Філософський Енциклопедичний Словник

ПЕРЦЕПЦІЯ (від латинського perceptio — сприй­мання) — у сучасній психології і філо­софії те саме, що й сприйняття. Ляйбніц уживав термін "перцепція" для позначення не­виразного і неусвідомленого сприйняття ("враження") на противагу чіткій його усвідомленості — апперцепції.

ПЕСИМІЗМ (від латинського pessimus — найгірший) — настрій занепадництва духу; концентрація уваги на несприятливих аспектах певної ситуації; негативне оці­нювання людського існування та все­світньої перспективи; розглядання куль­турного чи історичного процесу як шля­ху до повного розпаду, деградації та смерті; визнання необхідності присут­ності в культурі критичних та скептич­них тенденцій противаги як чинників сприяння збереженню її життєздатності. Радикальна форма песимізму має безумовний характер, розглядаючи буття як страж­дання, а небуття як позбавлення від мук. Іноді сприйняття минулого як недосяж­ного зразка призводить до визнання не­обхідності знищити все, що створено після досягнутої вершини. Відносний песимізм визнає реальність зла чи недосконалості у світі, але як чинника, що його можливо подолати. Песимістичні ідеї можна зу­стріти ще в Античності: міф Гесіода про п'ять "віків", упродовж яких людство приречене на виродження; елевсинські містерії; релігійно-моральні союзи (на кшталт піфагорійського); трагедії Есхіла, Софокла та Еврипіда; ідеї софістів, які актуалізували протиріччя між при­родою та культурою; традиція скептиків тощо. Критичне ставлення до культури було характерне для багатьох середньо­вічних теологів, гностичних рухів. Особ­ливого значення тут набували есхато­логічні уявлення християнства. Крити­цизм щодо оптимістичних поглядів рене­сансного антропоцентризму наявний у поглядах Петрарки, Помпонацці, Лютера, Монтеня, Мак'явеллі. Своєрідну по­зицію, відмінну від просвітницької (віра у безмежні можливості знання), посіда­ли Віко, пізніше Руссо. Поняття песимізм поча­ли активно використовувати у другій половині XIX століття разом із його антонімом — оп­тимізмом. Новітньої філософської об­робки песимізм набув у системах Шопенгауера та Гартмана. Погляди представників багатьох художніх рухів та мислителів XX століття (теоретики екзистенціалізму, Франкфуртської школи, структураліз­му, постмодернізму) хоч і позначені песимізмом відносно подальшої долі культури, іс­торії й людства, проте несуть у собі гли­бокий критичний аналіз процесів, що виникають у цій царині. (Т. Лютий)

ПЕТРОВ Віктор Платонович ( псевдонім: В. Бер, В. Домонтович) (1894, місто Катеринослав — 1969) — український письмен­ник, літературознавець, історик філо­софії, археолог. Закінчив слов'яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету (1918). Доктор літературознавства (1930), доктор філологічних наук (1966). Керівник (від 1927 року) Ет­нографічної комісії УАН, завідуючий сектором інституту історії матеріальної культури, ди­ректор (від 1941 року) інституту української фолькло­ристики АНУРСР. Професор філософського факультету Українського Вільного університету (Мюнхен) і професор богословсько-педагогічної ака­демії УАПЦ. Від 1956 року — в Києві: співробітник інституту археології АН УРСР. Автор по­вістей, оповідань, наукових праць. Запо­чаткував в Україні жанр "романтизова­ної біографії" (повісті "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров"), автор насиченої філософськими ідеями інтелектуальної прози (повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", філософської притчі "Апосто­ли" та інші). Для історіософських студій Петров характерне прагнення осмислити ідею часу в історії, пізнати в ній "не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове". Історія — це не каузально-по­ступальне творення "золотого віку", а "чергування перервності". Людство, за Петровим, змінило у XX столітті вектор руху, повер­нуло від засад Ренесансу до засад Се­редньовіччя (нехтування раціональ­ністю, осягнення природного як відбит­ку надприродного у символізмі та інше). Праці Петрова про особистості і творчість Куліша і Сковороди — це перлини в до­слідженні творчості Куліша і Сковороди. Петров осягає Сковороду як "філософа-старця", для якого бути — це мислити, а "філософувати — це втікати з цього зем­ного світу, визволятись від тіла". По-но­вому поглянув Петров і на естетику Шевчен­ка, Лесі Українки, Гоголя та інших.

