1.3. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Значний прогрес людства почався з відкриттям та поширенням заліза, знаряддя з якого були значно гострішими та міцнішими. Підвищення продуктивності праці призводить до становлення приватної власності та поступової майнової диференціації суспільства. Територіальна сусідська община поступово витісняє родову. Утворюються організовані воєнно-політичні об’єднання та союзи – перші паростки державності.

Південноукраїнські степи приваблюють мігрантів. Першим етнічним утворенням на території України, назва якого дійшла до нас в писемних джерелах, були кіммерійці (Х-VІІ ст. до н.е.). Рухливий спосіб життя та потреба збереження власної худоби та майна визначають характер діяльності скотарських суспільств. Для кочового народу війна стає ремеслом. Кіммерійці ходили походами в Малу Азію, успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У VІІ ст. до н.е. Кіммерія розпалася під тиском скіфських племен.

Пройшовши слідом за кіммерійцями Передню Азію до самого Єгипту, давньоіранські племена скіфів повертаються у надчорноморські степи, де підкоряють більшість місцевих племен та утворюють політично консолідоване об’єднання – Велику Скіфію, що простяглася від Дунаю до Дону. Скіфське суспільство не було однорідним. Скіфи-кочовики та царські скіфи займалися в основному кочовим скотарством та військом грабіжництвом, тоді як для скіфів-орачів, що мешкали на захід від Дніпра, та скіфів-землеробів головним було зернове землеробство. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Влада царя обмежувалась радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів, тобто систему управління скіфським суспільством можна визначити як “військову демократію”. Особливий тип зброї, специфічна збруя верхових коней та “звіриний стиль” в образотворчому мистецтві склали так звану “скіфську тріаду”, що репрезентувала самобутню культуру. Найяскравішими археологічними пам’ятками скіфської доби є великі поховання – царські кургани.

У ІІ ст. до н.е. скіфи поступаються територією новому союзу кочових іраномовних племен – сарматам. За культурою сармати були близькі до скіфів, але поступалися досягненням попередників в усьому, окрім військової справи. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин, зберігаючи певні пережитки матріархату. Жінки цього народу відрізнялись войовничим характером та нарівні з чоловіками ходили у військові походи, нагадавши грецькому історику Геродоту легенду про амазонок.

Давні греки добре були обізнані зі скіфо-сарматським світом через Велику колонізацію VІІІ-VІ ст. до н.е., одним з напрямків якої було Північне Причорномор’я. Серед причин еллінської міграції вчені виділяють демографічну, аграрну, торгівельну, сировинну, воєнну, соціальну та етнічну. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-західний Крим, Керченський і Таманський півострови, де було засновано низку поселень (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, Фанагорія та інші). Серед них були як міста-поліси із рабовласницькими республіками, аристократичними (Ольвія) або демократичними (Херсонес), так і монархії (Боспорське царство). Тісні контакти з високою античною культурою помітно прискорили темпи історичного розвитку місцевого населення.