39. Католицизм……………………………………………………………….132

40. Українська греко-католицька (уніатська) церква………………………139

41. Лютеранство………………………………………………………………146

42. Кальвінізм…………………………………………………………………151

43. Англіканська церква………………………………………………………152

44. Церква Євангельських Християн-Баптистів (ЄХБ)…………………….153

45. П'ятидесятництво…………………………………………………………156

46. Адвентизм…………………………………………………………………159

47. Ієговізм (Свідки Ієгови)………………………………………………….162

48. Іслам: особливості віровчення й культу………………………………...165

49. Нові релігії на конфесійній карті України………………………………188

50. Неохристиянські релігії………………………………………………….191

51. Релігійні організації орієнтaлiстського спрямування………………….199

52. Синтетичні релігії………………………………………………………...203

53. Езотеричні релігії…………………………………………………………206

54. Відродження язичництва в Україні……………………………………...207

55. Принципи та моделі державно-церковних відносин……………………208

56. Законодавче закріплення свободи совісті в Україні……………………210

57. Основний зміст Закону України «Про свободу совісті

і релігійні організації»…………………………………………………..214

Післямова…………………………………………………………………221

Список використаної літератури.………………………………………222

ВСТУП

Релігієзнавство - це один із курсів кафедри філософських і соціальних наук, що йо­го вивчають студенти юридичних ВНЗів поряд із філо­софією, логікою та культурологією першому курсі. Релігієзнавст­во пов'язане з ,філософією через історико-філософську проблематику, й форми суспільної свідомості, серед яких найстарішою є ре­лігія та релігійна свідомість. Цей курс має відношення і до логіки через те, що в добу середньовіччя саме логіка була в центрі уваги богослов'я та схоластичної філософії. Нарешті, релігія була, є і буде найважливішою частиною як української, так і зарубіжної культури. Крім того, через право і мораль релігієзнавство пов'язане з етикою та юридичними дисциплінами, оскільки релігія регла­ментує певні стосунки між людьми, певні типи міжособистісних відносин.

Релігійна свідомість формується богослов'ям і практичним досвідом релігійного життя людини. Релігійна ідеологія є тією частиною релігійної свідомості, сутність якої викладена яку в Святому Письмі різних релігій (Тора і Талмуд, Біблія, Коран) та в різних богословських трактатах. Вона формується і базується на релігійних теоріях, які є продуктом діяльності багатьох поколінь.­

Релігія віддавна намагалась задовольнити різноманітні духо­вні потреби людей: пізнавальні, морально-етичні, естетичні, емо­ційні. Вона завжди поєднувала релігійні звичаї, традиції, свята, обряди з на­ціональними, побутовими, сімейними, господарськими традиція­ми. Тому релігія є не тільки формою суспільної свідомості, а й феноменом культури певного народу. ­

Розвиток науки, з одного боку, сприяв спростуванню релігійних вірувань тобто виникненню атеїзму, а з другого - обумовлював поворот релігії до внутрішнього світу людини, її духовного життя, моральних про­блем.

В той же час, змінився характер зв'язку релігії з політикою та юриспруденцією. Вона опосередковано (через моральну і правову оцінку) впливає на політичну і правову діяльність. Починає домінувати нама­гання розглядати рeлiгію як універсальну основу задоволення за­гальнолюдських потреб і інтересів, з яких найважливішими є забезпечення фізичного та духовного здоров’я людини, її ставлення до світу, миротворча діяльність, етика взаємовідносин між людьми толерантність, у міжконфесійних відносинах, екуменічні процеси.

Вимоги суспільства та вузівської освіти щодо науково-теоретичного осмислення релігії як феномена культури не можна задовольнити, вивчаючи суто богословські основи будь-якої релігії, тому що кожна богословська система прихильно ставиться лише до своєї віри.

Неупереджене наукове осмислення релігій­ і релігійних систем є можливим лише в межах світської освіти за допомо­гою такої світоглядно-наукової дисципліни, якою є релігієзнавство.

Метою курсу релігієзнавства є прищеплення курсантам і студентам методологічних навичок аналізу релігійних явищ, надання їм знань з історії розвитку і функціонування релігій, сутності доктринальних і культурних особливостей окремих релігій. Особливу увагу при­ цьому приділено проблемам релігійного життя в сучасній Україні і впливу релігії на державотворчі зусилля українського народу та формування національної свідомості її громадян.

ПИТАННЯ 1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного

знання

Релігія — складне й багатоаспектне соціокультурне явище. Існування релігії пов’язане з діяльністю особливого суспільного інституту — церкви.

Для церкви характерними ознаками є: своя специфічна організація; відстоювання і розповсюдження певних морально-етичних і соціальних вчень; наявність певних відносин з населенням (віруючими); економічна діяльність і участь у соціальних процесах суспільства. Кожна релігія має свою неповторну історію і систему цінностей.

Осмислення релігії завжди було складовою світового історико-філософського процесу. Відколи людство почало задумуватися, звідки походить і на чому базується віра в надприродні, потойбічні сили, відтоді беруть початок релігієзнавчі знання.

Усі складові релігії не в змозі охопити жодна окремо взята наука, тому релігієзнавство — комплексна наукова дисципліна, яка поєднує дані філософії, соціології, психології, історії та інших сфер суспільствознавства з метою з’ясування природи й сутності релігії, її місця в житті людини й суспільства, історії і перспектив її розвитку.

Починаючи з Нового часу, у поглядах на релігію окреслю­ються два напрямки: 1) теологія (богослов’я) і 2) науковий атеїзм. Теологія покликана вивчати сутність Бога, захищати й обстоювати доктринальні положення тієї чи іншої релігії. Існують християнська (православна, католицька й протестантська), ісламська, буддистська, іудейська та багато інших теологій. Науковий атеїзм — це доктрина, яка спрямована на заперечення Бога чи інших надприродних сил.

На противагу їм релігієзнавство універсальна наукова дисципліна — так само як психологія, юриспруденція та інші науки. Спільним для теології та наукового атеїзму є те, що вони оцінюють релігійні явища з погляду їхньої істинності чи хибності, тоді як релігієзнавство є нейтральним щодо досліджуваних ним фактів. Окрім того, завданням теології та наукового атеїзму є формування у людей певних переконань, а завданням релігієзнавства — поширення нових знань про свій предмет.

Релігієзнавство — галузь гуманітарних знань, яка спрямована на осяг­нення сутності, закономірностей походження й функціонування ре­лігій на різних етапах розвитку суспільства, певної соціальної гру­пи людей або особистості.

Релігієзнавчі знання — це надбання багатьох століть, але як самостійна галузь знань воно почало формуватися у ХІХ ст., відокремлюючись від філо­софії, історії, етнології, соціології етики, естетики тощо. Основоположником релігієзнавства, як окремої галузі наукових знань, прийнято вважати англійського історика і етнографа Едуарда Барнета Тайлора (1832—1917). Він досліджував історію культури і написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули «Первісна культура» і «Антропологія». Е. Тайлор висунув і обґрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність і функції та розкрив напрямки розвитку.

