Філософський Енциклопедичний Словник

1) перспективістський, що вихо­дить із індивідуальних ціннісних орієн­тацій (Речер);

2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реаль­ності" та можливості її істинного пізнан­ня за допомогою різних гіпотез (Пеппер);

3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, транс­цендентної істини (Бут);

4) архічний, або фундаментальнии плюралізм, в якому першочер­гової ваги надається початковим прин­ципам.

На думку багатьох прихильників плюралізму системного, для з'ясування питання про мож­ливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і кон­цепцій важливе значення має сформу­льований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, зна­ходиться у відношенні "взаємного пріо­ритету" щодо інших систем та їхніх еле­ментів. Це означає, що займаючи по­зицію "логічного пріоритету щодо ін­ших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити. (Н. Поліщук)

ПЛЮРАЛІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ — в еко­номіці, політиці і культурі — стан, проти­лежний уніфікації і монополізації. В умо­вах реального плюралізму співіснують множинні суб'єкти соціально-економіч­них і політичних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншими. Плюралізм соціальний сприяє багатоманітності життєвих форм, у яких суспільство може знаходити нові адаптаційні можливості. Наявність плюралізму соціального — необхідна умова збереження плідної кон­куренції, яка сприяє розвитку суспільст­ва, взаємовпливу і вдосконаленню агентів конкуренції (які водночас є основою плю­ралізму). Зростання, поглиблення та інституціоналізація різних форм плюралізму соціального є закономірністю соціального розвитку. Розвинений плюралізм соціальний — уособлення високого рівня цивілізаційної складності, втілен­ня гетерогенної природи соціуму. Послідовне відстоювання принципу плюралізму соціального дозво­ляє зберегти живе культурне розмаїття, багатоголосся мов, релігійних організацій, створити і розширити можливість вибору для особистості; осмислений на філософському рівні, плюралізм соціальний стає важливою цінністю, критеріальним виміром оцінки розвиненості соціальних форм. Плю­ралізм соціальних агентів, плюралізм ідейних течій і політичних позицій зазви­чай може розглядатись як цілісність ком­плементарного характеру, де жоден с об'єктів не є самодостатнім, але кожен є необхідним в загальному контексті. (В.Заблоцький)

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ — форма демократичного устрою (дивись Де­мократія), за якого домінуюча тенден­ція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики плюрастичної демократії є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістич­ної структури суспільства — різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих кор­порацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єд­нань, асоціацій, окремих особистостей та інше. В умовах зрілої плюралістичної демократії ці процеси, зреш­тою, спрямовані на узгодження або зба­лансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з ме­тою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціаль­ної інституції плюралізму. Для ро­зуміння суті плюралістичної демократії важливим є усвідом­лення двох застережень. По-перше, плюралістична демократія — це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромаджен­ня конкуруючих поміж собою самодос­татніх одиниць (чинників, агентів) плю­ралістичного простору суспільства і, по-друге, плюралістична демократія принципово не може бути безпосереднім результатом впроваджен­ня "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втру­чання може відіграти позитивну роль. Міра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політич­ної інтеграції — одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки. Ще у XVIII столітті Берн вказував на "делікат­ність" проблеми узгодження "громадсь­кого розуму",уособлюваного управ­лінськими функціями держави, та мож­ливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення ін­дивіда. Цю ж проблему порушив у XX столітті видатний англійський економіст Кейнс (1883-1946),аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Вис­новки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (дивись Соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втру­чання централізованого державного уп­равління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної плюралістичної демократії на зламі XX та XXI століть. Вони підтверд­жують тенденцію, характерну для плюралістичної демократії, стосовно необхідності постійного збалан­сування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосе­редження цих процесів у просторі вказа­них вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні плюралістичної демократії одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX століття ідеальним спонукам — моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та інше. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та інші). В осмис­ленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунту­ванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагости­но, основні риси цього принципу — непо­внота (не існує єдиної послідовної політи­ки, що може вважатися цілком доверше­ною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, наприклад, як наслідку еко­номічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсут­ність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і влади (але не як остаточного присуду). (Н. Поліщук)

ПЛЮЩ Леонід Іванович (1939, Нарин Киргизія) — український філософ, культуролог, літературознавець, математик; правоза­хисник. Заарештований 1972 року за правозахисну діяльність, чотири роки провів в ув'язненні у Дніпропетровській спец-психлікарні. Звільнений зусиллями міжнародної громадськості, 1976 року виїхав до Франції, де мешкає донині. Як філософ та історик культури (зокрема літератури, фольклору й міфології), Плющ значною мірою сформувався під впливом структу­реалізму. В своїх дослідженнях над світоглядом Т. Шевченка ("Екзод Тараса Шевченка. Навколо "Москалевої крини­ці", 1986) та Миколи Хвильового ("Його таємниця. "Прекрасна ложа" Хвильово­го", 2002) синтезував структурно-антро­пологічний і семіотичний підходи з релі­гійним психоаналізом юнгівсько-франклівського зразка. Той самий підхід Плющ за­стосовує щодо історичної практики ко­мунізму, зокрема, розглядаючи голодо­мор 1932-1933 років (французькою мовою "Україна: Дайош Європу!", "Тридцять чорний"). Основні твори: "Вибране". У 4 томах (2001-2002).

ПОВЕДІНКА — процес зміни станів пев­ної речі або істоти, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому. Важли­вою для загального осмислення поняття поведінки є його етимологічна основа, що вказує на "поведення", "ведення" себе, "воло­діння" собою; вужче значен­ня поведінки також стосується здатності біоло­гічних індивідів певним чином "трима­ти" себе, надавати своїй взаємодії із сере­довищем деяких сталих рис. У такому розумінні поведінка — типовий предмет біоло­гічних (зокрема в етології), фізіологіч­них, психологічних досліджень (ключо­ві терміни: "інстинкт", "навичка", "умовний рефлекс", "стимул", "потре­ба", "мотив" тощо). В осмисленні поведінки як власне людської характеристики здат­ність до самоорганізації позначає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевияв самого суб'єкта поведінки. Людська поведінка корелює зі складною сис­темою цілей, мотивів, настанов, внут­рішніх смислів, свідомих та неусвідомлених прагнень і потягів, завжди так чи інакше поєднаних і актуалізованих пев­ним рішенням суб'єкта стосовно способу своєї присутності у світі. Водночас по­няття людської поведінки ґрунтується на припу­щенні, що свідома вольова самодетермінація не є єдино визначальним чинни­ком у житті людини; саме її взаємодія або зіткнення з іншими внутрішніми або зовнішніми чинниками (що їх вона незрідка сама й пробуджує) формує непо­вторну цілісність поведінки особистості або гру­пи.

Моральний аспект поведінки пов'язаний із розкриттям характеру і меж впливу на поведінковий процес моральних норм, цінностей та інтенцій людського суб'єк­та, що реалізуються, визначальним чином, у його свідомому й відповідальному волевиявленні. Звідси неминучими при будь-якому морально-етичному аналізі людської поведінки виявляються припущення про її суб'єктний і відповідальний харак­тер, наявність у ній певних елементів власне етичної раціональності тощо. По­чинаючи з кінця XIX століття в західній пси­хології й філософії мали місце спроби витлумачити й описати поведінку в її об'єктиво­ваній формі, незалежно від внутрішніх регулятивних механізмів людської пси­хіки, за моделлю "стимул — реакція" (Торндайк, Уотсон та інші представники біхевіоризму). Концептуально вразливі, такі спроби усе ж сприяли зосередженню уваги на специфіці самого феномена людської поведінки й запровадженню поведінкових моделей у різноманітні галузі су­часного гуманітарного пізнання. (В. Малахов)

ПОВНОТА СИСТЕМИ АКСІОМ дивись По­внота у логіці.

ПОВНОТА у логіці — властивість пев­ної аксіоматичної системи. Систему аксіом з певними правилами виводу вва­жають повною, якщо всі істинні теоре­ми, які можна сформулювати мовою сис­теми, доводяться у ній тільки на підставі цих аксіом, із застосуванням тільки цих правил виводу, повної системи як непоповнювальної. Повною вважається де­дуктивна система, яка після приєднання до її аксіом невивідних у ній формул стає суперечливою. Сучасний розвиток логі­ки і математики показав, що повними бу­вають лише системи, бідні в мовному від­ношенні, наприклад числення висловлювань. Щодо багатих мовних систем (що вклю­чають, зокрема, елементарну арифмети­ку) вимогу повноти не можна реалізува­ти, згідно з теоремою неповноти Геделя.

ПОГАНСТВО дивись Язичництво.

ПОДВИГ — морально значуща дія люди­ни, що спирається на її вільне самовизна­чення й спрямована на досягнення резу­льтатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єк­та. За своєю суттю, подвиг — діяння важке, пов'язане з подоланням великих труд­нощів, що потребує від людини само­віддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги тру­дові, воїнські, подвиги любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль подвигу може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією мо­же поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом подвигу — як конкретна особистість, так і спільнота ("подвиг народу"). Повдиг можна розглядати як особливий різновид вчинку. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом подвигу як вольового, екстраорди­нарного засобу незрідка оманливого ви­рішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас. (В. Малахов)

ПОДВІЙНОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАКОН — закон формальної логіки, за яким опе­рація заперечення, двічі послідовно за­стосована до якогось судження, дає ви­хідне судження. Отже, подвійне запере­чення рівнозначне ствердженню. Цей за­кон застосовують у двозначній логіці. В багатозначній логіці подвійного заперечення закон має дещо інший зміст, а в інтуїціоністській логіці не є логічним законом.

ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ — логічна операція, в результаті якої обсяг родового поняття, яке відображає клас предметів, поділяється на видові поняття, що відоб­ражають різновиди даного класу пред­метів. Особливим прийомом поділу обсягу поняття є дихо­томія.

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (1850, село Ярославці Київської губернії — 1891) — український вчений, громадський діяч. Закінчив природничий факультет Київського університету (1871), за фахом медик. У 1876 році (Бреслау, Німеччина) захистив докторську дисертацію. Подолинський поділяв марксистську ідею соціального визволення трудящих від ка­піталістичної експлуатації, проте вбачав головний спосіб її звільнення у громаді — особливій формі самоорганізації народу. Був співавтором (разом із Драгомановим та Павликом) програми українського "громадівського" (або "драгоманівського") соціаліз­му. Ідейною домінантою соціалістичних переконань Подолинського була національна ідея — ор­ганізація економічного та суспільного життя народу є найоптимальнішою, коли вона складається у межах етнічної єдності, що визначається, головним чи­ном, мовою. У колі наукових інтересів Подолинського — зв'язок між фізичними і соціальни­ми науками, конкретні форми взаємовп­ливів суспільних і природних процесів, питання енергетики виробництва. За­сновник української соціальної етногігієни.

Основні твори: "Життя й здоров'я людей на Україні" (1878); "Ремесла й фабрики на Україні" (1879); "Нігілізм в Росії" (1879); "Соціалісти України в Австрії" (1880); "Перегляд громадянського руху в Західній Європі" (1881); "Громадівство й теорія Дарвіна" (1881); "Людська праця і єдність сили" (1882).

ПОЗАСВІДОМІСТЬ — психічна реаль­ність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. Позасвідомість — центральна ка­тегорія в усіх напрямах та школах психо­аналізу. У європейській філософії кон­цепція позасвідомості вперше чітко була сформульо­вана Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував позасвідомість як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує позасвідомість з інтуїцією та апріорним синтезом як ви­щою формою чуттєвого пізнання. Роман­тизм вбачає у позасвідомості універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ поза свідомості. Для Шопенгауера позасвідомість виявляється пере­дусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію позасвідомості і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію позасвідомості ("Во­но"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального се­редовища, то позасвідомість дана людині від народ­ження. Для Фройда позасвідомість та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси позасвідомості постійно "атакують" сві­домість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіс­нення — повернення позасвідомих ім­пульсів у своє джерело, або через суб­лімацію — символічне вираження ім­пульсів позасвідомості у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над Я") — це своєрідна сфера позасвідомості, яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з обра­зом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної позасвідомості, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андроген-аналізі розрізняються поняття "позасвідомість", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсві­доме трактується як "нижче позасвідомості" — та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме ос­мислюється як "вище позасвідомості" — сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "позасвідомість" та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфанти­льної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття поза свідомість — морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан позасвідомості по відно­шенню до свідомості. (Н. Хамітов)

