54 Партійні системи , заходи і коаліції

Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями).

2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв"язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Різновиди партійних систем

Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.

Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем:

1) стабільні та нестабільні;

2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються;

3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;

4) поляризовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані;

5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;

6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях;

7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період “протопартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування;

8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо

10.4. Партійні системи.

Під партійною системою розуміють сукупність існуючих в суспільстві політичних партій і їх взаємозв'язок. Партійна система пов'язана з соціальною природою влади, методами її здійснення, історико-національними традиціями, політичною і правовою культурою відповідної країни, що і породжує специфіку і різноманітність партійних систем в різних країнах.

Партійні системи розрізняються за кількістю партій і їх якісним ознакам. Наприклад, однопартійні, двопартійні, двох з половиною партійні, багатопартійні. Структура партійної системи і її функціональна визначеність багато в чому залежить від типу політичного режиму. Можна говорити про демократичні, авторитарні і тоталітарні партійні системи.

Однопартійна система є найхарактернішою для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Однопартійна система володіє низкою достоїнств:

вона здатна інтегрувати соціальні групи, гармонійно поєднувати їх різні інтереси;

концентрувати ресурси і направляти їх на рішення актуальних проблем.

Ця партійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонено законом. В такій системі партія зростається з державою. Відсутність опозиції прирікає правлячу партію на застій, бюрократизацію. Досвід соціалістичних країн, де монопольно володарювали комуністичні партії, підтверджує небезпеку політичної монополії, яка обертається відривом керівництва партії від мас.

Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність двох сильних партій, кожна з яких здібна до самостійного ухвалення влади і її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично зміняють один одного у влади.

Біпартизм не виключає існування в країні і інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу.

Двопартійна система:

складається з декількох партій з помітним переважанням двох найвпливовіших;

забезпечує можливість створення стабільного уряду, що спирається на підтримку парламентської більшості, оскільки що перемогла на виборах партія володіє абсолютною більшістю депутатських мандатів.

До сильних сторін двопартійної системи відносяться такі чинники як:

стабільність політичної системи;

високий ступінь керованості державою;

передбаченість політичної діяльності.

До недоліків двопартійної системи можна віднести те, що:

така система достатньо консервативна, нездатна адекватно виражати все різноманіття соціальних інтересів різних суспільних груп і класів;

закрита для входження в політику «свіжих альтернативних сил»;

правляча партія зрощується з державою.

Класичними прикладами двопартійної системи є Великобританія, з чергуванням у влади лейбористської і консервативної партій, і США - республіканської і демократичної.

Двох з половиною партійна система - по суті різновид двопартійної моделі. Вона має місце, коли поряд з двома основними партіями з'являється третя - відносно слаба, але здатна допомогти першою або другою отримати владу. Наприклад, одна партія набрала 46% голосів, інша - 42%. А для формування уряду необхідно мати 50% плюс один голос. В цій ситуації декілька відсотків голосів, які має якась малозначима проміжна партія, стають вирішальними для політичної перспективи будь-якої з двох основних партій.

Доброю ілюстрацією тут може послужити ФРН 1969-1982 рр. – періоду коаліційного правління двох партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПГ) і Вільної демократичної партії (СвДП). Візьмемо, наприклад, вибори 1976 р. Дві основні партії країни СДПГ і блок ХДС/ХСС (Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз) - отримали тоді відповідно 42,6% і 48,6% голосів виборців. І якби не коаліція з «маленькою партією» СвДП (7,9% голосів), СДПГ не отримала б владу. Недаремно в жовтні 1982 р., коли вільні демократи вийшли з даної коаліції, в країні вибухнула урядова криза, і влада після дострокових парламентських виборів перейшла до ХДС/ХСС (правда, знову-таки з коаліційною допомогою СвДП). Подібна система існує також в Канаді, Австралії, де «треті партії» мають свій в розпорядженні можливість виступати як регулятор влади.

Багатопартійна система складається з трьох і більш одно порядкових за своїм впливом політичних партій. Жодна з цих партій не має свій в розпорядженні достатньої підтримки з боку виборців і не в змозі без вступу до коаліції перемогти на виборах і формувати уряд.

Багатопартійна система більш диференційований відображає різноманітні інтереси різних соціальних груп. Ця система є відкритішою для різного роду інновацій. Приклад багатопартійності виявляють країни Західної Європи, в яких економічні, національні, релігійні, ідеологічні відмінності породжують різноманіття партій. Так, в Італії налічується 14 партій, в Голландії – 12, в Швеції, Данії, Норвегії - більше 5 і т.д.

Проте багатопартійна система також має певні недоліки. Вона менш стабільна і створені нею уряди також нестійкі. Розбіжності між партнерами по коаліції не завжди сприяють створенню ефективного і легітимного уряду. Пошуки компромісів під час формування уряду і в періоди ухвалення важливих рішень можуть привести до великої витрати часу і засобів на узгодження різних проблем, конфліктам і навіть розколу (розпуску) уряду.

Партійна коаліція — форма співпраці між політичними партіями, які, спираючись на існуючі можливості та умови, об'єднуються задля реалізації поставленої мети[1].

Партії, що утворюють коаліцію, як правило, відрізняються якими-небудь програмними установками, але в той же час поділяють загальні програмні цілі[2].

Політичну коаліцію утворюють політичні партії, а її різновид — парламентську коаліцію — фракції та окремі групи в парламенті.

