віровчен­ням п'ятидесятників, почалася лише з дня п'ятидесятниці, коли він зійшов на апостолів.

Богослужіння п'ятидесятників проводиться у формі проповідей, проведення колективних молитов та співання псалмів. Вони відбуваються не лише в молитовних будин­ках, а й у квартирах віруючих, а іноді і в полі та на берегах річок, озер. Релігійними громадами керують пресвіте­ри, благовісники і єпископи.

В Україні п'ятидесятництво неоднорідне. В ньому існують течії Найчисленнішою течією є воронаєвців, шмідтовців, смородінців, мельниківців, п'ятидесятників-сіоністів, п'ятидесятників-суботників та п'ятидесятників-доскональців, між віровченням яких мають місце деякі розбіжності.

В Україні існує близько тисячі п'ятидесятницьких громад. Вони об'єднані в Союз християн віри євангельської України. Окрім них також функціонують біля 200 громад Християн Євангельської віри поза союзами, понад 70 громад Харизматичних напрямків, біля 150 громад Церкви Повного Євангелія, більше 50 громад Союзу Вільних Церков Християн Євангель­ської віри.

ПИТАННЯ 46. Адвентизм

Цей напрямок протестантизму сформувався у США в 30-х роках XIX ст. на основі баптизму. В 1833 р. баптист В. Міллер видав книжку «Докази святого письма про друге пришестя Христа», в якій твердив, що ця подія відбудеться у березні 1843 р. Однак це пророкування не здійснилося. Після цього точні дати адвентуса (пришестя) Ісуса Христа не вказувалися, проте ідея продовжувала жити і навколо неї сфор­мувався адвентистський рух. У 1863 р. утворилася самостійна Адвентистська церква, в організації якої велику роль відіграла Олена Уайт.

У нашу країну адвентизм був завезений американськими про­повідниками наприкінці XIX ст. Спочатку він поширився серед німецьких колоністів у Таврії. Численне розорення дрібних власни­ків у країні створило відповідну соціальну базу для адвентизму. Рух швидко зростав за рахунок споріднених з ним течій євангелізму та баптизму. В 1907 р. російські й українські адвентисти утворили самостійну організацію і вийшли з німецького союзу адвентистів.

Основою віровчення адвентистів є Біблія, зокрема книги пророка Даниїла і «Одкровення св. Іоанна Богослова», а також твори В. Міллера та О. Уайт. Визнаючи основні положення Біблії, адвентисти водночас вдаються до реформування суперечливих місць Святого Письма. Адвентисти всю свою діяльність підпорядковують проповіді містич­них ідей другого пришестя Ісуса Христа, кінцю світу і встановлення тися­чолітнього царства спочатку на небесах, а потім на землі.

Основою адвентистського віровчення служить ідея богообраності їхньої віри. Ця ідея обґрунтовує положення про релігійну ви­нятковість адвентистів як «Божого народу», його зна­чення в питаннях спасіння людства. Згідно з адвентистським віровченням, пришестя Ісуса Христа повинне ознаменуватися тим, що воскреснуть померлі праведники і разом з живими адвен­тистами вознесуться на небо, де царствуватимуть на чолі з Ісусом Христом тисячу років. Упродовж цього часу відбуватиметься суд над грішниками. Після того, як доля грішників буде вирішена, Ісус Христос разом з адвентистськими праведниками зійдуть на землю, Бог воскресить грішників для страшного суду та знищить їх шля­хом спалення. Згорить і сама грішна земля, замість неї з'явиться оновлена земля, де адвентисти будуть вічно раювати.

Віруючі, повчають проповідники, завжди повинні бути готові до пришестя Ісуса Христа, оскільки ніхто не знає точного часу, коли він прийде. Усе, що очищає лю­дину від гріхів і готує її до зустрічі з Ісусом Христом — це добро, воно моральне, а те, що відволікає віруючих від підготовки до переходу в тисячо­літнє царство — є зло, воно гріховне.

Адвентисти заперечують християнське вчення про потойбічний світ і безсмертя душі. Душа вмирає разом з тілом, у могилі вона чекає страшного суду. В судний день душі померлих воскреснуть і, разом з живими адвентистами, з'являться до Бога для остаточного вирішення своєї долі. Душі грішників будуть навіки знищені, а праведники здобудуть вічне блаженство в царстві Божому на землі.

Культ адвентистів відкидає церковні таїнства й обряди, поклоніння іконам, розп'яттю, мощам і святим, заперечує майже всі християнські свята, навіть ті, що пов'язані з іменем Христа. Обряд хлібопереломлення вони проводять чотири рази на рік - першої суботи кожного кварталу. Перед цим вони здійсню­ють обмивання ніг на згадку про Таємну вечерю Ісуса Христа. . В дні свят віруючим забороняється працювати, пропонується молитися й обов'язково відвідувати молитовні збори. Кожний член релігійної громади має сплачувати членські внески — десяту частину свого доходу.

Очолюють адвентистські громади проповідники та пресвіте­ри, а також виконавча рада, яка обирається на зборах релігійної громади.

Для адвентистів характерним є вчення про санітарну реформу, яка втілює, як вва­жають адвентисти, турботу не лише про духовне, а й про фізичне здоров'я людини. Вона вимагає дотримання вегетаріан­ського харчування, не споживати свинину, тваринні жири, молочні продукти, каву, какао, вживати алкогольні напої, наркоти­ки, користуватися медикаментами тощо.

Адвентисти велику ува­гу приділяють хворим, людям похилого віку та дітям-сиротам, яким вони допомагають. Саме такій категорії людей легше довести тлінність і гріховність життя, вселити надію на блаженство в царстві Божому. Пресвітери радять активним членам громади працюва­ти в лікарнях, дитячих будинках, будинках для інвалідів і людей похилого віку санітарами, нянями, медичними сестрами, брати участь в екологічному русі за збереження природи.

Адвентизм не є однорідною релігійною течією. Він скла­дається з багатьох напрямків: адвентисти сьомого дня (свят­кують суботу), адвентисти першого дня (святкують неділю), ад­вентисти тисячоліття, адвентисти євангельські, адвентисти-рефор­місти, адвентисти майбутнього століття тощо.

В Україні вищим органом адвентистського руху є «Українська уніонна конференція», яка об'єднує понад 1000 гро­мад.

ПИТАННЯ 47. Ієговізм (Свідки Ієгови)

Ця протестантська течія в християнст­ві виникла в 70-х роках XIX ст. у США. В Україну Ієговізм на початку XX ст. проник із західних держав, зокрема з Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини та Румунії. Його поширювали єговістські місіонери, серед яких були реемігран­ти, які в США пройшли спеціальну підготовку. Перші єговістські осередки в 1921 р. виникли на Львівщині й Закарпатті, в 1925 р. — на Станіславщині (територія Івано-Франківської області). Після Другої світової війни ієговізм почав по­ширюватися й у східних областях України.

Основою віровчення в ієговізм і є Біблія і твори про­відних єговістських теологів, зокрема Ш. Русселя «День помсти», Дж. Рутерфорда «Визволення», Н. Кнора «Переклад Біблії Нового світу» тощо. Характерною особ­ливістю віровчення єговістів є специфічне пояснення Біблії Єговістські тео­логи висунули тезу про необхідність наукового, філософського вивчення Біблії відповідно до реальних тенденцій розвитку су­часного світу. Це по суті модерністське, соціально-політичне ко­ментування Біблії. Віруючим рекомендують читати не саму Біблію, а єговістську літературу про Біблію, де коментуються біблійні тексти з позиції сучасності.

Свідки Ієгови ніяких християнських свят не відзначають, крім одного. Вони святкують Господню вечерю на честь жертвенної смерті Ісуса Христа. Це свято відзначається щорічно 19 квітня.

Вони поклоняються Богу-отцю, ім'я якого Ієгова. Бог має такі риси, як мудрість, справедливість, любов і необмежену силу. Ці риси він виявляє лише до єговістів, а до інших людей ставиться як владний самодержець, грізний і жорсто­кий. Ісус Христос — це син Божий, найдосконаліше створіння, перший свідок Ієгови, посланець Бога на Землі. Він Богом не може бути. Дух святий — це Божа сила.

Єговісти відкидають християнський догмат про безсмертя душі та існування потойбічного світу. Душі, повчають єговісти, не існує тому що Бог сотворив людину з праху земного.

Розуміння душі єговісти зводять до матеріального чинника. Душа — це кров, повчають єговісти, оскільки без крові немає життя. Душа вмирає разом з тілом, у могилі все перетворюється на прах, і нічого не залишається. Вважають, що в час другого пришестя Ісуса Христа воскреснуть лише єговісти, а всі інші, тобто не єговісти, будуть знищені назавжди. Свідки Ієгови воскреснуть і житимуть у тисячолітньому царстві Ієгови, яке він встановить на Землі. Воно настане через Армагеддон. Це буде тисячолітнє царство справедливості і добробуту, яким керуватиме Ісус Христос разом з єговістськими праведниками. В цьому царстві будуть блаженствувати єговісти, а інші люди, як грішники будуть знищені назавжди.

Армагеддон - це остан­ня священна битва «свідків Ієгови» під проводом Ієгови з їх ворогами - сатаністами. Слово «Армагеддон» зустрічається у 16-й главі Апокаліпсису, де йдеться про неминучу загибель Вавилону. Армагеддон — це тотальна теократична війна, що призведе до знищення всіх християнських і нехристиянських держав. Озна­ки Армагеддону - це соціальні і природні катаклізми, зростання пияцтва, наркоманії, насильства, крадіжок, амо­ральності тощо. Етапами Армагеддону єговісти вважають першу і другу світові війни, війни США у В'єтнамі, Ізраї­лю з арабами тощо.

Друге пришестя Ісуса Христа нині єговісти пов'язують з катастрофою всієї цивілізації. Вони доводять, що ця катастрофа є неминучою, оскільки освячена самим Ієговою. При цьому вони з особливою насолодою описують страхіття, що при­несе ця катастрофа, змальовують жахливі картини знищення всіх народів світу. Єговістське віровчення має апокаліптичний характер.

Єговісти відкинули всі християнські таїнства, обряди й свята. В них є лише одне свя­то — вечеря спомину смерті Ісуса Христа. Віруючі збираються після заходу сонця, запрошують родичів і знайомих. Вони мо­ляться, співають релігійні пісні, а потім споживають прісний хліб і червоне вино, що символізує тіло та кров Христову. Проте приймають ці символи лише ті єговісти, хто вважає себе помаза­ним духом Божим.

Особливою тенденцією сучасного ієговізму є клерикалізм. Він виявляється у прогнозах глобального знищення всього людства в ім'я виправдання вселенського суверенітету Ієгови; непримиренній та войовничій ненависті до прогресу людства; апології іудейсько-теократичної моделі суспільного ладу і намагання нав'язати подіб­ний устрій усьому людству; запереченні національного суверенітету та політичної соціально-економічної незалежності народів; в екстремізмі й екзальтації на ґрунті теократичного вождізму та гегемонізму.

Ієговізм намагається тримати своїх послідовників у постій­ному страху і очікуванні світової катастрофи. Для нагнітання есхатологічних настроїв, єговістські футурологи використо­вують негативні наслідки науково-технічної революції, ви­черпання природних запасів сировини, енергетичну та еко­логічну кризи, «демографічний вибух» і загрозу голоду для людства.

Молитовні зібрання єговістів — це своєрідні семінарські заняття, на які віруючі приходять не лише для того, щоб помолитись і послухати проповідь, а, головним чином, щоб вивчати літературу про Біблію і самим комен­тувати Святе Письмо. Віруючі беруть участь в обговоренні прочита­ного, відповідають на поставлені запитання, виступають з коментарями й рефератами. Крім того, на таких зборах формуються специфічні стосунки між присутніми, що характеризуються певною емоційно-психологічною солідарністю, груповою релігійною думкою, яка мо­рально впливає на кожного віруючого.

У світі сьогодні налічується понад ЗО тис. єговістських громад і відповідна кількість корпорацій старійшин. В Україні діє близько 600 єговістських громад, які об'єднані в «Релігійну організацію свідків Ієгови України».

ПИТАННЯ 48. Іслам: особливості віровчення й культу

Виникнення та еволюція ісламу

Іслам (покірність) - друга за чисельністю після християнства світова монотеїстична релігія, її сповідують близько 1 млрд. людей. Вона є наймолодшою зі світових релігій. Символом ісламу є зелений прапор який повинен стверджувати молодість і вічність цієї релігії. Найбільш поширений іслам в країнах Ближнього та Середнього Сходу, Північної Африки та Південно-Східної Азії. Із 120 країн світу, у яких є мусульманські громади, в 45 країнах світу мусульмани становлять більшість населення. В 28 афро-азіатських державах іслам визнано державною релігією, зокрема в Єгипті, Кувейті, Ірані, Пакистані.

Сучасний іслам досить активно впливає на всі аспекти життя цих країн. Під гаслами ісламу в багатьох країнах здійснюються: політичний рух за повернення до мусульманських правових норм у державному житті (ісламізація); вибір особливого напрямку економічного розвитку, що визначався б виключно соціальними та моральними нормами ісламу (ісламська економіка); рух за перебудову міжнародних господарських відносин за принципами ісламу (ісламський новий економічний порядок) та ін. Протягом останніх років ісламський чинник стає дедалі помітнішим у міжнародній політиці.

Іслам виник на початку VII ст. н.е. у Західній Аравії в епоху переходу від первіснообщинного до феодального ладу в арабів. Формування феодалізму вимагало відповідної ідеології, яка об'єднала б арабські племена. Такою ідеологією, враховуючи рівень розвитку населення, в той час могла стати тільки монотеїстична релігія.

Виникнення ісламу пов’язується з іменем Мухаммеда, який народився у 570році у місті Мекка. Батько помер ще до його народження, а мати – коли йому було шість років. Виховував Мухаммеда його дядько – Абу Таліб. Спочатку хлопець мандрував з дядьковими караванами країнами Близького Сходу, де познайомився з християнством і іудаїзмом. Досягнувши повноліття, Мухаммед найнявся керувати господарськими справами до заможної вдови Хадіджі, а згодом вони одружилися, не дивлячись на те, що Хадіджа була досить старшою за роками.

Ставши заможним, Мухаммед поступово відійшов від господарських справ і зосередився на релігійних роздумах. На той час араби сповідували родоплемінні культи, усамітнювались у печерах, де проводили дні у постах і релігійних роздумах. Ісламські джерела стверджу­ють, що під час одного з таких постів Мухаммед, побачив постать у білому, яка, випромінювала яскраве світло і веліла приступати до проповіді но­вої, істинної віри.

Початок релігійної діяльності був не простим. для Мухаммеда. Йому вірили і стали послідовниками тільки Хадіджа, двоюрідний брат Алі та дядько Абу Таліб. Жителі Мекки не вірили Мухаммеду. У 622 році, після смерті вірної союзниці у вірі – Хадіджі, Мухам мед залишає Мекку і перебирається в місто Ясріб, яке після його смерті отримало назву Медина - місто пророка. День цього переселення (хіджра) у культурі арабів уважається початком ісламського літочислення.

В Медині Мухаммед створив першу релігійну громаду, члени якої спо­відували його віровчення. Вірність цьому вченню ставилася вище за вірність рідним і близьким. До общини не могли нале­жати ті, хто не сповідував ідеї Мухаммеда (невірні). В Медині бу­ло побудовано перший храм нової релігії (мечетъ). Під час релігійних служб, віддаючи шану Мухам меду, мусульмани почали молитися в напрямку Мекки – місця народження засновника ісламу. У 630 р., під тиском мусульман мединської общини, жителі Мекки також прийняли іслам. Відтоді іслам швидко поширився і під владу пророка перейшла більшість аравійських племен. Сам же Мухаммед зосередив у своїх руках керівництво релігійними громадами і світську владу.

У 632 р. Мухаммед відвідав Мекку (здійснив паломництво) і повернувся до Медини, де незабаром помер. Поховали Мухаммеда у головній ме­четі, яка отримала назву «Мечеть Пророка» і стала на місцем паломництва мусульман..

Рівночасно відсутність в ісламі релігійних установ (згадаймо християнство з його Вселенськими соборами), рішення яких із релігійних питань малі б силу закону, та певна невизначеність основних джерел ісламського віровчення - Корану й Сунни спричинила в ісламі розбіжності з питань віровчення й догматики. Відсутність єдиної богословської концепції, загальновизнаної в мусульманському світі, неконституйований характер богослов'я породжували різноманітні школи й течії. Так, уже в VIII ст. через розбіжності в уявленнях про природу верховної влади в ісламі виникли течії сунітів, шиїтів і хариджитів.

Віровчення й культ ісламу

Основи мусульманського віровчення та обрядовості викладено в Корані та Сунні. Загалом у віровченні ісламу можна визначити сім основних положень (догматів), які складають "Символ віри" мусульманина.

По-перше, це — віра в єдиного бога — Аллаха, який є творцем світу. Аллах — це єдиний, одноосібний, вічний та всемогутній Бог. Велич Аллаха проявляється в багатьох формулах, добре відомих усім мусульманам, яка часто підкреслюється ними в промовах, молитвах і побутових вигуках. Всі мусульманські тексти й офіційні промови також починаються з фрази: "Немає Бога окрім Аллаха, а Муххамед його пророк".

По-друге, вшанування священної вічної книги — Корану. Зміст Корану є відображенням Матері-книги, яка знаходиться у Аллаха і зміст якої передав Мухаммеду архангел Джебраїл. Коран створювався після смерті Мухаммеда. За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів його проповjдей. Люди запам'ятовували їх або записували на різних предметах. Після смерті Мухаммеда виникла ідея зберегти їх і впорядкувати, пока були живі ті, хто знав їх напам'ять. Цим зайнявся Зайд Ібн Сабіт — секретар Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник із текстів, написаних на пергаменті, кістках, глиняних табличках та записав усні перекази проповідей Мухаммеда. Ці окремі тексти отримали назву сури і склали зміст св'ятого письма ісламу.

Коран розбито на 114 глав (сур) — 90 мекканських і 24 мединських. Сури розміщені не в хронологічному порядку, а спочатку самі найдовші, а потім коротші.

В своєю чергу, кожна сура ділиться на аяти. Аят — це фрагмент сури. Наприклад, фатіха (перша сура) починається з аятів: 1) "В ім'я Аллаха, милостивого, милосердного!"; 2) "Хвала Аллаху — Господу світів..." Більша частина Корану написана римованою прозою. У найдовшій сурі — другій нараховується 286 аятів, а у найкоротшій — 112-й лише 3. В кожному аяті від 1 до 68 слів. Всього в Корані 6238 аятів, 77 934 слова.

У мусульман існує традиція читати Коран протяжним співучим голосом. Протягом віків в арабських релігійних школах заучували тексти Корану напам'ять. Ця традиція збереглася донині. її ретельно дотримуються ті, хто готує собі до релігійної діяльності.

Коран — перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ і природу та ісламські догматичні положення, а також правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів.

Як і інші релігійні книги, Коран є збірником законів, настанов і традицій, а також викладом різноманітних міфічних розповідей, ок­ремі з яких запозичені з інших релігій, особливо християнства та іудаїзму. В Корані є вказівки відносно регламентації торгівлі, майнових, сімей­но-шлюбних відносин та наводиться безліч моральних норм, що є обов'язковими для мусульман і склада­ють їх кодекс честі. Найчастіше в Корані йдеться про обов'язки віруючих відносно пра­вителів та про ставлення мусульман до інших віросповідань, про Аллаха, якому повинні бути покірними всі його послідовники, про Судний день, воскресіння й потойбічний світ.

Коран підтверджує та узаконює станову нерівність, освячує приватну власність. «Ми розділили серед них (тобто людей) існування у житті ближньому і підняли одних ступенями над іншими, щоб одні з них брали інших у прислугу» (К., 43, 31). За замах на власність Коран передба­чає жорстоке покарання на цьому і в потойбічному світах. «Злодію і злодійці відсікайте руки за те, що зробили вони, від імені Аллаха» (К., 5, 42).

Багато аятів святої книги присвячено жінці. За непокірність, навчає пророк, «кидайте їх на ложі та бийте їх» (К., 4, 38); «тримайте їх удома, доки не упокоїть їх смерть і Аллах не розчистить для них шлях» (К., 19, 4); «одружуйтесь на тих, які приємні вам, жінках — і двох, і трьох, і чотирьох» чи «на одній або на тих, якими оволоділи ваші дес­ниці» (К., 4, 3). «Чоловіки стоять над жінками то­му, що Аллах дав їм перевагу перед ними» (К., 4, 38). Нерівність жінки перед чоловіком ви­значена як у майновому (К., 4, 175), так і в правовому відношеннях (К., 2, 282). У Корані також існують аяти про необхідність обмежень для жінки (носіння паранджі, чачвана, чадри, яшмака).

У Корані викладено космологічні та кос­могонічні погляди. Згідно з ними Земля є плоскість, рівновага якої підтримується горами, що їх звів Аллах. Останній створив світ за шість днів, що відповідає біблійним уявленням про творіння світу. На шостий день Аллах створив Адама і Єву. Творіння людини є найвищим досяг­ненням Бога (К., 15, 29; 27, 62; 32, 8; 38, 72).

Є в Корані й чимало наказів віруючим стосовно релігії, правил здійснення релігійних вимог і ритуалів. «Прославляй хвалою твого Господа до сходу сонця і до заходу сонця, і під час ночі прославляй його і серед дня, — і ти будеш задоволе­ний» (К., 20, 130). «Вам не досягти благочестя, до­ки не будете робити пожертвувань за того, кого лю­бите» (К., З, 86). Коран попереджає: «Існуюче жит­тя — тільки гра й забава...» (К., 5, 32). «Хто ж хоче користуватися всіма його благами, тому нема в майбутньо­му житті нічого, окрім вогню...» (К., 11, 19).

Є там і проповіді релігійної винятковості ісламу, заклики до бо­ротьби з невіруючими, позаяк останні є ворогами мусульман (К., 4, 102). Віруючих закликають бо­ротися з невіруючими, «доки не буде спокуси, і вся віра не буде належатиме Аллаху» (К., 8, 40). Віруючим наказують діяти за принципом таліона: «душа — за душу, і око — за око, і ніс — за ніс, і вухо — за вухо, і зуб — за зуб..." (К., 5, 49). Від імені Аллаха в Корані проголошено: «Для невірних ми приго­тували кайдани, ошийники, гієнський вогонь» (К., 76, 4). «Вони питимуть кип'яток, і люті муки будуть їм за те, що були невірними» (К-, 10, 4).

Згідно з моральними повчаннями Корану, лю­дина у своїх діях і намаганнях повністю залежить під волі та бажання Аллаха. «Не спіткає нас ніко­ли ніщо, окрім того, що накреслив нам Аллах. Він наш заступник» (К., 9, 51). Усі люди створені Аллахом для покори. Людина не має свободи волі, вона приречена.

Загалом Коран — це не тільки сухі й монотонні релігійні накази і проповіді, а й яскрава, палка, образна мова, змістовні словосполучення й порівняння. Коран, на думку багатьох діячів культури, є першою в історії народів Сходу пам'яткою прози, притч, алегорій, порівнянь, оповідей тощо. І в цьому полягає його велика ху­дожня і культурно-історична цінність.

Частина мусульман вшановують крім Корану і Сунну. Сунна містить розповіді про вчинки й висловлювання пророка та є джерелом правил життя суспільства й тлумачення Корану, релігійного культу й права. Хадиси, що складають Сунну, лише в IX ст. були зафіксовані письмово. Хадиси - це основа всього релігійного й громадського життя та діяльності мусульман-сунітів. На основі Корану й Сунни розроблено шаріат – зведення ісламських законів. Шаріат визнається божим законом. Він містить норми кримінального, майнового, шлюбно-сімейного права, настанови про священну війну — джихад (газават) та регулює зовнішні форми і правила культу, а також визначає міру покарання за їх порушення.

По-третє, догмат про загробне життя. Відповідно до цього вчення відразу після смерті два ангели смерті супроводжують душі людей до раю чи пекла. Мусульманський рай зображається у вигляді чудового прохолодного оазису з чистою джерельною водою, гуріями-дівами, фруктовими садами, де всього вдосталь. Пекло замальовується як місце, де катують, поливають грішників киплячою смолою, рвуть тіло залізними гаками, поселяють їх поряд зі скорпіонами й гадюками.

По-четверте, догмат про кінець світу. за яким Його здійснить сам Аллах і час приходу кінця світу відомий тільки йому. Наприкінці земного світу настане Страшний суд, у день якого відбудеться воскресіння мертвих, для здійснення Аллахом суду і над ними.

По-п'яте, догмат про приреченість. Згідно нього, людина не має свободи долі, тому що Аллах ще до створення світу визначив не тільки земну, а й потойбічну долю людей. Фаталізм є стрижнем віровчення ісламу.

По-шосте, догмат про священну війну з невірними — джихад або газават. Згідно з цим вченням, джихад є війна на захист ісламу, участь у якій є обов’язком кожного мусульманина.

По-сьоме, догмат про безсмертя душі. Як і представники інших релігій, мусульмани вірять у те, що душу створена Аллахом, вона не залежить від тіла і є безсмертною. Після смерті людини, душа перебуває вічно в раї чи пеклі.

П'ять головних обов'язків віруючого.

Перший обов'язок — вірити в те, що Аллах — єдиний Бог. Обов'язковим є трикратне виголошення тези: «Немає Бога окрім Аллаха, а Мухаммед його пророк.

Другий обов'язок — здійснювати щоденну п’ятиразову молитву (салять, намаз). Мусульмани зобов'язані здійснювати ритуал молитви п'ять разів на день: від світанку до пізнього вечора. Молитва складається з комплексу релігійних формул, молитовних поз і рухів тіла. Виконуючи їх, віруючий нахиляється, стає на коліна, падає долілиць (ниць), виголошує при цьому молитовні слова Аллахові, його ім’я, першу суру Корану. Творити молитви можна і вдома, і в мечеті, і в полі. Молитві передує ритуальне омивання. П'ятниця є день спільної молитви, коли всі мусульмани мають зібратися на колективну молитву до головної мечеті села, чи кварталу міста. Молитви в п'ятницю супроводжуються проповіддю.

Мечеть — це релігійна культова споруда, у якій здійснюють молитву мусульмани, читають уголос Коран, виголошують публічні проповіді й диспути, викладають релігійні догмати. Головне місце в мечеті - міхраб, ніша, яка вказує напрямок на мекканську Каабу. До неї повертаються обличчям віруючі, біля неї стоїть керівник молитви - імам. Поруч із міхрабом знаходиться мінбар (кафедра проповідника), з якого по п'ятницях читають проповідь. У мечеті є також книгосховище і приміщення для ритуальних омивань. Підлогу всередині мечеті покривають килимами, а перед входом до неї знімають взуття. Молитву на майдані біля мечеті здійснюють на молитовних килимках. Кожна мечеть має один або декілька мінаретів - круглих чи прямокутних, башт, з яких муедзин (служитель мечеті, який з мінарету призиває мусульман до молитви) проголошує свій заклик.

Третій обов'язок — дотримання посту(Ураза). Мусульманський піст здійснюється у місяць рамадан (рамазан) - дев'ятий місяць мусульманського календаря. Він вимагає утримуватись від пиття, їжі, задоволень і розваг тільки протягом світового дня, а в нічні години все це дозволяється. В години посту віруючий (правовірний мусульманин) повинний молитися та читати Коран. Головним та обов'язковим для всіх, окрім хворих, вагітних жінок, подорожніх, військових та поліції є піст. Недотримання посту з поважних причин піст надолужується в зручний час(після одужання, під час відпуски тощо). Згідно з Кораном, цього місяця Пророку було передане перше об'явлення. Кінець рамадану, а значить, і місячного посту, відзначається святому розговіння (Ід аль-фітр - Ураза-Байрам), що передбачає спеціальну спільну молитву та жертвоприношення, після яких влаштовуються святкова трапеза й роздавання милостині бідним та жебракам і відвідуються могили предків.

Четвертий обов'язок — здійснення хаджу — паломництва в Мекку до головної святині ісламу Кааби. Кааба (куб) — це будівля в центрі подвір'я, мекканська Священна мечеть аль-Масджид аль-Харам, у південно-західному кутку якої вмурований "чорний камінь". За легендою цей камінь був послань Аллахом із неба. Під час Хаджу, прочани, одягнувшись у білий одяг – ікрам (два куски білої полотняної тканини без шва, які зав’язуються на правому плечі і над правим стегном) сім разів обходять навколо Кааби й цілують "чорний камінь". Потім вони шукають священне джерело Зам-Зам і п’ють з нього воду. Чорний камінь в Каабі вкритий кісвою - чорним покривалом, на якому золотом вишиті аяти з Корану. Під час хаджу чорну кісву замінюють білою. Після церемоній, біля Кааби влаштовуються урочисті процесії та моління, які пов'язані з легендою про перебування в цих місцях праотця арабів Ібрагіма - першого проповідника ісламського єдинобожжя. Виконати завіт Пророка для правовірного мусульманина означає зайти до Кааби й торкнутися губами "чорного каменя".

Кааба - звичайна чотирикутна цегляна будівля заввишки до 10 м і завширшки майже 15 м, з пласким дахом без вікон. У середині споруди, куди можна ввійти крізь двері в західній стіні, також немає нічого особливого - там порожньо й темно. У східній частині в стіну вмурований обрамлений у срібло "чорний камінь" - головний об'єкт поклоніння. Згідно з переказом "чорний камінь" - білий яхонт, що почорнів через гріховність людей, - був посланий Аллахом Адамові. Останній збудував над ним споруду, яка після руйнації під час всесвітнього потопу знову була відбудована Ібрагімом та Ісмаїлом. Під час хаджу, частина мусульман відвідує також Медину, де знаходиться могила пророка. Взагалі молитву Аллах почує лише тоді, коли мусульманин повернеться обличчям до Кааби та Медини.

Хадж завершується святом Ід аль-адха (Курбан-Байрам), під час якого в пам'ять про жертву, принесену Ібрагімом Аллаху, ріжуть жертовних тварин. Закінчення хаджу є головним святому, що його відзначають молитвами й жертвоприношеннями у всіх мусульманських країнах. Люди, які здійснили хадж, отримують почесне ймення хаджі та користуються особливою шаною в рідних місцях.

П'ятий обов'язок мусульманина — закят (зекет), обов'язковий податок на майноі прибуток, який розподіляється серед бідних і знедолених. Окрім цього, кожний мусульманин виплачує ще й садаку - добровільні пожертвування й милостиню. Зак'ят виплачує глава сім'ї. Милостиня подається від кожного дорослого члена сім'ї в день закінчення посту в місяць рамадан. Обидва податки беруть лише з заможних мусульман. Деякі мусульманські ідеологи розглядають зак'ят як спосіб перерозподілу доходів у суспільстві, що ґрунтується на принципі ісламської соціальної справедливості.

Значну роль у культовій системі ісламу відіграють релігійні свята. Основні з їх пов'язані з догматами цієї релігії і є загальноприйнятими для всього ісламського світу. Окремі свята мають місцевий характер і пов'язані з вшануванням гробниць мусульманських святих. Є також свята, що відзначаються лише окремими течіями й сектами ісламу. Нарешті є свята, що їх урочисто відзначають народи тільки окремих країн - Іран, Таджикистан, Афганістан тощо. Ці свята не мають прямого відношення до ісламу (наприклад, свято Навруз - Новий рік за сонячним календарем). Слід також зауважити, що в ісламі значна кількість пам'ятних дат ісламської історії відзначається в нічний час: ніч народження пророка (Мавлід), ніч вознесіння пророка на небо (Мірадж), ніч приречення (Лейлят аль-кадр) тощо. Всі свята в ісламі відзначаються за мусульманським місячним календарем.

Свята в ісламі:

Курбан-Байрам; Ід аль-Кабір, Ід аль-Курбан — свято жертвоприношення. Починається в день закінчення паломництва до Мекки, тобто через 60 днів після закінчення 30-денного посту в місяці рамадані. Воно триває 3-4 дні. Цього дня віруючі мусульманського світу (прочани до Мекки в долині Міна) приносять у жертву тварин на згадку про ті, як Ібрагім ладний був принести в жертву Аллахові свого сина Ісмаїла. Згідно з середньовічною арабською генеалогією, від Ісмаїла беруть свій початок всі північноарабські племена. Від іншого нащадка Ібрагіма – Кахтана беруть початок араби, які проживають на півдні. Сам же Ібрагім (Оврам, Авраам), згідно Корану та ісламських переказів, вважається спільним предком арабів та євреїв. Для мусульман він ханіф - послідовни Аллаха, пророк, духовний предок Мухаммеда і його послідовників. До ритуалу свята входить і особлива молитва. Під час свята відвідуються могили померлих предків, друзів, підносять подарунки, організовуються святкові трапези, роздається милостиня.

Ураза-Байрам, Когут-Байрам, Шекер- Байрам — свято розговіння, що символізує закінчення ісламського посту в місяць рамадан. Відзначається 3-4 дні. Першого дня здійснюється спеціальна спільна молитва в мечеті, потім організується святкова трапеза, роздається милостиня бідним, а після їх закінчення - відвідують могили предків тощо.

В цей день приносять у жертву тварин і роблять подарунки дружинам і дітям. Напередодні свята обмінюються традиційними стравами з близькими сусідами. Сім'ї збираються разом на подвір'ї чи в оселі. У день свята мусульмани вітають один одного, відвідують рідних та близьких, несуть їм подарунки. Серед окремих національностей (таджики, азербайджанці, іранці тощо) зберігся звичай розводити багаття, водити хороводи та стрибати через вогонь, якому приписуються магічні властивості. Свято супроводжують гуляння, виступи музикантів тощо.

Мавлід — свято з приводу дня народження пророка Мухаммеда. Відзначається третього місяця місячного календаря. Оскільки точна дата народження пророка невідома, то Мавлід святкується в день смерті Мухаммеда.

У ніч народження Пророка здійснюються колективні молитви в мечеті. В окремих країнах (Єгипет, Сирія) проходять факельні процесії на вулицях. Обов'язковим атрибутом свята є читання вголос віршів, які прославляють Мухаммеда та роздавання милостині.

Мірадж — свято на честь чудодійної подорожі Мухаммеда до небесного престола Аллаха. У Корані (К., 17,1) згадується, до Мухаммеда однієї ночі до нього з'явився Джебраїл і вони вознеслися на небо. Там Мухаммед явився до Аллаха, бачив небесну Каабу, пекло й рай, а потім так швидко повернувся до Мекки, що навіть ложе його не встигло охолонути. Нічна подорож датується 27 раджабу 621 р. Свято на честь цієї події відзначають як релігійне й державне в більшості мусульманських країн. Ніч на 27 раджаба правовірні мусульмани проводять у молитвах, читають Коран, переказують легенди про чудесне вознесіння пророка. Існують в ісламі і інші свята.

Богослужіння в ісламі проводять у мечетях або на майдані біля культової споруди. Під час їх читають Коран арабською мовою й виголошують проповіді. Суттєвою особливістю мусульманського богослужіння є відсутність у ньому музичного супроводу й хорових співів.

Всі мусульманські свята супроводжуються урочистими богослужіннями, жертвоприношеннями тварин.

Поширені також поклоніння святимо місцям — могилам, мечетям, джерелам, горам і камінню. Найчастіше святі місця є реальними або ж уявними могилами святих. Інколи над могилами святих будуються мавзолеї, але найчастіше поховання святих виокремлено огорожею. Звичайною ознакою святого місця є вертикальний стовп, до якого прив'язані полотнища й клаптики тканини. Прочани обходять навкруги могили, торкаються неї руками й лобом, запалюють світильники.

Укладення шлюбу здійснюється в присутності духовних осіб, які фіксують його й закріплюють читанням святих текстів Корану. Похоронний обряд також передбачає читання відповідних сур Корану. Хоронять зазвичай у день смерті. Тіло померлого, замотане в саван, кладуть у могилу без труни, головою до Мекки. Важливим обрядом є обрізання в хлопчиків (рідко дівчаток), яке здійснюється у 7-14 років. Ця зовнішня ознака належності до ісламу виконує функцію відмежування мусульман від представників інших релігій.

В ісламі існує чимало різноманітних релігійно-обрядових наказів і приписів. Скажімо, чоловіки повинні ходити з покритою головою (шапочка-тюбетейка або чалма). Звичним атрибутом благочестивого мусульманина є чотки із 99 чи 33 намистин, пристосованих для підрахунку прочитаних молитов, здійснених поклонів тощо.

Служителем культу в ісламі може бути тільки чоловік. В організаційному плані мусульманські громади складені за національно-державною ознакою, тому вони не мають єдиного центру. Очолює національні мусульманські об'єднання муфтій, якого обирають на з'їзді мусульман. Керівником мусульманської громади є імам — найбільш освічена і шанована людина мусульманської громади, яка дає згоду зайняти цю посаду і поєднує духовну й світську владу.

Основні течії в ісламі

Гострі суперечки з питань верховної влади, сутності Бога, віри, природи Корану й т. ін. заклали підґрунтя для виникнення окремих течій в ісламі. Ідейною основою розколу мусульман якоюсь мірою стали висловлювання Мухаммеда про ті, що його громада розпадеться на 73 громади, з яких лише одна (та, яка наслідує його приклад) потрапить до раю. Вже в VIII ст. склалися п'ять основних релігійно-політичних напрямків: суніти, шиїти, хариджити, мутазиліти й суфізм. Своєю чергою, кожен із з цих напрямків розділився на групи, релігійно-правові школи та громади.

Сунізм — найпоширеніша течія в ісламі. Майже 80% мусульман на земній кулі належать до цього напрямку. Формально сунітом вважається той, хто визнає законними перших чотирьох халіфів і канонічних збірок хадисів (розповідей про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда), дотримується ритуальних, побутових і соціальних правил поведінки.

Суніти не визнають посередників між Аллахом і людьми окрім Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та право його нащадків на імамат — верховну владу над мусульманськими громадами. Суніти вшановують Сунну — друге після Корану джерело відомостей про життя і діяльність Аллаха. Для сунітів хадиси є основою всього релігійного та громадського життя мусульманина.

Шиїзм — друга за кількістю послідовників, після сунітів, течія в ісламі. Послідовники шиїзму визнають Халіфа Алі, убитого 661 р. (він був двоюрідним брат і зятем пророка — чоловік його дочки Фатіми) та його нащадків єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда і їх виняткове право на верховну владу — імамат. Основна відмінність між шиїтами та сунітами полягає в різному тлумаченні імамату. Якщо для сунітів імам — духовний і світський керівник релігійних громад, обирається людьми, то шиїтський імам є таким, що осяюється благодаттю Аллаха, яка переходить від одного імама до іншого у спадок.

Шиїти дотримуються загальних догм ісламу, але вчення про пророцтво доповнюють ідеєю передачі благодаті Аллаха імамам із роду Алі. Вони вірять в непогрішимість цих імамів і стверджують про повернення останнього з них перед днем Страшного суду. Шиїти, поряд із пророком, вшановують 12 імамів, перший з яких Алі, а решта одинадцять — його нащадки по чоловічій лінії. Важливим елементом догматики шиїтів є віра в прихід прихованого імама, який поверне права роду Алі та відновить на землі справедливість. Шиїти визнають Сунну, хадиси якої, крім Мухаммеда, вихваляють також і халіфа Алі. Шиїзмові властивий культ мучеників і пов'язаний з ним звичай самокатування на честь імама Хусейна, сина халіфа Алі. Деякі учасники процесії завдають собі кровоточивих ран, підкреслюючи свою скорботу.

Починаючи з VIII ст. шиїти боролися за своє право на духовну і світську владу в халіфаті. Серед їх виникло чимало течій і сект, які різнилися лише тим, кого саме з нащадків Алі вони визнавали законними імамами. Особливу популярність в X— XI ст. набули ісмаїліти, відомі своєю таємничістю, яка полягала в їхньому вченні про зв'язок імамів з Аллахом, секретними методами та активністю їхньої пропаганди, схильністю до змов і терору.

Найчисельнішою конфесією шиїтського ісламу є імаміти, які визнають 12 імамів, останній із яких — зниклий малолітній син Мухаммеда. Його імаміти визнають прихованим імамом і месією, а імамат уважають божою настановою, заперечуючи саму можливість вибору імама. Досить поширені серед шиїтів течії та секти джафаритів, нусайритів, рафітидів, зейдитів, карматів, друзів та ін.

Хариджизм — найдавніша в ісламі релігійно-політична течія, що виникла під година боротьби за владу в халіфаті між послідовниками Алі та Муаві. Зневірившись в Алі, група колишніх його послідовників почала боротьбу проти нього та Муаві, утворивши в такий спосіб хариджитський рух.

У питаннях про верховну владу, хариджити визнавали виборність керівника релігійної держави без урахування його походження. Головне — це слідування Корану й Сунні, справедливе відношення до людей та здатність зі зброєю в руках виступити проти недостойного правителя. Кожна громада, на їхню думку, може вибирати та усувати імама-халіфа. Влада, згідно з їхнім вченням, належить громаді правовірних, а імам-халіф — їх уповноважений виконавець.

У.питаннях релігії хариджити боролися за чистоту ісламу й вирізнялися суворим дотриманням релігійних приписів. Визнаючи, що правовірність відзначається активністю, боролися проти віровідступників. Убивство останніх (а водночас і незаконних халіфів) було їхнім релігійним принципом.

Суфізм — мусульманська містично-аскетична течія, започаткована аскетами й пустельниками, які закликали до утримання від усього земного (атрибутом суфізму є одяг із грубої вовняної тканини). Сенсом життя суфія було наближення до Аллаха, пізнання його, навіть містичне поєднання з їм. Вони виробили метод містичного пізнання через релігійно-моральне самовдосконалення.

Суфізм визнає право людини на судження лише після здійснення самовдосконалення. Це право мусить бути вистраждане, здобуте в муках, воно виражається в постійному прагненні пізнання істини. Ті, хто вдається до самовдосконалення, має пройти певні етапи, перш ніж він досягне мети, тобто отримає достовірну знання істину. Кожен віруючий знаходиться на певному ступені близькості до ідеалу досконалості. Взагалі шлях удосконалення безкінечний, але суфісти зазвичай виділяють сім головних ступенів очищення душі — покаяння, благочестя, аскетизм, бідність, терпіння, повна покірність Аллаху та задоволення. На найвищому з досягнутих ступенів — задоволенні, віруючий впадає в екстаз, під час якого людське "Я" повністю розчиняється в божественному і виникає відчуття містичної близькості до Аллаха.

Способи й засоби, що дозволяють наблизитися до Бога, різноманітні, але за суттю ідентичні - належна поведінка, відмова від земних пристрастей та егоїстичних бажань, спеціальні фізичні вправи. Заглиблений у собі, відсторонений від усього зовнішнього, суфій вчиться пізнавати свої фізичні та психічні здібності, вчиться керувати ними, досягаючи стану спокою.

З XI ст. суфізм набув значного поширення в усьому мусульманському світі. Виникло безліч су-фістських орденів, де наставники навчали релігійно-містичній практиці (молитвам і вправам, що могли привести людину в екстаз, містичне самозаглиблення тощо).

Сучасні соціально-політичні доктрини в ісламі

Ще в давнину в ісламі виникла концепція «усуль аль-фікх», згідно з якою всі обов'язки й норми, що регулюють людські стосунки, відносини держави з її підлеглими, а також з іншими державами, розвиток суспільства, державно-правові режими повинні здійснюватися на основі Корана і Сунни, а також на основі мусульманських традицій та загальних рішень, прийнятих мусульманською громадою. Суворе дотримання їх вимог означає шлях праведний, що відповідає вимогам Аллаха та веде мусульманина до ідеальної організації життя правовірних на землі.