ПОЗБАВЛЕННЯ — термін,започаткова­ний Аристотелем; використовувався у схоластиці для опису фізичних явищ, руху, спрямованого на зміну ознак, що містяться у субстраті, тобто на зміну ма­теріальних речей. Перехід від одного явища до іншого, від однієї ознаки до іншої розумівся як перехід від її відсут­ності до її наявності. Протиставлення на­явності і відсутності, тобто форми та її позбавлення, було визначальним при описі руху в античній і схоластичній вер­сіях перипатетичної фізики.

ПОЗИТИВІЗМ (від латинського positivus — пози­тивний) — філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у другій половині XIX століття. В історичній еволюції позитивізму вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та інші), емпіріокритицистський (Мах, Авенаріус, Пірсон, Дюем та інші), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та інші). Основоположник позитивізму — Конт, якому належить також термін "позитивізм", кинув радикальний виклик ме­тафізичній традиції європейської куль­тури і проголосив настання нової епохи — справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама слроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засоба­ми різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує мето­ди синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX-XX століть позитивізм пере­живає кризу, зумовлену науковою рево­люцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу позитивізму, на якому стратегічне завдання вбачаєть­ся не у створенні всеосяжних "синтетич­них" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про при­роду, суспільство й мислення, а в роз­робці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції позитивізму (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного позитивізму, Віденського гуртка та ана­літичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філо­софії не наукою про реальність, а практи­кою аналізу штучних і природних мов. Головна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психо­логізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей. Філософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втру­чання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації позитивізму у постпозитивізм. (В. Лук'янець)

ПОКАЯННЯ — феномен моральної свідомості, який полягає у визнанні особистістю власної моральної провини з метою її виправлення і самовдосконалення. За змістом покаяння залежить від суб'єкта мо­ральної вимоги (Бог, людство, держава, соціальна група, інша особа). Для релі­гійної свідомості покаяння полягає у спокуту­ванні особою її провини (гріха) перед Бо­гом, яке відбувається в різних релігіях через жертвопринесення, сповідання й прощення. У XX столітті відомі приклади покаяння від імені нації, держави, соціальних інститутів (покаяння за провини німців проти людства в роки фашизму, покаяння за злочини тоталітаризму сталінської доби, покаяння вер­ховного ієрарха за помилки церкви). (Є. Мулярчук)

ПОКОРА — життєва позиція, форма по­ведінки соціального суб'єкта, яка виз­начається залежністю від волі іншого суб'єкта. Покора — умова існування усіх со­ціальних інституцій (кожний соціаль­ний порядок спирається на визнання певних цінностей та вияв покори щодо голов­них загальноприйнятих норм), особливо системи владних відносин. У філософській традиції проблема покори осмислю­валася вже за часів Античності. Героїзм передбачав покірливе ставлення до влас­ної долі, готовність гідно і жертовне зу­стріти її веління. Разом із тим покора не передбачала пасивного очікування — за люди­ною (особливо за філософом) визнавало­ся право жити, демонструючи неза­лежність від обставин, свободу від стра­ху, зневагу до всього, що хвилює і жахає пересічну людину (така незалежність від обставин визначалася античними філо­софами як атараксія). (В. Заблоцький)

ПОЛІСИЛОГІЗМ — поєднання декількох силогізмів, коли висновок одного си­логізму (просилогізму) стає засновком іншого силогізму (епісилогізму) і так далі.

