Філософський Енциклопедичний Словник
.docа) Редукція як "зведення складного до простого";
б) Редукція як зведення цілого до його частин, тобто методологія елементаризму;
в) Редукція як зведення проблеми вивчення певного типу явищ до використання знань, що стосуються більш "фундаментальної" сфери явищ (редукція хімічних явищ до законів і принципів фізики, редукція явищ спадковості до сфери біохімічних, біомолекулярних процесів та інше) — редукція тісно пов'язана із процедурами інтерпретації, співвідношенням наукових мов різних наукових дисциплін, "перекладом" з однієї мови на іншу; за цим стоїть співвідношення відповідних понятійних систем. У багатьох випадках редукція може розглядатись як процедура, "обернена" до процедури пояснення. Так, редукція теорії Т, до Т2 означає, що поняття і закони (принципи) теорії Т, одержують своє обґрунтування (пояснення) або інтерпретацію через поняття і закони теорії Т2, яка відіграє роль більш "фундаментальної" (наприклад, співвідношення акустики і механіки). Редукція широко використовується в природничих і соціогуманітарних науках, в математиці і логіці. Наприклад, до редукції вдаються як до методу, що дозволяє спростити процедуру доказу, зокрема шляхом приведення певної тези до нісенітниці: для спростування деякого твердження роблять припущення, що дане твердження істинне, і шляхом дедукції одержують висновок, який є абсурдним (суперечить безсумнівно істинному твердженню). Проте редукці як метод дослідження чи мислення має свої границі, потребує достатньо високої методологічної культури, оскільки вона налаштована на нівелювання відмінностей між різними сферами явищ (типами сутностей, об'єктів). Редукція зберігає свою методологічну цінність лише за умови врахування того, що гомогенність (однорідність) дійсності є такою ж її важливою рисою, як і її гетерогенність (неоднорідність). Абсолютизація редукції призводить до недооцінки специфіки досліджуваних об'єктів (сфер дійсності) і породжує радикальний ("догматичний") редукціонізм (наприклад, панмеханіцизм, панфізикалізм, пансоціологізм та інше). (В. Свириденко)
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО — галузь гуманітарної науки, об'єктом вивчення якої є такий особливий стан людини, що стосується її самовизначення у світі через віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність. Якщо об'єкт релігієзнавства відносно сталий, то предмет його збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі. Різні світоглядні позиції, слідування відмінним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності спричинюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців, їх теоретичних цілепокладань. Працюючи в одній і тій самій предметній сфері, вони можуть застосувати різні норми пізнання —світські чи богословські. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. На відміну від першого останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Світськість академічного релігієзнавства не означає його ворожості щодо релігії. Особливістю світового релігієзнавства є дотримання принципу нейтральності щодо релігії, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість. Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою гуманітарного знання. Його структурними системами є філософія й феноменологія релігії, історіософія і історія релігії, психологія і етнологія релігії, географія і соціологія релігії. Однією з актуальних.для кожної релігійної системи є проблема свободи волі людини. Останнім часом розвивається герменевтичне і компаративне релігієзнавство, культурологія і політологія релігії. Як і будь-яка інша наука, релігієзнавство має свої закони, принципи, систему категорій. Сучасне академічне релігієзнавство характеризують такі риси, як світоглядний плюралізм, позаконфесійність, відкритість, історизм, системність, поліметодичність, творчий характер.
(А. Колодний)
РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ — спосіб ставлення віруючого до світу, зв'язків з ним через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких становить віра в надприродне. Важливими ознаками релігійної свідомості є її образність, символічність, діалогічність, глибока інтимність, складне й суперечливе поєднання ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, активний вплив на вольові стани особи і колективу віруючих. Як світорозуміння, релігійна свідомість в історичну добу існує на буденному і теоретичному рівнях. Релігійні почуття, відрізняючись від звичайних предметом переживань, можуть бути психологічно як негативними (релігійний страх, розгубленість, розпач тощо), так і позитивними (релігійна любов, благоговіння, радість та інше). Релігійна свідомість — компонент єдиного плану специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. Зароджується в первісних своїх формах у ранньородовому суспільстві та розвивається тривалий час як складник синкретичного світорозуміння і світоставлення; еволюціонує як осібний елемент свідомості і релігійного комплексу з виділенням індивіда з родового колективу й формуванням особистісних якостей людини в соціально диференційованому суспільстві. Головною проблемою релігійної свідомості є проблема людини — її існування, смислу буття, життя і смерті, добра і зла. (Б. Лобовик)
РЕЛІГІЙНІСТЬ — поняття, що характеризує якісну і кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) суб'єктивного засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їхній вплив на поведінку, життєдіяльність віруючих, релігійної спільноти. Релігійність можна розглядати як ціннісно-життєву орієнтацію, суб'єктивну якість свідомості індивіда, його внутрішню здатність до реалізації релігійних установок. Сутність релігійності розкривається через визначення її ступеня, рівня й характеру. Ступінь релігійності — це рівень засвоєння індивідом, групою релігійних ідей, норм, цінностей, тобто рівень інтенсивності релігійних ознак. Рівень релігійності — поняття, яке відображає певну величину екстенсивності поширення релігії (релігійних ознак) серед населення (села, міста, регіону, країни), соціально-демографічних груп (робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді та інших). Характер релігійності — показник, що дає можливість визначити якісні особливості, певні відмінності та специфіку релігійності серед віруючих —прихильників різних конфесій, а також окремих регіонів. Соціологічне визначення ступеня, рівня, характеру релігійності уможливлює класифікацію віруючих, їх типологізацію за ознаками, а також стану, динаміки релігійності в тому чи іншому населеному пункті, соціально-демографічній групі. Релігійність поділяють на два види: церковну й позацерковну. Церковна релігійність постає як результат інституційно орієнтованих приписів релігійної соціалізації. Позацерковна релігійність — це підсумок власних шукань індивіда, його релігійного самовизначення, засвоєння релігійних цінностей. Релігійність як сакрально-світоглядна характеристика особистості чи груп відображається через систему кількісних і якісних показників, одержаних в результаті соціологічних досліджень. (М. Бабій)
РЕЛІГІЯ (від латинського religio — побожність) — духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки релігії тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів релігія є продуктом фантазії і розвивається від фетишистських та анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. За такого підходу надприродне виступає не більш як ідея, заперечується реальна наявність у бутті як людей, так і всього Всесвіту Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить поза світом явищ й відкривається кожному через внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім пов'язане історичне різноманіття релігії, етапи її розвитку й форми вияву. Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним. Тому релігія виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Головна суть релігії полягає в тому, що вона слугує засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію (так зване ейдетичне бачення). В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. Природні й історичні об'єкти одержують в релігії роль знакових означень людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій "вісті", яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і власне існування людини. Понятійна фіксація змісту символічної системи релігії, вироблення релігієзнавчої мови — актуальна проблема сьогодення. (А. Колодний)
РЕЛЯТИВІЗМ (від латинського relativus — відносний) — методологічний принцип наукового, культурологічного, філософського мислення, світоглядно-філософська позиція, що виявляється в абсолютизації відносності змісту і значення феноменів духовної культури та соціального життя (знань, норм, цінностей, традицій, соціальних інститутів), в абсолютизації їхньої залежності від суб'єкта, від різних умов та ситуацій. Релятивізм заперечує будь-які абсолюти в сфері соціальних явищ та цінностей культури, наголошує на мінливості, плинності, історичності, плюральності духовного світу людини, її знань та уявлень, форм її соціального буття. Релятивізм представлений у двох основних формах: когнітивний (гносеологічний) релятивізм, який стосується сфери знання, проблеми істини, та власне культурологічний релятивізм (стосується сфери цінностей та соціально-культурних явищ). Когнітивний релятивізм був вперше обґрунтований софістами (V століття до нашої ери). Спираючись на тезу: "Міра всіх речей — людина" (Протагор), софісти стверджували відсутність загальноприйнятої (єдиної або об'єктивної) істини: є лише відносні істини за міркою даного суб'єкта. Софісти заклали основи також культурного релятивізму, посилаючись на факт існування різних (несумісних) релігійних уявлень, звичаїв, норм (зокрема в сфері моралі — так званий етичний, або моральний, релятивізм). Когнітивний релятивізм спирався на культурологічний та етичний релятивізм, але водночас слугував теоретичним обґрунтуванням останнього. В філософії Нового часу домінувала антирелятивістська, раціоналістична духовна орієнтація (ідея об'єктивної, абсолютної істини, пошук абсолютного обґрунтування етики та релігії). Релятивізм відроджується в XIX столітті у зв'язку з критикою засад класичної філософії та формуванням некласичної філософії, розвитком історичної науки та пов'язаних з нею соціогуманітарних наук, революцією в природознавстві (кінець XIX — перша чверть XX століття). Посилення позицій радикального релятивізму в духовній ситуації кінця XX століття знайшло свій вияв у постпозитивістській філософії науки ("історична школа": Кун, Лакатос, Феєрабенд, Тулмін та інші) як прояв "філософії постмодерну", де релятивізм перетворений у фундаментальний принцип філософського дискурсу та світобачення (Фуко, Ліотар, Бодріяр, Деррида, Рорті та інші). Прибічники сучасного релятивізму розглядають науку, філософію, культуру з позицій конвенціоналізму та прагматизму — як сукупність окремих "парадигм", "концептуальних каркасів","дискурсивних практик", "контекстів", які автономні, несумірні один з одним (у кожному з них своя істина). Подібне розчленування на окремі самозамкнені, самодостатні, "закриті" соціально-культурні утворення стосується також історії, розвитку цивілізації. Критики релятивізму (Ортега-і-Гассет, Поппер, Башляр, Коллінгвуд, Габермас, Ясперс, представники марксистської традиції) вказують на внутрішню суперечливість релятивізму (заперечуючи існування об'єктивної істини, релятивізм має заперечувати і власну претензію на істину). Радикальний релятивізм вступає у суперечність з імперативами розвитку сучасної цивілізації (необхідність подолання відчуженості між етносами, культурами, цивілізаціями, досягнення взаєморозуміння, консенсусу, об'єднання зусиль на основі об'єктивних знань, загальновизнаних ідеалів, принципів). (В. Свириденко)
РЕНАН Ернест Жозеф (1823, Трег'є, Кот-дю-Нор — 1892) — французький філософ, семітолог, історик релігії, письменник. Навчався в колежі Трег'є. У 1926 році був призначений на посаду професора філології в Колеж де Франс, але невдовзі був звільнений за ідеї, які найповніше були втілені у його книзі "Життя Ісуса": Ісуса Христа Ренан зобразив не як Бога, а як видатну людину, морального героя, що володів даром впливати на долю людей та вести їх за собою. Наступні історичні праці Ренана містили раціоналістичну критику Біблії, підготували засади міфологічної школи трактування особи Ісуса Христа; піддали історичному аналізу Новий Заповіт, встановлювали хронологію його написання.
Основні твори: "Життя Ісуса"(1863); "Історія походження християнства". Том 1-8 (1863-1883); "Філософські діалоги і фрагменти" (1876); "Історія ізраїльського народу" (1887-1893).