Предметом релігієзнавства є вияв сутності релі­гійного феномена, механізмів його дії на індивідуальному та суспільному рівнях буття, особливостей його функціону­вання в історії людства та шляхів взає­модії з іншими сферами культури — мораллю, мистецт­вом, наукою, тощо.

Релігія в релігієзнавстві виступає не чимось зовнішнім щодо індивіда, а його внутрішнім станом, глибинною вірою в реальну присутність у житті вищої сили, яка не піддається об'єктивному вираженню. Релігія тут постає не як відображення епізодичності чи випадковості буття людини у світі, а навпаки — як доказ невід'ємності людини від світу, формою усвідомлення нею цієї єдності. Ось чому релігієзнавство стоїть на тому, що релігія не заперечує, а стверджує в людині людське.

Релігієзнавство досліджує релігію як суспіль­ну підсистему; вивчає причини виникнення релігії; законо­мірності й особливості її функціонування; аналізує структу­ру та елементи релігії, її місце, функції й роль у суспільній системі; визначає сутність, характер впливу релігії на особу, соціальні спільноти та специфіку їхнього взаємовпливу. Релігіє­знавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історич­ному розвитку.

Виходячи з цього, в структурі релігієзнавства більшість вчених виділяють такі структурні системи: філософію релігії, історію релігії, соціологію релігії, психологію релігії, феноменологію релігії та географію релігії.

Філософія релігії — це розділ релігієзнавства, який спрямований на філософське осмислення природи, сутності і сенсу релігії та надприродних сил (Бога.)

Історія релігії — розділ релігієзнавства, який розглядає релігійний феномен плинний у часі, відтворює істо­ричні форми різних релігій, накопичує і зберігає інформацію про релігії, що існували раніше або існують тепер.

Соціологія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає суспільні основи релігії, її місце, роль, функції та вплив на елементи суспільної системи й специфіку зворотного впли­ву на релігію певного суспільства.

Психологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує психо­логічні закономірності (настрої, переживання, почуття, мотиви, установки) виникнення, розвитку й функціонування ре­лігійного феномена в психології на індивідуальному, груповому й суспільному рівнях.

Феноменологія релігії — розділ релігієзнавства, що досліджує ро­зуміння сенсу релігійного феномена у вираженні конкретної людини на ос­нові її інтуїції, особистих відчуття і бачення.

Географія релігії — розділ релігієзнавства, що вивчає поширення релігій в різних країнах і ре­гіонах земної кулі, досліджує просторово-часові закономірності вза­ємодії релігійного феномена із зовнішнім середовищем і при­родним фактором.

В сьогоденні, окрім названих розділів релігієзнавства, розви­ваються політологія релігії, культурологія релігії, етноло­гія релігії. Тож релігієзнавство є складним, багатопла­новим утворенням, яке постійно розвивається.

Релігієзнавство розглядає релігію на теоретичному й емпіричному (чуттєвому) рівнях. Теоретичний рівень дає змогу сформувати фундаментальні положення про релі­гію як цілісну систему, що функціонує у взаємозв'язку з іншими структурними елементами суспільства. На емпіричному рівні релігія постає у своїх конкретних проявах — як на макрорівні (суспільства, регіони), так і на мікрорівні (особа, малі соціальні групи віруючих).

ПИТАННЯ 2. Категорії, методи і принципи релігієзнавства.

Релігієзнавство, як і будь-яка інша галузь наукового знан­ня, має свій категоріально-понятійний апарат. Поняття і кате­горії, відображаючи ґрунтовні закономірні зв'язки й відношення, є найбільш істотними поняттями для предмету релігієзнавства, його конструкційним елементом.

Категорії релігієзнавства є результатом пізнання ду­ховної сфери суспільного життя і відображають найбільш суттє­ві зв'язки і відношення, що притаманні феномену релі­гії. В них зміст предмета релігієзнавства отримує своє розгорнуте відображення.

Категорії релігієзнавства — це найбільш загальні поняття, які відображають суттєві та закономірні зв'язки і відношення, що притаманні релігійному феномену.

У релігієзнавстві існують різні класифікації категорі­ального апарату. Найоптимальнішим є поділ усіх катего­рій та понять на дві групи: філософські та власне релігієзнавчі.

Категорії релігієзнавства охоплюють всю цілісність системи «світ — людина — релігія». Виходячи з цього, вони постають у різних вимірах: філософському, соціально-психологічному, історичному, загальнонауковому. При цьому всі категорії і поняття функ­ціонують у єдиній системі, виконуючи важливі світогляд­но-методологічні й пізнавальні функції.

Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів та способів вирішення певних пізна­вальних проблем, які і є методами релігієзнавства.

Методи релігієзнавства — це шляхи вирішення постаючи проблем у процесі вивчення релігій.

Релігієзнавство використовує в нашій країні переважно діалектичний метод, який дає змогу розглядати проблеми релігій в динаміці, тобто в процесі їх становлення і розвитку, у їх взаємозв'язку між собою та з процесами і явищами ін­ших сфер суспільного буття. Охоплюючи релігію в усіх її зв'язках і опосередкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства. Він відіграє синтезуючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Цей метод особливо плідний тому, що він дозволяє визначити зміст релігієзнавчих понять, показує їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.

Засобом організації й спрямування релігієзнавчого методу є система відповідних наукових підходів, які в науці називають принципами. Найбільш суттєвими серед них є принципи об'єктивності, толерантності і іс­торизму.

Принципи релігієзнавства — це основоположні підходи та ідеї, які визначають діяльність науковців у процесі пізнання релігії.

Принцип об'єктивності є основою будь-якого наукового знання. Його сутність проявляється у вимозі розглядати релігій­ний феномен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб'єктивних інтерпретацій, емоційних чи упереджених уста­новок.

Принцип толерантності. Він передбачає взаєморозуміння, взаємоповагу і розумний діалог різноманітних релігійних і нерелігійних (вільнодумних) світоглядів. Цей метод виходить з того, що світогляди мають низку спільних загальнолюдських понять, та ідей, що виражають необхідні умо­ви суспільного буття людства, його загально значимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдське явище, що втілює в собі прагнення і во­лю людей, незалежно від їх соціального стану та національ­но-етнічної приналежності. Принцип толерантності тісно пов'язаний із проблемою свободи совісті, ненасильством у справах віри.

Принцип історизму вимагає сприйняття релігії не як щось усталеного й незмінного, а як такого явища, що повсякчас змінюється і розвивається. Звідси висуваються ви­моги з'ясування при­чин, умов, особливостей появи релігійних вірувань, етапів їх функціонування та їх взаємозв'язку з іншими соціальними явищами. Цей принцип вимагає аналізу нинішнього стану розвитку релігій й передбачення, прогнозування май­бутніх змін, тенденцій їх розвитку. Таким чином принцип істориз­му вимагає вивчати релігію як об'єкт дослідження у розвитку, з ураху­ванням конкретних просторово-часових координат.

