Філософський Енциклопедичний Словник

РАЙДА Костянтин Юрійович (1954, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Доктор філософських наук (1999). Філософські зацікавлення зосереджені насамперед на дослідженні постекзистенціалістського мислення як сукупності культурологічних синтезів класичного екзистенціалізму з різними галузями філософії та гуманітарними дисциплінами.

РАЙ І ПЕКЛО — особливий післясмертний стан душ, місце їх перебування відповідно до їхньої поведінки у земному житті. Вчення про рай і пекло характерне для більшості релігій, оскільки виникло як розвиток віри у позаземне життя у первісних людей і нині є одним із найважливіших у теології. Рай — це закінчення шляху душ праведників, для яких смерть є лише переходом до життя вічного. Пекло — вічні муки і загибель, на яку засуджені грішники. Більшість сучасних теологів відмовляються від буквального розуміння раю та пекла і витлумачують ці поняття не як реальні насолоди чи муки, а як алегорії. (О. Саган)

РАССЕЛ Бертран (1872, Треллек, Уельс — 1970) — англійський філософ, логік, суспільний діяч, засновник сучасної філософії логічного аналізу. Автор (разом із Вайтгедом) класичної праці, в якій вперше був систематично реалізований аксіоматичний метод побудови логіки та математики. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1950). Філософська еволюція Рассела являє собою перехід від платонівського реалізму і логоцентризму до г'юмівського позитивізму і аристотелівського типу реалізму. На початку XX століття разом із Муром Рассел виступив із критикою неогегельянства з позицій реалізму. В подальшому неодноразово змінював свої філософські погляди, залишаючись, однак, послідовним прибічником аналітичного методу. За Расселом, сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови "логічно досконалої мови". Згідно з теорією дескрипцій Рассела, для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу "круглий квадрат", так і фіктивних дескрипцій ("Гамлет", "крилатий кінь" та інших). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну "атомарну" структуру світу (доктрина логічного атомізму). Згідно з концепцією цього періоду, атомарні онтологічні факти утворюються з властивостей та відношень індивідів, а пропозиції та пропозиційні функції лише виконують роль мовних виразів. У 1940 році Рассел знову переосмислює свою онтологію. Єдиними базовими елементами світу він вважає прості якості, що мають водночас характер індивідів і універсалій, доступних для прямого сприйняття ("знання через безпосереднє знайомство"). Як фізичні об'єкти, так і події аналізуються в термінах цих простих якостей. Доктрина "знання через безпосереднє знайомство" посідає центральне місце в епістемології Рассела. Згідно з цією доктриною, є два типи знань: знання речей і знання істин. Знання речей, у свою чергу, поділяється на два різновиди: безпосереднє і таке, що базується на знанні істин. Суспільно-політичні погляди Рассела поєднували лібералізм, антифашизм і антикомунізм. У питанні про стосунки між людиною і державними інституціями Рассел виходив із принципу поєднання максимуму свободи із мінімумом сили. Виступав за створення на демократичних засадах всесвітнього уряду, до повноважень якого входило б з'ясування міждержавних конфліктів.

Основні твори: "Критичний розгляд філософії Ляйбніца" (1900); "Наше пізнання зовнішнього світу" (1914); "Аналіз свідомості" (1921); "Аналіз матерії" (1927); "Освіта і соціальний лад" (1932); "Історія західної філософії" (1947); "Людське пізнання: його обсяг і межі" (1948); "Автобіографія Бертрана Рассела. 1872-1914". У 3 томах (1967).