В ісламі не існує відмінностей між політичними й релігійними сферами, між світським й духовним життям. Існує один світ, один громадський порядок, єдиний шлях розвитку ісламської спільноти, що має бути узгоджений зі священними законами. Цей закон визначено Аллахом у Корані, втілено в способі життя й діяннях пророка (Сунні) та витлумачено в шаріаті. Власне, така ідеологічна настанова визначила наперед зміст усіх соціально-політичних доктрин сучасного ісламу.

Найяскравіше це виявилось у соціально-політичному русі 1978-1979 рр. в Ірані, який проходив під гаслами ісламської революції та створення ісламської республіки, яка стала для мусульман цієї держави прийнятною і зрозумілою формою державної влади. Згідно з цією доктриною, найкращим зразком для побудови справедливого суспільно-політичного ладу є мусульманська громада часів пророка, де світська й духовна влада має належати халіфу (імаму). Державно-правові інститути слід формувати на засадах шаріату. Єдино можливий шлях до прогресивного суспільства лежить через впровадження в державі норм права й моралі, встановлених Кораном і Сунною. Серед сучасних політичних рухів, цієї доктрини відкрито дотримується ісламський фундаменталізм.

У другій половині ХХ ст. світ зштовхнувся з ново серйозною загрозою – войовничим ісламізмом, в розпорядженні якого знаходяться величезні і природні ресурси і який мріє про світове панування. Особливо це стало ясно після 11вересня 2001 року.

Ісламізм, або ісламський фундаменталізм - це радикальна і агресивна політична течія, яка відстоює необхідність світового панування очищення від модерністських елементів Ісламу. Часто й не зовсім справедливо всіх ісламських радикалів називають «ваххабітами».

Ваххабізм, як суфійське вчення, виник в Аравії у XVIII ст. Його засновником був Мухаммед Ібн Абд-аль-Ваххаб. Це вчення проповідує повернення віруючих до чистоти раннього ісламу часів пророка Мухаммеда, найсуворішого дотримання його релігійних принципів, створення всесвітнього «братст­ва мусульман». Поряд з цим, його послідовники проповідують відмову від поклоніння святим місцям, виступаюь проти розкоші, користолюбства, лихварства тощо.

Ваххабізм досить радикальний у питаннях віри. У бо­ротьбі з противниками релігійної віри, оголошуються «священні війни» проти невірних. Його покладено в осно­ву офіційної ідеології Саудівської Аравії. Послідовники ваххабізму мешкають в Арабських Еміратах, країнах Перської за­токи, у багатьох країнах Азії, Африки. Він набуває все більшого поширення серед кавказьких народів Росії.

Для ісламського фундаменталізму більш підходить розповсюджене й коректне арабське слово для означення таких угруповань – «салафійя», яке фактично являється арабським синонімом фундаменталізму.

Мусульманський фундаменталізм виходить із концепції джихаду який зобов’язує всіх правовірних вести війну як з «кафірами» (не мусульманами), так і «муттафіками» - лицемірами тобто формальними мусульманами, які ухиляються від джихаду. Для ісламістів ворогом є не тільки 3ахід з його християнською цивілізацією, але й свої уряди, що йдуть на союз із 3аходом та співпрацюють зним.

Цивілізоване людство, у тому числі й більшість самих мусульман, далеких від екстремістської ідеології, вимушене захищатись. У нього немає альтернативи. Йому оголошена війна на знищення, в якій не діють загальноприйняті правила. Невірного необхідно знищити навіть ціною свого життя, бо смерть у джихаді, за переконаннями­ самих шахидів, забезпечує їм місце в раї. Ця самогубна логіка незвична для західного світу. Цивілізоване людство змушене щось робити перед цією глобальною загрозою.

Протистояння міжнародному тероризму вимушено носить глобальний, планетарний характер. Звичайно, третьої світової війни, в історичному розумінні цього терміну, не буде. Немає глобального протистояння великих держав. При наявності зброї масового знищення така війна не має сенсу, і це розуміють лідери більшості країн світу. Змінюється світова парадигма протистояння. Підкреслимо: немає планетарної війни між християнською і ісламською цивілізаціями, як це іноді стверджують ісламісти, щоб залучити на свою сторону всіх правовірних. Іде війна цивілізованого світу з тероризмом.

Ісламський фундаменталізм, діючи, де потрібно, терором і фінансовими вливаннями, а де є можливість - піаром чи навіть університетською мантією, стає усе більше помітним фактором світової політики. Уже теракти 11 березня 2004 року в Іспанії, на мадридському вокзалі, й поразка після цього на виборах іспанської Народної партії показали, що купка ісламських терористів може поставити на коліна солідну європейську державу. Грандіозні за розмірами мусульманські діаспори (які часто являються каналами поширення на 3аході ідеології ісламського фундаменталізму) пронизують соціальну вертикаль християнського світу з верху до низу. Ми бачимо тут і нафтових мільярдерів, і університетських професорів - дійсних властителів дум (наприклад Едварда Сайда), і, звичайно, безліч ремісників, дрібних торговців, робітників, нелегальних емігрантів, контрабандистів та мафіозі.

Звісно, не можна у кожному мусульманині бачити «агентів впливу» або соратників Бен Ладена, однак релігійна солідарність властива ісламу в більшій мірі ніж іншим світовим релігіям. В ідеалі всі мусульмани відчувають себе членами єдиної умми (громади) без національного і мовного розмежування, громадянства чи країни проживання. Звичайно, на практиці так буває не завжди, але, з деякою мірою перебільшення, можна сказати, що іранський шиїт або французький виходець із Алжиру відчувають протистояння палестинців з ізраїльтянами як своє особисте. На різних рівнях і з різною мірою особистого ступеню послідовності і радикальності, ісламський світ солідарно виступає проти Ізраїлю. У самому радикальному прояві цей феномен виражається в існуванні так званого «Зеленого інтернаціоналу» - міжнародної мережі партій і rpуп (в тому числі і терористичних), видань, ідеологічних центрів і лобістських груп, які стоять на фундаменталістських позиціях.

Отже, по всьому світу радикаль­ний ісламізм наступає. Багаточисельні терористичні акти відбуваються в самих різних країнах - від Індонезії до США, від Йорданії до Росії. Іспанія поплатилась сотнями життів тільки за участь в антитерористичній коаліції. Україна - теж активний учасник протистояння тероризму на стороні цивілізованого світу. Світ став маленьким, ніхто не може почувати себе в безпеці. Все нові й нові його держави стають об'єктами терористичних нападів. Цивілізованому світу загрожує серйозна небезпека з боку радикальних ісламістів. Мова, на жаль, іде не тільки про маргінальні й опозиційні організації, а й про окремих відомих мусульманських політиків. Згадаємо нашумівший виступ Мухаммеда Махатхіра (Малайзія), який заявив: «Нас (тобто мусульман) мільярд, а євреїв 6 мільйонів. Невже ми їх не переможемо?»­ Україна повинна боротись проти проявів любого націоналізму і держава повинна сказати тут своє вагоме слово.

Ідеологи ліберального ісламізму пропонують третій шлях розвитку ісламських країн, висуваючи концепції ісламської економіки та ісламського соціалізму. Згідно з доктриною ісламської економіки, мусульмани можуть і повинні запозичити в Заходу досягнення в галузях виробництва, техніки, природознавства й медицини, але тільки не ідеології. Мусульманські теоретики вважають ісламськими економічними цінностями настанови шаріату щодо власності (приватної й колективної), заборони процентів на позики, сплати релігійного податку тощо. Дотримання цих норм повинно сприяти встановленню соціальної справедливості, забезпечити захист інтересів власників та держави, вирішення всіх соціально-економічних проблем, що стоять перед ісламськими країнами. Окремі ідеї такої доктрини ісламської економіки було втілено в законодавстві Лівії, Ірану та інших країн.

Досить популярною серед мусульман є доктрина ісламського соціалізму, яка передбачає синтез традиційних ісламських норм з демократичними і соціалістичними ідеями Заходу. Основними ідеями цієї концепції є твердження про те, що соціалістичні демократичні ідеали було закладено в аятах Корану й здійснено ще за часів пророка Мухаммеда та його послідовників. Це, наприклад, ідея спільної власності на землю й воду, справедливого розподілу багатства між бідними та багатими тощо.

У сучасному ісламі вирізняється також рух ісламської солідарності - форми реалізації міждержавної єдності на ісламській релігійній основі. Вона знаходить практичне втілення в діяльності мусульманських міжнародних організацій. Взагалі сучасний іслам відіграє прогресивну роль у залученні мусульманських мас до процесу соціально-економічних перетворень, встановлення новогоміжнародного порядку. Помітною є соціальна діяльність ісламських громад в українському суспільстві, їхнє намагання служити національному відродженню України.

Іслам в Україні

Іслам в Україні існує з давніх часів. Перші згадки про мусульманську віру на теренах Ук­раїни належать до часів вибору релігії для слов'ян князем Володимиром у X ст. і приходу в Київську Русь "булгар магометанської віри". Згодом іслам проникав сюди з Поволжя, Північного Кавказу, Близького Сходу. З XIII ст. на південь України (переважно до Криму) переселялися представники різноманітних тюркомовних племен (хазарів, по­ловців, татаро-монголів), які були послідовниками мусульманської віри або стали ними під впливом турецької культури. З утворенням Кримського ханства (1443 р.), що перебувало у васальній за­лежності від Османської імперії, майже весь Південний берег і південно-західні гірські терени Криму заселили мусульмани. З часом в Україну (переважно в Донбас) переселялися поволзькі та­тари.

Крим, як і один із форпостів мусульманської цивіліза­ції відіграв помітну роль у поширенні ісламу на південно­українських землях. Однак знайомство українців з ос­новними ідеями ісламу, з ісламським способом життя, відбувалося в гострих збройних конфліктах. Коли вони стихали, налагоджувалися торгівля і спільне використання природних угідь, Татар навіть приймали до козацького війська Запорозької Січі.

Політичні діячі України, під час скрут­них ситуацій, звертали погляди на південь, до сусі­дів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї було укла­дено союз між українським гетьманом Богданом Хмель­ницьким і кримським ханом Ісламом Гіреєм ІІІ. За деякими джерелами, Богдан Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. При­хильником такої ідеї був і гетьман Петро Доро­шенко. Громади мусульман в різний час були засновані, а їх нащадки проживають там і в наш час, в Азові, Білгород­-Дністровську, Одесі, Очакові та інших місцях України. Взагалі присутність ісламу в Україні та його вплив на корінне населення протягом століть зале­жали від політичних відносин і наслідків воєнних дій між Україною та Кримським ханством, Росією й Туреччиною.

Ставлення корінного слов’янського населення до ісламу було у більшості випадків ворожим, про що свідчить національ­но-визвольна боротьба українського народу проти загарбників, яка велась і під релігійними гаслами за перемогу над бусурманською вірою. Цю перемо­гу православної віри над ісламом на багатьох хра­мах України символізує хрест над поваленим ісламським півмісяцем. Сліди ісламської експансії в минулому залишилися до наших часів у вигляді ко­лишніх мечетей, мінаретів та інших архітектурних споруд.

У XX ст. ставлення до ісламу на території Ук­раїни визначалося відповідними нормативними актами та політикою комуністичної держави і ко­ливалося від створення умов для нормального функціонування до практичного недопущення ор­ганізованої діяльності ісламських громад. У 20-30-ті роки ХХ ст. в Україні, під тиском радянсь­кої влади, було закрито мечеті, мусульманські релігійні школи, а найбільш активні організатори ісламського руху були репресовані. У 1944 р. з Криму було виселено майже 190 тис. татар. Нормалізація життя мусульманських громад почала­ся в Україні з проголошенням незалежності.

У неза­лежній Україні ісламські громади діють вільно на всій її території. Об'єднані в релігійні громади му­сульмани проживають здебільшого в Криму, До­нецькій та Запорізькій областях. Національний склад громад — татари, кримські татари та пред­ставники інших національних меншин, вихідців із Середньої Азії та Кавказу.

Ісламські організації в Україні сьогодні представляють:

Духовне управління мусульман Криму (ДУМК). Воно було створене і офіційно зареєстроване у 1991 р. як самостій­на релігійна організація. Першим її керівником - муфтієм Криму був обраний хаджі Сеїджаліль Ібрагімов. Це управління об'єд­нує віруючих кримських татар сунітського напрямку і має на меті створення Кримської ісламської республіки в складі України.

Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Зареєстроване 9 вересня 1992 р. Його очолює громадянин Лівану шейх Ахмед Тамім. У 1994 р. цим управлінням в м. Києві засновано ісламський університет, який має п'ять факультетів, де навчаються віруючі-ісламісти різних національностей. Це управління видає газету «Мінарет», спеці­альну ісламську літературу та під­ручники. Метою управління є об'єднання всіх мусульман України та пропаганда ідей ісламу.

Духовний Центр незалежних мусульманських громад України (ДЦНМГУ). Він зареєстрований у 1992 р. і його штаб-квартира знаходиться у Донецьку. Очолює центр Рашид Брагін. Центр випускає газету «Аль-Баян».

ПИТАННЯ 49. Нові релігії на конфесійній карті України

Характерною ознакою другої половини ХХ початку ХХІ ст.ст. стала поява і бурхливий розвиток новітніх релігійних рухів. За визна­ченням сучасної релігієзнавчої науки, неорелігіями на­зивають нові конфесії, церкви, релігійні групи і духовні течії, в оформленні яких відбилися модернові процеси в релігійній сфері. Це об'єктивне явище зумовлене реакцією частини соціуму на результати науково-технічної революції (утверд­ження індустріального урбанізованого суспільства, зміни тех­нологій виробництва і спілкування, тотальну автоматизацію та комп'ютеризaцiю, підкорення космосу тощо), що, в свою чергу, призвело до руйнації та трансформації світоглядних парадигм, життєвих пріоритетів, ідеалів, ціннісних та нормативних систем і, зре­штою, яскраво проявилось у своєрідному духовному бунтарстві, помітно зблизило, а подекуди, й поєднало східну і західну культури, позначилось на кризі традиційних церков і релiгiйних вірувань.

Неорeлiгiйний бум захопив Захід в 60-х роках і набув свого апогею в 70-х роках минулого століття. Однак, глобальні соціальні зрушення 90-х років, пов'язані з падінням тоталітарних режимів у Східній Європі, надали потужного імпульсу неорелігійним рухам, відкривши перед ними величезний простір і можливості для поширення своїх ідей.

