Філософський Енциклопедичний Словник

2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іро­нічне ставлення інтелектуалів до будь-яких проявів європоцентризму. 4) Ент­ропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Ду­ху, герменевтику смислу).

5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермі­нізму, дисенсусу і таке інше. (В. Лук'янець)

ПОСТМОДЕРНІЗМ — термін для позна­чення ідеології мистецтва, що почало формуватися в 60-70-ті роки XX століття під впливом кризових явищ, притаманних авангардизмові того періоду. Постмодернізм у мис­тецтві знаменував насамперед відмову від меж стилістичної жанрової визначе­ності, поєднання матеріалу гетерогенних культурних традицій, синтез "високого" і "вульгарного", визнання рівноправності усіх напрямів. З часом постмодернізм набував рис загальнокультурного явища, ос­кільки його ідеї знаходили прибічників у найрізноманітніших сферах культури. Перша спроба застосувати поняття постмодернізм де характеристики філософії належить Ліотару ("Постмодерний стан", 1979). Але вона не стала успішною, оскільки су­проводжувалася низкою неузгодженостей, насамперед історико-філософських. Якщо в мистецтві постмодернізм, як правило, означає відштовхування від традицій художнього авангарду, котрий має досить чіткі хроно­логічні межі, то в філософії так і не вдало­ся дійти згоди стосовно того, що розуміти під "модерном", "епохою модерну". Наприклад, Вельш налічує принаймні шість варіантів розуміння цього поняття сучас­ними філософами. Така невизначеність призводить до неефективності поняття постмодернізм, оскільки префікс "пост-" містить неод­нозначні хронологічні імплікації. Зрештою, певна некоректність поняття "філо­софський постмодернізм" (постмодерн) була визнана самим Ліотаром у працях кінця 80-х років XX століття. Для позначення плюралістичних орієнтацій сучасної філософії більш при­датним є термін "постструктуралізм", котрий часто вживається як синонім філо­софського постмодернізму. (О. Соболь)

ПОСТПОЗИТИВІЗМ — багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори постпозитивізму (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та інші) з різних філософсь­ких позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який доміну­вав у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино за­конної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках — це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у другій третині XX століття і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура нау­кових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії станов­лення філософії науки. Найхарактерніша особливість постпозитивізму — філософський плю­ралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. Постпозитивізм — багатоголосий дискурс,у якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий ли ше як один із багатьох станів дискурсу. Ось чому, порівнюючи різні стратегії постпозитивізму (такі, наприклад, як фальсифікаціонізм Поп­пера, методологія дослідницьких прог­рам Лакатоса, філософія наукових ре­волюцій Куна, філософія особистісногс знання Полані, епістемологічний анар­хізм Фейєрабенда та інше), легко перекона­тися, що постпозитивізм — це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і без­компромісній критиці не тільки пози­тивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаю­чи на гостре протиборство альтернатив­них стратегій постпозитивізму, їм усім притаманний ряд загальних рис:

а) відмова від мето­дології нормативізму, від пошуку "єди­но правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки;

б) відмова від пози­тивістської ідеології демаркаціонізму;

в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки";

г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фун­даментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з ана­лізом структури науки і шляхів її обґрунтування;

д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методо­логічної культури;

є) гострий інтерес до методології таких "наук про склад­ність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та інше. (В. Лук'янець)

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ — течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори постструктуралізму за­перечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єди­ної для всіх універсальної "грандтеорії". Кожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє на­тхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них — це ли­ше прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "про­гресу", "розвитку" у науці, історії, куль­турі. Постструктуралізм — своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позити­вістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики постструктуралізму іронізують над благоговінням структу­ралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і фор­малізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для постструктуралізму не прийнятне праг­нення структуралістів надати гуманітар­ним наукам статусу точних наук. Стверд­жуючи принципи "методологічного сум­ніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього ло­кального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці постструктуралізму припадають на 60-ті роки XX століття. Ініціатори постструктуралізму, (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та інші) мають за мету:

а) піддати радикально­му оновленню структуралізм;

б) розроби­ти ефективну стратегію подолання струк­туралістського аісторизму, лінгвістично­го редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів;

в) дослідити усе неструктурне у структурі;

г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістичне опосередкованого освоєння світу, люди­ни, соціуму;

д) активізувати пошуки но­вих моделей смислоутворення.

Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), постструктуралізм на­магається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гроте­сковий характер постстуктуралізму, який висміює стерео­типи структуралістського мислення.

(В. Лук'янець)

ПОСТУЛАТ (від латинського postulare — вимо­га) — аксіоматичне твердження, що змістовно виділене серед інших аксіом теоретичної системи і передує доведен­ню їх тверджень. Прикладом постулату є тверд­ження Евкліда про паралельні прямі. В сучасній логіці й методології науки постулат ототожнюється з аксіомою. Іноді постулатом на­зивають аксіоми, які мають не загально логічне, а специфічне для конкретного змісту теорії значення.

ПОТВОРНЕ — естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цін­ність. Потворне має в естетичній практиці лю­дини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, пот­ребує духовного та практичного опану­вання. В античну епоху поняття потворне вис­тупало здебільшого як просте заперечен­ня краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрас­не. Певне розведення негарного, вирод­ливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецт­во завдяки мімезису (грецький термін, що позначає імітацію) робить можливим відтворення виродливого. У Середньо­віччі поняття потворне тлумачилось як есте­тична категорія, протилежна прекрасно­му (за аналогією дотеологічного тлума­чення протилежності добра і зла). Проти­ставлення прекрасного, як доброго і Бо­жого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду). Значного поширення категорія потворного набула у візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень. Василій Великий вва­жав, що прекрасне привертає до себе кожного, а потворне викликає відразу. Псевдо-Діонісій Ареопагіт трактував потворне як прояв зла і намагався визначити його об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів. Мистецтво Від­родження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі. В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у "високих" мистецтвах заборонялося зоб­раження характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою крити­кою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції "ідеальної кра­си", і наголошували, що предметом мис­тецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину. Лессинг вважав, що мистецтво за­вдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мис­тецтві. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотри­мання яких виводило мистецтво за рам­ки естетичної сфери. Особливого значен­ня потворне набуло в естетиці і мистецтві ро­мантиків, які наголошували на естетич­ному значенні потворного як поетичної антитези краси. Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з голов­них проблем естетики у другій половині XIX століття. Розенкранц ("Естетика потворного") розвинув концепцію, згідно з якою потворне є орга­нічним моментом прекрасного. Звернен­ня до потворного обумовлювалось історичним ха­рактером мистецтва XIX століття, яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя. У мис­тецтві XX століття виразно виявилась тен­денція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опа­нувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали харак­терними рисами сучасного мистецтва.

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (1835, село Гаврилівка, Полтавщина — 1891) — український мовознавець, етнолог, філо­соф. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, після чого студіював у Німеччині. Згодом — професор Харківсько­го університету, член-кореспондент Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 році за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етап­ною у розвитку вітчизняної філології. Загальносвітоглядні засади сформували­ся під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири — у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для Потребні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за Потребнею, визначається своєрідністю народної (національної) мови з власти­вим саме їй способом бачення та само­бутнім світосприйняттям. Значну увагу Потребня приділяв проблемі еволюції значень. Співвідношення в слові образу і значен­ня має історичний характер. У міфо­логічній свідомості образний і понятій­ний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктив­не, внутрішнє і зовнішнє ототожнюють­ся); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить спе­цифіку поетичної мови. Науковому мис­ленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття). Мова для Потребні є історичною формою народ­ного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структу­рах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції Потребні посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокре­ма, поняття "народ" Потребня пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і ку­льтурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потребня рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні за­гальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних націона­льних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, Потребня вважав останню "родом месіа­нізму" і захищав право національних ку­льтур на самостійне і рівноправне спів­існування і розвиток. Поняття "націо­налізм" розглядав як світогляд, що об­стоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націона­лізм є інтернаціоналізмом".