ПОЛІТЕЇЗМ (від грецького πολύς — числен­ний, θεός — Бог) — форма вірувань і куль­ту, що полягають у поклонінні багатьом богам. Багатобожжя складається в умовах сформованих етносів за відсутності стій­ких економічно-господарських зв'язків та централізованої державності. Серед характерних рис політеїзму — уявлення про ієрархію богів та особливе шанування верховного божества: у давніх греків — Зевса, у рим­лян —Юпітера,тощо. У східних слов'ян політеїзм представлений образами Роду, Господаря, Лади, Панни-Сонця, Громовика та іншіх богів; розвинутий політеїзм відомий персонажа­ми Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна, Мокопіі, Велеса тощо. Боги політеїзму постають покровителями землеробства, ремесел, торгівлі, побуту, військової справи. В часи політеїстичних вірувань був поширений енотеїзм — поклоніння своєму богові і по­вага до богів інших етносів. Елементи політеїзму збереглися і в монотеїстичних релігіях. (Б. Лобовик)

ПОЛІТИКА (від грецького Πολιτική — дер­жавна діяльність) — у найзагальніпіому значенні — це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людь­ми для забезпечення певного стану дея­кої суспільної одиниці (суспільного утво­рення). Політикою займається той, хто нама­гається спрямовувати поведінку та взає­мини між людьми в межах різноманіт­них суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "політика" по­значають діяльність, спрямовану на ве­ликі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. То­му іноді визначають політику, ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але дер­жава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття політика має бути підставовим (базовим) щодо поняття дер­жави, а не навпаки. Найглибші джерела політики закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною пере­думовою появи політики є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосе­реднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і по­треба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це мог­ло бути і намагання людей відвернути ха­ос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Під­тримання певного ладу чи порядку (зара­ди загальної безпеки) належить до най­перших і найважливіших цілей політики і чин­не навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та під­тримувати порядок, вигідний для них. Якщо слово "культура" застосувати в ан­тропологічному значенні, то політика в цьому аспекті є частиною штучних світів чи ку­льтур, створених людськими суспільст­вами. Таке визначення політики є ціннісно-нейтральним: у ньому не говориться, що політикою ми повинні називати тільки діяль­ність, спрямовану на забезпечення зага­льного "добробуту" суспільних цінно­стей. Ціннісно-нейтральне ("владне") ро­зуміння політики лежить у руслі так званого політич­ного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне ро­зуміння політики, хоча й містить елемент по­літичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих тех­нологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні пе­ріоди та в різних історичних ситуаціях. Це можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної вла­ди, звичаї, певні міфи і стереотипи сус­пільної свідомості тощо. Загалом наведе­не щойно визначення є радше норматив­ним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що політику можна ро­зуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні політика — вид діяль­ності, яка має метою забезпечення най­важливіших передумов добробуту сус­пільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у да­ному разі позначають не лише матеріаль­ний, а й духовний стан суспільства; тер­мін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізу­вати свою творчу енергію; вислів "узгод­ження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що полі­тик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям си­лою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що політика має по­лягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щас­тя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насиль­ницьких конфліктів. Звідси вислів: "політика — це мистецтво можливого". Коли гово­рять: "Де починається війна, там за­кінчується політика", то в даному випадку має­мо справу з нормативним розумінням політики, з якого випливає, що не кожен "політич­ний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталіта­ризм, демократія в її популістських ва­ріантах. Внутрішня політика перестає бути політикою, якщо ігноруються інтереси осіб, соціаль­них та етнічних груп чи всього суспільст­ва (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості. Міжнародна політика також перестає бути політикою, коли одна держава або група держав на­в'язують силою свою волю іншим наро­дам або державам. У цьому сенсі справед­ливим є вислів: "Де починається насиль­ство, там кінчається політика". Варто зауважи­ти, що з ціннісно-нейтрального розу­міння політики (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуніс­тичних країнах (де політику часто розуміють як засіб утвердження групових інте­ресів). Але навіть у межах загалом демо­кратичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наго­лошують деякі відмінні аспекти в ро­зумінні того, якою має бути мета політики та якими мають бути політичні технології. Як правило, різні концепції політики відпові­дають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби політики, зале­жить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (дивись Держава). (В. Лісовий)