Філософський Енциклопедичний Словник

4) Думка і буття є одне й теж саме: мислення підтверд­жує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як до­стовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття — суще у його достоменності.

5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як єдине; шлях гадки, що представляє світ як множин­ний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування — умог­лядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, — в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьо­годення і становить засадничий принцип мислення у її межах.

Однак Парменід, у повній відповідності до ксенофанівської настано­ви, не відкидає шлях опінії. Після викла­ду вчення про єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (множинного). Всі речі виникають з двох елементів — вогню (ак­тивного) і землі (пасивного). Космогонія — це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі види­мих речей. Учень Парменіда Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення Парменіда про єдине на противагу свідченням почуттів (дивись Зенон Елейський, Елейська школа, Досократники).

Оснонві твори: "Про суще".

ПАРНЮК Михайло Олексійович (1919, село Мусіївка Полтавської області — 1992) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1951). Доктор філо­софських наук (1971), професор. У 1973 році — завідуючий кафедрою філософії АНУ, у 1991-1992 роках — головний науковий співробітник Центру гу­манітарної освіти АНУ. Коло наукових інтересів — проблеми детермінізму та індетермінізму, філософські, соціальні та методологічні проблеми сучасної нау­ки (зокрема біологічної).

Основні твори: "Детермінізм діалектичного матеріалізму" (1967); "Принцип де­термінізму в системі матеріалістичної діалектики" (1972).

ПАРСОНС Талкотт (1902, Колорадо-Спрингс — 1979) — американський соціолог, один із засновників сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, фундатор шко­ли структурного функціоналізму. За­кінчив Амхертський коледж (баклавр з відзнакою), Лондонську школу еко­номіки (магістратура) та Гейдельберзь­кий університет (докторантура). Від 1927 року вик­ладав в Гарвардському університеті, від 1946 року — керівник відділення соціальних відно­син у цьому ж університеті. У 1949 році обраний президентом Американської соціологічної асоціа­ції. Соціально-теоретичні погляди Парсонса сформувалися під впливом концепцій со­ціальної реальності Вебера (переклад Парсонса праці якого "Протестантська етика і дух капіталізму" англійською мовою є першим і вва­жається класичним), Дюркгейма, Парето, англійського економіста Маршала. В подаль­шому вплив на його погляди мали також біологічні теорії систем, що саморозвиваються, психоаналітична теорія тощо. Ключовим поняттям соціальної теорії Парсонса є поняття соціальної дії, яку він розуміє як стан напруження між двома порядка­ми: нормативним (що переважно зале­жить від процедури визнання індивіда­ми) і порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). Теоретичні по­гляди Парсонса еволюціонували протягом май­же всієї його наукової кар'єри. Соціаль­на реальність, за Парсонсом, завжди являє собою складну багаторівневу систему, елемен­тами якої виступають різні соціальні си­стеми; останні знаходяться поміж собою у відношенні взаємної збалансованості і динамічної рівноваги. Ці погляди утво­рили основу аналітичної логіко-дедуктивної системи, що охоплювала людську реальність в усій її багатоманітності. Со­ціальна теорія Парсонса спирається на вчення про трирівневу реальність: аналітичне розмежовуються система дії, фізична ре­альність та вища реальність (трансцен­дентна реальність смислів — науковий аналог поняття Бога). Структура систе­ми дії визначається чотирма функціями з її відтворення: це адаптація, відтворен­ня зразка, ціледосягнення й інтеграція. Крім соціальних систем як інструментів аналізу процесів диференціації у сус­пільстві, Парсонс виокремлює також низку ти­пових змінних дії — спеціальну сукуп­ність парних, дихотомічних понять для аналізу того, що є спільним у різних структурах соціальної дії (універсалізм/партикуляризм; досягнуте/задане; афективність/афективна нейтральність; специфічність/дифузність; орієнтація на себе/орієнтація на колектив). Со­ціальна система характеризується також "медіа-засобами", які проникають в усі структурні елементи соціальної системи і до яких належать: гроші (адаптація), влада (ціледосягнення), вплив (інтег­рація) і зобов'язання (відтворення зраз­ка). Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Суспільство проходить наступні етапи еволюції: примітивне, розвинене примітивне, проміжне і сучас­не. Примітивне суспільство гомогенне, у ньому відсутня мережа підсистем. В ре­зультаті ускладнення підсистем дії та їх поділу на дедалі більш спеціалізовані суспільство поетапно перетворюється на сучасне. Основними характеристиками сучасного суспільства є: повна диферен­ціація усіх систем відповідно до чотирьох-функціональної матриці; масово-універ­сальне виробництво, бюрократична ор­ганізація, ринок і гроші, право як конк­ретний засіб їхнього втілення; наявність соціальної стратифікації, в основі якої лежить критерій успіху; складна, дифе­ренційована система соціальних взає­мозв'язків. До критиків теорії Парсонса нале­жали представники конфліктології, феноменології, гуманістичного напряму в соціології.

Основні твори: "Соціальна система" (1951); "До загальної теорії дії", у співавторстві (1951); "Суспільства: еволюційні та по­рівняльні перспективи" (1966); "Система сучасних суспільств" (1971); "Соціальна дія та умови людського існування" (1978).

ПАСКАЛЬ Блез (1623, Клермон-Ферран — 1662) — французький філософ, математик, фізик. Отримав домашню освіту. В житті та творчості Паскаль чітко вирізняється два періоди:

1)до так званого "другого навернення" (ніч 23/24.XI.1654).

2) Та після нього.

Паскаль першого періоду — геній науки, другого — ще й "геній християнства" (Шатобріан), релігійний мислитель. Стояв на порозі відкриття інтеграційного та диференційного числення ("Нариси про конічні перетини", 1639; "Трактат про арифме­тичний трикутник", 1654; 6 трактатів з проблем циклоїди, 1658-1659 та інші). Уґрунтував основи класичної гідроста­тики ("Нові досліди щодо пустоти", 1647 рік та інші). Сконструював лічильну ("ариф­метичну") машину. Зазнав впливу творів Янсенія та янсеністів ("перше навернен­ня", 1648); а в 1654 році відбулося друге на­вернення — "вогняне хрещення" (перебу­вання більше двох годин у стані екста­тичного осяяння). За Паскалем, Бог — це не бог філософів і вчених, а персональний (особистісний) Бог Біблії, Євангелій; поза-релігійне, світське ("мирське") життя є боговідступництвом. У 1655 році приєднав­ся до подвижників-самітників Пор-Рояля — групи філософів, логіків і теологів, осередком діяльності яких стало розта­шоване поблизу Парижа абатство Пор-Рояль; інтелектуальні підвалини осеред­ку становило вчення Янсенія (дивись Пор-Рояля логіка). Наприкінці 1655 року Паскаль був звинувачений у єресі та осуджений. Арно — чільна постать осередку Пор-Рояля. Відповіддю Паскаля на цю подію були 18 листів ("Провінціали, або Листи про­вінціала"), у яких він виступав із роз'яс­неннями та став на захист поглядів, що їх сповідували прихильники Арно. Від цього часу Паскаль зосередив свої творчі зусил­ля на обстоюванні християнської віри. Його розмисли з цього питання були посмертно опубліковані у "Думках про релігію". У центрі уваги Паскаля — Бог, Христос, людина. Становище людини у світі Паскаль оцінював як "нестерпне", адже вона не в змозі ані раціонально обґрунтувати свої переконання, ані цілковито капіту­лювати перед скептицизмом. Славнозвісний вислів Паскаля щодо людини — "оче­рет, який мислить" містив, з одного бо­ку, думку про велич людини, перевагу людського індивіда над універсумом че­рез наявність свідомості, а з другого — цей же індивід є "ніщота" і безугавна су­перечність. Раціонального виходу з цієї суперечності немає; він — на шляху віри. Людина, за Паскалем, "впала зі свого місця", але може і мусить піднятися. Розрізняв у людині "дві природи": залишок першо-початкової, "величної" та такої, що нас уярмлює, "ушкодженої гріхом". Перша єднає з Богом, друга відокремлює. Паскаль вчив дослухатися до серця; саме воно "чує Бога"; в ідеалі — розумом ми доводи­мо лише те, що відчуваємо у серці. Навіть для глибоко гріховної людини, неспроможної повірити у Бога, його при­сутність доводить існування у світі Бо­жої милості і благодаті. У соціальних стосунках, за Паскалем, домінує сила, а не справедливість. Людський загал легковірний і нерозсудливий, тому довіряє владі, яка цим користується задля власних інте­ресів. Але на народ не потрібно тиснути, аби в чомусь переконати, інакше постає загроза громадянських воєн ("найгіршої із бід"). В управлінні вважав за вірогідне поєднання "імперії розуму" та "імперії влади", підтвердженням чого вбачав вла­дарювання Христини Шведської.

Основні твори: "Трактат про конічні перети­ни" (1640); "Бесіди із м. Де Сасі про Епікура та Монтеня" (1645); "Нові до­слідження стосовно пустоти"(1647); "Листи провінціала" (1656-1657); "Про геометричний розум" (1658); "Думки про релігію"(1669).

ПАСЛАВСЬКИЙ Іван Васильович (1945, село Волосянка Львівської області) — український філо­соф. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1969). Кандидат філософських наук (1979). Пра­цює в інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАНУ. Коло наукових інтересів: історія української філософської думки Середньовіччя та ранньомодерного часу.

Основні твори: "З історії розвитку філософсь­ких ідей на Україні в кінці XVI - першій третині XVII століття" (1984); "Філософія Відродження на Україні", у співавторстві (1990); "Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії Українсь­кої Церкви" (1994).

ПАТРИСТИКА (від латинського pater  — батько, отець) — теологічний та історико-філософський термін, що позначає контину­ум вчень "отців церкви" — теологів, філо­софів, письменників-полемістів у добу від І століття (започаткування Апостольської церкви) по VIII століття (виникнення схоластики). Патристика складається в умовах кризи античної цивілізації. Як теологічна і філософська течія, вона була спрямована на обстоювання ідентичності християн­ства; філософія Платона й Аристотеля (меншою мірою), стоїцизму та неопла­тонізму (головним чином) утворили філософське підґрунтя патристики. Переважна більшість теологічних проблем розглядається в патристиці крізь призму філософських понять; крім ідеї одкровення, що стано­вить той фактор, який виразно відмежо­вує патристику від вільного філософування Ан­тичності. Назагал різке протиставлення віри й розуму не характерне для патристики (за винятком Тертулліана), яка, з одного боку, використовує філософське умоспоглядання для тлумачення біблійних текстів, а з другого — авторитетом ос­танніх підкріплює логічно-дискурсивну форму розмислів над теологічними проб­лемами. Найважливішими серед них бу­ли:

1) тринітарна проблема — про спів­відношення іпостасей Отця, Сина і Духа Святого;

2) проблема боговтілення, або христологічна (про співвідношення божественного і людського в Синові Божо­му), і пов'язана з нею низка питань патристичної антропології (наприклад, гріхов­ності плоті, безсмертя душі та інше);

3) співвідношення свободи і Божої благо­даті; віри і розуму, або "істин одкровен­ня" й "істин знання";

4) космологічна, котра, з одного боку, впліталась у хрис­тиянську теоонтологію (ідея творіння), а з другого — легітимувалася християнсь­кою антропологією або аксіологією (ідеєю спасіння), що органічно пов'язані з христологією.

Ці проблеми надалі успадковуються католицькою і візантійською схоластикою, наприклад, на сході христологічна полеміка продовжується в іконоборчих (VI — IX століття) і паламістських (XIV століття) суперечках, а на заході августино-пелагіанська полеміка щодо співвід­ношення свободи волі і благодаті суттєво позначилася на суперечці Лютера й Еразма Роттердамського, по тому про­довжилася в антилютеранстві, янсенізмі, пильнуваннях єзуїтів. Початковий період патристики (І - III століття) пов'язаний із діяльністю "апостольських отців" (Климента Римського, Ігнація з Антіохії, Полікарпа зі Смирни) та "отців-апологетів" (Аристид, Юстин, Таціан — в аре­алі грецької мови, Мінуцій Фелікс, Тертулліан, Кіпріан, Арнобій, Лактанцій — в ареалі поширення латини). Апологетич­на література вирізняється суперечли­вим ставленням до античної культури: з одного боку — неприйняття та різке від­межування на підставі визнання найви­щого авторитету одкровення, з іншого — шанобливість до грецької освіченості, філософії й риторики. Перші спроби сис­тематизації християнства в патристиці відбуваю­ться у філософів Александрійської шко­ли. Климент Александрійський (150—215) не лише прагнув до синтезу еллінсь­кої культури і християнської віри, а й інтерпретував християнство як просвітницьке вчення, що долає язичницт­во, звільняє від страху й дарує внутрішню незалежність. Твір Оригена "Про начала" є першим досвідом системати­зації християнської догматики. Розвива­ючи алегоричний метод Філона, він за­кладає основи християнської екзегети­ки. В IV—V столітті побудоване на полеміці фрагментарне філософування апологетів і перші спроби систематизації християн­ства александрійців змінюються на послідовне обґрунтування церковної док­трини. До чільних постатей у реалізації цієї справи належали представники Каппадокійської школи — Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, а також Псевдо Діонісій Ареопагіт та Августин Блаженний. Каппадакійці боро­лися з аріанством і виступали за об'єд­нання церкви, а в обґрунтуванні тео­логічних положень використовували ме­тоди платонівської діалектики. Зокрема, саме у такий спосіб Василій Великий до­водив перевагу християнської віри над античною філософією, пропонуючи шлях узгодження "натуральної правди" зі Святим Письмом, а у своєму "Шестидневі" розробив засади християнської космо­логії. Найбільш послідовну й обґрунто­вану систематизацію християнського віровчення у боротьбі з аріанством, маніхейством і пелагіанством здійснив Августин. Заключна стадія патристики характеризується стабілізацією догми і теоло­гічною кодифікацією "наук", передусім на латинському заході — це Боецій (на сході — Леонтій), і появою праць Дамаскіна, котрі разом із працями Боеція віщували зорю схоластики.

(Ю. Іщенко)

ПАТРИСТИКА в українській ку­льтурі — поширення патристики на Русі-Україні з давніх часів засвідчується як відомими списками слов'янських пе­рекладів окремих творів, так і різного походження збірками (ізборниками) фрагментів тлумачень, питань-відповідей, присвячених християнським світог­лядним темам. Значна кількість таких перекладів з грецької мови, здійснених у Болгарії чи на Афоні, збереглася лише в списках і редакціях, що походять із книж­них центрів Русі-України. Вже з XI-XII століття твори Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ниського, Йоана Златоуста, Єфрема Сиріна, Максима Сповідника, Афанасія Синаїта, Дама­скіна та інших стали не лише доктринальними, а й стилістичними взірцями для та­ких провідних християнських авторів Русі-України, як Іларіон Київський та Кирило Туровський. В XIV-XV столітті зна­йомству книжників Русі-України з по­вними перекладами патристики значною мірою сприяла діяльність Київських митрополитів Кіпріана та Григорія Цамблака, які після перебування на Афоні привезли до Русі-України нові сербські переклади творів отців церкви і, зокре­ма, зроблений монахом Ісаєю переклад книг, надписаних іменем Псевдо Діонісія Ареопагіта. Велику обізнаність у писаннях патристичних авторів і глиби­ну їх тлумачення виявили в полеміці, що розгорнулася довколо питання про Унію, такі представники української духовності, як Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Іпатій Потій, Петро Скарга та інші. Твори отців церкви широко викори­стовувались у курсах викладачів КМА, де розглядалися проблеми Бога і світу, християнської історіософії, етики, пое­тики та іншого. Оригінальну інтерпретацію тексту східної та західної патристики от­римали у філософії Сковороди. Його су­часнику архімандриту Нямецького мо­настиря Паїсію Величковському нале­жить видатна заслуга у здійсненні низки нових перекладів творінь отців церкви, у відродженні давньої духовної традиції слов'янських перекладів патристики за­галом. (О. Сирцова)

ПАТРІОТИЗМ (від грецького πατρίς  — вітчизна) — любов до батьківщини, відпо­відальність за її долю і готовність служи­ти її інтересам, а в разі потреби само­віддано боронити здобутки свого народу; соціально-політичний і моральний прин­цип, що в загальній формі виражає ви­щеназвані почуття та емоційні стани. Патріотизм як соціально-психологічне почуття має широку гаму проявів: від гордості за до­сягнення Вітчизни (в науці, економічній діяльності, спорті і так далі), поваги до істо­ричного минулого, дбайливого ставлен­ня до народної пам'яті, збереження та опанування національними і культурни­ми традиціями до гіркоти переживань за невдачі і втрати рідної країни, страж­дань через її біди. Як почуття патріотизм зароджується в стародавні часи у формі при­хильності до певної місцевості, своєї спільноти, звичного складу життя. Це відчуття тісного зв’ язку зі своїми, інституалізується через ритуали та обряди ініціації (наприклад, обряд братання), шлюб­ні та сімейні відносини. З виникненням і розвитком феномена держави, втрача­ючи інституціональний характер, на­повнюється духовним змістом, набуває політичного сенсу. Останній пов'язаний із вимогою самовіддано й мужньо захи­щати Вітчизну, відстоювати її інтереси. Більше того, як зазначає Горацій, "ра­дісно й почесно вмерти за вітчизну". В умовах життя суспільних систем з жор­стким домінуванням інтересів панівних груп, за авторитарних форм управління державою принцип патриотизму зазнає впливу офіційної ідеології, внаслідок чого часто набуває спотворених форм потрактуван­ня: любов до Вітчизни зводиться до відданості існуючій державно-політич­ній системі. Відповідно бажаним "для Батьківщини" врешті-решт виявляється те, що відповідає вузькокорпоративним інтересам правлячої еліти. Історія зали­шила не один приклад того, як кланові, станові чи класові інтереси сприймалися важливішими за інтереси Вітчизни. Тим більшої народної шани та пам'яті заслу­говують ті історичні діячі, котрі змогли подолати бар'єри вузькостанових інте­ресів і піднятися до осягнення загально­людського змісту. "Любов до батьківщи­ни, — зазначив Наполеон І, — найперше достоїнство цивілізованої людини". В умовах розвитку капіталізму, формуван­ня націй, утворення національних дер­жав патріотизм стає невід'ємною рисою суспільної свідомості, яскравим проявом зв'яз­ку індивіда та суспільства, одним із кри­теріїв оцінки громадянина. Морального сенсу патріотизму надає те, що він є однією з форм супідрядності особистих і суспільних ін­тересів, ефективним засобом переведен­ня загальнолюдських цінностей на рівень індивідуальної свідомості. До цих цінностей належить і повага до історії та сьогодення народів інших країн, пред­ставників інших націй та національних меншин у межах однієї держави. Патріотизм, ви­ростаючи з єдиного кореня, протистоїть у цьому психології національної вик­лючності, упередженості та недовір'я до людей "іншої крові". Добре охарактери­зував людину-патріота Сантаяна: "Нога­ми людина повинна врости в землю своєї Вітчизни, але очі її нехай огляда­ють увесь світ". Особливої важливості цей аспект патріотичної свідомості набу­ває в час, коли людство переступило поріг III тисячоліття і несе з собою низку глобаль­них проблем (загроза екологічної катаст­рофи, реальність епідемії СНІДу та інше), що потребують для свого вирішення спільних зусиль, сприяння кожної лю­дини внескові своєї країни у справу збереження життя на планеті Земля. (В. Скуратівський)

ПАЦИФІЗМ (від латинського pacificus — миро­творчий) — суспільно-політична течія, етичний принцип. Основна мета і спря­мованість пацифізму — зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а в ідеалі — скасування воєн як таких. Пацифізм виходить із невиправданості, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни, вбачаючи у грома­дянській єдності (зокрема, узгодженій непокорі) шлях до обмеження мілітар­них зазіхань держави. Пацифістські ідеї, настрої та поведінкові прояви мож­на простежити з стародавніх часів, зок­рема у морально-релігійних настановах, які звеличували ненасильство і ригори­стичну покору обставинам без активного спротиву, але в той же час із послідовним моральним засудженням активного зло­чинства. Послідовного пацифізму дотримуються окремі течії християнства (квакери, ду­хоборці, свідки Єгови тощо). З часів Відродження гуманістична думка почи­нає розвінчувати лицарський етос мілітарності і "життя у подвигах та зви­тязі" (за Еразмом Роттердамським). Утопічна думка також принципово запе­речувала стан війни як такий, що супе­речить розумній, суголосній людській природі та організації суспільного життя (пацифізм загалом тяжіє до утопізму, але це не заважає філософії та ідеалу пацифізму позитивно впливати на суспільство). Організовані рухи за мир виникають в Європі і Північній Америці після завершення наполе­онівських війн. Пвцифізм цих рухів живився здебільшого ліберальним переконанням у тому, що економічний прогрес і про­цвітання є неможливими в умовах війни. Згодом, на рубежі XIX - XX столітть, пацифізм стає органічно притаманним анархістському та деяким відгалуженням соціалістично­го руху. З поширенням практики загаль­ного військового призову (особливо за часів Першої світової війни) пацифізм починає пов'язуватися з особистісною життєвою позицією людини, веліннями її совісті, відмовою брати до рук зброю і служити у війську (так званий "безумовний пацифізм"). Такого роду поведінковий пацифізм поставив на поря­док денний і зробив реальністю альтер­нативну військову службу, толерантне ставлення до людей, які з релігійних мір­кувань відмовляються від військової служби. Актуальність пацифізму в сучасних умо­вах підсилюється тим, що руйнівна сила мілітарності стає за наявності засобів ма­сового знищення смертельно небезпеч­ною для самого існування людства. (В.Заблоцький)

ПАШКОВА Анастасія Олександрівна (1920-1984) — український філософ. Закінчила історичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1945). Захистила кандидатську дисертацію (1955). Три­валий час працювала в КНУ ім. Т. Шевченка. Коло наукових інтересів — розроб­ка питань теоретичної спадщини Гоббса, Дидро, Монтеня, Канта та інших, проблеми ідейного зв'язку вітчизняних і зарубіж­них мислителів, розкриття своєрідності української філософської думки.

Основні твори: "Філософські погляди П.А. Грабовського" (1954); "Соціальний ідеал Лесі Українки та його філософське обґрунтування" (1956); "Боротьба Г.В. Плеханова проти філософського ревізіо­нізму" (1957); "Історія філософії на Ук­раїні: Підручник", у співавторстві (1958) та інші.

ПАШУК Андрій-Ярослав Іванович (1927, село Скорики Тернопільської області) — українсьий філософ. Навчався на історичному факультеті ЛНУ ім. І. Франка (1945-1950). Доктор філософських наук (1969), професор (1971). Президент Клубу Григорія Сково­роди, голова філософської секції НТШ. Від 1951 року працює у ЛНУ ім. І. Франка, від 1995 року — завідуючий кафедрою історії філо­софії. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема у ділянці філософської думки в Україні.

Основні твори: "Соціологічні та суспіль­но-політичні погляди С.А. Подолинського" (1965); "Іван Вишенський — мисли­тель, борець" (1990).

ПЕЙН Томас (1737, Тетфорд — 1809) — американський філософ, політичний діяч, пуб­ліцист. Один із представників Американського просвітництва. Народився в Англії у родині квакерів. Прибув до Північної Америки у 1774 році, брав участь у війні за незалеж­ність США. У трактаті "Здоровий глузд" обстоював необхідність незалежності британських колоній у Північній Америці. Не погоджуючись з ідеями відомого тракта­ту Берка "Роздуми про Французьку рево­люцію", Пейн у праці "Права людини" обґрунтував видатне значення революції як для Європи, так і для людства в ціло­му. Ця праця містила не тільки критику консерватизму, а й заклики до боротьби із англійською монархією і встановлення рес­публіканського ладу. Пейн змушений був емігрувати до Франції, де обирався до Конвенту (від жирондистів). Після пере­моги якобінців потрапив до в'язниці (Пейн виступив проти якобінських закликів стратити короля), де розпочав написання свого головного твору "Сторіччя розуму" (був завершений і надрукований у США). У філософії Пейн дотримувався деїстичних та радикально-просвітницьких погля­дів. Віра у всемогутність розуму, науки, непереборність свободи — основа філо­софії Пейна, спрямованої на руйнацію перед­судів минулого (до яких Пейн відносив, зок­рема, і релігію, хоч і не був атеїстом). Політичним уподобанням Пейна були близь­кі ідеї представницької демократії, конституціонізму, американського федералізму, французької Декларації прав людини. Пейн обґрунтовував можливість громадянсь­кої непокори у випадку, коли уряд пере­стає виражати інтереси громадян. Існу­вання суспільства Пейн вважав природним для людства станом внаслідок притаман­ної людям солідарності інтересів, існу­вання ж держави виправдовував майже виключно міркуваннями збереження по­рядку (держава, на відміну від суспільст­ва, є "неприродною" і "непотрібною" інституцією). Ідеї Пейна щодо соціальних функцій держави можна вважати однією з перших спроб обґрунтування держави загального добробуту.

Основні твори: "Здоровий глузд" (1776); "Права людини" (1791-1792); "Сторіччя розуму" (1794-1795); "Аграр­на справедливість" (1796).

ПЕКАЛІД (Пенкальський, Пенкаля), Симон (близько 1567,поблизу Кракова — після 1601) — українсько-польський гу­маніст, поет. Закінчив Краківський університет (1585-1589), де отримав ступінь бака­лавра. Пізніше став придворним поетом князя К. Острозького. Відомі його твори латиною "Острозька війна" (1600) та "Епітафія на честь І.Ф. Гербурта і Є."

ПЕРСОНАЛІЗМ (від латинськогл persona — осо­ба, личина, маска) — напрям філософії другої половини XX століття, що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Вперше термін "персоналізм" був ужитий у 1799 році. Персоналізм близький до релігійного екзистенціа­лізму; відрізняється від нього потракту­ванням відношення екзистенції та трансценденції, які, на думку персоналістів, поєднуються не лише у переживанні, а й у бутті. Єдність екзистенції та трансценденції є у персоналізмі однією з фундаментальних ознак особистості. В результаті особа, особистість у вченнях персоналістів є первинною стосовно суспільства. Відо­мими представниками персоналізму є Муньє, Лакруа, Бердяєв, Шестов, Боун, Ройс. Ідеї Персоналізму органічно розвивалися в річищі української філософської думки (частково вони на­явні у Сковороди та Юркевича). Досить чітка концепція персоналізму притаманна філо­софії Кульчицького, який, досліджуючи сутність людської природи у національному контексті, розробив оригінальну концепцію "українського персоналізму". Останній, за Кульчицьким, виступає не замкне­ним, "хутірським" вченням, а розгор­тається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою та є складовою ча­стиною європейської культури. Кульчицький висловлює низку думок, що споріднюють його вчення з фундамента­льною онтологією Гайдеггера (зокрема, щодо розуміння основ Буття людиною через осягнення свого власного буття як екзистенції). У Київській світогляд­но-антропологічній школі (сформува­лась у 60-х роках XX століття) принципи персоналізму роз­виваються в екзистенційній антропології. (Н. Хамітов)