РАЦІОНАЛІЗМ (від латинського ratio — розумний) — напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні раціоналізм протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів —головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. В історичному плані елементи раціоналізму вже містяться у філософії Парменіда і Платона. Як цілісна гносеологічна система раціоналізм виникає в XVII — XVIII столітті внаслідок розвитку математики і природознавства. Найвідоміші представники раціоналізму цієї доби — Декарт, Спіноза, Вольф. Раціоналісти вважали, що "істини розуму" принципово відрізняються від сумнівних емпіричних узагальнень, які не можуть дати істинного знання, оскільки ознаками останнього є ясність, чіткість і безсумнівна самоочевидність. Проголошення раціоналізму розуму як єдиного джерела знання спричинилося до хибних висновків про існування вроджених ідей (Декарт), задатків мислення, незалежних від чуттєвості (Ляйбніц), апріорних форм знання (Кант). Кант зробив спробу примирити раціоналізм і сенсуалізм, висунувши положення про те, що всяке знання починається з чуттів, згодом переходить до розсудку і закінчується в розумі. Однак раціоналізм Канта стосувався тільки світу феноменів (явищ), а не ноуменів (сутностей), що привело його до агностицизму. У Гегеля процес пізнання розкривався як самопізнання розуму, тому в нього розвиток світу постає як чисто раціональний, логічний процес, що надало йому форми панлогізму. У XX столітті за ігнорування раціоналізму чуттєвості і практики розпочалася його різка критика і заперечення з боку фрейдизму, інтуїтивізму, прагматизму і екзистенціалізму.

РАЦІОНАЛЬНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ — філософське вчення про всезагальність мірок розуму в життєдіяльності та пізнанні. Раціональності концепція в пізнанні набуває вигляду ідеї раціоналізму, що використовує тезу про всезагальність мірок розуму для затвердження пріоритетності мислення по відношенню до почуттів та емпіричної сфери взагалі. У пізнавальному процесі раціональності концепція виникла в Античності як альтернатива міфології, містицизму, релігійному екстазу, стихійно-емоційній (діонісійській) поведінці, фантастичним вигадкам. В цьому ракурсі раціональності концепція виступає у вигляді апеляції до розуму як засобу чіткого, логічно визначеного законовідповідного пізнання, здатного (на відміну від почуттів) до самокритичності, самообґрунтування, аналітико-синтетичної діяльності. В сучасному розумінні раціональності концепція не зводиться лише до ознак логічності, а включає, окрім методологічних настанов, гносеологічні та світоглядні принципи. До останніх належать: принцип природності (недовіри до всього того, що принципово суперечить науковій картині світу); переконання в конструктивній силі істини як однієї з найвищих цінностей; принципи рішучості (мужності підкорятися настановам розуму, керуватись істиною) та оптимізму (віри у здійсненність цілей, подолання хаосу, непорожнечу майбутнього й осмисленість наших зусиль). Серед гносеологічних та методологічних настанов раціональності концепції знаходяться: принцип підконтрольності пізнавальних результатів практичній та теоретичній перевірці на істинність, у тому числі вимога сократичної іронії, самокритичного використання власних тез в діалозі з опонентом; принцип інтелектуальної співрозмірності буття (ізоморфізму пізнавального та пізнаваного), аналітичне уявлення про складні явища як композицію більш простих компонентів; переконання у можливості чіткого розрізнення істини та брехні; у тяжінні явищ, що пізнаються, до норми тощо. Серцевину раціональності концепції становлять принципи міровизначеності (розгляд будь-якого феномена у визначених лімітах, обмеженнях, інтервалах, фазах, нормах, числових характеристиках, що виключає будь-яке свавілля) та принцип впорядкованих послідовностей, який стверджує необхідність уявлення досліджуваних явищ у певній системі очікувань, причинній матриці, історичній чи логічній послідовності дій, що визначають пізнавальний результат. Роціональності концепція дозволяє описувати як теоретичні, так і практичні ситуації, аж до проблеми ефективності, збалансованості, технологічності та доцільності людської діяльності. Раціональності концепція не є самодостатньою і потребує обґрунтування в системі загальнофілософських доктрин та корекції з боку спеціальних дисциплін типу теорії операцій, теорії рішень, логіки практичних дій та теорії гри. (С. Кримський)

РЕАЛІЗМ (латиньского realis  — суттєвий, дійсний) — філософське вчення, згідно з яким загальне має статус об'єктивного існування, передує одиничним предметам і незалежне від них. В середньовічній думці реалізм поряд з концептуалізмом і номіналізмом входить до трьох основних теоретичних течій, що виникли в процесі дискусії стосовно центральної проблеми схоластичної філософії — проблеми універсалій. Вихідною точкою дебатів стали питання, що були сформульовані неоплатоніком Порфирієм у праці "Вступ до "Категорій" Аристотеля":

1) Чи існують роди і види самостійно, або ж тільки у мисленні?