РЕФЛЕКСІЯ (від латинського reflexio — обернення назад) — самосвідомість і самопізнання, співвідносність елементів мислення і дійсності. Першою рефлексією пробудженої свідомості, зафіксованою в Біблії, було те, що люди помітили — вони голі. Це дуже важлива риса, бо саме нею людина відрізняється від тварини — остання не знає сорому. Поглибленням даного спрямування думки є обернення її на весь духовний світ людини. Класичною є антична установка: "Пізнай самого себе", котра мала також зміст відходу від натурфілософії до антропології і робила індивіда головним предметом філософії. Подальший крок зробив Аристотель: дійшов найвищого поняття "мислення мислення". У своїй логіці він вперше дослідив його як систему понять і категорій, суджень, силогізмів, піддав критиці порушення логічних законів і вимог софістами і так званими діалектиками. В Новий час Локк переніс поняття рефлексії на пізнавальний процес як такий, розкрив її як джерело пізнання. Все воно походить від досвіду, а останній поділяється на два види: відчуття і рефлексія — внутрішнє сприйняття діяльності нашого розуму, з якої він отримує ідеї мислення, сумніву, віри, міркування тощо. Це джерело ідей людина має повністю всередині себе, і воно може бути назване внутрішнім почуттям. Вагому теорію рефлексії розробив Гегель. Він виділив і дослідив три загальних види рефлексії: рефлексія покладання, рефлексія зовнішня, рефлексія визначення. Покладання — це надання чому-небудь буття. Воно важливе тому, що в мисленні не можна рухатися, не визнаючи істинності того чи того положення. Зовнішня рефлексія називається ще обумовлювальною. Прикладами її є полярні категорії: позитивне передбачає негативне, і навпаки; так само форма і зміст, явище і сутність, конечне і безконечне тощо обумовлюють одне одного, не можна їх мислити окремо, ізольовано. Рефлексія визначення виражається у визначеннях, розкритті властивостей предмета через відношення до інших предметів. Загальні види рефлексіії — це форми співвідносності понять, думок, свідчення того, що вони не існують без взаємного зв'язку. Від них Гегель відрізняв більш конкретні — рефлексивні визначення. В формальній логіці і математиці звичайно наводиться одне з них і під рефлексивністю тут розуміють тотожність: А = А, або А є А. У Гегеля вона одна з багатьох: тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, основа; до останньої належать: форма і сутність, форма і матерія, форма і зміст, також формальна, реальна і повна основа; завершуються рефлексивні визначення категорією умови: при наявності однієї або всіх умов чи обставин прихована суть, можливість переходять в існування, стають явищем. Інші групи рефлексивних визначень дають "Явище" і "Дійсність" (назви другого і третього розділів "Вчення про сутність" "Науки логіки" Гегеля, адже, на думку філософа, так званої сутності і є так звана рефлексія). В реальній дійсності не існує цілком ізольованих речей та істот, елементів, начал, причин тощо. Мислення розриває універсальні зв'язки, в яких вони знаходяться. Оскільки ж мислення прагне до об'єктивності, то повинно ці зв'язки відтворити в самому собі. Рефлексія та її різновиди і є інтелектуальними засобами такого відтворення.
(М. Булатов)
РЕФОРМА СОЦІАЛЬНА (від латинського reformo — перетворюю) —перетворення, нововведення, перевлаштування певної сторони суспільного життя (порядків,інститутів, організацій, закладів), без докорінної зміни засад існуючої соціально-політичної структури і наявного соціального ладу. Досліджувана в історичному плані реформа соціальна протистоїть соціально-політичній революції, яка неминуче пов'язана зі зламом самих основ функціювання економічних, соціальних, політичних та ідеологічних інститутів даного суспільства. В умовах розвинутого, соціально диференційованого суспільства реформи соціальні можуть бути дуже різноманітними; суперечливими і за змістом, і за формами здійснення, і за впливом на перебіг соціальних процесів. Будучи спрямованими на прогресивні зміни у суспільному процесі, реформи соціальні постають водночас і як міра, покликана зберегти існування певного суспільства, суспільного ладу, тих чи тих соціально-політичних, економічних чи ідеологічних структур, інститутів, установ тощо. У процесі побудови, функціювання і подальшої поступальної зміни суспільства чи його відповідних утворень відносна протилежність реформ соціальних та соціальної революції не усувається. Як доводить новітня історія, в індустріальному та постіндустріальному суспільстві перебудова усталених економічних, соціальних, політичних та організаційно-ідеологічних структур вимагає не тільки реформ соціальних, а й призводить за певних умов до корінних, революційних змін. Але і за подібних обставин докорінні перетворення у суспільстві здійснюються з опертям на комплекс реформ соціальних в усіх основних сферах суспільного життя. Співвідношення реформи соціальної та соціальної революції — одна з наріжних теоретичних і практичних проблем сучасного суспільствознавства і політичного життя, без теоретичного з'ясування якої не можна правильно зорієнтуватися в перспективах радикальних суспільних змін у сучасному світі. Це, зокрема, такі питання, як співвідношення прогресу, регресу та циклічності, теоретичних та моральних засад, суспільного поступу, місця та ролі компромісів у революції й реформуванні їхнього впливу на долю і щастя людей, інтереси яких зачіпають як реформа соціальна, так і соціальна революція. Спрощений, прямолінійний підхід до цієї проблематики, притаманний догматичному суспільствознавству, нині дедалі більше витісняється принципово новими уявленнями, в яких значення соціальної революції вже не гіпертрофується і не ідеалізується, а об'єктивно з'ясовується її суперечливий характер, нерозривність її зв'язків з комплексом реформи соціальної в контексті одного й того ж соціально-історичного процесу.