Основні твори: "Про деякі символи у сло­в'янській народній поезії" (1860); "Дум­ка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 томах (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Том 1, 2 (1888), том З (1894); "Психологія пое­тичного і прозового мислення" (1910) та інші.

ПОТІЙ Іпатій (1541, село Рожанка, Холмщина — 1613) — український церковний діяч, бо­гослов, письменник-полеміст. Належав до найактивніших творців Берестейської унії. Потія вважають перекладачем на українську мову праці єзуїта Петра Скарги "Оборона синоду Берестейського" (1597). Відомі також 74 проповіді Потія. У 1605 році Потій віднайшов і опублікував послання Київського Митрополита Мисаїла до Па­пи Сикста IV з 1476 року. Окрім історичної цінності самого послання, цей друк мав принципове наукове значення, позаяк це була перша публікація джерела з української історії, яка започаткувала історичні до­слідження як в уніатському, так і в пра­вославному середовищах. Літературні твори і проповіді Потія наближаються до но­вого в той час барокового стилю. Основна проблема, яку він порушує, — це злобо­денні питання його епохи: церковна унія з Римом і її правові та культурно-ідео­логічні аспекти.

Основні твори:"Антирризис альбо Апологія проти Христофора Філалета" (1599), "Оборона Синоду Флорентійського" (1604), "Гар­монія альбо согласіє віри" (1608).

ПОТРЕБИ — властивість усього живого, яка спонукає його до активності або вик­ликає інші реакції завдяки відображен­ню надлишку, недостатності або відсут­ності чинників (речовини, енергії, інфор­мації), що позитивно чи негативно впли­вають на життєдіяльність організму, людської особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства зага­лом. Задоволення існуючих та виникнен­ня нових потреб пов'язане з процесом спожи­вання, а також з появою нових предметів потреб. На відміну від тварин, людина задово­льняє потреби не тільки завдяки пристосуван­ню, яке домінує на початкових стадіях її індивідуального та суспільно-історично­го розвитку, а передусім завдяки ство­ренню предметів потреби на основі певного способу виробництва. Людські потреби мають предметну спрямованість, якій передує так звана пошукова поведінка у межах ситу­ації, коли актуалізація та конкретизація потреби стимулює пошук предметів і способів їх задоволення (таким чином утворюєть­ся конкретно-історичний механізм ви­никнення, функціювання і задоволення потреби). Реалізація потреби неможлива без адек­ватного усвідомлення їх, що залежить в цілому від умов та рівня культурно-істо­ричного розвитку соціального суб'єкта. Усвідомлення предмета потреюи набуває фор­ми мети; відповідно усвідомлення шляхів, способів, засобів її досягнення — форми інтересів, які спонукають людину до різноманітних видів діяльності. Умов­но систему потреб особи можна зобразити у вигляді ієрархії трьох найбільш загаль­них рівнів: існування (вітальні потреби), фун­кціювання (соціальні потреби), розвитку (потреби самореалізації, самоствердження, твор­чості). В залежності від дослідницьких завдань застосовуються різні критерії класифікації та типології потреб: за поход­женням — природні і штучні; за суб'єк­том (носієм) — потреби особисті (індивідуаль­ні), групові, колективні, класові, націо­нальні, суспільні; за об'єктом — мате­ріальні, духовні; за сферами діяльності — потреби праці, пізнання, відпочинку, спілку­вання; за функціональною роллю — потреби самозбереження, функціювання, розвит­ку, домінуючі та другорядні, сталі й си­туативні; за циклами життєдіяльності суб'єкта — добові, тижневі, місячні, річні, вікові та інші. Вивчення структури, шляхів формування та задоволення потреб є необхідною передумовою політики держа­ви в будь-якій сфері суспільного життя. (М. Надольний)

ПОЧАПСЬКИЙ Андрій Минович (1939, село Романівка Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Доктор філо­софських наук (1986), професор (1987). Завідуючий кафедрою філософії Київського університету тех­нологій і дизайну. Науково-дослідницькі інтереси — в царині історії української філософсь­кої думки.

