Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Про турецьку загрозу" (1543); "Про целібат" (1547); "Напучен­ня польському королеві Сигізмунду Августу"(1543,1548); "Промова на похоро­нах Сигізмунда І" (1559).

ОРЛИК Пилип (1672, село Косута Ошмянського повіту на Віленщині — 1742) — український державний діяч і політичний мислитель, поет, публіцист. Освіту здобув у КМА. 1706 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Ма­зепи 1710 року обраний гетьманом (м. Бен­дери). 1711 року здійснив невдалу спробу звільнити Україну від російського панування. 30 років прожив у еміграції (Швеція, Ту­реччина, Німеччина, Франція). "Пакти й конституції законів та вольностей Війсь­ка Запорозького" Орлика увійшли в історію як перша конституція української держави. В їх основу, як і "Виводу прав України", по­кладено ідею природного права й до­говірного походження держави. Важли­ве місце відводить Орлик проблемі взаємин між гетьманом і народом, простежує тенденцію до обмеження гетьманської влади через постійну участь в управлінні дер­жавою генеральної старшини, а також Генеральної Ради. Затвердження гетьма­ном посадових осіб різного рівня перед­бачає попереднє обрання їх населенням. Тенденція до політичного плюралізму в державі підкріплюється утвердженням принципу незалежності української православ­ної церкви від світської влади, що відповідало західноєвропейському ро­зумінню проблеми співвідношення двох влад. Щодо наявної в "Конституції" пе­реважної орієнтації на принципи конституціоналізму, то це розходилося з європейською політичною теорією і практикою, де домінувала тоді ідея дер­жавного абсолютизму і примусу до суспільної злагоди (Гроцій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф та інші).

Основні твори: "Діаріуш подорожній"; "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького".

ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе (1883, Мадрид — 1955) — іспанський філософ. У 15-річному віці вступив до Мадридського університету; потім продовжив освіту у Ляйпцигу, Берліні, Марбурзькому університеті (під керівництвом Когена). У 1911-1952 роках — професор ме­тафізики у Мадридському центральному університеті. 1923 року заснував журнал, який справив великий вплив на іспанську культуру. 1948 року заснував у Мад­риді інститут гуманітарних наук. Ортега-і-Гассет при­рівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є при­пущення про непізнаваність свого предмета. Парадоксальне філософування, проте, неможливе без первинної очевид­ності, якою стає для мисленика його власне життя, пов'язане із цілим світом та з персональним ставленням до нього. На засадах радикального критицизму й перспективізму Ортега-і-Гассет здійснює антропо­логічне зорієнтоване (співзвучне "філо­софії життя", феноменології, екзис­тенціалізму) переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результа­том було створення концепції "раціо-віталізму" ("життєвого розуму"). Взає­модію людини й суспільства Ортега-і-Гассет розглядав крізь призму особистісної відповідаль­ності. Найрадикальнішим Ортега-і-Гассет вважав поділ людства на два типи: тих, хто до се­бе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов'язку, і тих, хто схильний до само­закоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення ("пливе за те­чією"). У праці "Бунт мас" Ортега-і-Гассет протистав­ляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються вимогами, а не правами, здатні на життя, що безу­гавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків), та юрбу — множинність людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу". За Ортега-і-Гассетом, "людина-маса" (на противагу людині-індивідуальності) —відмітна ознака новітнього часу, що ста­новить істотну загрозу правовому, грома­дянському суспільству (це підтвердила практика тоталітаризму XX століття). На цій підставі Ортега-і-Гассет розмежовував демократію та лібералізм: перша відповідає на держав­но-правове питання: "Хто має здійснюва­ти політичну владу?", а друга: "Якими мають бути межі політичної влади?"; відтак — можна бути великим лібералом і зовсім не демократом та навпаки ("Есе про Іспанію"). На засадах принципу індивідуальності Ортега-і-Гассет витлумачує культу­ру (та кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності й життєвості). На­ріжною проблемою для філософії є, за Ортега-і-Гассетом, те, що, заміряючись збагнути універсум, вона не знає, чи є справді він універсумом, а чи мультиверсумом ("Що таке філософія"). "Раціовіталізм" Ортега-і-Гассета націле­ний на осягнення якісного розмаїття ви­явів буття та світоглядний плюралізм.

