57 Етапи становлення багатопартійності в сучасній україні

Історія становлення української багатопартійності має свої особливості

та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно

розглядати за певними періодами її становлення.

Історія становлення української багатопартійності має свої особливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення.

Перший період української багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу од утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Натоді система ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо були значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі йшла за периферійними позиціями. Дала себе знати схожість різних політичних сил у підході до проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних, екологічних тощо. Програми партій мали загально-декларативні гасла, апелювали до всього народу України, аби не зменшити зону ідеологічного впливу. Якраз цим пояснюється наявність у документах різних партій та угруповань великої кількості загальнодемократичних догм.

Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії означеного вище періоду, можна зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парламентської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10'партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України — або в системі співдружності, або із самостійницьким статусом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська республіканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ринок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до механізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тертя, протиборство лідерів.

Від часу проголошення самостійної Української держави оформлюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпочали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика Президента збіглися. Почався процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції.

У цей же період формувався тип партійної системи, який мав елементи мультипартійносгі (значна кількість партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні полгтичні теології: ліва — соціалістами і комуністами та права — національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992—93 роках).

Наступний етап — передвиборчий — видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило головні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною Радою України оптимального виборчого закону та шукати прийнятні гасла виборчої програми.

Результатом цього стало ухвалення Закону про вибори на мажоритарній основі із застереженням прав політичних партій як суб'єктів виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, ніж від груп виборців).

За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та достатньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії опинилися у досить скрутному становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого законодавства) можна зробити низку висновків:

— виборці віддали перевагу кандидатові в депутати від політичної партії або політичної команди;

— втім, регіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість передвиборчих програм та дій кандидатів не дали змогу створити структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуністичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консервативній.

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):

- виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

- активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

- розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

- виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):

- поява парламентської опозиції;

- ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

- збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):

- розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);

- посилення розколів та дроблення політичних сил;

- активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

- підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

- зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

- періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об´єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об´єднана) — зуміли подолати 4-відсотковий бар´єр і потрапити до Верховної Ради.

Характерними ознаками розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій У своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми надзвичайно схожі й характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу. Спостерігається обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої «партії влади», що має серйозний вплив на перебіг подій у країні. До неї належать колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил примикають ПСПУ та «Братство».

Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. За даними Міністерства юстиції, у них зможуть взяти участь 126 партій — стільки їх було і на виборах 2002 р. Проте реальну учать у боротьбі тоді взяли 63 партії. Наближення виборів за пропорційним законом стимулювало створення нових партій: у 2004 — на початку 2005 pp. їх було зареєстровано 30 (із них 22 — за три місяці 2005 p.).

На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвердження на її теренах партійної системи європейського зразка. Вона повинна ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних ефективно сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердження в Україні ефективної, політично відповідальної і демократичної влади.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму).