Питання для самоперевірки.

1. Охарактеризуйте причини гайдамацького руху.

2. Охарактеризуйте ставлення російських правлячих кіл до гайдамацького руху.

3. Яким чином Росія обґрунтовувала свою участь у розділах Речі Посполитої?

4. Які наслідки для українських земель мали поділи Речі Посполитої?

5. Oхарактеризуйте різновиди колонізації Південної України.

Методичні вказівки до лекції.

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. – К.: Знання, 1993. – 204 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України 1775-1869. – Одеса: “Маяк”, 1995. – 56 с.; Гончарук Т.Г История Хаджибея (Одессы) 1415-1795. – Одесса: Астропринт, 1997. – 87 с.; Костомаров Н.И. Старый спор. Последние годы Речи Посполитой. – М.: Смядынь, 1994. – 764 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.2 – К.: Либідь, 1995. – С. 106-339; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине ХУІІІ в. – К.: Вища школа, 1988. – 142 с.; Смолій В.А. Возз’єднання Правобережної України з Росією. – К.: Наукова думка, 1978. – 191 с.

Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (хіх ст.) (4 год.).

Мета лекції – проаналізувати особливості розвитку українських земель у XIХ ст. в складі Російської та Австрійської імперій, головні риси суспільно-політичного життя, висвітлити історичне значення українського національного відродження та реформ 60-70 років XIХ ст. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:

1). Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

2) Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщині.

3) Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

4) Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини XIХ ст.

5) Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні другої половини XIХ ст. (питання виноситься на самостійне вивчення студентами).

6) Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії.

9.1. Становище українських земель у першій половині xiх ст.

На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями – Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. була ліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії.

Останні залишки української автономії – магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту, як чинного кодексу законів, скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (в зв’язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців – „задунайські козаки” –мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814–1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії).

На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, „Наддніпрянщина” або „Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти („уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами, губернії об’єднувалися у генерал-губернаторства, які очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр – Житомир) та Подільської (центр – Кам’янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство – з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство – з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр – Сімферополь) губерній. У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни до складу Російської імперії відійшла територія між ріками Дністер і Прут, тут утворили Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта території – переважно молдаванами.

Впродовж XIХ ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський уряд усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо.

Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни – поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4–6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. В 30–40 рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури – до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад, цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. Розвивалася внутрішня торгівля. Активно діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивається зовнішня торгівля.