(І. Бойченко)
РЕФОРМАЦІЯ (від латинського reformatio — перетворення, поліпшення) — широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, який охопив у XVI столітті майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, передбуржуазною сутністю реформація тотожна Відродженню, але їхній розвиток проходив у різних формах. Зміст поняття реформація включає такі елементи:
1) Реформація — масовий антифеодальний рух;
2) Разом з тим рух передбуржуазний;
3) Реформація спрямована проти панівної церковної ієрархії та кліру;
4) Здійснює свої секуляризаційні завдання під гаслом боротьби за істинну віру;
5) Ідеалізує й намагається відродити первісне християнство;
6) Підносить індивідуально-духовне начало в людині;
7) Пов'язана з формуванням націй, національної самосвідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віросповідним принципом.
Ідеологи реформації заперечували верховенство Римського Папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер нової релігії відповідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише "Священне Письмо" (Біблію) і, на відміну від католицизму, заперечували "священні перекази" (рішення церковних соборів, міркування Пап, церковну традицію). Реформація демократизувала церкву, надала нормам моралі божественної санкції. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: лютеранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство та інші. Представники останнього виступали, зокрема, за соціальну рівність, спільність майна. Найвидатнішими представниками західноєвропейського реформаційного руху були Ян Гус, Лютер, Меланхтон, Кальвін, Цвінглі Социн. Реформація спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася на українських землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмисленій асимільовані на українському ґрунті та надали значного поштовху розвитку вітчизняних реформаційних рухів. На формуванні української версії реформаційної ідеології позначився цілий ряд соціокультурних чинників. Серед них вирішальними були: початок розкладу економічної системи феодалізму, становлення самосвідомості українського народу, особливості еволюції християнства в його православній формі. Створений в Україні комплекс реформаційних ідей достатньою мірою адекватно відобразив їхню конкретно-історичну сутність і виявив себе в оновленні релігійного вчення на основі заперечення авторитету церковної ієрархії, демократизації церкви, формуванні ідеї порятунку особистою вірою, свободи совісті, включно з вимогою гарантій останньої, що означало появу висловленої у теологічній формі ранньобуржуазної правової ідеї. Прихильність до реформаційних ідей в Україні виявляли Оріховський, Суразький, Острозький, Г. Смотрицький, Христофор Філалет, Вишенський, С. і Л. Зизанії, Немирич, Петро Могила. (В. Литвинов)
РИГОРИЗМ (від латинського rigor — суворість) — етичний принцип, за яким людська дія або намір мають бути безкомпромісними щодо власних підстав, які, в свою чергу, визначаються певними моральними нормами. Ригоризм — це суворе дотримання єдиного принципу поведінки, що виключає будь-які інші міркування, незважаючи на конкретні умови та обставини. Ригоризм як етичний принцип був сформульований Кантом на основі визнання обов'язку критерієм моральності. Людський вчинок, за Кантом, лише тоді є моральним, коли він виходить із почуття обов'язку. Витоки кантівського ригоризму полягають в ідеї вкоріненості моральності у розумі. Згідно з цією раціоналістичною засадою, принцип моралі накидається людській волі розумом у наказовій формі категоричного імперативу. Таким чином, мораль постає цілковито імперативною, тобто такою, що базується на певному загальнозначущому наказі. З критикою кантівського ригоризму та абсолютизації імперативних засад моральної поведінки виступали Шіллер, Н. Гартман та інші. (О. Левицька)
РИЖКО Володимир Антонович (1936, село Облани Волинської області) —український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1963). Доктор філософських наук (1991). Заслужений діяч науки і техніки України. Працював на кафедрі філософії АНУ (1972). З 1992 року —директор Центру гуманітарної освіти НАНУ, що був створений на базі кафедри філософії АНУ. Автор близько 100 наукових та науково-методичних праць. Коло наукових інтересів — проблеми гносеології, методології науки, зокрема філософські питання математики, логіки, освіти.