Основні твори: "Боротьба філософських ідей в науці на Україні (перша половина XIX століття)" (1980); "Розвиток філософської думки на Україні (перша половина XIX століття)" (1984); "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавторстві (1993).

ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ —

1) Розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виник­нення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функцію­вання, виявлення механізму дії тощо. Пояснення наукове у цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фік­сує зовнішні властивості предметів і яв­ищ.

2) Одне з основних і безпосередніх за­вдань наукового пізнання. Залежно від переважного використання тих або ін­ших компонентів наукові теорії розрізня­ють пояснення наукове на основі законів (помологічне пояснення) і на основі моделей (модельне пояснення). Відповідно до характеру відображуваних закономірностей помо­логічні пояснення можуть бути динаміч­ними, статистичними, телеологічними та іншими. Залежно від залучених методів роз­різняють також змістові (наочні, якісні) й формальні (логічні, математичні та інші) різновиди пояснення наукового. Розрізнення об'єктів предметних галузей зумовлює специфі­ку філософських, соціологічних, фізич­них, біологічних та інших видів пояснення наукового. Ви­користання певних засобів і методів до­зволяє дати пояснення досліджуваного об'єкта в контексті його сутнісних струк­турних, функціональних, причинних, генетичних та інших зв'язків, що є та­кож підставою для виділення структур­них, причинних та інших форм пояснення наукового.

ПРАВА ЛЮДИНИ — ряд основополож­них морально-правових норм, що форму­люють принципи відносин між індиві­дом та суспільством в особі інституцій влади. Права людини окреслюють сферу негатив­них та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу права людини репрезен­тують найбільш універсальну гуманітар­но-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, без­відносно до її етнічних, расових, релі­гійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. Права людини є кардинально важливою категорією природного права та філо­софії права загалом. Основним предме­том дискусій довкола проблеми прав людини тра­диційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від на­родження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок зако­нодавчої діяльності держави (так званого юри­дичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, права людини поділяються на громадянські (виз­начають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; наприклад, свобода слова, особи­ста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпе­чення кожного екзистенційним мініму­мом матеріально-культурних благ). У формуванні прав людини велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей; настанови протестантсь­кої етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кінця XVIII століття; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціо­налізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта; утилітаризм у його ревізованому Дж. Міллем варіанті; погляди при­бічників реформ соціалізму початку XX століття у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та інші). Однак погляд на до­тримання прав людини як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна де­кларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про економічно-соціальні та куль­турні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Європейська конвенція прав людини 1950 року). До цього спричинилося праг­нення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до прав людини нові спа­лахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі права людини, як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), за­борона дискримінації (проблема універ­сальної етики), право на життя (пробле­ми смертної кари, безперервності жит­тя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), пра­во на власність, соціальні права (пробле­ма співвідношення негативної та пози­тивної свободи).

ПРАВДА — особ­лива форма поєднання істини з життєви­ми нормами людини. Правда — це істина, що стала принципом життя. Тому не може бути універсальної правди, оскільки не існує універсальної людини. Завдяки тому, що правда потребує певних форм поєднання істи­ни з життям, вона є багатоіпостасною, може набувати різних витворів, у той час як істина єдина щодо певної предметної області. Правда будується, істина відкри­вається. Істина доводиться, а правда засвід­чується життям чи особистим прикла­дом. Категорія правди особливо важлива в ху­дожньому пізнанні, зокрема в літера­турі, в творах якої кожен герой може ма­ти свою правду. Ця множинність правди ли­ше підтверджує художність твору, бо висвітлення життя передбачає багато­манітність станів його адекватного здійс­нення чи відтворення. Але при усій багатоіпостасності правда включає нормативний аспект, ідеал. В цьому розумінні вона сполучається з ідеєю справедливості, що має інтерсуб'єктивне значення. (С. Кримський)

ПРАВИЛА ВИВОДУ — правила, за допо­могою яких в процесі доведення до­зволяється від одних правильно побудо­ваних формул (ППФ) переходити до інших ППФ формальної системи (дивись Логістичний метод), що дають мож­ливість із кількох ППФ, які називають засновками, вивести нову ППФ —висно­вок. Правила виводу називають ефективним (або конструктивним), якщо існує алгоритм, який дає можливість для кожної сукуп­ності ППФ визначити, чи можуть ці ППФ бути засновками даного виводу, і, якщо можуть, то знайти ППФ, що є вис­новком. Зазвичай правила виводу відносять до логіки, що ле­жить в основі системи (дивись Вивід).

ПРАВИЛА ДОВЕДЕННЯ — у традиційній фор­мальній логіці система правил, які забез­печують виведення істинності тези з істинності аргументів. Всі правила доведення, визнача­ючись усіма логічними законами, характеризуються достатньої підстави зако­ном. Розрізняють три види правил доведення: щодо тези, щодо аргументів та щодо способу доведення. Наприклад, щодо тези формулю­ють такі правила доведення: теза має бути визначеною і точно сформульованою; теза не повинна містити логічної суперечності; теза має бути тотожною сама собі протягом усього процесу доведення. Такі правила широ­ко застосовують у змістових процесах міркування, але вони неефективні при побудові формального доведення. Тому сучасна формальна (математична) ло­гіка надає правила доведення більш спеціалізованого виразу.

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ — гносеологічні оцінки виразів та вислов­лювань щодо їх адекватності зовнішньо­му світові чи нормам доказовості логіч­ного мислення. Істинність характеризує відношення висловлювань до предметної дійсності. Якщо висловлювання відобра­жає те, що має місце в дійсності, то його розглядають як істинне. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним. Просте елементарне висловлювання буває істинним або хиб­ним залежно від наявності чи відсутності певного факту в дійсності. Складні вис­ловлювання можуть бути істинними або хибними залежно від того, істинні чи хибні елементарні висловлювання, які входять до їхнього складу. Метою логіч­ної теорії є визначення класу тих склад­них висловлювань, які істинні незалеж­но від того, істинні чи хибні їхні компо­ненти, тобто визначення класу логічних істин. Правильність характеризує вира­зи, що їх використовують як правила ви­воду. На відміну від висловлювань, пра­вила виводу не оцінюють як істинні чи хибні; вони можуть бути правильними, якщо в результаті застосування їх до істинних висловлювань отримують тіль­ки істинні висловлювання, або неправи­льними, якщо застосування їх до істин­них висловлювань може привести до хибних висловлювань (це стосується де­дукції). Відмінність між правилами ви­воду й предметними висловлюваннями відносна й має сенс лише щодо даної логічної теорії. Логічно істинне предметне висловлювання можна переформулювати в метамові й використати в тій або тій теорії як правило виводу. Аристотель формулював силогізм як вис­ловлювання у формі імплікації ("Якщо А притаманне кожному В, і В притаманне кожному С, то А притаманне кожному С") і тому оцінював його з погляду істин­ності; в післяаристотелівській логіці си­логізм формулювали як правило виводу ("Кожне В є А , кожне С є В; отже кожне С є А") й оцінювали з погляду правиль­ності. В певному розумінні істинні вис­ловлювання логіки є формулюваннями норм доказового мислення. Висловлю­вання змістових теорій,що формулюють закони природи, — так звані помологічні висловлювання, оцінюють як істинні або хибні; можлива, однак, побудова такої логічної системи, в якій помологічні вис­ловлювання розглядалися б відносно фактичних як правила виводу. Точний аналіз того, які твердження і в яких фун­кціях слід оцінювати як висловлювання теорії або як правила виводу, має велике значення для встановлення об'єктив­но-істинного змісту наукових теорій.