Основні твори: "Легкодуха Іспанія" (1922); "Дегуманізація мистецтва" (1925); "Бунт мас" (1929); "Ідеї і переконання"(1940); "Два прологи" (1945); "Статті про Веласкеса і Гойю" (1950); "Що таке філо­софія" (1957).

ОРТОДОКСІЯ (від грецькького ὀρθοδοξία — правильно думаю) —

1) У релігії: "правовір'я", узгодженість переконань з офіційною церковною традицією. Проти­лежною до ортодоксії, за церковним вченням, є єресь. В християнстві причетними до ортодоксії вважають себе церкви, що визнають рішення перших семи Вселенських Соборів, дотримуються догматики, прого­лошеної у Нікео-Константинопольському символі віри, вчення про церковні таїнства тощо. "Ортодоксальне" христи­янство формувалося у І тисячолітті нашої ери шляхом впорядкування догматики та послідов­ного вилучення кількох "єретичних" гечій: аріанства (після І Вселенського Собору), несторіанства (після III Все­ленського Собору), монофізитства (після V Вселенського Собору). Однак і воно за­знало розколу (з XI століття) — на східну та західну течії. Перша засвоїла назву "орто­доксальної" (у нашій інтерпретації — 'православної") церкви; друга перебрала назву "католицька" ("соборна"). Поряд з традицією обопільних звинувачень у відступленні від ортодоксії в обох течіях існує усвідомлення витокової єдності "собор­ної", "апостольської", "ортодоксальної" церкви, прагнення до діалогу з метою відновлення цієї єдності.

2) В широкому значенні: догматизована версія будь-якої доктрини (у тому числі філософсь­кої), яка вимагає від своїх адептів по­слідовного та суворого дотримання. (С. Головащенко)

ОРФІЗМ — давньогрецький релігійний рух, який виник у VI столітті до нашої ери внаслідок реформи культа Діоніса. В центрі орфізму — власна теокосмогонія, віра у безсмертя цупіі і потойбічну винагороду, котрі були зафіксовані у поемах, автором яких було проголошено міфічного співака Орфея. Орфічні поеми і гімни створювались упродовж 1000 років, відбиваючи різні стадії розвитку грецької релігії і вплив різних філософських шкіл. Послідовни­ки орфізму сповідували принципи аскетизму і каяття — "орфічний спосіб життя", який мав спокутувати успадкований людст­вом гріх титанів. Орфізм справив значний вплив на піфагореїзм та неоплатонізм.

(В. Єленський)

ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає процес універсальної соціальної взаємодії люди­ни і світу, перехід індивідуального в соціальне і навпаки, трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду у власні якості, світоглядні орієнтації, установки, здібності, уміння. Процес освоєння соціальної реальності активністю суб'єкта, тобто включення реа­льності у світ суб'єкта, сферу його життєдіяльності, веде до того, що вона стає реальністю, пристосованою до спо­собу дій суб'єкта і несе на собі відбиток його волі. У цьому зв'язку освоїти щось — означає зробити його своїм з метою фун­кціонального використання (наприклад, як засобу досягнення мети, предмета задо­волення потреби тощо). Освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, що безпосе­редньо визначається потенціалом соціального статусу її суб'єкта, який задає масштаб та способи освоєння соціальної дійс­ності, виокремлення з неї неосвоєної реа­льності у формах, що задовольняють ви­моги буття, потреби та інтереси людини. Освоєння являє собою цілеспрямований вольо­вий процес життєдіяльності соціальних суб'єктів, що передбачає мету, засоби її досягнення, поділ світу на даний і належний, перетворення власного світо­відношення із даності в проблему та ви­рішення останньої. Своїм результатом освоєння, як правило, має громадянську по­зицію особи. Наявність у індивідів комп­лексу неповноцінності, девіантної по­ведінки свідчить про спотворений харак­тер соціального освоєння. Освоєння абсолютно суверен­не і відбувається виключно на основі доб­ровільного прагнення індивідів. Тільки реальний процес життя, необхідність со­ціальне діяти адекватним чином приму­шують людських індивідів освоювати на­вколишній світ, перевіряти у спілку­ванні свої знання, життєвий досвід, на­буті уміння. Розрізняють три загальних типи освоєння: духовне, практичне і духов­но-практичне. Однак у соціальному плані освоєння може бути диференційоване та­кож стосовно міри приналежності ос­воєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто освоєння може вис­тупати як присвоєння, привласнення, володіння, користування. Конкретизую­чи зміст категорії "соціальна взаємодія", поняття "освоєння" відображає той аспект ак­тивності соціального суб'єкта, який по­в'язаний із процесом вольової "суб'єктивації" соціальної реальності, перетворен­ня її на його надбання, приналежність, засіб, цінність тощо. Однак це поняття ще не досить досліджене в соціальній фі­лософії. (В. Коцюбинський)

ОСИПОВСЬКИЙ Тимофій Федорович (1765, село Осипово Володимирської губернії — 1832) — російський вчений-математик, філософ. Закінчив Петербурзьку учительську гімназію. Доктор філософії (1807), професор (1850). Викладав фізику та мате­матику (Москва, Петербург), автор висо­ко поцінованого на той час "Курсу мате­матики" (Томи 1-2, 1801 - 1802). Від 1803 року — в Харкові: завідуючий кафедрою чистої ма­тематики (1805 - 1820), ректор (1813-1820) Харківського університету. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Товариство наук при Харківсько­му університеті" (1812 — 1832), редагував журнал "Український вісник". За філософськи­ми поглядами — переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, іде­алістичного спекулятивного конструю­вання, містики. Зокрема, Осиповському належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

Основні твори: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ — гра­ничні питання про існування і світ люди­ни. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від на­турфілософії до філософії життя чи філо­софської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. Основні питання філософії знайшли відбиток у структурі і те­матиці філософських вчень: про приро­ду, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, прак­тичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення основних питань філософії стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант ви­діляє чотири питання:

1) Що я можу знати?

2) Що я повинен робити?

3) На що я можу сподіватися?

4) Що таке людина?

На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге — мо­раль, на третє — релігія, на четверте — ан­тропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. Основні питання філософії звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безко­нечне, матеріальне й ідеальне та інші. Різні філософські вчення відрізняються набо­ром таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і основними питаннями філософії. Слід розрізняти основні питання філософії і принцип філо­софської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислите­ля, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним основних питань філософії. У Регеля аналогічні питання розв'язую­ться на основі іншого принципу — єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і основних питань філософії збіднює та спрощує філософську проблематику. В багато­манітності історико-філософського про­цесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєд­нує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плю­ралістичним, а й еклектичним. Зреш­тою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філо­софської культури, осмислити більше коло основних питань філософії. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія. (М. Булатов)

ОСОБИСТІСТЬ — аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізуєть­ся в самопізнанні та самотворенні люди­ни та об'єктивується в артефактах куль­тури. Особистість відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід по­стає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом). Разом із тим у деяких психологічних школах XX століття, передусім соціоцентричних, особистість витлумачується як соціальна ма­ска індивідуальності. Проблема особистості є цен­тральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною твор­чою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник французького персона­лізму Муньє вважає особистість єдиною реа­льністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активніс­тю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що особистість не на­роджується, а твориться Богом: особистість є Бо­жа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює по­няття "особистість" і "психіка." В результаті він структурує особистість-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над - Я". "Я" співвідноситься зі сві­домістю, "Воно" — з підсвідомістю, "Над-Я" — це та частина особистості лю­дини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Го­ворячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продуку­ючи асоціальні бажання. "Над-Я" висту­пає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "особистість" та "душа". Він описує особистість за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "особистість" і "самість", вважаючи останню більш глибинною ре­альністю, яка включає несвідоме. Вели­ке значення проблемі особистості надають пред­ставники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації. Він розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнан­ня, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація особистості — це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції. (С. Крилова)

ОСТИН Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер — 1960) — британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді. Професор Оксфордського університету (1952 -1960). Праці і викладацька діяльність Остина ініціювали так званий "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвіс­тичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, Остин називав "лінгвістичною феноменологі­єю". Дослідження Остина ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними вислов­люваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на проти­вагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та інші). Саме тому Остин вважав неможливим оцінювати пер­формативи з точки зору їх істиннос­ті/хибності. Пізніше, з огляду на слаб­кість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляю­ться підмножиною перформативів), Остин відмовляється від неї і видозмінює пред­мет дослідження: вивчає не окремі ре­чення, а акти промовляння висловлю­вань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де врахо­вуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супро­відних обставин промовляння. Остин сформував основи програми майбутніх до­сліджень (так звана теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває роз­різнення між локутивними актами (ак­тами промовляння деякого висловлю­вання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промов­ляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застере­ження, вибачення, наказ, питання та інші) і перлокутивними актами (актами, за до­помогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводи­ти в оману тощо). Схематично: локутивний акт — "він сказав, що..." (мовець ви­ражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт — "він доводив, що..." (мо­вець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутйвний акт — "він переконав ме­не, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось озна­чає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні фено­мени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень — філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої Остином дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував Остин, належать проблеми пізнання "чужих свідомо­стей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.

Основні твори: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962).

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) — перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприкінці 1576 року, закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу ку­льтурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гур­ток та друкарня. Незважаючи на право­славне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі українські вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці університетів Падуї, Венеції, Кракова, а також протес­тантських шкіл. Тут підготували і вида­ли в 1581 році першу повну Біблію церковнослов’янською мовою, здійснили ґрунтовну ре­дакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що до­зволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час бого­словські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напря­ми, що характеризують розвиток того­часної української думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, на­прям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істи­ни і життя в ній (Княгиницький, Випіенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (ла­тинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформо­вано комплекс ренесансно-гуманістич­них і реформаційних ідей, що був на­слідком переосмислення відповідних за­хідних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, На­ливайко, Філалет та інші). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів бу­ло: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках при­чин історичних подій, створення но­вітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутверджен­ня і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої бого-причетності кожного християнина, рів­ності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Ака­демія відіграла визначну роль у культур­но-національному розвитку України. (Я. Стратій)

ОСТРОЗЬКИЙ КЛІРИК (?-?) — український письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя Острозького Клірика майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що Острозький Клірик — це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. Острозький Клірик є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький, зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом. За філософськими поглядами Острозький Клірик був православним християнським неопла­тоніком, утворах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гу­маністичними ідеями. Так,виходячи з концепції християнського неоплатоніз­му, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини мож­ливе тільки через самопізнання і містич­не осяяння. Звідси заперечення "зов­нішньої" — античної і схоластичної вче­ності, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять Острозького Клірика не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесанс­но-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті за­вдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сково­рода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку Острозького Клірика, повин­на використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та куль­турний розквіт свого народу.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ — най­давніша датована пам'ятка слов'янської писемності в давньоруській редакції. Включає євангельські читання для тиж­ня і свят. Остромирове Євангеліє переписане в 1056 — 1057 роках в Києві дияконом Григорієм з давньо-болгарського оригіналу для новгородсь­кого посадника Остромира. Складається з 294 аркушів пергаменту, є важливим джерелом для вивчення давньослов'янської і давньоруської мов. Зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина.