ПИТАННЯ 3. Зародження і розвиток релігієзнавчих ідей

Перші міркування про природу й сутність релігії ми знаходимо ще в давньогрецьких філософів. Саме вони сформували нову для греків релігійну орієнтацію — монотеїзм (єдинобожжя, віру в одного Бога). З цих позицій вони піддали критиці традиційні релігійні уявлення.

Засновник елейської школи Ксенофан з Колофона (бл. 570­-478 до н. е.) звернув увагу на антропоморфізм, властивий міфологічним релігійним віруванням. На думку стародавніх філософів, люди схильні творити собі богів за власними образом і подобою, тоді як справжній все єдиний Бог ні тілом, ні розумом не схожий на смертних. Демокрит (бл. 460-360. до н. е.) вважав численних грецьких богів або персоніфікаціями природних явищ, або похід­ними тих образів, які людина бачить у своїх мареннях. Демокрит першим вказав на психологічні корені релігії — страх і здивування людини.

Наприкінці V ст. до н. е: представники шкоди софістів намагалися пояснити виникнення релігії природними причинами. У такий спосіб, на їхню думку, певна людська спільнота «освячує» ті риси та способи поведінки людей, які вважає найбільш корисними для се­бе.

Платон (427-347 до н. е.) стверджував, що порядок, який панує у світі, свідчить про наявність вищого божественного розуму. Аристотель(384-322 до н. е.) сформулював теорію, згідно з якою уявлення про бога по­ходить з спостереження за красою зоряного неба та визнання космічного порядку.

На противагу грецьким філософам, римські мислителі мало цікавилися сутністю релігії. В їх творах релігієзнавчу тематику представлено численними описами існувавших релігійних уявлень. Наприклад, Цицерон у творі «Про богів» змальовував сучасні йому вірування і риту­али жителів метрополії. Тацит описував релігійні звичаї германців, а Плутарх залишив цікаві відомості про єгипетську міфологію та зороас­тризм. Загальний релігійний настрій того часу висловив Варрон: «Спра­ви людські, — писав він, — важливіші за справи божі, а існування релігійних (свя­щенних) інститутів має бути соціально й політично виправданим».

Середньовіччя - це період активного поширення християнства в Європі, який супроводжувався витисненням і нищенням тради­ційних язичницьких вірувань і культів. Ставлення християн до представників інших релігійних вірувань визначалося концепцією, згідно з якою, політеїзм був наслідком гріхопадіння людини. Особли­ве місце серед письменників цієї доби займає скандинавський історик Сноррі Стурлусон (1179-1241), який занотував і навіть част­ково систематизував ісландські героїчні пісні-саги. Його книга «Молодша Едда» і сьогодні залишається унікальним джерелом знань про міфологічні уявлення північних європейців дохристиянської доби.

Основним змістом епохи Відродження було піднесення євро­пейської культури, яке здійснювалось на основі засвоєння античних культурних цін­ностей. Пов'язану з цим ідеологічну колізію — елліністичне язичництво треба було якось виправдати в очах християнства. Італійський гуманіст Джованні Боккаччо (1313-1375) вирішував цю проблему через алегоризацією античної міфології, а Еразм Роттердамський виголосив, що людину наділено здатністю безпосе­редньо осягнути божественну істину.

Великі географічні відкриття сприяли ознайомленню євро­пейців з незнаними доти формами релігійного життя різних народів. Величезна кількість нових знань про нехристиянські культури вимагала теоретичного осмислення. З огляду на це, мислителі ХVІ-ХVІІІ ст. створили різноманітні еволюційні схеми розвит­ку релігій, де вищий щабель займало християнство як релігія найбільш досконала чи така, що найбільше відповідала природі людини.

Найбільш відомі схеми розвитку релігії були запропоновані Д. Юмом (1711-1776), Д. Віко (1668-1744), Ф. Вольтером (1694-1778). Кульмінацією просвітницького раціона­лізму була творчість німецького мислителя І. Канта (1724-1804). Згідно з його вченням, усі релігії були ступенями усвідомлення людством морального ідеалу, який знайшов свій найповніший вияв у житті та діяльності Ісуса Христа. Теоретичним виразом цього морального ідеалу був сформульова­ний І. Кантом категоричний імператив. Зауважимо, що на відміну від інших мислителів, які намагалися вивести етичні норми з ре­лігійних настанов, І. Кант джерело самої релігійної ідеї вбачав у формальному етичному принципі.

ПИТАННЯ 4. Сучасні концепції і підходи щодо пояснення релігійного феномену

а) Класичні концепції релігії.

У ХІХ столітті відбулася диференціація соціальних наук. Соціологія, психологія, антропологія, етнографія виділились з лона філософії і стали самостійними науками. Кожна з цих наук проявляла цікавість до релігій­ного феномену і намагалася дати йому пояснення.

Засновник соціології Огюст Конт (1798-1857) пояснював релігію як спосіб реалізації проблеми єдності суспільства, яка дає змогу гар­монізувати егоїстичні мотиви поведінки окремих індивідів. Тео­логічна (релігійна) стадія розвитку суспільства, на думку Конта, була першою та основною в розвитку людства.

Виникнення соціології релігії, як особливої галузі знань, по­в'язане з іменем Еміля Дюркгейма(l858-1917). Головний ви­сновок осмислення їм релігії полягав у тому, що ні­де й ніколи в історії не існувало суспільства цілком безрелігійно­го. Отже, на його думку, релігія виконувала в суспільстві певну і вкрай необхідну функцію.

У своєму дослідженні «Поділ праці» (1803 р.) Е. Дюркгейм виділив два типи солідарності людей в суспільстві. Вищий тип, названий ним «органічним», панує в сучасному суспільстві і спирається на поділ праці. Примітивним же спільнотам властива «Механічна солідарність між індивідами». Цей період характеризувався тим, що кожен індивід мав приблизно однаковий рівень знань, вмінь і навичок, а значить, він практично не був заінтересований у взаємозв’язках з іншими членами суспільства. За таких обставин лише спільні вірування об’єднували людей. Виходячи з цих міркувань, він зробив висновок про те, що релігія не зводиться до суми між індивідуальних від­носин, а виступає як щось над індивідуальне і примусове щодо окремого індивіда. У подальшому, на його думку, з'явля­ються нові форми суспільних відносин — мораль, право, політика, товарно-грошові від­носини, однак усі вони є похідними від релігії.

Основною категорією, якою користувався для пояснення релі­гії Карл Маркс (1818-1883) була категорія відчуження. Релігію він пов'язував з тим етапом розвитку суспільства, коли з'являлось привласнення результатів чужої праці та соціальна нерівність. За цих умов про­дукти людської праці панують над своїми творцями, а речі розглядаються як щось важливіше, ніж люди, які їх створили. З цього він робить висновок, що коли продуктивні сили суспільства будуть взяті людиною під свідомий контроль, тоді з'являться об’єктивні умови для відмирання релігії. В період же існування класової боротьби, релігія виконує ідеологічну функцію і виправдовує існуючий порядок.

Німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864-1920) розглядав релігію як один із найважливіших мотивів соціальної дії. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905 р.) М. Вебер обстоював думку, що Реформація, яка культивувала аскетичний стиль життя, свідому самодисципліну та раціональні взаємостосунки в суспільстві, пробудила в Західній Європі підприємницький дух і сприяла бурхливому розвитку капіталістичних відносин.

В подальшому М. Вебер дійшов до висновку, що формування уявлень про світ як про матеріальну реальність, яку можна пізнати і змінити, відбулося під вирішальним впливом іудаїзму та християнства.­

Зменшення ролі релігії в суспільстві, М. Вебер вважав симптомом духовної хвороби суспільства, яка може призвести до встановлення відносин користі у взаємостосунках між людьми, у свідомості та поведінці людей.

Завершуючи розгляд класичних концепцій можна зробити висновок, що соціологічні теорії релігії ХХ ст. були комбінаціями і подальшим розвитком ідей, висунутих вченими ще у ХVІІІ - ХІХ століттях.

б) Психологічні теорії.

Одним із найвпливовіших напрямків сучасної психології є пси­хоаналіз, засновником якого був Зиґмунд Фрейд (1856-1939). Аналізу релігійних проблем З. Фрейд присвятив такі праці, як «То­тем і табу», «Людина Мойсей та монотеїстична релігія», «Майбу­тнє однієї ілюзії» та ін.

Фрейд розглядав релігію як своєрідний колективний невроз (психічну хворобу), що виникає внаслідок конфлікту первісних життєвих потягів людини з культурними нормами, що насаджувались су­спільством, з метою витіснення перших у підсвідомість людини.

В іншого психоаналітика Карла-Густава Юнга (1875-1961) несвідоме виступало як вмістище колектив­ного загальнолюдського досвіду, джерело мудрості, яке через посередництво ре­лігії поєднується зі свідомим життям людини. На його думку, релігія надає людині сили для протистояння уніфікуючому тиску суспільства і можливість зберегти свою неповторну індивідуальність. Релігія і наука, на його думку, взаємно доповнюють одна одну як знання і мудрість та створюють можливості гармонійного розвитку людства.

Американський психолог Дж. Леуба (1868-1946) у праці «Психологічне дослідження релігії» дав натуралістичне по­яснення релігійним феноменам, звернувши увагу на подібність містичного та релігійного досвіду до психічного стану людини, котра перебуває під дією наркотичних засобів.

Німецький психолог Еріх Фромм (1900-1980), будучи одним із провідних теоретиків неофрейдизму, вважав релігію способом ціннісної координації людського буття. На відміну від тварин, всю поведінку яких від народження до смерті генетично запрограмовану, вказував Е. Фромм, людина наділена свободою. Між тваринною природою та духовною сутністю людини вини­кає конфлікт: наділена життям, вона не знає його мети. Необхідні орієнтири людському існуванню дає релігія. Е. Фромм ототожнював релігію зі світоглядом, включивши в нього філософські та етичні ідеї, а також ідеологічні та полі­тичні доктрини.

в) Теологічний (богословський) підхід.

Теологія( tеоs — Бог, 1оgоs — вчення) — вчення про Бога і богослов'я — наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію.

Теологія (богослов'я) — система обґрунтування і захисту релігій­них вчень, сукупність доказів істинності конк­ретної релігії, її моралі, правил і норм життя служителів культу та віруючих.

Вони сформувалися внаслідок нама­гання пояснити релігію, зробити доступними для віруючих загальні положення певної ре­лігії та образи і догматичні формули, що були втілені у священних книгах. До них належать: догматика — системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика — тлумачення релігійних текстів та каноніка — тео­рія церковного права та ін.

Теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання. Богословсько-теологічний підхід до релігії — це по­гляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збаг­нути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна лю­дина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим влас­тивий особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід — переживання, пов'язані з відчуттям присутнос­ті у житті Вищого начала. Реалізується він на основі ви­знання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході — об­ґрунтування та захист релігійного віровчення, визнан­ня вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь прони­зані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особли­вим феноменом, результатом взаємозв’язку надприродних сил і людини.

г). Філософсько-соціологічні теорії.

Головною їх особли­вістю є те, що вони намагаються пояснити релігію результатом реалізації певних потреб, чи інтересів, або неспроможністю лю­дини подолати свою залежність від природних сил.

Політико-державна теорія. Була започаткована у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. Ці погляди поділяв Лактацій (250—225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського імператора Помпілія. Цю ідею розвивали мислителі епохи Відродження та французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін. Релігію вони вважали ошу­канством, свідомою нечесною змовою для досягнення чиїхось інтересів чи загального спокою в су­спільстві.

Матеріалістична концепція. Вона ґрунтувалася на твер­дженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. Її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму початок поклав давньогрецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атоміс­тичну будову світу, що є вічним і нескінченним, а тому не міг бути створений богами. Римський мислитель Лукрецій Кар (прибл. 99—концепція походження релігії прижи­лася в численних теоріях як матеріалістів, так і не матеріалістів. До прибічників цієї теорії слід віднести і всіх інших філософів-матеріалістів.

Міфологічна теорія. Її сповідував англійський лінг­віст Макс Мюллер (1823—1900), який, вивчаючи мови дав­ніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не співпадала з історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окре­мих племен до землеробства, але релігійні уявлення існува­ли задовго до цього.

Анімістична теорія. Виникла і поширилася наприкінці XIX. Засновником її був англійський історик і етно­граф Едуард Тайлор (1832-1917). Він вважав, що релігія сфор­мувалася від віри в душу і в духів. Цю віру він назвав анімізмом (від лат. аnima, аnimys — душа, дух), яка пізніше була доповнена іншими уявленнями.

Магічна теорія. Вона проявилась в намаганнях англійсь­кого етнографа, історика і релігієзнавця Джеймса Джорджа Фрезера пояснити сутність духовного розвитку людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії і науки. Основу пер­вісної релігії, на його думку, становить магія, яка використовує вплив на надприродні сили. Людина спочатку намагаєть­ся боротися з природними і незнаними надприродними силами за допомогою магічних засо­бів, але, впевнившись у їхній неспроможності, створює релігійні уявлення про світ. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина переходить до наукових знань про світ. Звідси він робить висновок, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду.

ПИТАННЯ 5. Проблема визначення сутності релігії

З основних теоретичних проблем сучасного релігієзнавст­ва на чільне місце слід поставити проблему визначення релігії, окреслення набору сутнісних характеристик, що відрізняють релі­гію від інших сфер життя. Складність питання полягає в надзвичайній різноманітності проявів людської релігійності, що ускладнює можливості знаходження якихось спільних ознак для них.

Найбільш поширеним нині є визначення релігії як.віри в Бога, віри в надприродне. Це характерно і для найбільш вдалого (на наш погляд) підручника «Релігієзнавство» за редакцією професора В. І. Лубського, де сказано: «Поняття «релігія» безпосередньо пов'язане з понят­тям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.»

Проте це твердження можна застосовувати лише до вузького кола теїстичних вірувань — іудаїзму, християнству, ісламу. Уявлення про всемогутнього та досконалого Творця не влас­тиве іншим релігіям. Так, синтоїзм, даосизм і конфуціанство вва­жають священним сам природний порядок. Буддизм вчить про імперсональну й невимовну основу сущого, яку людина здатна осягнути через самозаглиблення, а деякі індуїстські секти нада­ють релігійного значення взагалі кожній речі, оскільки «існува­ти» у них і означає «бути священним».

Намагаючись знайти змістовну і водночас універсальну дефі­ніцію, вчені ХІХ — початку ХХ ст. зосередили увагу на окремих складових релігії, шукаючи серед них сутнісні та загальні харак­теристики. Американський психолог В. Джеймс вбачав сутність релігії в інтуїтивно-чуттєвій складовій релігійного життя й ви­значав релігію як відчуття «заручення» із транс­цендентним. Е. Дюркгейм вважав релігію суто соціальним яви­щем, сукупністю вірувань і практик, санкціонованих суспільст­вом та обов'язкових для його членів. К. Маркс шукав корені ре­лігії в класових відносинах та особливостях людського пізнання (релігія — фантастичне відображення у свідомості людей тих сил, природних і соціальних, що над ними панують). Ці та подіб­ні до них визначення також не можна визнати задовільними, оскільки вони не дають цілісного уявлення про предмет.

Наприкінці ХХ ст. вчені-релігієзнавці віддають перевагу синтетичним дефініціям, які висвітлюють відразу кілька суттєвих аспектів ре­лігії. Таким є, наприклад, визначення, яке належить американському антро­пологу Кліффорду Гіртцу: «Релігія - це система символів, які працюють на створення потужних, все проникаючих, довгостро­кових орієнтацій і мотивацій, спрямованих на формування уявлень про за­гальний порядок існування, що виступають для віруючих у ви­гляді єдиної реальності».

Якщо говорити про монотеїстичні релігії, то можно погодитись з визначеннями, які дають вітчизняні вчені-релігієзнавці М. М. Закович, В.І.Лубський, А. М. Черній та інші.

Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначен­ня людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало(Бога) — джере­ло буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Бог, за релігійними уявленнями, є Абсолю­том, який існує над людськими і природними силами.

Бог — верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною доско­налістю і всемогутністю, є творцем світу і зумовлює все, що від­бувається в ньому.

Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти віка­ми шукають доказів як «за», так і «проти» існування Бо­га. Але жодні аргументи нічого не доводять людині, яка не вірить, і не потрібні людині, яка вірує в Бога. Ще І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні до­вести, ні спростувати.

ПИТАННЯ 6. Передумови виникнення релігії

Релігія як явище духовного життя суспільства виник­ла внаслідок дії різних причин. За своєю сутністю во­на є соціальним явищем і тісно пов'язана з життям та розвитком суспільства.

Соціальні передумови релігії. Давня людина жила в умовах примітивного вироб­ництва матеріальних благ. Недоско­налість знарядь праці, примітивні виробничі технології, низька продук­тивність праці, цілковита залежність від пізнаних нею природних сил по­роджувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті по­ставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, про надприродне.

Гносеологічні передумови релігії. При пізнанні людиною світу почали формуватися абстрактні поняття, які дали їй змогу відірватися від конкретності, формува­ти певні уявлення, в тому числі й такі, що не відповідали дійс­ності. Саме помил­ки в пізнанні породили перекручені, фантастичні уявлен­ня. Так складалися умови для виникнення релігії, які ма­ли гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер.

Онтологічні (онтологія — вчення про буття) передумови релігії. Інтереси первісної людини не виходили за межі забезпечення її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона відчу­вала й пізнавала світ у його гармонії та суперечностях, намагалася якось пояснити своє існування. При відсутності наукових знань всі пізнавальні потреби задо­вольняв міф, створюючи який людина знаходила відповіді на питання, пов'язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живила духовні потреби людства, що були пов’язані з її буттям.

Психологічні передумови релігії. Безсилля людей перед силами природи, незрозумілі суспільні проблеми створювали постійне психологічне напруження, в якому приходилось жити людям. Го­ловною емоцією був страх. Унаслідок постійних життє­вих труднощів та небезпек, життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався кон­троль над реальність і діями. і думками. Тому в її думках і психічних процесах та уявленнях фантастичне починало панувати над реальним.

ПИТАННЯ 7. Структура релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем. Всі елементи її структури перебува­ють у тісній єдності та взаємозалежності. До структурних елементів релігії відносяться релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

Релігійна свідомість — це сис­тема теорій, поглядів і почуттів змістом яких є віра у надприродне.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

Релігійні теорії які проявляються через розуміння і тлумачення світу та надприродних сил. Вони існують у формі теоретичних догматичних положень.

Догматика (з грецьк. dogmatos — думка, вчення) — це теоретичні положення віровчення певної релі­гійної конфесії, що визнаються вічними і незмін­ними.

Релігійні догмати визнаються абсолютними, незмінними, недосяж­ними для осягнення за допомогою науки і розуму розумом, не можуть бути взяті під сумнів та не піддаються критиці.

Релігійні погляди — це система уявлень, понять і су­джень людей щодо віри в надприродне.

Релігійні почуття які виражають емоційне став­лення людини до світу і його явищ і які є індикатором щирості релі­гійних вірувань. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, ра­дість) і негативними (страх, розгубленість, розпач).

Основою релігійної свідомості є віра.

Релігійна віра — це такий стан релігійної свідомості, який базується на визнанні істинності певного релігійного вчення без його раціонально-наукового осмислення і обґрунтування.

Віруючі люди визнають віру даром, що має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, по­няття про надприродне. Релігійна людина вірує у ви­нятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв раціонально-наукового підходу. Віра допомагає людині в мобі­лізації її духовних, моральних і фізичних сил при вирішенні певних проблем. З вірою по­в'язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскіль­ки людина в своїх думках постійно спілкується з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є головною ознакою будь-якої релі­гії.

Наявність у людській свідомості певних релігійних ідей, уяв­лень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні сили фігурують у деяких творах мистецтва як художні образи, але їх творці не завжди були релігійними людьми. Людина може знати сутність певних релігійних вчень і бути атеїстом. Релігійна людина сприймає надприродне як справ­ді існуюче, а віруючий прагне встановити з ним зв'язок як з реально існуючим об'єктом.

Релігійний культ як складова релігії відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Він зумовлений релігійними догматами віри, виступає зовнішнім проявом релігійного акту та спрямований на задоволення потреб віруючих і проявляється в культовій діяльності.

Культова діяльність (лат. сиltus — догляд, поклоніння) — це сукупність ритуалів і правил, які визначають порядок здійснення церемоній релігійного культу, регламентують порядок і характер дій служителів культу та віруючих і надають можливості для взаємодії з надприродними силами.

Суб'єктом культових дій можуть бути віруючий індивід, служитель культу чи ре­лігійна спільнота. До участі у релігійній культовій діяльності можуть спонукати необхідність виконання обов’язків служителями культу та віра, почуття, потреби і сподівання віруючих. Культова діяльність потребує й специфічних матеріальних об’єктів до яких відносяться: культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мис­тецтво (релігійні література, живопис, музика) та релігійні речі (релігійний одяг, культові предмети поклоніння, хрести, свічки, культове обладнання). Результатом культо­вої діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри із проханням, подякою або його прославленням.

Залежно від кількості учасників молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у хра­мах, молитовних будинках, на цвинтарях. Молитва є однією з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов.

Релігійні організації. Культові дії потребують упорядкованості і організова­ності тобто формування релігійних організацій, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту.. Першою їх ланкою є релігійна група.

Релігійна організація — це об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність якого забезпечується змістом віровчення і релігійним культом.

Завданням релігійних організацій є донесення до віруючих цінностей і ідеалів своєї релігійної конфесії та норм і правил поведінки.

Релігійна організація є складним соціальним інститу­том і у всіх конфесіях її структура різна. У християнстві релігійні організації окрес­люються такими їх типами: церква, секта і деномінація.

Церква — (з гр. kiriake – дім Господа) релігійна організація для здійснення релігійної діяльності з віруючими своєї конфесії і централізо­ваною та ієрархізованою системою взаємовідносин між служителями культу.

Християнська церква поділяється на служителів церкви (духовенство, клір) і віруючих (мирян). До її атрибутів належать конфесійна догматика і віровчення, релігійна культова діяльність. Відносини в церкві будуються на основі канонів — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах догматах. У ній чітко налагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь сприйняття існуючих в суспільстві цінностей.

Головними завданнями церкви є збереження і вироблення нових релігійних цінностей, релігійна пропаганда та організація і координація релігійної діяльності, регуляція поведінки мирян.

Секта —(з лат. sehta – напрям, вчення) релігійне об'єднання віруючих, що виокремилась від певних релігій або створилась на основі декількох релігійних вчень.

Характерними рисами секти є:

а) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

б) обов’язкове дотримання особливостей внутрі­шнього морального кодексу;

в) самоізоляція від інших релігійних об'єднань;

г) проповідь істинності свої релігійної доктрини;

д) нетерпимість щодо інших релігійних організацій.­

Деномінація (з лат. denominatio - перейменування) - проміжна ланка між сектою і церквою, яка поєднує риси секти і церкви.

Як правило, деномінація має чітку організа­ційну структуру і досить широкі зв'язки із суспільством. Для деномінації характерним є поєднання різнопланових культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними організаціями.

Від церкви деномінація переймає доволі високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики самоізоляції і на­явність професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого. Із сектою її зближують індивідуальне членство та претензії на винятковість і богообраність. При певних обставинах деномінація може перерости в церкву або перетворитись в секту.

Отже, структура релігії породжується умовами її функціонування і розвитку. Релігійна сис­тема діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю проявляється сутність певного віровчення.

ПИТАННЯ 8. Функції релігії в суспільстві

Релігія, будучи невід'ємним елементом суспільного життя і важливим чинником суспільних відносин. Способи, рівень і напрямки релігійного впливу на суспільство проявляється в її функціях. системі визначають і функції релігії в су­спільному житті. Зрештою, релігія як соціальний фено­мен самовиражається через свої функції.

Функції релігії (з лат. functio - виконання) — це ті завдання, які вирішує релігія здійснюючи вплив на ­суспільство, його структурні елементи та окремі особистості.

Світоглядна функція релігії. Вона проявляється у вироб­ленні своєрідних поглядів, оцінок, норм і устано­вок, що визначають розуміння людиною світу і регулюють її поведінку.

Світоглядна функція - це здатність релігії формувати у віруючої людини найбільш загальну систему поглядів на світ, що виражають її ставлення до дійсності, життєву позицію і формують ціннісні орієнтації.

Мета релігійного світогляду – сформувати у свідомості людини не тільки певну картину світу, а й визначити сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини про те, задля чого вона жи­ве допомагає здолати життєві нега­разди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть.

Гуманістична функція релігії. Аналіз релігії свід­чить, що вона активно впливає на конкретну людину і су­спільство загалом у гуманістичному напрямку. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою.

Гуманістична функція — це формування духовності людини, її людяності, визнання її цінності і неповторності, сфери її зв’язків з буттям і надприродним та вироблення потреби в рівновазі й гармонії зі світом, єдності зі всім сущим.

Гуманістична функція релігії реалізується через надбанням праці власної душі людини, це відповідь на її потреби. У такому розумінні ця функція стимулює творчу діяльність людини, створює необхід­ні передумови для її самореалізації.

Компенсаційно-терапевтична функція релігії. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини. Вона забезпечуючи про­цес розв'язання життєво важ­ливих суперечностей і проблем людського буття.

Компенсаційно-терапевтична функція — це здатність релігії компенсувати безсилля і за­лежність віруючих від об'єктивних умов існування та зняття психологічної напруги і тривоги, збереження внутрішнього спокою, душевної рівноваги і наповнення новим змістом сенсу життя.

Здатність релігії через втіху, меди­тацію, духовну насолоду психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій за­безпечується внаслідок спілкування між віруючими та між віруючими і священнослужителями в процесі куль­тових церемоній тощо.

Регулятивно-організуюча функція релігії. Проявляється ця функція в регу­ляції соціальних відносин та вчинків віруючих, організацію їх діяльності через сис­тему заборон і санкцій, які стосуються не лише їх поведін­ки в суспільстві, але й у сім'ї, інтимній сфері.

Регулятивно-організуюча функція — це здатність релігії через систему релігійних канонів, норм, цін­ностей, примусів та установок здійснювати управління релігійними організаціями, поведін­кою та вчинками віруючих, їх діяльністю, форму­вати та корегувати міжособистісні стосунки.

Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми — система вимог, пра­вил та приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють приклади для наслідування та заохочення і покарання.

За спрямованістю релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов'язують виконувати, певні дії або негативними, тобто такими, що забороняють певні дії, вчинки, відносини тощо.

За об'єктом припису їх поділяють на загальні, що розра­ховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчен­ня та часткові, що призначені лише для певної групи, наприклад, лише для священнослужителів.

За характером діяльності їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок здійснення релігійних таїнств, обрядів і церемоній.

Організаційні норми регулюють порядок організації відносин в релігійних общинах, внутрішньо церковні та між церковні відносини і міжконфесійні відносини, визначають структуру ре­лігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між ві­руючими і священнослужителями тощо.