Основні твори: "Засоби побудови наукових теорій" (1975); "Наукові концепції: соціальні, гносеологічні і практичні проблеми" (1985).
РИЗЬКИЙ Іван Степанович (1759, Рига — 1811) — російський філософ, професор і перший ректор (від 1805 року, за винятком 1807 року, до смерті) Харківського університету. Навчався у Псковській та Троїце-Сергієвій семінаріях. Викладав філософські та інші дисципліни у семінарії, пізніше (1786-1799) — у Петербурзькому кадетському корпусі. Секретар святійшого Синоду (1801), академік російської АН (1802), доктор філософії (1807). Автор одного з перших в Росії підручників з логіки (1790), посібника з риторики (1796), ґрунтовного (в 3 книгах) викладу "теорії словесності" (1806-1811). Логіка Ризького — це критичне осмислення та потрактування творів X. Вольфа, Баумейстера, Гольмана. За Ризьким, метою логіки є вивчення правил, які забезпечують досягнення та поширення істини. Аналізуючи докладно роль мови і слова в процесі пізнання, Ризький наголошував, що мова необхідна людині для повідомлення іншим своїх думок, тобто акцентував увагу на комунікативній функції мови. Ризький — сучасник Канта, але в естетиці — речник докантівського періоду; в естетичних міркуваннях спирався насамперед на концепцію Буало, творчість Ф. Вольфа, Дидро, Жерара, на естетику російського просвітницького класицизму.
Основні твори: "Умослів'я, або мислинева філософія" (1790); "Досвід риторики..." (1796); "Вступ до словесності" (1806); "Наука віршотворення" (1811).
РИКЕР Поль (1913, Баланс) — французький філософ, представник релігійної феноменологічної герменевтики. Професор університетів Страсбурга, Парижа, Чикаго, з 1995 року — почесний професор КМА. У центрі філософських досліджень Рикера — проблема людини в контексті трагічного досвіду XX століття. Особистість, за Рикером, є найбільш фундаментальним поняттям філософії, завдання якої він вбачає у виробленні методу аналізу людської суб'єктивності як творця світу культури. Осмислення імпульсів людського "Я" можливе через осмислення їхніх норм сублімації в культурі. В зв'язку з цим Рикер надає великого значення розгляду мови, яка, на його думку, наділена символічною функцією. Витлумачення цілісних текстів культури є способом включення індивіда в культурний контекст і становлення його суб'єктом культурно-історичної творчості. Особливого звучання в філософії Рикера набирає проблема "Себе як іншого". Рикер акцентує увагу на необхідності розрізнення понять "Сам" і "Я", оскільки тільки поняття "Сам" пов'язане з турботою про ближнього і справедливістю для кожного. Позаяк "інший" завжди перебуває в опозиції стосовно власної культури, то погляд на "Себе" як "на іншого" розкриває конфліктність, розірваність існування людини у світі. Разом із тим, такий ракурс дозволяє людині співвіднести себе з існуванням інших (а отже, й інакших) людей і з повагою поставитися до цієї інакшості. Голос "іншого", за Рикером, є голосом совісті, яка велить людині справедливо жити для інших і разом з іншими. У розгляді проблеми людини Рикер спирається на ідеї етики, герменевтики, феноменології, антропології, філософії історії, релігії та права.