Політологія

1. Об»єкт та предмет науки про політику

Політологія — це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін — "політологічна наука") — це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Політологія виникла на рубежі ХІХ—ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. На рубежі ХІХ—ХХ ст. політологія формує принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються.

а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами — політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо. Згідно з другою позицією, політологія — це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предметскладає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.

2. Методи отримання політичних знань

Політологія використовує різні методи дослідження. Оскільки не всі вони мають однакову значущість, тому виділимо лише найважливіші з них (схема 7). Поряд із діалектичним як загальним методом пізнання будь-якої науки політологія використовує і соціологічний метод. Останній передбачає з´ясування залежності політики від суспільства. Цей метод по праву займає одне з центральних місць у політичній науці. Соціологічний метод розглядає політику переважно як сферу суперництва різнорідних суспільних груп, які відстоюють власні інтереси. Широко користуються соціологічним методом і для виявлення залежності політичних процесів від політичної культури.    Традиційно політична наука використовує нормативно-ціннісний підхід (метод). Головне його призначення - з´ясування того, що дає політика суспільству й особі. Цей метод орієнтує політичне керівництво держави на розроблення відповідного ідеалу політичного устрою і шляхів його втілення згідно з цінностями і нормами, встановленими в суспільстві.

Схема 7. Методи політології

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:

• інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;

• соціологічний методорієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;

• історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

• системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

• порівняльний методпередбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;

• структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;

• антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;

• психологічний методспрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;

• біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

• нормативно-ціннісний методоцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософськітазагально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

• діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;

• метод сходження від абстрактного до конкретного;

• аналіз і синтез;

• індукція і дедукція;

• узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять:

• опитування- один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

• спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому - передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;

• статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;

• математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

• метод моделювання: модель - це схематичний зразок об'єкта, що вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.

3.структура і функції політології

Розвиток наукового політичного знання здійснюється в межах функцій (від лат. funktio — виконання, здійснення), які покликана виконувати політологія. Учені-політологи все ще продовжують пошуки оптимальних варіантів класифікації функцій політологічної науки. Один з них — виділення шести основних функцій: світоглядної, теоретико-пізнавальної (методологічної), прикладної (управлінської), експертно-прогностичної, інноваційної та виховної (схема 6). Другий варіант — виділення чотирьох основних функцій: теоретико-методологічної, світоглядної, прогностичної і прикладної. Згідно з третім варіантом усі політологічні функції поділено на дві основні групи: теоретико-методологічну і прикладну (службову, інструментальну і т. ін.). Останній підхід нині має найбільше прихильників політологічної науки, оскільки в ньому відображається саме призначення цієї науки як такої, а також враховуються наявні в політологічній літературі підходи до визначення основних функцій. 

Схема 6. Функції політології

   Головним завданням теоретико-методологічної функції є створення власної теорії й методології прийняття політичних рішень, добирання й розроблення найприйнятніших методів проведення політологічного аналізу, критична перевірка політичних ідей, теорій і практичних дій шляхом попередніх теоретичних прорахунків, зіставлень, перевірки аргументації тощо, тобто методом фальсифікації гіпотез виявлення помилок і неправильних положень, а також за допомогою експериментальних випробувань (пробних варіантів, умовних призначень та аналізу результатів, методів прийняття рішень тощо).    Теоретико-методологічна функція покликана дати теоретичне обґрунтування розв´язання проблем політики, допомогти проникнути в сутність політичних подій і явищ, виявити певні закономірності політичного процесу, а також спрогнозувати можливі варіанти його розвитку.    Головне призначення прикладної функції політології — обслуговувати політичну практику. Таке обслуговування передбачає ефективне використання політологічних знань у розв´язуванні конкретних політичних завдань, виробленні оптимальних політичних рішень, використанні механізмів влади, плануванні політичних подій і процесів, прогнозуванні й моделюванні очікуваних подій, розробленні рекомендацій для організації політичних заходів, переговорних процесів, діяльності політичних партій і т. ін.    Отже, сутність прикладної функції політології полягає в тому, щоб на основі пізнання закономірностей розвитку політичного життя виробляти наукові рекомендації практичної організації політичних процесів, принципів, шляхів, механізмів цілеспрямованих змін політики, з одного боку, а з іншого - розробляти технологію практичного використання політичних теорій, втілення їх у життя.    У межах функцій політології здійснюється поступ наукового політичного знання від емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію, а далі — упровадження в практику.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями:

• політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

• теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;

• політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;

• політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства;

• історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;

• політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

• теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки об'єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами і зв'язками з практикою. Теоретична політологіяставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки,прикладна політологіябезпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям політології має безпосередній зв'язок з практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження, але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

• Пізнавальна функціяполягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

• Аналітична функція- всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.

• Прогностична функція- вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

• Інструментально-практична функція- розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

• Політична соціологія- формування громадянської культури.

4.Зміст,закони і категорії політології

Закони будь-якої науки — це наукові узагальнення. Тільки визначивши закони, можна пізнати науку.    Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому.

Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери політичного життя й підвищення її ролі в суспільстві, закон посилення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії й самоврядування.    Основоположними для політології виступають закони, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість.    Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя.Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин — це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи регулювання їх. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо).    Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні.Загальні закони— це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади — необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв´язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття і т. ін.).    Особливі закони характеризують розвиток загальних законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають сутність загальних законів з урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.Одиничні закони— це закони, які регулюють взаємовідносини влади й особи у певній державі.У тісному взаємозв´язку із законами політології перебувають її категорії, що покликані виражати сутність даного предмета, його вузлові пункти, сходинки пізнання законів, тому вони невіддільні від законів. У них розкриваються необхідні зв´язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури.   Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування і розвитку.    Основними загальними категоріями політології є "політика", "влада", "демократія", "свобода", "національна ідея", "менталітет нації" тощо.    Найважливішими категоріями структури є "політична система", "політична організація", "держава", "політична партія", "громадсько-політичний рух" та ін. З числа категорій функціонування слід виокремити такі: "політична діяльність", "політичний процес", "політичний конфлікт", "політична боротьба" тощо. До категорій розвитку належать: "політична революція", "контрреволюція", "еволюція" та ін. Центральними категоріями політології можна визнати такі: "влада", "політика", "демократія", "свобода". При цьому слід зауважити, що політика не зводиться тільки до влади, до її структур і рівнів на інституційному зрізі. У реальному політичному житті суспільства є чимало неінституційних політичних структур (неформального характеру), які впливають на офіційні структури, а отже, і на проведення державної політики.    Вплив однієї групи на іншу (як індивідів — один на одного) є природним процесом, який супроводиться відносинами панування і підлеглості при розподілі ролей. Коли ж ці відносини набувають офіційного статусу, інституціюються, тоді виникають політико-владні зв´язки з наявністю в них обов´язкових елементів примусу. Владні стосунки взаємозв´язку набувають характеру впливу — панування (що дуже важливо) і мусять відповідати законам, основним нормам середовища проживання людської спільноти, суспільства в цілому.    Отже, способами функціонування і розвитку суспільства є відносини залежності, незалежності і взаємозалежності, в основі яких — політична свобода, авторитет політичних сил і демократії як механізм життєзабезпечення політичних суб´єктів.    Звичайно, існують й інші категорії політології, які допомагають краще зрозуміти каркас політології як науки, розібратися в політичній практиці, зрозуміти бурхливі події періоду утвердження української державності

5.Зв»язок політології з іншими гуманітарними науками

Намагання ж дослідити політику як суспільне явище в системі інших політичних наук не тільки створює певні незручності, пов´язані, насамперед, з одержанням лише фрагментарних знань, а й, загалом, унеможливлює вивчення цілісності цього феномену суспільного життя. Тому переважна більшість учених дотримується думки, що політична наука у своїй основі єдина, хоч і диференційована внутрішньо — і в цьому розумінні, стосовно окремих галузей політичної науки, правомірно говорити про низку політичних наук, які виступають специфічними відгалуженнями єдиної політичної науки — політології (схема 4).

Схема 4. Місце політології в системі політичних наук

   Отже, у найзагальнішій формі політологія являє собою науку про політику та її взаємовідносини з людиною і суспільством. У цьому визначенні людина є суб´єктом, який започатковує дію, і, найголовніше, він є метою цієї дії

6.Історичні умови виникнення соціально-політичної думки

З´ясування історичних витоків суспільних наук є надзвичайно складною справою. Особливо коли це стосується політології — найдавнішої й водночас наймолодшої науки. Сучасні проблеми цієї науки великою мірою пояснюються її історією.    На жаль, у нашій країні наука про політику з великим запізненням набула громадського статусу, хоч і виникла однією з перших у системі суспільних наук. Тим більшим є інтерес до історії становлення й розвитку зарубіжної та вітчизняної політичної думки.    Антиісторичність і методологічна неспроможність у підходах до аналізу політичних учень минулого й сучасності до недавнього часу яскраво проявлялася в однобічній зорієнтованості на окремі частини тих чи тих теорій, у переоцінці окремих положень, які штучно вилучалися з цілісного контексту політичної концепції, в ігноруванні конкретно-історичних рис учення, його соціально-історичної зумовленості тощо.    Тільки адекватна, історично і теоретично коректна інтерпретація політичних учень минулого дасть змогу з´ясувати істинну сутність і значущість їх для сучасності

Витоками політичної думки можна вважати міфи й легенди народів стародавнього світу — єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід´ємну частину світових, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, суспільний і державний устрій, їхні стосунки між собою і богами, їхні права й обов´язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків — основна ідея й тема стародавніх міфів. Так, один із них, китайський, твердить про божественне походження і характер земної влади найпершого верховного правителя Піднебесної (імператора Китаю), який є єдиною точкою зв´язку з вищими, небесними, силами. Інші посадові особи — лише виконавці особистої влади правителя.    У Єгипті, Вавілоні, Індії трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги -т першопричина влади правителя — самі продовжують залишатися вершителями земних справ і людських доль. Отже, все, що відбувалося в житті, включаючи і сферу політики, спочатку сприймалося людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.    Згідно з релігійно-міфологічними уявленнями стародавніх євреїв, їхній єдиний, істинний бог установив особливі договірні відносини з усім єврейським народом, він є його славою і царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.    На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками загальної картини світу й тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково у стародавній Індії, скажімо, правові збірники відображають ідеологію брахманізму, а в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.    У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов´язки й виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями й мудрістю.

7Соціально-політичні погляди у країнах Стародавн Сходу та Заходу

  У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні зв´язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.    Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.    Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.    Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.    Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.    Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: •    Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду •    Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту •    Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації •    Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність •    Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: •    Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті •    Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову •    Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління •    Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення •     Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.    Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).    У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права

8