Це певною мірою стосується і України. Саме в цей час розпочалось безпрецедентне поширення неорелігій на її теренах. Цьому сприяли, в першу чергу, наявність духовного вакууму, особливо серед молоді, після втрачених ілюзій та ідеалів та її незмінний потяг до нового, яке ще недавно було далеким і забороненим.

Не останню роль зіграла також зневіра людей в можливості відродження традиційних релі­гій та розкол в українському православ'ї. Динамічному розвитку новітніх релігій слугували і процеси демократизації нашого су­спільства, нова законодавча база в сфері державно-цер­ковних відносин, утвердження в суспільстві принципів демократії і плюралізму духовного життя.

Не останню роль в поширенні неорелігій відіграла їх інтенсивна пропаганда місіонерами із-за кордону та поширення їх ідей засобами масової інформації, а також можливості центрів новітніх релігій щодо надання фінансової підтримки своїм послідовникам та модернові форми і методи проведення бого­служінь тощо.

Активне поширення неорелігій на посткомуністичному просторі, помітно позначилось і на релігійній ситуації у світі. Експерти-релі­гієзнавці в багатьох країнах світу зафіксували значний при­ зростання числа прихильників вже існуючих неорелігійних течій та появу нових, в тому числі, і деструктивного, eкстpeмiстського ха­рактеру, наслідком діяльності яких стали драматичні події та трагедії, що потрясли світ.

Йдеться про масові самогубства послідовників неорелігійних рухів «Гілка Давида», «Храм Сонця», «Райські ворота», антигуманну діяльність японської релігійної організації «АУМ сінрікьо» та деяких інших воєнізованих культових об'єднань. В Україні ці повідомлення сприймалися з особливою увагою і занепокоєнням, бо саме тyт сталося зрушення громадської думки, пов'я­зане з діяльністю Великого Білого Братства.

Цiлкoм зрозуміло, що на прикладі Білого Братства гро­мадська думка в Україні щодо новітніх релігій сформувалась однозначно негативною. Це знайшло своє підтвердження як в численних публікаціях і заявах керівників традиційних Цер­ков і релігійних організацій, так і в діяльності анти культового руху, об'єднаного в громадську організацію «Порятунок». Для частини громадян України уява про діяльність неорелігій стала сприйматися через такі категорії як «зомбування», «ко­дування», «промивання мозків» тощо.

Рух проти неорелігій знайшов активну підтримку з боку традиційних церков, особливо православних. В численних заявах, проповідях і публікаціях церковні ієрархи представля­ють новітні релігії, як результат «спокуси диявола», «служіння сатані», «тяжкий гріх» тощо, а лідери неорелігійних груп замальовуються виключно як «лжепророки», що своїми«псевдосвідченнями терзають і шматують українську душу».

Однак такі думки не враховують того, що тенденція до розширення неорелігій на конфесійній карті України має об'єктивний і незворотній характер. Інноваційний релігійний процес буде продовжуватись з різною мірою інтенсивності в різних регіонах держави в залежності від відмінностей менталітету та релігійної культури населення.

Слід відзначити, що в нашій країні не зареєстровано жодного статуту релігійної організації деструктивного характеру і спрямування.

Сьогодні в Україні діє понад тисячу громад нетрадиційних для неї церков та релігійних течій. З них, близько 50 напрямків, які з'явились на конфесійній карті, здебільшого, за роки незалежноcтi на­шої держави.

В загальній peлiгiйнiй мережі питома вага неорелігійних громад становить біля 4,5% від їх загальної кількості, а чисельність їх прихильників менше 1% населення кpaїни. При існуючих темпах приросту кількість новітніх релігійних організацій в найближчій перспективі прогнозується в межах 5% від загальної peлїгiйної мережі. Таким чином, неорелігії неспроможні внести суттєві зміни в релiгiйну конфігурацію держави, а і діяльність не може cтaновити домінанту релігійно-церковногo життя.

Науковцями Відділення релiгiєзнавства інституту філософії НАН України проведені соціологічні дослідження в неорелігійному середовищі, які дають підстави зробити певні висновки стосовно соціально демографічних параметрів, які характеризують прихильників новітніх релігій. Так, наприклад, серед них 62% складають жінки; понад 51% - становить молодь віком від 20 до 29 років, 38,2% - люди від 30 до 49 років. Їх характеризує досить високий освітній рівень. Вищу або незакінчену вищу освіту мають 54,1% адептів. Серед послідовників релігійних новоут­ворень: 29,2% - представники інтелігенції; 21,5% - студенти; 9,1% - робітники; 6,7% - службовці; 0,7% - працівники сільськогосподарської сфери. 85,6% опитуваних членів неорелігійних осередків заявили про свою лояльність до влади та тepпимe ставлення до інших рeлiгій.

Проведений аналіз дозволяє зробити деякі висновки та прогнози.

По-перше, неорелігійне середовище в Україні роз­вивається досить динамічно як за кількісними показниками, так і за якісними. Мається на увазі адаптація HP до сучасного українського соціуму.

По-друге, цей процес має незворотній характер, кордони нетрадиційної релігійності розширювати­муться й надалі, хоча поза сумнівом, християнська домiнaнтa збережеться.

По-третє, незважаючи на неадекватне сприйняття окремих HP у суспільстві, послідовне унормування їхньої діяльності, на наш погляд, можливе не на шляху спеціальних заборонних чи обмежувальних актів, а через безумовне дотримання релігійними організаціями чинного законодавства України про свободу совісті та релігійні організації. Зрештою це суперечило б положенням Конституції, за якими обмеження релiгiйної ді­яльності можливе лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення та захисту прав і свобод інших людей.

Вітчизняні науковці, класифікуючи новітній релігійний рух, виділяють декілька різновеликих груп З них найбільш поширені в Україні чотири: 1) неохристиянські; 2) орієнтaлiстські; 3) синтетичні; 4) езотеричні тощо.

ПИТАННЯ 50. Неохристиянські релігії

До неохристиянських релігій відносяться ті, що виникли на основі традиційного християнства. Метою цих рухів є пристосування вчення Ісуса Христа до сучасних умов.

Представники релігійних організацій цього напрямку в цілому зберігають головні загально християнські засади, визнають Біблію та особу Ісуса Христа, хоча окремі положення Святого письма трактують по-своєму і, відходячи від загальноприйнятих християнських традицій, модернізують культову практику.

До неохристиянського напрямку належать такі релігійні організації як Церква Повного Євангелія, Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів, Новоапостольська Церква, Цepква Хри­ста, Богородична Церква, Методистська Церква, Пресвітеріан­ська Церква, незалежні Євангельські Громади Харизматичного Нaпpямку та ін.

Особливо динамічно розвиваються і поширюються в Україні харизматичні церкви. За останні 5 років чисельність їх громад зросла більше як на 300. За свідченням науковців, харизматичний рух, який виник в 1996 році в Лос- Анджелесі (США), переживає нову хвилю свого поширення. Він охопив практично всі протестантські течії і стверджує себе як рух відродження євангельського християнства, сутністю якого є повернення до принципів і традицій Першоапостольської церкви.

В Україні харизматичні організації виникли на основі окремих п’ятидесятницьких і баптистських громад, за рахунок бази яких іде їх і подальше поширення.

Поняття харизма означає благодать, Божий дар, що був дарований апостолам Ісусом Христом через Святого Духа у день П’ятидесятниці для спасіння і поширення ідей Християнської церкви. Таким чином віровчення Харизматичних Церков базується на загально християнських цінностях.

Харизмати, як і представники багатьох інших відгалужень християнства, вірять в безпосереднє спiлкyвaння з Богом, через яке їм передаються дари Духа Святого – харизми. Ці дари класифікуються за трьома ознаками: дари одкровення (мудрість, знання, уміння вирізняти духів); дари сили (дар істинної віри, дар творити чудеса, дар робити зцілення), дари мови (дар пророцтва, дар глосолалії – вміння розмовляти іноземними мовами та дар їх тлу­мачення).

Віруючі допускають вільне прочитання Святого Письма, а його тлумачення (одкровення) підносять до рангу віроспо­відних джерел, авторитетніших часом за Біблію. Керівник Харизматичної церкви вважається посланцем Бога, особою, що стоїть поруч з Ісусом Христом.

Серед таїнств визнається водне Хрещення повнолітніх, Вечеря Господня (Вечеря Любові), Шлюб.

Головними догмати хариз­матів є віра про народження небесне Ісуса Христа від Святого Духа, хрещення Святим Духом (окрім водного ), віра в зцілення душі та дpугe пришестя Ісуса Христа.

Практикуючи досить емоційні богослужіння, харизмати до­волі успішно конкурують з традиційними релігіями, особливо щодо впливу на молодь. Богослужіння у храмах і молитовних будинках харизматичних церков, в основі яких прославлення Ісуса Христа, супроводжуються му­зикою, піснями і танцями. Часто воно проводяться у формі своєрідних театралізованих вистав з застосуванням психофізичних технологій, які, як відомо, використовуються при про­веденні масових заходів. Для віруючих характерне спільне скандування певних релігійних текстів, рукоплескання, тупання ногами, пританцьовування, використання звукових і світлових ефектів тощо.

Для харизматичних церков, як і в цілому для протес­тантизму, притаманне «нове бачення ролі церкви у су­часному світі», основу якого складає оновлена концепція соціального Євангелія - заохочення активності віруючих у мирському житті вдосконалення сучасної людини і сучасного світу, більшого сприйняття ними громадських, виробничих, освітніх, культурних і навіть політичних сфер буття. Тому хариз­матична проповідь, окрім. релігійно-етичних і власне цер­ковних аспектів, звертається до найрізноманітніших сфер жит­тєдіяльності людини - економіки, культури, моралі, політики, права, міжнародних відносин, екології тощо. Значною і помітною була активність віруючих-хар:изматів під час виборчих кампаній.

Харизматичні церкви здійснюють різнобічну благодійну роботу та проявляють милосердя до ближніх, приділяючи особливу увагу соціально незахищеним верствам населення, подоланню таких соціальних патологій, як пияцтво та наркоманія, вони також працюють з ув’язненими в місцях поз­бавлення волі і т. ін.

Таким чином, за своїми характеристиками та практичною діяльністю харизматичний рух досить активно адaптyється до соціального оточення.

Поширення харизматичного руху в нашій державі здійснюється, насамперед, завдяки місіонерській активності та відзначається високою динамічністю. Станом на 1.01.2005 р. в Україні нараховувалось більше 500 громад харизматів. Вони мають досить розвинену конфесійну структуру – 11 християнських благодійних місій, декілька духовних центрів (один з них діє в Києві), 3 братства, 8 навчальних закладів, де навчаються майбутні служителі церкви.

Географічне поширення релігійних громад носить регіональний характер. Найбільш поширений харизматичний рух у південно-східному регіоні, де діє більше 300 громад. У Донецькій області нараховується 116 громад, в Криму – 43, в Запорізькій – 34. У Києві нараховується понад 10 тисяч прихильників цього напрямку.

Помітного поширення набула в Україні і Цepква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони). Поруч із Біблією, її віруючі визнають за священну також «Книгу Мормона», яка нібито була знайдена у 1830 році Йосипом (Джозефом) Смітом під Нью-Йорком «з волі небесного посланця на ім'я Мороній».

Згідно з вченням мормонів, наказ діяти в ім'я Ісуса Христа та повеління організувати їх Церкву Й. Сміт отримав від трьох Апостолів - Петра, Якова і Івана. А оскільки Ісус Христос обіцяв невдовзі до свого другого пришестя відновити Церкву, втрачену після його розп'яття, то мормони вважають, що нею є саме їхня Церква. Звідси і походить назва - Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (ІХСОД), чиї послідовники (більше 10 млн.) діють в 150 країнах світу. Церкву "ІХСОД, центр якої знаходиться у Солт-Лейк-Сітi (США), очолює Президент, котрий здійснює керівництво її діяльністю через 12 Апостолів, а також керуючий єпископат-кворум семи­десяти.

Існує деяка особливість у тлумаченні мормонами хри­стиянського віровчення. Так, визнаючи Святу Трійцю, вони вважають, що Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий є окре­мими, відмінними одна від одної іпостасями Верховного Божества.

В церкві визначаються чотири головні священнодійства або таїнства: хрещення до досягнення 8-річного віку; рукопокладення для священицької посади; шлюб у двох різновидах - земний і вічний; причащання (причастя) хлібом та водою. Особливістю церкви є і те, що в ній офіційно встановлено два рівні священства - Ааронове (молодше) і Мелхіседекове (старше).

У мормонів єпископом або президентом вважається той, хто в традиційних для України церквах, називається просто ієреєм або парафіяльним священиком. Дияконом мо­жуть бути юнаки віком після 12 років, але за своїми функціями (рознесення причастя, догляд за храмовими примі­щеннями, виконанням деяких доручень, збирання подаянь тощо) вони не відрізняються від послушників у православних чи католицьких церквах.

В чин священика послідовники церкви можуть бути висвячені після досягнення 16 років. Згідно з регламентом священик має право здійснювати обряд хрещення, прислужу­вати при причащанні, вести зібрання громадян. Якщо обряд хрещення, як акт прийому до церкви ІXСОД, може здійснити священик - носій Ааронової посвяти, то імена і благословення дітям дають лише носії Meлхіceдeкового священства. Водне хрещення мають обов'язково засвідчити два священики - носії священства Мелхіседекового.

Посвячення людини в члени Церкви і передачу їй дарів Святого Духа здійснюють також носії вищого рівня священства. При про­веденні причащання носії Ааронового священства лише прислужують носіям священства Мелхіседекового. В маслосвятті, миропомазанні, освяченні могил, в рукопокладенні на церковну посаду, благос­ловенні мирян беруть участь лише особи Мелхіседекового священства.

Мормонство - це не тільки віра, а й спосіб життя. Йдеться про те, що Церква Мормонів не принижує людську гідність ідеєю вродженої гріховності, а розглядає гріх як набутий лише тією людиною, яка веде неправедне життя. Себе члени Церкви Мормонів сприймають не рабами Божими, а його дітьми. Вони вважають, що щастя людини приходить не через страждання і постійну спокуту гріхів, а через земне діяння.

Їм притаманний культ сім'ї. Церковний шлюб розглядається ними як подія, що єднає чоловіка і дружину назавжди, а тому розлучення серед мормонів є рідкістю. Членам церкви приписано виконувати свій громадянський обов'язок – обов’язково проходити військову службу.

Культові споруди - храми використовуються не лише для здійснення обрядових дійств і релігійної освіти, а й для спортивних занять, проведення куль­турних заходів, зокрема концертів світської музики. Доходи Церкви (а це переважно обов’язкова церковна десятина) йдуть не на оплату слу­жителів культу, які мають жити за власний кошт, а на бу­дівництво храмів, видавництво літератури, допомогу нужденним та ба­гатодітним сім'ям, а також на освітянські цiлi тощо.