Причини створення коаліцій[

У політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою, формуючи різного роду партійні коаліції з метою участі у владі, впливу на політичні процеси. Партії, які беруть участь у формуванні партійної коаліції, ризикують утратити свою ідентичність; однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі, у них переважає. Коаліційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій[3].

Кількість учасників[

За кількістю учасників партійні коаліції поділяються на двопартійні та багатопартійні.

[Розмір партій-учасників Залежно від розміру партій, які формують партійну коаліцію, вони поділяються на коаліції великих партій, малих партій і середніх партій.

Мета формування[

Залежно від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (варіант: передвиборчі, електоральні), парламентські та урядові коаліції.

Виборчі коаліції[ред.

Спрацьовує «психологічний ефект», описаний Дюверже - виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань.

При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів, ніж окремо. Учасники коаліції прагнуть зібрати більшу кількість голосів виборців, ніж коли вони збирають їх окремо.

У зв'язку з цим виборчі коаліції поділяються на адитивні, субадитивні, суперадитивні.

Адитивна — тип виборчої коаліції, при якій політичні партії, що входять до її складу, отримують підтримку виборців, яка дорівнює сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу сумарну підтримку, називаються субадитивними, а ті коаліції, які отримують більшу сумарну підтримку називаються суперадитивними.

Виборчі коаліції в Україні почасти називаються блоками.

Парламентські коаліції[ред. • ред. код]

Це коаліції, які створюються фракціями в парламенті окремого скликання для забезпечення своєї парламентської діяльності. Найголовніша функція парламентської коаліції, яка становить більшість — спільне голосування законів. Функція парламентської коаліції, яка становить меншість — солідарна опозиційна діяльність.

На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій: коаліція як результат розпорошення партій (Нідерланди, Бельгія, Фінляндія, Данія); двоблокова коаліція (ФРН[4]); коаліція навколо домінуючої партії (Японія, Швеція, Норвегія); коаліція проти домінуючої партії (коаліції проти соціал-демократів у Скандинавських країнах).

Урядові коаліції[ред. • ред. код]

Урядові (правлячі) коаліції формуються за підсумками виборів. Їх призначенням є формування і підтримка діяльності кабінету

Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду.

У Швейцарії, Швеції, Норвегії, Німеччині та деяких інших країнах склалися стабільні партійні коаліції, які змагаються за владу між собою і формують кабінет на весь термін свого мандату.

Характерним прикладом нестабільних коаліцій є Бельгія, Італія, Греція. У країнах із парламентарними формами правління і нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватися кілька разів за один термін повноважень парламенту.

Взаємовідносини партій всередині коаліції[ред. • ред. код]

Якщо партійна система країни характеризується представництвом у парламенті багатьох невеликих політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом, то за такої системи кабінет формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Вона характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік, що стали незалежними державами, країн Східної Європи на початковому етапі переходу до демократії. Широка коаліція є неефективною під кутом зору функціонування парламенту й забезпечення стабільності уряду[5].

Якщо коаліція сформована невеликим числом потужних політичних гравців, вона є вузькою.

Відкритість[ред. • ред. код]

Коаліції можуть бути закритими (ідеологічними), якщо її суб'єкти належать тільки до лівого чи тільки до правого ідеологічного спектру, або ж відкритими (неідеологічними), якщо згадану вище умову не витримано.

Закриті коаліції відзначаються наявністю спільних рис в ідеологічному світогляді своїх партій та своїм небажанням приймати до коаліції будь-яку політичну партію або фракцію, якщо вона не поділяє їхньої ідеології.

Відкриті коаліції зазвичай створюються тоді, коли основні політичні партії, незважаючи на різні ідеології, визнають необхідність співпраці щодо конкретного питання або проблеми, та готові працювати разом задля розв'язання цієї проблеми. Відкриті коаліції поширені, зокрема, під час воєн і економічних криз[6].

Строк існування[ред. • ред. код]

Залежно від часу, на який створюється коаліція, вона може бути довгостроковою (постійно діючою, з метою тривалої участі у процесі вироблення політики) або короткостроковою (тимчасовою, для досягнення окремих, наперед визначених політичних цілей).

Територія[ред. • ред. код]

Найчастіше партійні коаліції створюються в межах конкретної держави. Проте, за умови наявності в країні місцевих парламентів, коаліції в них також будуть місцевими. Крім того, ідеологічно близькі партії з різних держав також можуть створювати коаліції (наприклад, у Європарламенті).

. Коаліції в Україні[ред.

Законів про парламентські коаліції не існує, і в жодній з конституцій демократичних держав Заходу не згадується порядок утворення коаліцій і правила їхньої поведінки, за винятком двох положень: кабінет має піти у відставку, коли він втратив довіру з боку парламенту; кабінет офіційно йде у відставку після загальних виборів[6].

На відміну від цього, Конституція України (в редакції 2004–2010 рр. та з 2014 року) закріплює коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України в якості формально визначеного суб'єкта конституційних правовідносин.

До складу коаліції депутатських фракцій уходить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, які (депутатські фракції) на основі узгодження політичних позицій погодились на спільну парламентську діяльність.

Під терміном «коаліція депутатських фракцій» суддя Конституційного Суду України П. Ткачук пропонує розуміти політично узгоджене, добровільне фракційне об'єднання народних депутатів України у Верховній Раді України, що становить більшість від її конституційного складу[7].

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України (стаття 83 Конституції України).