ОСТРЯНИН Данило Хомич (1906, село Більськ Полтавської області — 1988) — український філософ. Закінч, філософсько-атеїстич­ний факультет Українського інституту комуністичного вихо­вання (1929). Доктор філософських наук (1956), член-кореспондент АН УРСР (1957). Дирек­тор інституту філософії АН УРСР (1952 -1962), завідуючий кафедрою марксистсько-ле­нінської філософії гуманітарних факультетів (1963— 1969), завідуючий кафедрою історії філо­софії (1969-1975) КНУ ім. Т. Шевченка. Автор дев'яти монографій, серії брошур, численних статей, передусім з історії ма­теріалістичної традиції в Україні і Росії.

Основні твори: "Світогляд Іллі Ілліча Мечнікова" (1948); "І.І.Мечніков у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (1954); "Світогляд М.О. Максимовича"(1981); "Матеріалізм і діалектика у вітчизняному природознавстві (кінець XVIII - початок XIX століття)" (1984).

ОУЕН Роберт (1771, Ньютаун, Уельс — 1858) — англійський соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шот­ландія, 1800), пізніше — "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі во­ни зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, яс­ла, недільні школи для робітників), про­те не переоцінював цих досягнень і вва­жав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності — праця, а не золото". Серед заходів, що готували "но­вий моральний світ", Оуен надавав особли­вої уваги педагогіці — вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієн­тацію особистості на суспільне благо. Розробляв конкретні заходи щодо подо­лання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднан­ня праці розумової та фізичної, промис­лової та землеробської, всебічного роз­витку особистості, рівності усіх у правах.

Основні твори: "Новий погляд на суспільст­во" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

ОЦЕЙНІСТЬ — термін, поширений у схо­ластичній філософії, що його увів Дуне Скот. Оцейність він тлумачив як принцип буття, що метафізичне співконституює суще як останню специфікацію універсального, яку вже далі уточнювати неможливо і яка є, безумовно, неподільною; це те, за­вдяки чому одиничне є саме цим і нічим іншим. Цей термін часто використовува­ли філософи КМА.

ОЦІНКА — одне з основних (поряд з нор­мою та цінністю) понять аксіології (те­орії цінностей) та логіки оцінок (форма­льної аксіології), яке відображає цін­нісний аспект взаємодії дійсності та лю­дини. Оцінка може даватися за різними озна­ками, проте найчастіше — добре/погано, її слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне оцінки, параметричні розрізнення типу "великий/малий". В оцінці завжди присутні суб'єкт оцінки (особа, соціум), з точки зору якого дається оцінка, об'єкт оцінки (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься оцінка, а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознака­ми відношення суб'єкта до об'єкта оцінки (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру оцінки можна зобрази­ти як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлюван­ня з оцінки містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В оцінці завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (де­скриптивний, ознаковий) фактори, внас­лідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом оцінки. Опозиція суб'єкт — об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семан­тиці. Суб'єкт спирається і на своє відно­шення до об'єкта оцінки, і на стереотипні уяв­лення про нього, і на шкалу оцінки, на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті оцінки поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та деск­риптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною струк­тури оцінки є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого — властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростан­ня, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає оцінку на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи опе­рації порівняння. Емотивістські кон­цепції виходять із того, що емоційний ас­пект оцінки є первинним, раціональний — вторинним, а сама оцінка не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна. Натуралістські концепції оціночні зна­чення прямо приписують об'єктам оцінки. Зокрема, інтуїціоністи вважають оці­ночні властивості об'єктивною реаль­ністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Най­частіше смисл оцінки імплікативно пов'яза­ний з дескриптивним. В оцінці суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концепту­ального світу учасників акту комуні­кації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'яза­ний з прагматикою комунікації, відобра­жає злиття семантики (власного значен­ня мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає спів­існування ціннісної і предметної картин світу. (О. Кравченко)