Філософський Енциклопедичний Словник

Як можлива чиста математика?

Як можли­ве теоретичне природознавство?

Як мож­лива метафізика як наука?

На перший відповідає "трансцендентальна естети­ка": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріор­них понять розсудку — категорій. Ціліс­ність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетич­ним, бо він полягає у поєднанні парних категорій — суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдя­ки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знахо­димо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розви­нутим є метод Гегеля, який він спеціаль­но дослідив у "Передмові" до "Феномено­логії духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філо­софський метод, відмінний від матема­тичних та емпіричних методів знання. Наслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока тео­ретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на су­часність і майбутнє. Висновком було і та­ке явище, як піднесення філософії над спеціально-науковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Та­ке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збага­ченні своїх змісту і форми. Так було з ма­тематикою, на яку свого часу із за­здрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких пе­реймали у XVII - XVIII століттях. Як на зворот­ний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля — з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як пере­вага загального над одиничним, цілісно­го над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-дер­жавної тотальності. Така установка особ­ливо притаманна концепціям Гегеля. Нарешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з еле­ментами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" — суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шел­лінг подолав суб'єктивний ідеалізм, до­давши до нього натурфілософію як другу філософську першонауку, а потім — через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолют­ним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (від 1839 року) по­слідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Німецької класичної філософії були сконцентро­вані в творах Гегеля, які і стали предме­том дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиста­вив розуму волю, пізній Шеллінг "нега­тивній філософії" розуму — "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філо­софській метафізиці — позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму — матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції — практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі ра­зом відкидають системність, більшість — діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє ма­ло і свої переваги, але і недоліки в куль­турно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Німецької класичної філософії в XIX - XX століттях.

(М. Булатов)

НІРВАНА (санскрит — заспокоєння, зга­сання) — одне з головних понять індійської релігійно-філософської традиції, яке по­значає стан згасання усіх мирських ба­жань людини, її вивільнення й порятун­ку. Поняття нірвана зустрічається вже у Ве­дах, проте свого найбільшого розвитку воно набуло в буддизмі, з яким переваж­но й асоціюється. У буддизмі під нірваною розуміють вище благо та істину, остаточну дійсність, що є запорукою виходу люди­ни з ланцюга народжень та страждань. Нірвана виступає як етичним ідеалом, так і певним психічним станом завершення внутрішнього буття, що приводить до аб­солютного спокою або блаженства та незалежності від світу; цей стан досягаєть­ся через дотримання детально розробле­них буддистських етичних настанов і ви­конання певних психотехнік. Як прави­ло, буддистські тексти не наводять визна­чень нірвани, використовуючи натомість чис­ленні описи та епітети, в яких нірвана зображується як щось протилежне всьому, що є наявним у мові, а отже, як щось незбаг­ненне та невимовне. Таке ставлення до нірвани було започатковане ще Буддою, який вважав, що будь-які визначення нірвани — як позитивні, так і негативні — однаково по­милкові. Проте такі напрями буддизму, як тхеравада та магаяна, позначені дея­кою специфікою щодо наголошення на тому чи іншому аспекті нірвани. Якщо послі­довники тхеравади наголошують на по­рівнянні її зі станом згасання, виводячи за межі феноменального буття, то для по­слідовників магаяни нірвана передусім висту­пає станом абсолютного блаженства. Значного поширення після Нагарджуни (II століття) набуло ототожнення нірвани з сансарою — емпіричним буттям, окреме сприйняття якого відбувається у зв'язку із затьма­ренням свідомості людини невіглаством. (Ю. Завгородній)

НІЦШЕ Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія — 1900) — німецький філософ. За­кінчив Лейпцизький університет; професор класич­ної філології у Базельському університеті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Ніцше, залишивши по­саду професора, переїхав до Італії і Швей­царії, де протягом 10 років жив самітни­ком, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 році його було допроваджено до пси­хіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Ніцше до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія — як виразника трагічно-художньо­го творення культури — Ніцше виходить з Ан­тичності як вузла, яким пов'язана й су­часна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Ніцше "Народ­ження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс — не­сталих: хаосу, шаленства й руйнації. Грецька культура постає як арена боро­тьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідно­шення в культурі відбувається завдяки переорієнтації "принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Ніцше знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії. Своє головне завдання Ніцше вбачає у з'ясу­ванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "пере­оцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют — як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Ніцше називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фра­зою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" ро­зуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знеціне­ний" світ дає їй змогу поєднати прагнен­ня власної та світової волі. Якщо істо­рична форма декадансу, за Ніцше, почи­нається з Сократа, то Платон продов­жив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справед­ливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських жит­тєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноу­менального світу", підтверджуючи на­лежність морального імперативу. Мора­льний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поши­рюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховаєть­ся воля до заперечення життя. Ключо­вим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є злопам'ятство. Воно характери­зує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внас­лідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Ніцше, сучас­на людина — це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та пород­ження нових людських перспектив. "Надлюдина" — це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприй­няття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" — результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу пе­симізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на за­непад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне по­долання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм — це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Ніцше, сучасність про­сякнута неповними формами нігілізму — це декаданс без переосмислення цінно­стей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософи життя.