Церква проявляє толерантність щодо інших конфесій, допускає створення сімей між послідовниками різних релігійних вірувань. Однак твердження мормонів про те, що після воскресіння Ісуса Христа, його істинної Церкви на Землі не було і, що лише вони спроможні відновити цю Церкву, викликає деякі запе­речення з боку, інших християнських конфесій, їх невдово­лення поширенням мормонства в Україні.

Ще за часів радянської влади в Україні з’явились перші мормонські громади. 30 липня 1995 року було зареєстровано всеукраїнське релігійне об’єднання мормонів – Управління Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Загальна чисельність мормонів в Україні сягає близько 5000 віруючих, якими керують дві місії – Київська і Донецька. До Київської місії входять такі міста як Київ, Львів, Сімферополь, Севастополь, Одеса, Черкаси. До Донецької місії входять Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Горлівка, Макіївка, Маріуполь.

До України постійно приїжджають місіонери. Тільки в межах Київської місії постійно знаходяться не менше 70 місіонерів, не рахуючи керівників церкви, які приїжджають на необмежені терміни.

В останні роки під впливом закордонних центрів в Україні набувають поширення релігійні громади, які називають себе Церквою Христа. Перше з таких релігійних об'єднань виникло 1979 року у США, а з 1991 р. почалася місіонерська діяльність їх представників у країнах СНД. Нині на пострадянському просторі діє 16 конгрегацій, які об'єднують тисячі віруючих. Громади Церкви Христа існують в межах так званої «автономної конгрегації».

Територія відповідної держави поділена на округи, що скла­даються із секторів, основою яких є громади. На чолі кожно­го округу стоїть старійшина, є також і диякони. Кожне об'єд­нання вважається автономним і діє на основі самоврядування та є організаційно незалежним від інших конгрегацій, які керуються із закордонних центрів.

В Україні Церква Христа виникла в липні 1993 року, коли група проповідників у складі 9 громадян США приїхала до Києва з Москви і орендувала зал педагогічного університету ім.. М. Драгоманова для проведення занять з вивчення Біблії. Керівником групи був пастор орга­нізації «Міжнародна Церква Христа - бостонський рух» Шон Лі Вутен, 1967 року народження, який і засну­вав у ряді міст України релігійні громади.

Єдиною віроповчальною літературою представники Церкви Христа визнають Новий Завіт. Серед інших книг, які по­ширюються - переклади брошур Джо Р. Барнeтта «Церква Христа» і Р. Кемпбелла «Чим є Церква Христова». Праксеологічні основи віровчення цієї неохристиянської течії ґрунтуються на Євaнгелiє, яке тлумачиться ними із позицій релігійного ізоляціонізму.

Метою діяльності Церкви проголо­шується відродження основ християнства за Євангелієм і його проповідь. Згідно із їхньою теорією релігійних цінностей, тотальна єван­гелізація усього світу цим об'єднанням є вищою метою, наказом Ісуса Христа і має бути досягнута до 2013 року.

Ієрархічно Церква Христа будується наступним чином: «бесіда» - від 4 до 15осіб; «відділення (зона)» - від 30 до 40 чоловік; «сектор» - не менше 100 чоловік; «регіон» - три сектора, а потім уже регіональна церква.

Що ж до peaльної діяльності, то Церква Христа практикує ак­тивне вербування нових членів та беззаперечне виконання настанов її керівників. Ритуал вступу до Церкви знаходиться у стадії становлення. Вступ до її лав, як правило, відбувається після участі кандидатів у п'яти заняттях. Після цього новий член має обов'язково покаятись і прийняти водне хрещення, яке від­бувається тільки над дорослими.

Негативну реакцію громадськості, як в Україні; так і в інших державах, викликає практика жорсткого нав’язування своєї віри згаданою церквою. Серед методів, які притаманні місіонерській діяльності її проповідників є відомі технології психологічного впливу на особистість, щоденні самозвіти, «персональна опіка» і «наставництво», при якому слово наставника стає ви­щим законом для учнів. Головним у вірі є вчення про покору віруючих наставникам, навіть якщо вони помиляються.

Культове проведення богослужінь відзначається гучними співами із плесканням у долоні, домінуванням сучасних рит­мів і мелодій, що має на меті підвищення емоційності і чутливості віруючих. Церкві Христа притаманні доволі спро­щені релігійні служби. Обов’язковою є сповідь. Як індивідуальна, так і колективна. Якщо віруючий покаявся і більше не порушує – гріх йому прощається.

Головна подія – недільна проповідь, потім надзвичайно важливі збори кожний вівторок (Збори вивчення Біблії). На них збираються учні (віруючі), і ті, хто збирається стати учнями.

Паління, пияцтво і рукоприкладство – це страшні гріхи. Свят ця церква не визнає – ні православних, ні, взагалі, християнських. Постом вони вважають повну відмову від їжі і такий піст може тривати від одного до семи днів – за вказівкою наставника. Десятина обов’язкова і вона не є жертвою. Якщо віруючий дійсно хоче щось пожертвувати на церкву, то потрібно дати понад десятину. Представники церкви активно збирають пожертвування на вулицях, використовуючи обман і незаконні методи.

В даний час Київська Церква Христа складає дві зони: Південь і Північ із загальною кількістю до 400 осіб.

ПИТАННЯ 51. Релігійні організації орієнталістського спрямування

Дpyгy групу новітніх релігій складають peлігійні організації орієнтaлiстського спрямування. Це, зокрема, громади неоіндуїстської та буддистської орієнтації: Міжнародне Това­риство Свідомості Крішни; Місія «Чайтані», Гух'ясамаджа, рух Дхарма Кальки, Міжнародне товариство «(Всесвітня чиста релігія» (Сахаджа йога), об'єднання послідовників Шрі Чінмоя, Сат'я Саї Баби, тантристів, вайшнавів та ін.. До цієї групи належать і такі скандально відомі релігійні організації як АУМ Сенрікьо, Ошо Раджніша, Брахма кумаріс, Транс­цендентальна медитація.

Найпоширеніші з цієї групи - громади кришнаїтів та буддистів. Зупинимось коротко лише на деяких їx характеристиках. Міжнародне Товариство Свідомості Крішни (МТСК) являє собою осучаснений варіант однієї з гілок вішнуїзму - релігійної системи Чaйтані.

Утворення МТСК за межами Індії пов'язане з ім’ям його засновника Бхактіведанти Свамі Прабхупади і припадає на середину 60-х років ХХ ст. Релі­гійна догматика МТСК будується на вірі в Крішну як Вер­ховну Особу Господа та проповіді про необхідність самовідданого служіння йому.

Суть віровчення та настанови послідовникам викладені в майже 80 творах С. Прабхупади і полягають в системі знань і дій, спрямованих на досягнення Свідо­мості Kpiшни. Саме в цьому полягає мета кожного послідовника віровчення. Кришнаїти вважають, що головну увагу слід звертати не на матеріальні потреби, а на духовні, зосередившись, зокрема, на поширенні Свідомості Крішни та брахманістської культури, пропаганді ведичного знання, посиленні внутріш­ньої кoнцeнтрації та цілеспрямованому засвоєнні ідей Крішни.

Відповідно до віровчення Крішна – верховний персоніфікований Бог. Він – першопричина всього, що існує, творець усього життя, єдине джерело, квінтесенція мудрості. Все, стверджують кришнаїти, ґрунтується на енергії, що йде від Крішни. Внутрішня (або вища, духовна) енергія будує духовний світ, царство Бога. Зовнішня (нижча, матеріальна) енергія використовується для творіння матеріального світу. Між ними існує межова енергія – це душі, живі істоти що населяють матеріальний та духовний світ.

Душа вічна і незмінна, але поєднавшись з матеріальним тілом вона страждає від народження, старості, хвороб та смерті. Знаходячись у циклі постійних перероджень (колесі сансари), душа перероджується залежно від карми (долі) кожного. Звільнення від сансари можливе тільки через відданість Богу Крішни та виконання свого обов’язку відповідно до свого соціального становища. Головний закон життя – духовне самовдосконалення.

Досягнення спасіння можливе тільки через багаторазове повторення мантри, що складається з трьох слів «харе»,«Крішна», «рама», які повторюються в різному порядку. Багаторазове повторення імені Бога Крішни забезпечить спасіння.

Кожний віруючий повинен дотримуватись 4-х регулюючих принципів: не вживати м’яса, риби, яєць (однак рекомендовано вживання молока та молочних продуктів); не вживати ніяких одурманюючих засобів, включаючи сигарети, кофе і чай; не мати позашлюбних статевих зв’язків; не брати участі в азартних іграх. Посвячення у члени віруючих може дати лише духовний вчитель – гуру.

Поширення кришнаїтського руху в Україні розпочалося у 1990 році, коли була зареєстрована перша релігійна громада – Київська, а в 1995 р. було зареєстровано cтaтут Всеукраїнського центру громад Товариства Свідомості Крішни, який об'єднує нині 39 осередків, що діють в 23 областях та в містах Києві і Севастополі. Найбільше громад МТСК в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Закарпатській (по 4) та Одеській (3) областях. Всього в Україні здійснюють свою діяльність близько 300 гуру, які опікуються більше ніж 40 тисячами послідовників.

Крім вирішення проблем внутрішньої релiгiйної діяльності, кришнаїти здійснюють соціально важливі благодійні акції. Це стосується, зокрема, реалізації програм «Їжа для життя» (безкош­товне харчування малозабезпечених громадян), «Дайте лю­дям шанс» (робота в установах виконання покарань), «Ciльськогосподарське товариство» (ведичний спосіб обробки зем­лі та вирощування сільгоспродуктів), «Ведичне кулінарне мистецтво» (вегетаріанське харчування) та ін.

Буддизм В Україні представлений різними напрямками і течіями. Це, зокрема, дзен-буддизм, тібетський буддизм та інші, 36 громад яких діють в 13 областях України та в Містах Києві і Севастополі. Найбільше буддистських осередків функціонує в Донецькій (7), Луганській та Харківській (по 4) областях. Буд­дистські течії, що поширені в Україні, досить далекі від традиційного, класичного буддизму, що виник у VI y ст. до н. е.

Сучасний буддистський рух існує переважно у модернових формах, коли та чи інша його течія акцентує увагу лише на певних положеннях буддистського віровчення. Українські громади буддистів відзначають традиційні буддистські свята, що пов'язані з життям та діяльністю Будди, а також різні дати, що пояснюють виникнення різних буддистських шкіл. Вони дотримуються досить аскетичного способу життя, пропагують паци­фічні погляди, значну увагу приділяють медитації, самопі­знанню та самовдосконаленню.

Тепер про деякі інші релігійні організації орієнтaлiстського спрямування. Останнім часом в Україні, зокрема, в Aвтoномній Республіці Крим, у Черкаській, Запорізькій, Херсонській областях, м. Києві стали поширюватись громади Все­світньої Чистої Рeлiгії. Основою їхнього віровчення і діяльнocтi є метод самопізнання та самозцілення, розроблений Шрі Матаджи Нірмалою Деві (справжнє прізвище - Шрі­ваствава Нірмала, 1923 року народження, походить із Індії, репрезентує заснований нею в 1970 р. власний культ, іншою назвою якого є Сахаджа йога; «сахадж» тлумачиться як «народжений з тобою», «йога» - зв'язок внутрішньої cyтнocтi людини з Богом).

Віровчення Всесві1НЬОЇ Чистої Релігії викладено в книгах Шрі Матaджи «Сахаджа йога», «Метасучасна епоха» та ін.), в матеріалах науково-пpaктичниx конференцій даного напрямку. Згідно з вченням Шрі Матаджи, метою життя людини вважається єднання з Богом. Згідно з її теорією, Абсолютна істина полягає в тому, що людина не є фізичним тілом, емоціями, або розумом, а є «Чистим Духом».

Послідовники цього нaпpямку вважають, що усі суперечності між людьми виникають внаслідок наявності інтелекту, натомість дух позбавлений суперечностей. Оскільки ці істини будуть повідомлені людям сахаджа йогами, то наступ­не ХХІ століття має стати століттям духу, людство досягне єдності з Богом і всі суперечки зникнуть.

Віровчення і культова практика Сахаджа йоги базуються на відомих тантричниx ідеях і методах розвитку психічної енергії (так зване «підняття енергії кундаліні», яка за допо­могою спеціальних вправ та медитацій піднімається по хребту людини до голови і з'єднується із енергоінформаційним полем 3емлі, тобто із вищими знаннями). Згідно з вченням тантри, підняття енергії кундаліні має здійснюватися шляхом поступової наполегливої праці учня над численними трактатами з тaнтpa-йоги під обов'язковим наглядом інструктора (вчителя - гуру). .

Залучення нових членів до Сахаджа Йоти здійснюється шляхом обіцянок її лідерів щодо можливостей швидкої самореалізації особи, (лікування ії від будь-яких хвороб - СНІДу, раку, епілепсії, бронхіальної астми, діабету тощо (див. Матеріали ІХ Всеросійської науково-прaкrичної конференції з Сахаджа йоги «Здоров'я. Мир. Моральність», С. 2), вирішення усіх проблем життя «Сахаджа йога». Методичні рекомендації для почат­ківців, K 1992, С. 9).

Велика увага у цьому вченні приділяється особі Шрі Ма­таджи, яку в деяких громадах Сахаджа йоги вірні оголошують Матір’ю Світу, втіленням божественної суті (після Будди, Христа і Мухаммеда), «вчителькою всіх вчителів», втіленням усіх Богів, які тільки є в енергeтичниx центрах (чакрах), або живою богинею Дургою. ,

Kyльт Шрі Матаджи підтримується за допомогою три­валих молитв-медитаuiй, читання «стверджувальних» пристрасних мантр-прохань до «Живої богині , а також мантр, що прославляють та вихваляють її як Богиню.

Загалом віровчення і культова практика Сахаджа йоги знаходиться в стадії становлення.

ПИТАННЯ 52. Синтетичні релігії

До синтетичних (штучних) релігій відносять віру Бахаї, Велике Біле Братство «ЮСМАЛОС», «Церкву Останнього Заповіту» (Церкву Віссаріона), Церкву Об'єднання (уніфікації), громади «Зоресвітнього християнства». Окремим напрямом в цій групі виступають об'єднання «Церкви Сайєнтології», «Християнської науки», «Науки Розуму».

Синтетичним релігіям притаманні культ лідера, його обож­нення, ідея богообраності своїх послідовників, наявність власних віросповідних джерел. Як приклад такої релігійної організації може служити Велике Біле Братство «ЮСМАЛОС».

Віросповідна доктрина ВББ має еклектичний, дуалістичний характер, що виявляється в дихотомії східної й західної соціокультурної та релігійно-філософської традицій. Вона синтезує в собі елементи релігій. Сходу, переважно буддизму і Kpишнaїзму, а також оккультизму та теософських уявлень О. П. Блаватської (вчення про бога як Вищу Особу, про перевтілення, еволюцію дyші, тотожність Бога і людини, про енергетичні центри - чакри, сяючу оболонку - ауру, сім тіл людини тощо);

- біблійні та більш пізні християнські мотиви (вчення про Бога і Сатану як володарів царств та сил Світла і Темряви, про рай та пекло, сходження Духа Святого на апостолів, а також про 144 тис. обраних, Божий Суд і кінець Світу), В доктрині задіяні біблійні персонажі - Адам і Єва, Мойсей, Давид, Матір Божа, Ісус Христос та ін.;

- ідеї Живої Етики (Агнi Йога) Реріхів та Нью Ейджу («Новий Вік») - «енергетичний» підхід до пояснення ду­ховних явищ, вчення про Шамбалу, Махатм, Вчителів люд­ства і Матір Світу, психічну енергію, Фохат і фохатиззцїю, про чоловіче та жіноче начало Світу, боротьбу eгpeгopiв (людських цілеспрямованих еманацій духовної енергії);

- елементи герметизму і Каббали (іудейський містицизм), зокрема, про макрокосм, космічні закони, Ейн-СоФ (безкінечне божество) та його еманації, систему Сфирот або Дерево Життя, про Людину як посудину для вміщення Божої енергії, про пропорційність сили впливу цієї енергії Бога на існуючі світи і людину в залежності від наближення до Бога;

- сучасні наукові і філософські ідеї (існування чорних дірок у Всесвіті, еволюція космосу, людства і людини, квантова природа світла, поєднання філософських ідей лінійної та циклічно-кругової плинності часу, деякі ідеї зі сфери біоенергетики тощо).

Ступінь впливу цих ідей зміщується від Домінування східних peлігійно-філософських вчень, через коливання між східними і західними доктринами і зрештою пересилення пpoхристиянських чинників. Складовими доктрини віровчення ВББ є вчення:

- про експлантaцiю, тобто про єдність Бога і людини та реінкарнацію (перевтілення);

- про світобудову, згідно якого існує три світи - духовний, вогневий та матеріальний, де мешкають відповідно: Бог, Ло­гос та люди;

- про світ Сатани (анти бога), який намагається захопити трон Бога;

- про трансформацію світів та енергетичну піраміду си­стеми Божественного світу;

- про людину та еволюцію її душі;

- про фохатизацію (насичення людини божественною енергією світла);

- про програму «ЮСМАЛОС», за якою має відбутися пік боротьби між силами Світла і Темряви та суд над гріш­никами.

Етика ВББ базувалась на запропонованому в «Останнь­ому заповіті» комплексі із 10 заповідей, що складають фун­дамент усього віровчення і пронизані ідеєю розширення і перенесення любові зі свого ближнього на все суще на Землі.

Як відомо, перші три християнські заповіді стосуються відповідно любові до Бога, людства та ворогів. В «Останнь­ому Заповіті» вони доповнюються заповіддю благословення, жалю та прощення тих, хто ображає і проникнутий ненавистю (сьома заповідь), а також милосердям і освяченням миру (дев'ята) та поблажливість до тих, хто не розуміє Живого Бога (десята заповідь).

Четверта, п'ята і шоста заповіді «Останнього Заповіту» crocуються не насильства над тілом, душею, свідомістю та духом. Слова у четвертій заповідь «Не вбий того, хто дихає» є розширеним варіантом шостої Біблійної заповіді «Не вбий» і поширюється на тварин та довкілля.

Шоста заповідь «Останнього Заповіту» не кради у людини, не кради у Природи, не кради в атмосфери, не кради у Всесвіту є розширеним варіантом восьмої Біблійної заповіді (Не кради).

Замість сьомої та десятої Біблійних заповідей (відповідно: «Не чини перелюбу,) та «Не жадай…всього, що ближнього твого»), а також настанов Ісуса Христа (Мт. 5, 27-32) щодо пожадливості, перелюбу та розлучення в «Останньому Заповіті» пропонується інше розуміння цих питань: «Шлюбні cтocунки без Любові та гармонії – є перелюб. Пожадання поза Духовністю - ментальний блуд».

ВББ мало свою символіку - рівносторонній хрест, що повинно було символізувати людське тіло з розпростертими руками (образ Марії Деві Христос), а також хрест у п’ятикутній зірці ­«Хрест і Троянда» «Хрест - Отець Небесний, а Зірка це ­Містична Троянда тобто Мати Світу).

Молитовний комплекс ВББ складався як з римованих (вірші М. Цвігун), так і звичайних молитов. Хрестили­ся юсмаліани справа наліво трьома пальцями - з'єднаним великим, вказівним та середнім пальцями правої руки, при цьому вимовляли: «Господь Марія-Деві -Христос»).

Віросповідна доктрина ВББ, після відомих подій 1994 року, по­в'язаних з його розколом і забороною, суттєво переглянута послідовни­ками М. Цвігун. Зняті, зокрема, деякі обмеження. Однак, культова практика юсмаліан, форми і методи місіонерства, впливу на адептів потребують і сьогодні детального вивчення та уваги до дій представників ВББ.

ПИТАННЯ 53. Езотеричні релігії

До езотеричних новітніх релігій належать теософські та антропософ­ські об'єднання, послідовники Гурджієва, «Віра Світла», «Братство Грааля» та деякі інші. Особливого поширення в Україні вони не знайшли.

Братство Грааля, як релігійний напрямок, виник у Ні­меччині в 1928 р. Започаткувало його Одкровення Святого Грааля, яке отримав Абру Рушин (Оскар-Ернест Бернхарт, 1875—1914). В книзі «У світлі істини» він запропонував своє релігійне розуміння світобудо­ви, місця і призначення в ній людини, причин духовної і тілесної смерті, способів переходу до стану божественного Одкровен­ня, розкрив характер жіночого і чоловічого начал і їх роль у тво­рінні світу і життя.

Метою руху було і є поширення «істинного» знання, розвиток самосвідомості, особистої відповідальності особи, одухотво­рення здібностей людини.

Організаційно Братство Грааля виникло із зареєстро­ваного в 1932 р. у Берліні «Натурфілософського Союзу послідовників Грааля», а потім поступово поширилось в інших європейських країнах. Особливий розвиток цей релігійний рух отримав у 1950 р. з утворенням Міжнародного фонду Одкровення Грааля. Братство має свої круги (філії) в більшості євро­пейських країн, США, Канаді, Австралії. В Україні релігійні громади не зареєстровані.

ПИТАННЯ 54. Відродження язичництва в Україні

Окремою складовою новітніх релігій є відродження язичництва, яке не входить за своєю суттю до неорелігійного комплексу, оскільки йдеться не про появу нового явища, а саме про відродження старого. Цей процес досить помітний і динамічний. В Україні утворені громади послідовників відомих язичницьких про­років Володимира Шияна та Лева Силенка, прихильників Рідної Української Національної віри, Рідної віри, Собору рідної віри, ладовірства, ягновірства, орантійці та ін. Вони діють як в Україні, так і за її межами, де компактно проживають українці.

Одні з них організаційно оформлені, ма­ють певну структуру, інші обмежилися лише обґрунтуван­ням свого вчення — специфічного язичницького бачення світу, Бога, людини. Деякі зберегли вірність політеїзму, ін­ші на основі певної модернізації українського язичництва сповідують монотеїзм — вшанування Дажбога.

Рідна українська національна віра заснована українцем за походженням, який емігрував у США, Левом Силенком. Він вважається послан­цем Бога, учителем і пророком, який, реформуючи політе­їстичну дохристиянську віру, запропонував нову монотеї­стичну систему поглядів на світ, стверджуючи, що Бог був яв­лений українцям під ім'ям Дажбога. Він є свідомість світу, вічна енергія несвідомого і свідомого буття, свята правда.

Головні положення віри викладено в його Святому Письмі — «Мага Вірі» й катехізисі «Повчання. Пісні. Молитви». Основна культова споруда — собор святої Матері-України поблизу Нью-Йорка. Члени громади не визнають зображення Дажбога, оскільки він — і Святий Дух, і Воля, і Правда, і Любов, і Милосердя. Члени цієї релігійної громади відправляють обряди вінчання, поховання, здійснюють специ­фічні молитви та мають свої свята.

Релігійні громади діють в Америці, Канаді, Англії та ін­ших країнах, де проживають українці. В Україні зареєстровані і діють понад ЗО громад.

Рідна віра. Як самостійний напрям в українському неоязичництві, започаткована у 1934 р. професором Во­лодимиром Шаяном. Вивчаючи етнічну релігію україн­ців до прийняття християнства, елементи якої збереглися в так званому двовір'ї, В. Шаян у книзі «Віра предків наших» запропонував повернутися до батьківської тради­ції, до коренів української духовності. Осередком Рідної віри українців має стати Орден Бога Сонця, головним ли­царем якого вважається сам засновник релігійного на­пряму. Максимально зберігаючи давню українську обря­довість, Рідна віра спрямовує своє вчення на вдосконалення людської особистості, піднесення її національної самосві­домості. Рідновірці вдаються до стародавніх язичниць­ких молитов і співів.

Найбільша громада діє при Святині Дажбожій у м. Гамільтоні (Канада). Є кілька десятків громад в Україні (Києві, Харкові, Чернігові, Львові, Одесі та інших містах і селах).

ПИТАННЯ 55. Принципи та моделі державно-церковних відносин

Принципи відносин між державою і церквою та дepжавно-церковні відносини пройшли складний шлях в історії людства. Не все було завжди напрямку порозуміння й нормалізації стосунків між державою і церквою, як сьогодні. Лише поступово, крок за кроком, релігія і церква набува­ли правового статусу. Відомий вітчизняний вчений-релігієзнавець А.М.Черній вказує, що починаючи з кінця ХУІІІ ст., сформувалися три основних принципи відносин між держа­вою і церквою, які існують і сьогодні в світовій спільноті.

Перший з них - це віротерпимість (або віро нетерпимість), при якій одна чи кі­лька релігій мають привілейований статус, а всі інші ого­лошуються терпимими (чи нетерпимими).

Другий – свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі певної конфесії й способах відпра­влення релігійного культу. .

Третій - свобода совісті, яка, крім проголошення принципу рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючим тобто атеїстом.

Типи державно-церковних відносин.

Залежно від типу взаємовідносин між церквою і державою, у світовій історії можна виділити наступні типи державно-церковних відносин:

1. Теократія (з грецьк. theos - Бог, kratos - влада) ­– такий тип державно-церковних відносин, при якому вся повнота влади в державі належить главі пануючої в державі церкви. Прикладом теократії можуть бути Ватикан, Ірані, Саудівська Аравія та інші країни.

2. Цезаропапізм (з лат. caesar – цар. рара – батько, вихователь) – такий тип державно-церковних відносин, при якому пануюча в державі церква підпорядковуються світській владі. Прикладом цезаропапізму може служити сучасна Англія, де королева (король) є одночасно главою англіканської церкви

3. Державна церква – такий тип державно-церковних відносин, при якому держава забезпечує привілеї певній церкві (дозволяє реєстрацію новонароджених, шлюбів, розлучень,­ смертей тощо). Прикладом такого типу відносин можуть служити Греція (православ’я) та Італія (католицизм).

4. Пріоритетна церква – такий тип державно-церковних відносин, при якому передбачаються певні види державної підтримки та надання привілеїв окремим церквам. Такий тип відносин існує в ФРН, де хоча і проголошено рівноправність всіх конфесій і забезпечується толерантне ставлення держави до них, але якщо віруючих певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення. То вона отримує спеціальний статус, який дає змогу отримувати державні дотації та дозвіл на створення конфесійних шкіл, дитячих садків тощо.

5. Відокремлення церкви від держави – такий тип державно-церковних відносин, при якому церква не може втрутитись у справи держави, а держава може втручатись у справи церкви. Такий тип відносин існував у республіках Радянського Союзу. Він записаний і в Конституції України, хоча реально в нашій країні встановлено шостий тип відносин.

6. Відокремлення церкви від держави і держави від церкви – такий тип дер­жавно-церковних відносин, при якому законодавчо забезпечено невтручання держави у справи церкви, а церкви у справи держави та режим то­лерантних відносин між ними. Класичним прикладом такого типу відносин є США, де консти­туція проголошує свободу для релігійних організацій і їх незалежність від світської влади.

ПИТАННЯ 56. Законодавче закріплення свободи совісті в Україні

Свобода совісті функціонує як категорія пра­ва і тісно пов'язана зі становленням суспільства і держави. Вона включає в себе дві складові.

Совість — це здатність особистості здійснювати мо­ральну самооцінку своїх думок і вчинків та нести моральну відповідальність за них. Совість менш за все спирається на примус із боку сус­пільства та держави, а перш за все на особисту свободу в моралі.

Свобода в мора­лі — це вільний вибір, без будь якого зовнішнього тиску поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регу­люють поведінку людини. Вона не може бути абсолютною та необмеженою. Людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відпові­дальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в сус­пільстві разом з іншими людьми, в яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має певні межі, зумовлені існуван­ням інших людей і суспільства. У декларації Ватикану про релігійну свободу зазначається, що релігійні організації та віруючі повинні виконувати ви­моги світської влади, дотримуватися громадського поряд­ку, а громадянське суспільство має захищатися від зло­вживань, які здійснюються під релігійними гаслами.

Свобода совісті як релігієзнавча і правова категорія – це право особистості сприймати, мати чи змінювати релігійні переконання за власним вибором, сповідувати свою релігію або не сповідувати ніякої релігії та вільно поширювати нерелігійні переконання.

Основою свободи совісті служить наявність інших свобод демократичного суспільства.

Свобода віросповідання – це законодавчо гарантоване право вибору особистістю релігійного світогляду, її можливості щодо релігійного самовизначення й самореалізації в обраній релігійній сфері.

Вона передбачає рівність віруючих усіх конфесій пе­ред законом, відсутність дискримінації за релігійним прин­ципом, дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто право вибору передбачає одночасно і право відмови від вибору.

Свобода релігії — це законодавче забезпечення правових, суспільно-політичних та економічних мож­ливостей вільного й незалежного функціонування релігійних органі­зацій та їх інститутів.

Ще одним важливим чинником реалізації свободи совісті, свободи релігії є свобода в релігії.

Свобода в релігії — це ті межі свободи, в яких, згідно з віросповідан­ням, може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів.

Реалізація свободи совісті неможлива тобто без сво­боди церкви.

Свобода церкви — це соціально-правові гарантії вільного функціо­нування релігійних конфесій, релігійних громад та інших об'єднань віруючих і гарантія незалежності їх внутрішнього устрою, структури управління та можливостей виконання їми релігійних завдань..

Це поняття відображає ступінь автономності церкви, невтручання держави в її внутрішні справи. Воно перед­бачає свободу створення, управління, функціонування ре­лігійних організацій, їх господарської, фінансової діяль­ності тощо.

Першим правовим актом, який проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. римським імператором Костянтином і його співправителем Лацінієм «Міланський едикт про віротерпимість». Поняття «сво­бода віросповідань» відображає можливість вільно, без зов­нішнього примусу дотримуватись будь-якої релігії, відправ­ляти публічно чи приватне релігійні культи, вільно змінювати свої релігійні уподобання, рівність перед зако­ном як віруючих, так і релігій.

Це — один з аспектів свободи совісті, що виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок тощоКожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, свого єднання з Богом. Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це справа її со­вісті.

Високі стандарти в сфері прав людини, що стосуються сво­боди совісті та релігій, закріплено в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р. Згідно зі статтею 35 Конституції України, кожен громадянин України має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральнос­ті населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в України, - згідно Конституції, - відокремлені від дер­жави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визна­на державою як обов'язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі, якщо вико­нання військового обов'язку суперечить релігійним переконан­ням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною ( невійськовою) службою.

В цілому, законодавство України про свободу совісті та релігій­ні організації є системою пов'язаних між собою нормативних ак­тів, якими регулюються державно-церковні відносини. Безпе­речно, найважливішим із них є Закон «Про свободу совісті та релі­гійні організації», в якому зосереджено більшість правових поло­жень, що регулюють загальні питання забезпечення свободи совіс­ті.

Інші законодавчі акти або безпосередньо стосуються окремих галузей державно-церковних відносин, або розвивають, конкрети­зують відповідні положення названого Закону. Серед них слід на­звати Закони «Про освіту», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про загальний військовий обов'язок і військову служ­бу», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про податок на додану вартість», «Про плату за землю», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну», «Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів» тощо.

ПИТАННЯ 57. Основний зміст Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»

Державно-цер­ковні стосунки регулюються також низкою указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Першим законодавчим актом, що визначав нові підходи до взаємин держави та церкви і був спрямований на реальне забез­печення свободи совісті, став Закон України «Про свободу совіс­ті та релігійні організації», прийнятий Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається із 32 статей, поділених на шість розділів.

У першому розділі розміщені загальні положення. Тут визначаються завдання Закону, серед яких основними є: гарантія права на свободу совісті; забезпечення соціальної справед­ливості, рівноправності, захисту прав і законних інтересів грома­дян незалежно від їхнього ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків колишньої державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов щодо розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадянської злагоди та співробітництва людей не­залежно від їхнього світогляду чи віросповідання (ст. 1).

За законом ніхто не може проголошувати обов'язковості будь-­яких переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушення стосовно визначення громадянином свого ставлення до релігії; до сповідування або відмови від сповідування релігій; до учас­ті або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях; до навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаєм­ною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань. Ніхто не має права вимагати від свя­щеннослужителів порушення таємниці сповіді (ст. 3).

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, установлення прямих чи непрямих переваг громадян, залежно від їхнього став­лення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті, чи образа релігійних почуттів громадян, спричиняють відповідальність, установлену законом (ст. 4).

Держава захищає права й законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світо­глядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її. Держава підтримує толерантні відносини між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере до відома й поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо во­ни не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручає­ться у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій, створених за ознаками ставлення до релігії. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень для однієї з релігій, віросповідання чи релігійної організації проти інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також виконувати громадянські обов’язки нарівні з іншими громадськими об'єднаннями та засобами масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів.

Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Кожна релігійна організація не повинна втручатися в діяльність ін­ших релігійних організацій, а також у будь-якій формі проповідувати во­рожнечу, нетерпимість до не віруючих або віруючих інших віро­сповідань (ст. 5).

Державну систему освіти в Україні відокремлено від церкви (релігійних організацій), вона має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігій.

Не допускається встановлення об­межень на проведення наукових досліджень, пропаганду їх ре­зультатів або включення їх до загальноосвітніх програм за озна­кою відповідності або невідповідності засадам будь-якої релігії або атеїзму. .

Релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи (ст. 6).

Другий розділ закону визначає, які організації визнаються ре­лігійними, установлює порядок їх реєстрації.

Релігійні організації Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян у сповідуванні й поширенні віри і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призна­чають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (поло­женнями).

Релігійними організаціями в Україні є peлігійні громади, управління й центри, монастирі, peлігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади (ст. 7).

Статут (положення) peлігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає ре­єстрації в порядку, установленому законом (ст. 12).

Peлігійна організація визнається юридичною особою з момен­ту реєстрації її статуту (положення) (ст. 13).

Для одержання peлігійною громадою правоздатності юридич­ної особи, громадяни в кількості не менше десяти осіб, які утво­рили її, подають статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Aвтoномній Республіці Крим - до Уряду АРК

Peлігійні центри, управління, монастирі, peлігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут до державного органу України у справах релігій (Державного комітету України у справах релігій). З 2005 року цей Комітет ліквідовано.

Орган, який здійснює реєстрацію, у місячний термін розглядає заяву, статут релігійної організації, ухвалює відповідне рішення і не пізніше ніж у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У реєстрації статуту релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або фактична діяльність суперечать чинному законодавству (ст. 15)

Діяльність peлігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень чинного законодавства, її діяльність може бути припинено в судовому порядку.

Третій розділ закону визначає майновий стан релігійних організацій. Peлігійні організації мають право використовувати для власних потреб будівлі та майно. Культові будівлі та майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або у власність peлігійних організацій. Культова будівля та майно можуть передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою.

Користування землею peлігійні організації здійснюють у по­рядку, установленому Земельним Кодексом України та іншими законодавчими актами України (ст. 17).

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, пре­дмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для за­безпечення їх діяльності (ст.11).

Peлігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими пожертвуваннями та одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи peлігійних організацій не оподатковуються. Релігійні організації не мають права проводити примусове об­кладання віруючих (ст. 18).

Релігійні організації в порядку, визначеному чинним законо­давством, мають право для виконання своїх статутних завдань, засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно­-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо) (ст. ,20).

Четвертий розділ визначає права релігійних організацій, пов'язані зі свободою віросповідання. Вони мають право засновувати й утримувати місця для богослужінь або релігійних зі­брань з вільним доступом для всіх бажаючих.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув'яз­нення й відбування покарання проводяться на прохання грома­дян, які перебувають у них, або з ініціативи релігійних органі­зацій (ст. 21).

Релігійні організації та віруючі, одноосібно або разом з інши­ми, мають право встановлювати й підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва або для участі в релігійних зібраннях та інших релігійних заходах.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних релігійних організацій, які є іноземни­ми громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть за­йматися проповідуванням віровчень, виконанням релігійних об­рядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації (ст. 24).

Розділ п’ятий регламентує трудову діяльність у релігійних ор­ганізаціях. Вони мають право наймати на роботу громадян. Умо­ви праці встановлюються за згодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором (ст. 25).

На громадян, які працюють у релігійних організаціях за тру­довим договором, поширюється законодавство про працю нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, уста­нов і організацій (ст. 26).

Громадяни, які працюють у релігійних організаціях, включа­ючи священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працю­ють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному забезпеченню й соціальному страхуванню нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій (ст. 28).

Розділ шостий закону говорить про державні органи та контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст. 29).

Україна, заявивши про пріоритетність прав людини, зобов'я­залася узгодити свої правові стандарти з вимогами міжнародних правових актів. Найважливішими з-поміж них є «Загальна декларація прав людини» (1948); «Конвенція про захист прав і основних свобод людини» (1950), «Міжнародний акт про громадянські й політичні права» (1966), «Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі» (1975), «Празька хартія для нової Європи» (1990), «Декларація про права осіб, які належать до національ­них, етнічних, релігійних чи мовних меншин» (1992), «Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігій чи переконань» (1981), «Підсумковий документ Віденської зустрічі» (1989).

Свідченням реального забезпечення в Україні права на свобо­ду совісті є кількість релігійних організацій, яка тепер вже досягла майже 25 тис. Церкви вийшли на якісно новий рівень функціону­вання. Так, діяльність релігійних громад координується понад 200 релігійними центрами и управліннями. Підготовка духовенства здійснюється в 1 ОО духовних навчальних закладах. Церковну службу здійснюють близько 20 тис. священнослужителів. Релігійні орга­нізації видають близько 120 газет та журналів.

Проте в цій сфері існують досить складні проблеми. Найне­безпечнішою з них є міжцерковні конфлікти, які найчастіше виникають на ґрунті претензій щодо володіння культовими спорудами. Потребують вирішення також питання викладання релігієзнавчих дисциплін в навчальних закладах, соціальної роботи церкви, взаємoдiї релігійних організацій і силових структур тощо. Усе це зумовлює необхідність запровадження змін до чинного зaконoдaвствa відповідно до вимог часу.

Українська держава підтримує екуменічний рух (рух за об’єднання релігійних організацій) як в Україні, так і у світі. До цього руху, що виник на початку ХХ ст. як рух християнських церков, уже приєднуються ісламські, буддійські організації та громади певних етнічних релігій.

ПІСЛЯМОВА

Релігієзнавча освіта в українській вищій школі є важливим напрямком підвищення рівня духов­ної культури людини, оскільки дає знання з ре­лігій як соціально-культурного феномена різних епох і суспільств. Релігієзнавчі знання мають важливе значен­ня у формуванні професійних рис фахівців-право­охоронців.

У демократичній державі діяльність правоохоронців-юристів, суддів, працівників про­куратури й міліції, закладів пенітенціарної системи потребує глибоких знань з проблематики релігіє­знавства, зокрема знань конституційно-правових принципів свободи совісті, віросповідання та релігії, вміння правовими засобами вирішувати практичні питання діяльності релігійних організа­цій у суспільстві, а також державно-церковних відносин в Україні.

Важливе значення має також забезпечення реального правового забезпечення і здійснення прав і свобод віруючих громадян.Відсутність релігієзнавчих знань взагалі та незнання правової основи функціонування релігійних конфесій спричиняє нерозуміння державно-церковних відносин та меха­нізму практичного вирішення проблем, пов'яза­них із правовим регулюванням свободи совісті і віроспові­дання, подолання міжцерковних і міжконфесій­них конфліктів, нормалізації релігійного життя в Україні.

Навчальний посібник написано з метою надання допомоги правоохоронцям і юристам у набутті релігієзнавчих знань для вирішення питань регулювання відносин між громадянами і релігійними­ установами, між державними установами та релігійними організаціями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абу Аля аль-Маудуді. Принципи ісламу. – Львів, 1995.

2. Азы Православия - К.: Изд. Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 1999. – 96с.

3. Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. – К., 1994.

4. Бодак В.А. Релігійна обрядовість в її соціальних реаліях. – К., 2000 –197с.

5. Васильєв Л. С. История религий Востока. – М., 1983.

6. Гараджа В.И. Протестантизм.с – М., 1971.

7. Гараджа В.И. Соціологія религии. – М., 1996.

8. Горлинський В.В. Релігієзнавство: Курс лекцій. – К., 2000.

9. Головащенко С. Історія християнства. – К., 1999.

10. Гончар Л.П. Релігієзнавство: Навч. посібник для студ. усіх спец. – Вінниця, 2001.

11. Єришев А.О. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К., 1999.

12. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Закони України. – К., 1996. - Т.1.

13. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» // Відомості Верховної Ради України. – К., 1992. - № 15.

14. Іванченко М.Г. Дивосвіт прадавніх словян: Наук.-популярний нарис. - К., 1991.

15. Ислам: Энцикл. словарь. – М.. 1991.

16. Історія євангольсько-баптистського руху в Україні. – Одеса, 1996.

17. Історія і теорія релігії та вільнодумства. – К., 1996.

18. Історія християнської церкви на Україні. – К.,1992.

19. Калінін Ю. А., Харьковщенко С. А. Релігієзнавство: Підручник для студ. вищ. шк.. – К., 1997.

20. Коран. /Пер. С араб. акад. И. Ю. Крачковского. – М., 1990.

21. Кислашко О.П. Православні свята та народні звичаї. – К., Грамота, 2003. – 150с.

22. Колодний А.М. Релігієзнавство: Навч. посібник для дистанц. навчання. – К., 2001.

23. Колодний А., Бодак В. Український християнський обряд. – К.: НАН України, 1997. – 64с.

24. Конституція України. – К., 1996.

25. Коротка історія Православної церкви. – К., 1996.

26. Короткі відомості про свята православної церкви. – К., 1993.

27. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. – К., 1994.

28. Лубський В. І. Релігієзнавство. – К., 1997.

29. Лубський В. І., Теремко В. І., Лубська М. В. Релігієзнавство: Підручник. – К., 2002.

30. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – К., 1996.

31. Мень А. История религии: В 2-х кн. – М., 1997.

32. Молитовник. – К.: Воскресіння, 1997. – 511с.

33. Моця О.П.. Ричка В. М. Київська Русь: від язичництва до християнства: Навч. посібник. – К., 1996.

34. Пам'ятна книга відзначення Тисячоліття Хрещення України, 988–1988. – Лондон, 2001. – 176с.

35. Пащенко В.О. Православ'я в новітній історії України, ч. 2. – Полтава, 2001. – 736с.

36. Петронговський Р.Р. Релігієзнавство: Метод. посібник. _ Житомир, 2003.

37. Релігії світу: Навч. посібник. – Х., 2000.

38. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення. – К., 1998.

39. Релігієзнавство: Курс лекцій. – К., 2004.

40. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К.. 2001.

41. Релігієзнавство: Підручник для студ. вищих навч. закладів. – К., 2000.

42. Релігієзнавство: Навч.-метод. посібник для сам ост. Вивчення диск. – К., 2001.

43. Релігієзнавчий словник – К., 1996.

44. Саган О.Н. Національні прояви православ'я: Український аспект. – К.: Світ знань, 2001. – 255с.

45. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. – К., 1996.

46. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Повний переклад. Вид. Українського Біблійного Товариства. 1992.

47. Слобідський С. Закон Божий: Підручник для сім'ї та школи. – 3 вид. – К.: Видавн. Відділ УПЦ., 2003. – 654с.

48. Талько Т. Людина, культура, віра. – К.: Стилос, 2000. – 47с.

49. Тихонравов Ю. В. Религии мира. – М., 1996.

50. Токарев С.А. Релігія в истории народов мира. – М., 1983.

51. Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. – К., 2003.

224