Основні твори: "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя, ідеологія, творчість" (1929); "Аліна й Костомаров. До історії їх життєвих взаємин" (1929); "Історіософічні етюди" (1946); "Екзистенціалізм і ми" (1946); "Провідні етапи розвитку су­часного шевченкознавства" (1947); "Ук­раїнські культурні діячі УРСР — жертви більшовицького терору" (1992); "Етноге­нез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика" (1972); "Домонтович В. : Проза". У 3 томах (1988); "Походження ук­раїнського народу" (1992); "Особа Сково­роди" (1995).

ПЕЧЕРСЬКИЙ ФЕОДОСІЙ (близько 1036, місто Василів, поблизу Києва — 1074) — києво-руський релігійний мислитель, ігумен, активний опорядник Києво-Печерського монастиря; автор багатьох послань і по­вчань, що мали значне поширення: "Сло­во про терпіння і про любов", "Повчання про терпіння і про смиріння", "Слово про віру християнську і про латинську" та інші. Утверджував у монастирському житті і в київському християнстві загалом аске­тичні традиції, напрацьовані візантійсь­ким, насамперед афонським, чернецтвом (саме за його ігуменства в Печерському монастирі було запроваджено суворий Студійський статут); разом з тим, про­довжив зусилля свого вчителя Антонія, спрямовані на створення в Печерському монастирі духовно-моральної атмосфери терпіння й жертовної любові, що поєдну­вала братію у її подвижництві. Як літе­ратурні твори Печерського Феодосія, так і відомості про його життя і діяльність засвідчують його вдачу активного полеміста — критика "латинян" і юдеїв; з останніми він, за свідченням його житія, мав звичку потай зустрічатися і сперечатися про Христа. Водночас послання Печерського Феодосія містять закли­ки до милосердя і співчуття стосовно усіх, хто страждає, перебуває у скруті, незалежно від того, чи це юдей, сарацин, болгарин, єретик, латинянин або будь-який поганин, за що, на думку Печерського Феодосія, ми­лосердному віддячить Господь. "Житіє Феодосія Печерського", написане Нестором, ймовірно, у 80-ті роках XI століття (за іншою версією, на початку XII століття) — один із найвизначніших творів давньокиївської агіографії, що виразно засвідчує її мора­льну орієнтацію і жанрову специфіку.

ПИЛИПЕНКО Валерій Євгенович (1957, село Дібровне Чернігівської області) — український філософ і соціолог. Закінчив філософсь­кий факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1982). Кандидат філософських наук (1988), доктор соціологічних наук (1994). Академік Української академії політичних наук (1997). Від 1990 року — провідний науковий співробітник інституту соціології НАНУ. Спеціаліст у га­лузі методології та методики соціологіч­них досліджень, економічної соціології, соціології молоді, соціальної психології. Автор понад 100 наукових публікацій.

Основні твори: "Організація. Праця. Ефек­тивність" (1991); "Верифікація соціаль­них прогнозів" (1992); "Соціальна регу­ляція трудової поведінки" (1993); "Со­ціальний морфогенез: еволюція і катаст­рофи" (1993); "Соціологія підприємниц­тва" (1997); "Соціально-політична ефек­тивність управлінської діяльності" (1999); "Суб'єктивний компонент в со­ціологічному пізнанні" (2000).

ПИТАННЯ — висловлювання, яке фіксує невідомі елементи якоїсь ситуації, за­дачі, що підлягають з'ясуванню. В при­родній мові питання виражається питальним реченням або словосполученням. У кож­ному питанні є два елементи — те, що відомо (асерторична сторона), і те, що вимагає з'ясування (проблематична сторона). Асерторична сторона характеризує пред­мет питання, акцентує на тому, існування чого припускається питання і ознаки чого поки що невідомі, а також окреслює клас можли­вих значень невідомого. Ця сторона питання іноді виступає на перший план і набуває самостійного значення (риторичні, підказувальні, провокаційні питання). Питання є ні істинним, ні хибним, а тому не є суджен­ням. Характеризуючи питання, можна стверд­жувати, що вони або осмислені (якщо за­довольняють синтаксичні, семантичні і прагматичні критерії осмисленості), або безглузді. Осмисленість, точність питання — важлива сторона правильного, чіткого мислення. В науці осмислені питання або їхня сукупність виражають наукову проблему.

ПІДДУБНИЙ Володимир Андрійович (1940, Харків) — український соціолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Кандидат філософських наук (1977). Від 1969 року працював в інституті філософії НА­НУ, від 1991 року — в інституті соціології НАНУ. Член-кореспондент Української Академії наук на­ціонального прогресу. Сфера наукових інтересів — суспільство в кризових ситу­аціях, соціальні нововведення, со­ціологія управління, соціологія етносу.

Основні твори: "Ціннісні орієнтації робітни­чої молоді", у співавторстві (1978); "Керівник — організатор і вихователь", у співавторстві (1985); "Соціальний морфогенез: ево­люція і катастрофи", у співавторстві (1993); "Життя етносу: соціокультурні нариси", у співавторстві (1997) та інші.

ПІДНЕСЕНЕ — естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність ре­чей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважа­ють могутність і сили людини і вимага­ють від неї надзвичайних, граничних зу­силь. Почуття піднесене виникає за умов духов­но уявного, морального подолання яки­хось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із си­лою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер. Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного пе­реживання, яке породжує почуття за­хоплення та радості, усвідомлення без­межних можливостей людини.

ПІЄТИЗМ (від латинського pietas — благочестя) —

1) Течія в лютеранстві XVII століття. Акту­алізувала ідеї "Нового благочестя" і про­тестантської містики, пошуки Живого Бога і безпосереднього зв'язку з ним, по­вернення до апостольського братерства і суспільних перетворень у дусі Євангелія. Пов'язана з діяльністю Шпенера, котрий заснував домашні біблійні гуртки, і Франке, який на засадах пієтизму організував університет у Галле.

2) Рух оновлення в протес­тантизмі XVII — XVIII століття. Стимулював піднесення культури, освіти, науки. Вплинув на Гете, Гердера, Лессинга, Шляєрмахера, Канта, сприяв розвитку німецького романтизму, персоналізму, екзи­стенціалізму. Рецепції пієтизму відчутні у квієтизмі, вченні Сведенборга. Активізу­вав радикальний протестантизм, утво­рення нових течій (штундизм).

(В. Любашенко)

ПІЗНАВАЛЬНІ ЗДАТНОСТІ — в теорії пізнання поняття, що позначає специ­фічні якості суб'єкта, які роблять його спроможним пізнавати навколишній світ, відображати властивості, відношен­ня, сутність, закономірності фукціювання та розвитку об'єкта і створювати у своїй свідомості образ останнього. До них належать чуттєві пізнавальні здатності — відчуття, сприймання, уявлення; раціональні — мислення, розум і проміжні — уява, пам'ять, що мають чуттєві й раціональні ознаки. За допомогою пізнавальних здатностей суб'єкт отри­мує необхідні відомості про об'єкт, пере­робляє і закріплює їх у своїй свідомості. Будучи притаманними людині від народ­ження, пізнавальні здатності удосконалюються і розвиваються в процесі індивідуального розвит­ку людини, її виховання і соціалізації. Вони розширюються і поглиблюються завдяки досягненням суспільно-історич­ного та науково-технічного прогресу, по­силюються і "подовжуються" через за­стосування різного роду технічного осна­щення: мікроскопів, телескопів, ра­дарів, синхрофазотронів, телевізорів, комп'ютерів, технічних систем, що моде­люють людський інтелект, книгодруку­вання тощо. Маючи біологічну основу, пізнавальні здатності обумовлені соціальне і в сукупності з інтелектуальними та технічними над­баннями утворюють пізнавальний по­тенціал суспільства. Межі збагачення і розвитку пізнавальних здатностей людини не існує. (П. Йолоп)

ПІЗНАННЯ — суспільно-історичний про­цес здобування, нагромадження і систе­матизації знання про природу, суспіль­ство, людину та її внутрішній світ. В уза­гальненій формі пізнання подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єкт-об'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу — він виби­рає об'єкт, визначає щодо нього свою ме­ту, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у виг­ляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт ви­магає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх іде­альних образів, що є визначальною умо­вою істинності знання. Тому внутріш­німи складовими процесу пізнання виступа­ють: суб'єкт з його пізнавальними здат­ностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби пізнання та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першо­джерелом знання; саме знання, що є ре­зультатом та безпосередньою метою піз­навального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінце­вою метою процесу пізнання є досягнення об'єктивної істини. Основою пізнання висту­пає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-дру­ге, мислення та розум, які опосередкову­ють об'єкт і надають осмислення відчут­тям та сприйманням. Взаємодія чуттєво­го та раціонального складає механізм ге­нерування знання про навколишній світ. Залежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні пізнання: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання), теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мо­тиви та спонукальні чинники пізнання визна­чаються частково людською допит­ливістю, яка є невід'ємною якістю кож­ної особистості, та внутрішніми потреба­ми розвитку пізнання. Однак головною рушій­ною силою пізнання є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання та організа­ційні передумови, матеріальні та духовні ресурси пізнання. Практика є адресатом і спожи­вачем здобутого знання. Отже, в абстракт­ному вигляді процес пізнання становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. Пізнання виникло разом з ви­никненням людства і виступає необхід­ною складовою частиною будь-якої діяль­ності людини — перетворювальної, вироб­ничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внас­лідок суспільного розподілу праці пізнання виокремлюється в особливий вид жит­тєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове пізнання, яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове пізнання, що здійснюється завдяки діяльності ок­ремої спеціально підготовленої соціаль­ної групи — наукового співтовариства, вчених — і стає їхньою професійною спра­вою. Конкретний акт такого пізнання з конкрет­но визначеними об'єктом, метою, методи­кою, який націлений на отримання конк­ретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі науко­вого дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудо­вах, наукових абстракціях, гіпотезах, те­оріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі науково­го знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове пізнання, яке здійснюється в інших професій­них сферах діяльності, зокрема худож­ній, політичній, правовій тощо. Його ре­зультати закріплюються в формах сус­пільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид пізнання, пов'язаний із за­своєнням кожною особистістю та суспіль­ством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільне значущому ро­зумінні — освітою. Процес пізнання вивчають те­орія пізнання, логіка, методологія і філо­софія науки, епістемічна психологія, нау­кознавство, соціологія, дидактика тощо.

(П. Йолон)

ПІЗНАННЯ ТЕОРІЯ дивись Теорія пізнан­ня.

ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА Джованні (1463, Мірандола — 1494) — італійський філософ епохи Відродження. Навчався в Болонсь­кому, Феррарському, Падуанському університетах; цікавився європейською та схід­ною філософією. Прагнучи до створення універсальної філософської системи, на­магався примирити Платона й Аристотеля, християнство й античну мудрість. Філософські пошуки Піко делла Мірандоли відобра­жені у відомій праці "Філософські, ка­балістичні й теологічні висновки" (1486), що складалася із 900 тез, які автор мав намір виставити на диспут, заборонений, одначе, папською комісією. У своїх тво­рах Піко делла Мірандола послідовно обстоював ідею незалежності людської особистості, її право на самовизначення та вільний вибір. Людина розглядалася ним як лан­ка, що єднає всі світи, начала усіх речей; вона єдина з усіх істот наділена свободою і сама визначає своє місце у світі. Світог­ляд Піко делла Мірандоли має антропоцентричний ха­рактер, йому також властиві пантеїс­тичні тенденції, характерні для ренесан­сного неоплатонізму. Разом із тим, Піко делла Мірандола вважав, що релігія є вищою за філо­софію, хоч вони поміж собою й сумісні; релігія є завершенням і здійсненням то­го, до чого філософія лише створює під­готовчий ґрунт.

Основні твори: "200 тез" (1486); "Апологія" (1487); "Про буття і єдність" (1491); "Промова про гідність людини" (1496).

ПІРС Чарлз Сандерс (1839, Кембридж — 1914) — американський філософ, логік, природоз­навець; засновник прагматизму. Визна­чальне місце у філософському вченні Пірса посідає проблематика наукового методу, який дозволяє отримати знання про "справжній" стан речей, про "реаль­ність", з якою мають узгоджуватися людські поняття і судження. На думку Пірса, запропонований ним прагматичний метод не є ані метафізичною доктриною, ані спробою визначити будь-яку істину про предмет. Його ефективність вбачається у поєднанні філософських і влас­не наукових (математика, логіка) засобів дослідження. Центральний пункт епістемологічної системи Пірса становить кон­цепція пізнавального процесу — перетво­рення "сумнівного уявлення" про речі і пов'язаної з ним проблематичної ситу­ації на "вірування", тобто на визнанні знання. Істина, за Пірсом, є узгодженням абстрактного твердження з ідеальною ме­жею, до якої можуть привести судження вчених унаслідок нескінченних дослід­жень. Епістемологія Пірса — органічна частина його прагматичного методу: понят­тя про об'єкт забезпечується розглядом всіх практичних наслідків, що виплива­ють із дій з цим об'єктом. Крім того, прагматичний аспект епістемології Пірса охоплював специфічне розуміння впли­ву персональної людської ситуації на пе­ребіг та результати наукового досліджен­ня (дивись Фаллібілізм). Так званий "принцип Пірса", який наголошує на "включенні розуму" у практичну діяльність — кредо прагматизму, що зумовлює синтетич­ність прагматистської установки, її гнуч­ку праксеологічність. Першоосновою буття як такого, згідно з Пірсом, виступає "Космічна Свідомість", яка еволюцій­ним способом реалізує свої інтенції ("персоніфікується") у певній "доско­налій, раціональній і симетричній сис­темі", у надрах якої у нескінченно відда­леному майбутньому має відбутися "кри­сталізація свідомості". Сформульовані Пірсом концепти у галузі методології науки, логіки, семіотики, соціогуманітарного знання зумовили подальшу розробку проблематики прагматизму у XX столітті (нео-прагматизм), стимулювали теоретичні ініціативи філософів (Патнем, Девідсон, Реслер, Рорті), які багато у чому повер­таються до первісної трактовки прагма­тизму як широкої доктрини, яка має не лише методологічне, а й світоглядне, со­ціальне значення.

Основні твори: "Зібрання статей". Том 1-6 (1931-1935), Том 7 - 8 (1958); "Листи до леді Велбі" (1953).

ПІФАГОР (584/570, острів Самос, Іонія — початок V століття до нашої ери) — давньогрецький філо­соф, релігійний і соціальний реформа­тор, вчений. Традиція приписує йому введення самого терміна "філософія". Мав за вчителя Ферекіда із Сироса та Анаксимандра. Тривалий час подорожу­вав Сходом (зокрема, до Єгипту і Вавилону), що зумовило вплив на вчення Піфагора східних світоглядно-релігійних тра­дицій. У 532 році до нашої ери переселяється у місто Кротон (Південна Італія), де засновує власну філософсько-релігійну школу (так званий "Пі­фагорійський союз"). Піфагор і його послідов­ники здобулися значного політичного впливу на деякі поліси Великої Греції,але на межі VI-V століття до нашої ери їх влада була повалена внаслідок антипіфагорійських повстань. Після цього піфагорійська школа позбавляється свого езотеричного характеру і наближається за способом існування до інших філософських шкіл (дивись Піфагореїзм). Реконструкція вчен­ня Піфагора є вельми складною через:

1) від­сутність власних творів мислителя (їх Піфагор не писав);

2) езотеричність раннього піфагореїзму;

3) синкретичний характер вчення Піфагора, в якому неподільно поєднані філософські, релігійні, моральні, нау­кові мотиви;

4) належність основного ма­сиву свідчень про Піфагора до пізньоантичної (елліністичної) літератури, де історична постать Піфагора набуває цілком легендарного і навіть міфологічного характеру.

Головна мета вчення і практики піфагореїзму — осягнення пануючої у світі Гармонії, роз­криття її природи і слідування їй як у ро­зумінні сущого, так і в людському житті. Виразом універсальної, всесвітньої гар­монії є числа і пропорції (піфагорійська максима "все є число"). Особливу роль у гармонійно-числовій структурі космосу відіграє так звана "четвериця" сума 1+2+3+4=10, яка містить у собі також основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2), кварту (4:3). Осягнення про­порційно-числової природи світоустрою є способом очищення людської душі від влади суто чуттєвих імпульсів. Людська душа проходить через низку втілень (інкарнацій) у різні живі істоти, завдяки чому вона очищається і вдосконалюєть­ся. Очищення (катарсис) душі задля її вдосконалення є центральним завдан­ням вчення Піфагора, що поєднує його філо­софські принципи, релігійні настанови, політико-моральні доктрини, наукові (математика, теорія музики) пошуки. Закладена Піфагором філософсько-світоглядна традиція проіснувала, видозмінюючись, протягом майже тисячі років до останніх століть античного світу. Най­більш значний вплив справила на вчення Платона та Академії, а також на під­сумковий пізньоантичний синтез філо­софської думки у неоплатонізмі.