Основні твори: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людсь­ке" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

НІЧИК Валерія Михайлівна (1928, село Антонівка Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завіду­вала відділенням історії філософії України, ство­рила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці української філософської медієвістики. Лауреат премії НАНУ імені Д. Чижевського. Коло наукових інте­ресів охоплює галузь історії української філо­софії; розвиток духовної культури Ук­раїни XVI - XVIII столітть, пов'язаної з діяль­ністю братських шкіл, ідеологією рефор­маційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Нічик — автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів українських авторів з польської і церковнослов'янської мов.

Основні твори: "Феофан Прокопович"(1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII столітть" (1978); "Гу­маністичні і реформаційні ідеї в Україні", у співавторстві (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

НІЩО — категорія метафізики та онто­логії, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами не­гативності, відсутності, позбавлення, за­перечення тощо. Аналогія ніщо з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього ро­зуміння; ознаки ніщо добираються у ца­рині відношення "буття — ніщо" Особли­вого (конститутивного) значення кате­горія ніщо набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао. Воно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бут­ті, а буття з'являється з небуття. В буд­дизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що озна­чає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філо­софії проблема ніщо порушується ще з Ан­тичності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення — як вираз єдності протилежностей (буття і ніщо). Парменід висловлює думку, що ніщо не­можливо ані помислити, ані висловити. Воно виступає запереченням існування. Горгій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність — порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці Платона ніщо подається через категорію "іншого" — породження буттям свого іно­буття. "Інше" виступає можливістю піз­нання не лише буття, а й ніщо. Аристотель вбачав ознаки ніщо в неоформленому, по­збавленому сутності матеріалі — матерії. Стоїки (дивись Стоїцизм) пов'язували ніщо з уявленням про нескінченність як без­тілесну порожнечу, всередині якої місти­ться Космос. Епікур виражав поняттям ніщо феномен смерті (позбавлення будь-яких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей надбуття Плотин уподібнював його ніщо. Він розрізняв небут­тя як матерію й абсолютне ніщо,що висту­пає "іншим" стосовно існуючого. Середньо­вічна інтерпретація співвідношення бут­тя і небуття визначалася доктриною творення з ніщо. Акт творення передбачає поя­ву світу, властивості якого нічим не обу­мовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент,Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній тра­диції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "ніщо" (невкоріненість) сто­совно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всю­ди й ніде. Входження у домени "божест­венного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання. Новочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з ніщо, виходячи з положення «з нічого ніщо не виникає». У Канта ніщо подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людсь­кому розумі. Гегель називав ніщо чистою безпосередністю, довершеною порожне­чею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "ніщо" тлумачи­ться як царина свободи і трансценденції. Таїну ніщо як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в лю­дині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема ніщо постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття до смерті" позначає можливість вир­ватись із повсякденності, що харак­теризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття ніщо до розгляду проблеми творчості. Остання не вихо­дить з наявного буття, а виступає праг­ненням до свободи, яка у своїй можли­вості — бездонна і безпідставна. Вкорі­нення свободи лежить не в бутті, а у ніщо. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з посеред буття через ніщо. Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його. Свідомість постає вільною умовою проя­ву сущого. У дуальності буттєво небуттєвих зв'язків ніщо стає не простою альмонії особистої свободи і соціальної рів­ності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне за­вдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Сартр обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму — марк­сизм, анархосиндикалізм, анархізм . Він доводив, що всі ці соціально-полі­тичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на влас­ність, законність і моральну автономію. Витоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціо­налістичних засадах. Для ніщо довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

Основні твори: "Моральний ідеалізм у філо­софії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу (1901,"Криза сучасної правосвідомості", "Про суспільний ідеал" (1917).

НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович (1806, село Пилипи, Волинь — 1884) — український філософ, історик філософії, представник Київсь­кої школи філософського теїзму. Перший професор філософії Київського університету. Наріжний принцип світогляду Новицького — христоцентризм; прихід Христа — найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа — центр, з яко­го виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянства, мораль, право, філософія, мистецтво і таке інше). Релігія та філософія — два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконання­ми серця", філософія — поняттями розу­му. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, дру­га — тільки мислить про нього; тому да­ремні намагання поставити знання над альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатно­стей (дивись Небуття). (Т. Лютий)

НОВАЛІС (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, поблизу Мансфельда — 1801) — німецький поет-романтик. Навчався в Вєні, Ляйпцигу, Віттенберзі Філософський світогляд Новаліса як од­ного із чільних представників раннього- мантичного руху склався під впливом Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Кри­тично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, від­даючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Новаліс був переконаний, що примирення протилежностей можли­ве лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється від­криття нескінченної реальності. На по­розі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістич­ного світу) осягнути власне "Я" й у такии спосіб — глибини буття. Важливим засо­бом поетичного мислення вважав афоризми.

Основні твори: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер (1876).

НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович (1866, Бахмут — 1924) — російський філософ, правозна­вець, громадський діяч. Закінчив юри­дичний факультет Московського університету, де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 році емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував російський юридичний факультет в Празькому університеті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських до­сліджень Новгородцев — морально-правові відноси­ни в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як не­обхідний суспільний інститут, що гаран­тує особисту свободу. Право створює фор­мальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Новгородцев роз­різняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час — їх відок­ремленням; на часі — їх новий синтез. На думку Новгородцева, католицизм породив схоласти­ку, протестантизм — нову філософію, на черзі — філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і по­вного підпорядкування віри розумові.

Основні твори: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоре­тичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про ро­зум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток старо­давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

НОВІКОВ Борис Володимирович (1948, село Веприк Київської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1994), професор, завідуючий кафедрою філо­софії, декан факультету соціології НТУ "КПІ". Сфера наукових інтересів — філософські проблеми творчості.

Основні твори: "Творчість і філософія" (1989); "Творчість як спосіб здійснення гуманізму" (1995).

НОМІНАЛІЗМ (від латинського nominalis — імена, назви) — філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існуван­ня ані у свідомості, ані поза нею. Номіналізм вба­чав у загальному понятті лише ім'я, на­зву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція номіналізм близь­кий до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї номіналізму мають витоки в античній філософії, коли почала окрес­люватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістич­ний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен і Діоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипате­тики. Критика Платонових "ідей" базу­валася на тому, що вони не можуть існу­вати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського номіналізму вважається Росцелін, хоча деякі момен­ти номіналізму зустрічалися вже у творах неопла­тоніка Порфирія, Марціана Капелли (V століття), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та інше. Проте саме Росцелін надав ідеям номіналізму чіткого і виразного оформлення. За свід­ченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існу­ють лише одиничні речі, поняття ж ре­альні лише на кшталт "повітря, яке зву­чить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної при­роди Трійці, що призвело до його кон­флікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привер­нути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується номіналізму XIV століття, що представлений Оккамом та його по­слідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо роз­вести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтува­ти двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природ­ничих науках, логіці, лінгвістиці, архі­тектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафі­зичних понять і обґрунтувань, яка отри­мала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї номіналізму про двоїсту істину, про пріоритет оди­ничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя так званого "соборного руху", у річищі якого на­ціональні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філо­софії Нового часу аргументи номіналізму на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Контом та іншими. В XIX - XX століттяї еле­менти номіналізму присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД — за Кантом, спосіб законодавчої діяль­ності розуму та встановлення ним при­писів законів і правил пізнання. Нео- кантіанці Баденської школи — Віндельбанд, Риккерт — переосмислюють понят­тя номотетичного методу у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природни­чих наук. "Покладанню" законів приро­ди (як результату "законодавчої" діяль­ності розуму) протиставляється так званий "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автен­тичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний за­безпечити адекватне осягнення самобут­ності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Номотетичниій метод, з одного боку, уможливлював спрощення та уза­гальнення екстенсивного й інтенсивно­го розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій. (І. Бойченко)

НООСФЕРА — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяль­ність стають планетарною силою, сумір­ною з силами природи. Теорію ноосфери ство­рив Вернадський в 20 – 30 —ті роки XX століття. Релігійний варіант її розроблений Тейяр де Шарденом. Термін "ноосфера" запровадив французький філософ і математик Леруау у 1927 році. Ноосфера, за Вернадським, є новим гео­логічним явищем на нашій планеті, коли вперше людина стала найвизначнішою геологічною силою. Вона може і повинна докорінно перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя — порівняно із тим, що було раніше. Ноосфера — це стан гар­монії у відносинах між людьми, людей з природою і в самій природі. Ідея ноосфери в своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап пов'язаний з самим Вер­надським та його послідовниками, на думку яких, людство вже увійшло в стан ноосфери, отож остаточна його розбудова займе не багато часу. Оскільки такі сподівання не справдилися, то ряд дослідників на чолі з Моісеєвим відсунули ноосферу у більш да­леке майбутнє, і поняття "епоха ноосфери" замінили на поняття "епоха розвитку ноосфери" (80-ті роки). Нарешті, оскільки за­мість глобальної гармонії, що розви­вається, були відкриті й усвідомлені гло­бальні проблеми, чи "утруднення людст­ва", науковці інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ дійшли висновку, що те­орія ноосфери і теорія глобальних проблем — це одна й та сама теорія, але на різних стадіях свого розвитку, і що стан ноосфери дійс­но існує і вже склався на Землі, позаяк людська діяльність перетворилася на планетарну силу; але сутність, або ядро цього стану становить не гармонія, як її розумів Вернадський, а сукупність гло­бальних проблем, які разом розкривають так звану "проблему людини". Жоден із наве­дених ступенів розвитку теорії не від­кидається, а визнається тими чи іншими вченими у відповідності до їх наукових та світоглядних уподобань. (М. Булатов)

НОРМА (латинською norma — правило, взірець, міра, закон, що походить від давньо-грецького і означає висок, масштаб, прави­ло) — як термін вперше застосовується в будівельній справі — "справедливість ко­синця". В такий спосіб потрактоване по­няття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Тлумачення норми чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзерка­лює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "норма" — як правила, взір­ця, стандарту — визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут норма є суспіль­но усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очіку­вання". Норма утворюють систему, яка скла­дається із таких видів: