Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "Про істину"; "Про Богів"; "Антилогіка".
ПРОТИЛЕЖНОСТІ — визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. Їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. Протилежності — спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема — як її складової частини. Протилежності — відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія). Відмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а протилежності — завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до протилежностей належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які протилежності, а протилежності як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність протилежностей, принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і таке інше, а не їхні антиподи. Протилежності відрізняються у формальній логіці і діалектиці. (М. Булатов)
ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА — сукупність моральних норм, що характеризує поведінку людини у професійній сфері, а також галузь етики, предметом якої є визначення і обґрунтування таких нормативних систем. Професійна етика розвивається на основі узагальнення практичної діяльності представників різних професійних груп, що підсумовується у писаних і неписаних кодексах поведінки, а також у формі певних теоретичних висновків. Виникнення і формування професійної етики обумовлене підвищеними або специфічними моральними вимогами до деяких видів професійної діяльності. Йдеться, зокрема, про існування таких професійних сфер, у яких сам процес праці заснований на ретельному узгодженні дій його учасників, що загострює потребу в солідарній поведінці. Особлива увага приділяється моральним якостям працівників тих професій, які безпосередньо стосуються людини та її життя або пов'язані з правом розпоряджатися значними матеріальними цінностями. Своєрідні моральні ризики і проблеми властиві сфері послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, виховання та інше. Окремим різновидам професійної діяльності відповідають специфічні форми професійної етики, кодекси поведінки, які диктують певний тип моральних відносин. Характерною особливістю змісту таких кодексів є те, що він не являє собою просту конкретизацію загальноетичних настанов, а формується на засадах творчого етичного осмислення певної фахової галузі. Через це, зокрема, такі різновиди професійної етики, як лікарська етика, етика науки, бізнесова етика тощо стають нині важливим і незамінним чинником нарощування етичного знання в цілому. Відіграючи позитивну роль у житті суспільства загалом, кодекси професійної моралі здатні завдяки рівневі їх визнання з боку фахівців підтримувати сталий порядок морального життя, що особливо важливо в періоди соціальної напруги і послаблення впливовості простих моральних заповідей. (О. Левицька)
ПРОФЕСІЯ — соціальний феномен, що існує у вигляді специфічних, як правило, інституціалізованих форм — свідомості, діяльності, відносин, а також норм, цінностей та організацій, що пов'язані із систематичним виконанням індивідами суспільно корисних дій. Смислове поле поняття професії вперше окреслюється у філософії Платона, який поділяє усю суспільно корисну діяльність на три основні групи — виробників, захисників та наставників (правителів) відповідно до вроджених схильностей кожного члена суспільства. Правильне обрання професії залежить від правильного суспільного виховання і сприяє не лише досягненню суспільного блага і справедливості ("кожному своє"), але й щастя, або індивідуального блага. В сучасній філософській думці ґрунтовна тематизація проблеми професійної діяльності здійснена у праці Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму", в якій розкрито значення релігійної мотивації професійної поведінки в становленні сучасного суспільства. Професія відповідно до християнської традиції (особливо — у ранніх протестантських вченнях) розглядається як покликання, Богом вказане призначення для індивіда на все його життя. Професія — це завдання Бога людині, тому його необхідно виконувати із максимальною мобілізацією усіх зусиль, не відволікаючись на інші справи (у тому числі й інші професії). Таке сприйняття професійної діяльності слугувало могутнім стимулом розвитку капіталістичних відносин. Своєрідну інтерпретацію вчення про професійну діяльність запропонував Сковорода у вченні про "сродний труд"; осердям цього вчення було самопізнання людини та здобуття нею щастя завдяки духовним пошукам та моральній міцності у виборі і здійсненні обраної діяльності. Відмітною рисою вчення Сковороди є розробка ним концепції божественної справедливості, за якою благодать розподіляється (з надлишком) тією мірою, якою людина пізнала саму себе та знайшла свій "сродний труд". Маркс вбачав небезпеку в однобічній фаховій спеціалізації (яку він називав "професійним кретинізмом"), адже така спеціалізація призводить до гіпертрофованого розвитку одних здібностей людини на шкоду іншим і обертається, зрештою, формою відчуження. Дюркгейм розглядає розподіл праці на основі професійної діяльності як основу соціальної солідарності сучасного суспільства, а професійні об'єднання (корпорації) — найсильнішою формою соціального зв'язку, основою суспільної моралі. Сорокін розглядає професії як один з основних критеріїв соціальної стратифікації (поряд з економічними та політичними критеріями), а отже —як одну із чільних змінних суспільного життя; аналізує значення професії для проявів соціальної мобільності індивідів та соціальних груп. Бенедикт та деякі інші соціологи розглядають поділ на професії з переважанням інтелектуальної праці та професії з переважанням фізичної праці як засади основного класового поділу сучасного суспільства; на їхню думку, питома вага носіїв професій першого типу має в сучасному суспільстві тенденцію до перетворення на стійку більшість. (М. Бойченко)
ПРУДОН П'єр-Жозеф (1809, Безансон — 1865) — французький філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 року, Прудон після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. Прудон не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості Прудона стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. Прудон виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагу так званому "мютюелістичному суспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. Прудон, з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого — вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. Прудон застерігав, що комунізм — це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві — працьовитих та інше. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму Прудона — вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою Прудон вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити. На більш зрілому етапі життя і творчості Прудон переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.
Основні твори: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).
ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ — ім'я невідомого автора, що увійшов в історію філософії як Діонісій, член Ареопагу — судової колегії в стародавніх Афінах. Представник пізньої патристики, християнський мислитель V — початку VI століття. Вірогідних біографічних даних украй мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написаних від імені згаданого в "Діяннях апостолів" Псевдо-Діонісія Ареопагіта —освіченого афінянина І століття, наверненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі. Вчення, викладене в "Ареопагітиках" (працях Псевдо-Діонісія Ареопагіта), є однією з обґрунтованих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Релігій но-філософські роздуми Псевдо-Діонісія Ареопагіта побудовані на широкому використанні текстів неоплатоніка Прокла. Засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і, тим більше, опису Бога ("Про містичне богослов'я") дещо пом'якшуються (й деінде переосмислюються) через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена"). Символічно потрактована неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту в тезі про підпорядкування церковної ієрархії небесній. Церква постає у Псевдо-Діонісія Ареопагіта як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки спільнота людей, що існує у відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням Божественного, небесного світла в душах гідних людей. Метафори світла й любові належать до найуживаніших в "Ареопагітиках". Їх філософський сенс полягає у встановленні моментів символічного взаємозв'язку Божественного та людського рівнів буття. За Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, освітлення людської істоти Божественним світлом знаменує момент осягнення нею любові до ближнього як найголовнішої підвалини людського буття та неможливість пізнати розумом джерело цього буття (Бога). Ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта наклали значний відбиток на середньовічну духовну культуру в цілому та філософію зокрема. Вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта про зло як позбавленість блага, щось несамостійне привернуло увагу Томи Аквінського. У візантійському православ'ї спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта отримала офіційне визнання (завдяки інтерпретації Йоанна Скіфопольського та Максима Сповідника). Впливу Псевдо-Діонісія Ареопагіта зазнали Дамаскін, Еріугена, Альберт Великий, Кузанський, Фічіно, Сковорода.
ПСИХІКА (від грецького ψυχή — душа) — особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. Психіка — основний предмет психології як науки. Поняття психіки укорінене у давньогрецькій "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси:
1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті;
2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" — безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. Психіка людини —складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме. Свідомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про психіку у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX столітті. На цілісному характері психіки наголошує гештальтпсихологія. В екзистенційній психології психіка протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму психіка людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.
(Н. Хамітов)
ПСИХОАНАЛІЗ — вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості. На цій теоретичній основі ґрунтується практика психоаналізу — стратегія спілкування аналітика і пацієнта, яка приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів і звільнення від глибинних психічних травм і комплексів через їх усвідомлення. Основи теорії психоаналізу були розроблені Фройдом, який визначив цю теорію як матапсихологію. Основу її становить вчення про "Воно" (позасвідоме або підсвідоме), "Я" (свідомість або "Его") та "Над Я" ("Супер-Его" або "Цензор"). Позасвідоме, за Фройдом, — джерело сексуальної енергії —лібідо, що є основою всіх психічних процесів. Свідомість формується під впливом зовнішньої реальності — передусім під впливом спілкування з батьками. Позасвідоме та свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв'язується через витіснення — повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело та сублімацію — вихід їх у реальність у формі артефактів культури. "Над Я" ("Цензор") — це сфера позасвідомого, яка контролює дії свідомості і пов'язана з образом одного з батьків. Від 30-х років XX століття поняття "психоаналіз" виходить за межі вчення Фройда, яке отримує назву ортодоксального психоаналізу. Це відбувається передусім завдяки діяльності Юнга, Адлера, Фромма, які продовжують і трансформують ідеї Фройда. Юнг, який називає своє вчення аналітичною психологією, розробляє поняття колективного позасвідомого та його архетипів — глобальних структур психіки, що визначають поведінку будь-якого представника людського роду. Адлер досліджує потяг до влади як компенсацію та надкомпенсацію відчуття неповноцінності. Фромм вводить у теорію психоаналізу поняття відчуження людини, виходячи на проблему некрофільної та біофільної орієнтації індивіда. На ґрунті психоаналізу сформувався особливий різновид етики —психоаналітична етика. Її головне призначення — регламентація відносин психоаналітика та пацієнта. Відправним принципом цієї етики є те, що психоаналітик не має права розголошувати будь-які дані про свого пацієнта без його дозволу, адже до психоаналітика звертаються психічно здорові люди, які цілком відповідають за свої дії і прагнуть набути особистісної аутентичності. У широкому сенсі вислів "психоаналітична етика" стосується етичних концепцій представників психоаналізу. (Н. Хамітов)
ПСИХОЛОГІЯ (від грецького ψυχή — душа; λόγος — вчення) — наука про становлення, розвиток, закономірності психіки людини та тварин. До середини XIX століття психологія була структурною частиною філософії і розвивалась у її межах. Впродовж століть явища, що їх вивчала психологія, підводилися під загальне поняття "душа". Перший систематичний виклад психології належить Аристотелю, який розглядав "душу" не як тонку матерію (на відміну від Анаксимена, Геракліта, Демокрита, Епікура), а як форму організації живого тіла. У філософії Нового часу психологія —передовсім вчення про властивості суб'єкта пізнання, які допомагають або заважають осягненню об'єктивного світу. Декарт протиставляв акти рефлексії над власними думками актам реакції на зовнішні реалії і визначав свідомість як особливу непросторову субстанцію, що її суб'єкт може споглядати завдяки інтроспекції ("внутрішньому зору"). Гоббс, Локк, Г'юм створили концепцію асоціацій; Спіноза — вчення про афекти. Ляйбніц та Гербарт ввели поняття позасвідомого. Виділення психології в окрему наукову дисципліну відбувається у XIX столітті, що було пов'язано із досягненнями природничих наук, передусім біології. В кінці XIX століття активно розвиваються дослідження процесів пам'яті (Еббінгауз), уваги (Кеттел), емоцій (Джеймс) та навиків (Торндайк). На початку XX століття виникли три методологічних підходи, які зумовили розвиток психології у першій половині XX століття: психоаналіз, гештальтпсихологія, біхевіоризм. Психоаналіз звертається до динаміки взаємодії свідомого та позасвідомого, зосереджується на дослідженні останнього, знаходячи в ньому фундаментальні комплекси, що зумовлюють внутрішнє життя людини. Гештальтпсихологія вивчає цілісні психічні структури ("гештальти"), які не можна розкласти на елементи. Біхевіоризм розглядає поведінку людини як сукупність реакцій на стимули зовнішнього середовища. В середині XX століття на основі філософської антропології та персоналізму виникає традиція "гуманістичної психології", смисловим центром якої є людська особистість та умови її самоактуалізації (Роджерс, Маслоу). Включення в "гуманістичну психологію" екзистенційної проблематики приводить до появи екзистенційної психології (Мей, Франкл, Ялом) та онтопсихології (Менегетті), в яких досліджуються феномени часу, смерті, сенсу життя, свободи. В цей же період формується діяльнісний підхід у психології (Рубінштейн,Леонтьєв).Виготський досліджує соціокультурну обумовленість індивідуальної свідомості. В українській психології розвивається ідея про те, що психіка не тільки детермінується об'єктивною реальністю, а й сама детермінує поведінку та діяльність особистості, а тому є особливим буттям. Наприкінці XX століття в Україні розвивається "психологія вчинку" як різновид екзистенційної психології, в якій вчинок є способом онтологізації психічного. (Н. Хамітов)
ПУАНКАРЕ Жюль Анрі (1854, Нансі — 1912) — французький математик, філософ, фізик, астроном. Як філософ, відомий своїми працями з загальнометодологічних проблем розвитку науки. В галузі основ математики був безпосереднім попередником інтуїціонізму, непримиренним критиком програми логіцизму; Пуанкаре вважав, що лише інтуїція, осягнення істини не шляхом доведення, а безпосереднім інтелектуальним баченням її змісту дозволяє здійснити стрибок до принципово нового знання. Проте Пуанкаре не абсолютизував інтуїтивний метод і не виключав вагомої ролі логіки у забезпеченні достовірності знання. В процесі творчості Пуанкаре вирізняв кілька ступенів, які розгортаються наступним чином: після обов'язкової свідомої роботи й невдалих спроб досягти результату починається безугавна підсвідома праця, що приводить до вирішальної ідеї результату, який обов'язково повинен перевірятися (підготовка, інкубація, натхнення й перевірка). Тим самим Пуанкаре акцентував увагу на ролі підсвідомого у пізнанні світу. Пуанкаре зробив вагомий внесок у методологічний аналіз парадоксів теорії множин, був ініціатором сучасної постановки проблеми непредикативності. Філософські погляди Пуанкаре пов'язуються з доктриною конвенціоналізму. Пуанкарке відкидав спрощений підхід до питання розмежування наукових істин і умоглядних побудов і в зв'язку з цим — до визначення статусу математичних, насамперед геометричних, теорій у пізнанні реальності. Він вважав, що принципи та закони наукових теорій не є ані синтетичними істинами (у розумінні Канта), ані істинами (у розумінні матеріалістів XIX століття), вони — умовні положення, єдиною абсолютною вимогою до яких є лише несуперечливість їх поєднання в теорії. Практика змушує вибирати ті з них, які роблять теорію максимально простою і ефективною у застосуванні. В цих межах вчений вільний у виборі принципів (законів) з множини можливих, що обумовлено відносним характером самих зазначених вимог. І незрідка Пуанкаре, порушуючи надзвичайно тонку грань між визнанням конвенцій в науці і філософським релятивізмом, не дотримувався якоїсь послідовної системи. Втім, безперечна цінність його концептуального аналізу й філософських поглядів полягає у науково-методологічних висновках і узагальненнях природничо-наукового матеріалу, що базувалися на його глибоких спеціальних знаннях та особливій індивідуальній здатності вченого до широкого охоплення й розуміння наукових теорій.
Основні твори: "Наука і гіпотеза" (1902); "Цінність науки" (1905); "Наука і метод" (1908).
ПУБЛІЧНІСТЬ — поняття, що позначає сферу людського буття, яка стосується взаємодії з іншими людьми з метою досягнення блага для всіх. Публічність охоплює справи і речі, які однаковим чином стосуються всіх. Спільна діяльність задля досягнення загального блага має на меті вільний характер участі в ній кожного індивіда. Свобода людини є передумовою участі у вирішенні публічних справ, адже їхнє вирішення передбачає добровільне покладання на себе певних зобов'язань щодо дотримання цих рішень та можливої участі у виконанні їх. У цьому сенсі публічність збігається з поняттям "політичне" як таким; це взаємодія осіб, що мають певні права та обов'язки (громадяни) стосовно спільних справ, зорієнтованих на загальнозначущі цілі. З часом сфера публічності виокремлюється у галузь правових відносин. Як правило, сфера публічності інституалізується у формі державної влади, однак не вичерпується нею; публічність функціонує як процедурна вимога до організації та функціювання владних інститутів. Позадержавна форма публічності — громадянське суспільство — передбачає вільні асоціації громадян, що спільно обстоюють як загальносуспільні, так і певні корпоративні інтереси і здійснюють ефективний контроль за змістом та характером перебігу політичного процесу. (Р. Кобець)
ПУФЕНДОРФ Симюель (1632, Хемніц, Саксонія — 1694) — німецький юрист, філософ. Освіту отримав у Ляйпцигу та Ієні; викладав філософію права та історію у Гайдельберзі й університеті міста Лунд (Швеція). Заслуги Пуфендорфа як історика були високо поціновані у Швеції, де йому було присвоєно звання Королівського історика Швеції. У 1688 році він також здобув статус Історика та члена таємної ради Бранденбурга. Творчість Пуфендорфа дає підстави вважати його "батьком німецького Просвітництва" (за визначенням Едуарда Вінтера). Спираючись на твори Гроція і Гоббса, Пуфендорф розробив власну теорію соціальної угоди. На відміну від Гоббса, який характеризував первісні природні стосунки між людьми як стан війни усіх проти всіх, Пуфендорф вважав, що ці стосунки спираються хоч і на хисткий, але мир, який необхідно зміцнити й оперти на раціонально обґрунтовану угоду. Важливою ідеєю у творах Пуфендорфа було тлумачення держави як морального індивіда, чия воля складається із суми індивідуальних воль громадян. Ця ідея Пуфендорфа була до деякої міри передбаченням концепції "загальної волі", розробленої пізніше Руссо. Донедавна маловідомим аспектом творчості Пуфендорфа (дослідженим Нічиком) була його зацікавленість історією України XVII століття ("Вступ до європейської історії", "Історія Карла X Густава" та інше). Увагу Пуфендорфа привернули історичні події, пов'язані з формуванням запорізького козацтва, його участю у повстанні українського народу проти польського панування та у приєднанні України до Росії (останнє, на його думку, змінило співвідношення сил у Східній Європі). Пуфендорф також ретельно вивчив і проаналізував державно-політичну та військову діяльність Хмельницького в останні роки життя, його союзницькі стосунки з Карлом X у війні Швеції і Трансильванії проти Польщі у 1656 - 1657 роках. Твори Пуфендорфа зажили в Україні значної популярності. Вихованці КМА їх перекладали, активно до них зверталися (зокрема Прокопович у своїх державно-політичних трактатах), так само як і українські історики та літописці (Величко, Граб'янка, Бужинський).
Основні твори: "Основи загального права" (1660); "Про природне право та нації" (1672); "Про обов'язки людини і громадянина за природним правом" (1673); "Про стосунки між церквою і державою" (1687).
РАБСТВО — стан цілковитої несвободи, повної залежності, тотальної підкореності і дискримінації; відсутність автономії і свободної волі. Суспільство з моменту виникнення перших цивілізацій породжує рабство самим фактом свого існування (як зауважив Берк, рабство є "бур'яном, що росте на будь- якому ґрунті") — як у найбільш брутальних і відвертих формах (рабство як право власності на людину, її життя і тіло, здоров'я тощо), так і у прихованих, витончених різновидах(рабство економічне, рабство культурне, техно-рабство, запроданство з корисливою метою та інше). Разом з тим, здавна є цілком очевидним неприродний і нелюдський характер рабства, яке завжди заперечувалося гуманістично налаштованою думкою. Життя в рабстві справедливо вважається чимось набагато гіршим, ніж навіть смерть. Моральна вразливість рабства є очевидною навіть тоді, коли відповідний стан настає внаслідок напозір "вільної" згоди особи, яка запродається до рабства. Будь-які форми рабства створюють смертельну загрозу свободі і є образою для вільного світу. Рабство і свобода, рабство і емансипація — довічні антитетичні стани людського існування.
(В. Заблоцький)
РАДИЩЕВ Олександр Миколайович (1749, Москва — 1802) — російський письменник, філософ. Навчався у Ляйпцизькому університеті, зокрема у ляйбніціанця Платнера. Цікавився філософією Гельвеція, Дидро, Маблі, Локка, Пристлі. У філософсько-публіцистичному творі "Подорож із Петербурга до Москви" переконливо розкрив "нелюдське гноблення" та моральне приниження селян. За цю книгу засуджений до страти, яку було замінено засланням до Сибіру. У засланні написав філософський трактат "Про людину, її смертність та безсмертя", в якому наводить аргументи як за, так і проти безсмертя душі. Людина, її сутність, місце та роль у світі є центральною проблемою світорозуміння Радищева. Потужна тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму поєднується у нього із значними елементами деїзму та дуалізму, з філософськими міркуваннями у дусі пантеїзму. Одним із основних законів природи є закон вдосконалення та самовдосконалення її форм; виходячи з цього, Радищев стверджував спорідненість людини з усією живою та неживою природою. На засадах ідей трансформізму в поєднанні з еволюційними уявленнями Радищев намагався протиставити метафізиці в її механіцистському та органіцистському варіантах принципи динамічної антропології та еволюціонізму. Суголосно тогочасному європейському Просвітництву обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова та віросповідання. Пережив гостре розчарування наслідками Французької революції. Після смерті Катерини II був амністований, брав участь у роботі імператорської комісії з нового цивільного законодавства, пропонував проекти демократизації суспільства, створення правової держави, перебудови судочинства та правоохоронних органів. Покінчив життя самогубством.
Основні твори: "Житіє Ф.В. Ушакова"(1789); "Подорож із Петербурга до Москви" (1790);"Про людину, її смертність та безсмертя" (1792, опубліковано 1809 року).