ПІФАГОРЕЇЗМ — напрям античної філо­софської думки, започаткований діяль­ністю Піфагора; проіснував у різних мо­дифікаціях майже тисячу років. Зазви­чай розрізняють:

1) ранній Піфагореїзм (VI — середина IV століття до нашої ери);

2) Піфагореїзм Старої Академії (IVстоліття до нашої ери);

3) елліністичний Піфагореїзм (початок III-II століття до нашої ери);

4) неопіфагореїзм (І століття до нашої ери — III століття нашої ери), який синтезує й інші філософські вчення.

Піфагореїзм у вузькому сенсі слова охоплює лише перший із цих періодів, протягом якого діяла філо­софсько-теологічна школа (Піфагорійсь­кий союз), заснована Піфагором. Піфагореїзм пізніших часів існував на основі впливу синтезу та асиміляції піфагорійських ідей іншими філософськими вченнями (передусім платонізмом). Синкретич­ність вчення Піфагора, поєднання у ньому теологічних, філософських, соціаль­но-перетворювальних, моральних, нау­кових мотивів зумовили розмаїття форм його культурної рецепції. Так, уже в ме­жах Піфагорійського союзу існував поділ на акусматиків і математиків (іна­кше — екзотериків і езотериків). Перші засвоювали Піфагореїзм як сукупність космоло­гічних і моральних максим, тоді як другі займалися математичними і філософсь­кими дослідженнями. У центрі Піфагореїзму стоїть проблема спасіння, розв'язання якої тісно пов'язане з осмисленням гармоній­но-числової природи космосу. Вчення Піфагора, яке склалося під відчутним впливом орфізму, містило програму все­бічного перетворення людського буття — як у царині особистісній і моральній, так і соціальній. Діяльність Піфагорійського союзу стала історично першим досвідом свідомих, цілеспрямованих соціальних перетворень на основі певної ідеології. Наприкінці VI століття до нашої ери піфагорійці прихо­дять до влади у частині південноіталійських і сицилійських полісів. Період їх пану­вання не був тривалим і завершився антипіфагорійським повстанням і розгро­мом Союзу (межа VI - V століття до нашої ери). Вчен­ня Піфагероїзму вперше оприлюднив Філолай (народився близько 470 року до нашої ери) — найвидатніший поряд із Піфагором представник раннього Піфагореїзму. Фрагменти його трактату є на сьогодні єдиним прямим джерелом вивчення філософської традиції, яка походить без­посередньо від Піфагора. Після Філолая піфагорійську школу очолював його учень Архіт. Через спілкування з Архітом та іншими піфагорійцями Піфагореїзм спра­вив значний вплив на Плапгона. У період Старої академії (від Спевсиппа до Кратета) піфагорійський елемент платонівського вчення є домінуючим, що зумовле­но, зокрема, зосередженістю досліджень на космологічній проблематиці. Числа у

платонівській онтології відіграють роль проміжної ланки між світом ейдосів та чуттєвою реальністю. Період академіч­ного Піфагореїзму закінчується близько 265 року до нашої ери, коли Академію очолив Аркесилай (315 — 240 до нашої ери), під проводом якого платонівська школа переходить на позиції скептицизму. Піфагореїзм наступних майже 200 років представлений низкою філософсь­ких трактатів, що належали елліністич­ним авторам, але приписувалися раннім піфагорійцям — Філолаю, Архіту, Тимею, Теано та іншим. У І столітті до нашої ери починаєть­ся традиція неопіфагореїзму, творцями якої стали передусім представники так званого "середнього платонізму" — Евдор Александрійський, Модерат, Нуменій та інші, їхні праці присвячені переважно онто­логічній проблематиці, яка розробляєть­ся у вигляді космогенезу. Головні кате­горії неопіфагорійської онтології — мона­да і діада, а домінуюча тема — походжен­ня множинного з єдиного. Неопіфагореїзм зіграв значну роль у підготовці і формуванні неоплатонізму, з яким він зливається у III столітті нашої ери. Зокрема, з неопіфагореїзмом ідентифікував своє вчен­ня один із найвидатніших неоплатоників Ямвліх.

(С. Пролеєв)