З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною систе­мою. Водночас слід мати на увазі, що кожна релігія має свою систему норм і цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Легітимізуюча функція релігії. Вона проявляється в визнанні (сприянні визнанню) чи невизнанні (сприянні невизнанню) існуючих суспіль­них порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин.

Легітимізуюча функція (з лат. legitimus — законний) ­— це здатність релігії сприяти вихованню у віруючих певного ставлення до суспільних порядків та норм поведінки..

Відомо, що жодна демократична суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено визнання більшістю членів суспільства існуючих в ньому порядків. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання більшістю членів суспільства певних узаконених правил й наслідування певних зразків поведінки. Служителі культу оцінюють існуючі порядки і формують певне став­лення до них з боку віруючих, а також під­кріплює їх чіткою системою заходів, спрямованих на схвалення чи протидію їм.

Комунікативна функція релігії. Вона проявляється в тому, що будучи явищем суспільними, релігія всіляко сприяє спілкуванню віруючих.

Комунікативна функція — це здатність релігії організовувати спі­лкування віруючих, їх соціалізацію, передачу та засвоєння інформації, та формувати між ними систему різноманітних зв’язків.

Комунікативна функція може носити вертикальний характер, коли спілкуван­ня здійснюється з служителями культу під час культових дій і горизонтальний тобто спілкування віруючих між собою.

Інтегративна функція релігії. Вона проявляється в тому, що релігія допомога віруючим усвідомити свою належність до певного суспільства, а внаслідок цього об'єднатися з іншими, разом з ними брати участь у громадських діях.

Інтегративна функція — це здатність релігії сприяти безконфліктності, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як мо­ральну спільноту, поєднану спільними релігійними і моральними цінностями і ціля­ми. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системій і тим самим об'єднатися з близькими за звичаями, погля­дами, цінностями, віруваннями людьми.

Дезінтегруюча функція релігії. Суть її полягає в тому, що, об'­єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи лю­дей можуть протистояти іншим соціальним утворенням.

Дезінтегруюча функція — це здатність релігії за певних умов викликати протистояння на релігійному підґрунті і тим самим послаблювати стабільність суспільства.

Джерелом протистоянь можуть бути невирішені проблеми між представниками різ­них віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідо­мо провокуються світськими чи релігійними лідерами.

Іноді виникають конфлікти і всередині релігійних об'єднань. Нерід­ко вони стають передумовою церковних, чи конфесійних роз­колів, можуть сприяти виникненню сект. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні чи економічні ін­тереси певних соціальних груп. Нерідко під релігійними лозунгами розгортають­ся соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не об­минули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими бу­ли розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розді­лення його на православ'я і католицизм, рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утво­ренням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні (1596), розкол українського православ’я в 90-х роках минулого століття тощо.

Культуроформуюча функція релігії. Реалізується вона через вплив релігії на формування загальної культури мирян.

Культуроформуюча функція — це здатність релігії впливати на формування морально-етичних якостей і культури віруючих через залучення їх до цінностей своєї конфесії і світової культури в цілому.

Релігія впливає на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики, архітектури, збереження цінностей релігійної куль­тури, нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування і розвиток естетич­них цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства в цілому.

Таким чином релігія – необхідна складова суспільного життя, важливий фактор становлення та розвитку суспільних відносин. Освічена людина повинна усвідомити, що релігія не просто особисті почуття, а серцевина суспільства, його коріння та об’єднавча сила. Дієвість релігії як суспільного чинника проявляється у її функціях.

ПИТАННЯ 9. Класифікація релігій світу

На сьогодні відомо біля 5 тис.релігій, але не існує єдиного підходу до їх класифікації. Вітчизняні вчені-релігієзнавці С. Бублик, Є.Дулуман, М. Закович, А. Колодний, В. Лубський, О.Уткін, А. Черній поділяють релігії на групи, беручи за основу час ви­никнення, етнічні ознаки та рівень поширення. Такий принцип класифікації є найбільш поширеним, тому що він базується на загальноприйнятих підходах. Згідно з ними всі релігії, що існували та існують, вищевказані вчені поділяють на чотири групи.

І. Первісні родоплемінні вірування: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, рільницький культ і шаманізм , які формувалися майже у всіх народів світу.

ІІ. Етnоnаціоnальні релігії: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зо­роастризм.

Вони виникали в лоні певного етносу і ввібрали в себе його моральні норми, традиції, звичаї, тощо.

ІІІ. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

Критерієм визнання релігій світовими є не чисельність осіб, що сповідують їх, не масштаб території поширення, а їх відкритість щодо людей усього світу.

Головні риси світових релігій:

1. Космополітичний характер тобто орі­єнтація на всіх людей, незалежно від національної та расової приналежності.

2. Відмова від специфічних національно-етнічних обрядів, характерних тільки для певного етносу обрядовості.

3. Відведення великої ролі у їх становленні засновникам (Будда, Ісус Христос, Мухаммед).

4. Глибоко гуманістичні за своєю суттю.

ІV. Неорелігії (нові релігії):

Вони об'єднують релігійні комплекси, історично не ус­падковані від попередніх епох певним етносом, не прита­манні його релігійній духовності, а поширені внаслідок місіонерської дійсності.

Головні риси нових релігій (неорелігій):

1. Виникнення в періоди кризи традиційних релігій і на основі пошуків нових ціннісних оріє­нтирів.

2. Поєднання в собі елементів різних релігій і вірувань.

3. Привабливість для сучасної молоді і високоосвічених людей, які активно розмірковують над сенсом життя та прагнуть пізнати духовні надбання інших народів.

Наявність такого великого спектру релігій можна пояснити тим, вони допомагали людям пояснити своє буття, пізнати свою єдність зі світом й ін­шими людьми, відкрити силу і глибини власного духу, обирати шляхи до моральної досконалості.

ПИТАННЯ 10. Ранні форми вірувань

Існують різні концепції походження релігії — від богословських тверджень про споконвічність і вродженість релігійних ідей та уявлень у людини до концепцій виникнення й розвитку релігії під впливом умов соціального життя.

Безсумнівні ознаки виникнення релі­гійних вірувань дослідники вбачають у кроманьйонців, яких уже можна іменувати homo sapiens (люди­на розумна). Це доводять поховання зі слідами певних обрядів, що свідчить про виникнення віри в надприродний світ, а також пам'ятки первісного мистецтва — живопису та скульптури, в яких знайшли відображення процеси здійснення магічних ритуали тієї далекої доби.

Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для перві­сної людини природними явищами особливо посилювалося підчас стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повені, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність перед реаліями життя і грізними силами природи, привела , у кінцевому підсумку до її обожнення.

У релігійних віруваннях відображались наївні уявлення первісних людей про нав­колишній світ, їхнє ставлення до тваринного та рослинного світу.

Отже, релігійні вірування й культи первісних людей складались поступово з ілюзорних уявлень про світ, що зумовлених їх емоції та дії.

Ранні або родоплемінні вірування (релігії) — це складний конгломерат місцевих традицій, обрядів і ритуалів, яки­ми позначалися різні етапи людського життя (від народження до поховання) з силами, що уособлювали небесні і природні явища.

До ранніх форм релігії належать: анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, рільницький культ і шаманізм.

Анімізм (з лат. аніма — душа) — це віра в існування самостійної духовної сутності, здатної вселятися в щось живе (людину, тварину, рослину) або полишати його.

В анімізм світ реальних живих істот і рослин ніби до­повнюється світом духовних сутностей. У багатьох народів голо­вними двійниками були душі померлих родичів.

Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уявлення Гренландії (ХІХ ст.). На думку ес­кімосів, надприродні двій­ники є в кожної людини, дерева, звіра. Представники анімізму вважали, що людські душі можуть залишати свої тіла і ходити туди або робити те, що у ві сні бачить людина. Коли вмирає людина, її душа продовжує своє життя тобто душа безсмертна. У сучасних релігіях анімістичний елемент посідає значне мі­сце. Уявлення про Бога, сатану, ангелів, безсмертні душі є, вла­сне, ускладненим анімізмом. Самостійно анімізм існує як віра в привиди і спіритизм (віра в можливість спілкуватися з душею померлого).

Фетишизм (з франц. fetiche — амулет, талісман) — це­ віра в надприродні властивості різноманітних матеріальних пре­дметів і поклоніння цим предметам.

До реальної користі предметів додаються їхні «потойбіч­ні» властивості бути помічниками й захисниками людей. Порівняно з магією фетишизм є більш складною формою вірувань (релігії). Якщо магія тільки підсилювала віру в можливість впливу людини на природу, то фетишизм наділяв надприродними якостями ще й певні матері­альні об'єкти. У фетишизмі в зародковій формі вже виявилась ідея потойбічної надприродної сили — Бога.

У сучасних релігіях фетишизм зберігається як поклоніння священним предметам (хрестам, іконам, мощам) та амулетам і талісманам. Амулети й таліс­мани — це не одне й те ж саме! Амулет - це священна річ, яка гарантовано обері­гає живу істоту від зла. Лихі сили від амулета якщо й не зникають, то слаб­шають. Талісман же, як вважають їх власники, не лише захищає від неприємнос­тей, а й дарує певні блага його власникові. Сучасними фетишами (­амулетами й талісманами) — є ікони, ладанки, хрестики, кулони, слоники, деякі іграшки, заячі хвостики, зуби вовка, лисиці тощо.

Тотемізм (з алгонкінського «тотем» — його рід) — віра в існування надприродних зв’язків окремих груп людей з певними ви­дами тварин, рослин чи явищ природи. Це можна проілюструвати тим, що на запитання європейців «хто ти такий?» або­риген відповідав: «Я — кенгуру».

На перших етапах розвитку суспільства тотемові поклонялися лише як тварині, причому тій, яка була об'єктом полювання. Вбивати і з’їдати тотем можна було лише за умови до­тримання певних релігійних процедур — ритуалів та обрядів. Тотемам поклонялися, але їх же вбивали і з’їдали. При цьому важливим було одне: вбити і з’їсти «за правилами», щоб не зашкодити тотему. Згодом через збільшення кількості людей, родинні стосунки поширилися і на інших тварин, а в окремих народів — на рослини та фактори природи.

Елементи тотемізму ввійшли до складу багатьох сучасних релі­гій. Особливо відчутним є вплив тотемізму в індуїзмі, де чимало тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце з поміжних займає корова. Залишки тотемізму знаходимо і в християнс­тві. Святий Дух зображується у вигляді голуба, Ісуса Христа на­зивають Агнцем Божим. Деякі вчені-релігієзнавці вбачають зв'язок ритуаль­ного з’їдання тотема з таїнством причастя.

Магія (з давньогрецької — ворожба, чаклунство) — це віра в можливості впливу на людину, природу чи ситуацію за допомогою дій і символіки певних людей (магів, чаклунів), наділених надприродними властивостями.

Магія створює враження, що людина може змінити реальність не лише своєю працею (природним способом), а й особливими сим­волічними діями, обрядами й ритуалами певних людей (надприродний шлях).

За метою, яка ставиться перед чаклунством, нею поділяється на виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. Найпоширенішим видом була магія вироб­нича, яка, у свою чергу, мала кілька відгалужень: мисливська, рибальська, будівельна. З розвитком суспільства виникли нові види виробничої магії: рільнича, скотарська, гончарська, коваль­ська, навчальна, спортивна. Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово «табу» запозичене з мов жителів Гавайських островів, і воно означає заборону здійснення певних дій, щоб не накликати на себе нещастя.

Магія дійшла до наших днів як елемент сучасних релігій (віра в надприродну силу обрядів). У самостійній формі магія існує у вигляді ворожінь, віри в «лихе» око, можливість «навести порчу» тощо.

Рільницький культ — це поклоніння тим природним явищам, які впливають на урожай.

Канадські індіанці вшано­вували чотирьох головних духів: землі, бобів, кукурудзи і гарбуза, які, за їх уявленнями, були жінками. Духів кукурудзи, бобів і гарбуза міфологія ірокезів зображувала у вигляді трьох сестер, одя­гнутих у листя відповідної рослини. Поряд із духами-жінками вша­новували також і духів-чоловіків (сонце, дощ, вітер ),але вже як другорядних. З розвитком матріархату (приблизно 8 тис. років то­му) основним видом виробничої діяльності стало рільниц­тво. Тому жінки, відіграючи головну роль у господарському житті, вийшли на перші позиці і в інших сферах діяльності.

Рільницький культ широко репрезентований у сучасних релі­гіях. Серед християнських святих є захисник рільництва (Георriй), повелитель дощу і грому (Ілля-пророк). Можливо з рільницького культу прийшли В християнство свято Різдва Христового (у рільницького культі було свято народження духа Сонця) і свято Великодня (у рільницького культі було свято воскресіння духа зерна).

Шаманізм (з евенкійської «шаман» — «несамо­витий») — це віра в особливо могутні надприродні можливості професійних служителі в культу — шаманів, які в процесі особливого релігійного ритуалу (камлання) викликають у себе нервово-психічний напад, який свідчить про те, що духи входять в його тіло або що його душа відправляється в світ духів.

Для шаманізму було характерним поява професійних служителів культу Хоча шамани і не мали певної релігійної організації, вони діяли в межах родоплемінної організації, підкоряючись вождям роду чи племені. В той же час були виділені головні об'єкти поклоніння — шаманські духи. Ці духи служили шаманові, виконували його доручення, допомагали розкривати таємниці, билися зі злими духами;

У багатьох випадках шамани були нервово хворими. Поєднання нервової хвороби з професією шамана від­бувалося двома шляхами. Іноді саме нервово хворі ставали ша­манами через свою несхожість на інших і обмежену здатність до корисної праці, а іноді — шамани ставали нервово хворими через сильні постійні збудження під час здійснення обрядів.