2) Якщо вони існують самостійно, то чи тіла вони, чи безтілесні речі?

3) Чи мають вони в останньому випадку самостійне буття, або ж існують у тілесних речах?

За Томою Аквінським, універсали можуть мати троїсте існування: до речі, тобто в Божественному розумі, в самій речі і після речі, в людському розумі. Залежно від визнання того чи іншого існування загальних понять у філософській думці склалися напрями: реалізм, концептуалізм та номіналізм. Реалізм визнає самостійне існування універсалій. Філософські принципи реалізму започатковані у вченні Платона про ідеї як первісну реальність. Ця точка зору була поширена в патристиці, де вплив ідей платонізму був досить значним; згодом вона стає панівною у схоластичній філософії. Виходячи з платонізму (і неоплатонізму), реалізм стверджував, що чим загальнішим є поняття, тим реальнішим є його існування як самостійної сутності. Обґрунтовуючи догмат про Божественне творіння, Августин виходить з того, що одвічні ідеї-образи знаходяться у розумі надприродного Бога-творця, а конкретні одиничні речі — лише недосконалі копії першообразів. Послідовниками християнського реалізму в період ранньої схоластики були Йоан Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, філософи Шартрської школи. Всі вони вважали, що "роди" і "види" є ідеальними прообразами, згідно з якими Бог створив усі одиничні предмети й істоти. Істинність останніх залежить від ступеня відповідності ідеальним прообразам Божественного інтелекту. За доби середньої схоластики платонівська орієнтація, що панувала у християнській свідомості у попередні часи, поступово змінюється на аристотелівську. Її філософським речником став Тома Аквінський. На відміну від крайнього реалізму, який обстоював трансцендентність ідей, поміркований реалізм наголошував на їх іманентності речам. Тобто універсали існують як до речей — у Божественному розумі, так і в речах (бо останні створені Богом), так і після речей, тобто в поняттях людського розуму, що відкриває їх у створеному Богом світі. Ці зміни і коливання у теоретичній течії реалізму були обумовлені змінами в світогляді, впливом номіналізму, релігійними потребами, пошуками переконливих засобів вирішення суто філософської проблеми співвідношення загального і одиничного. В сучасній філософії однією з провідних тенденцій є застосування терміну "реалізм" до концепцій, у яких стверджується, що об'єкти знання існують поза нашою свідомістю. До важливих напрямів реалізму XX століття відносяться: історичний матеріалізм, неореалізм, неотомізм, нова онтологія (змістом якої є метафізичний реалізм). Значний внесок до осмислення проблематики сучасним реалізмом зробили феноменологія і екзистенціалізм.

(О. Александрова)

РЕАЛІЗМ НАЇВНИЙ — первинний, безпосередньо-наївний погляд людини на світ, згідно з яким світ є такий, яким ми його сприймаємо — повний кольорів, звуків, запахів, смаків тощо, тобто відчуття речей ототожнюються з реальними речами. Реалізм наївний має корені у нервово-психічній організації людини, зокрема в здатності психіки об'єктивувати відчуття. Для реалізму наївного ще не існує проблеми відчуттів у тій формі, в якій вона обговорюється в філософії. Її постановка пов'язана з виникненням і розвитком філософії, особливо теорії пізнання. Різні напрями філософії намагалися подолати притаманні реалізму наївному крайнощі ідеалізму та матеріалізму у цій проблемі. Елеати (початкова форма об'єктивного ідеалізму) приймали за реальність лише умосяжні сутності, а кольори, смаки та інші відчуття вважали видимістю (тим, що не існує). Софісти визнавали кольори, смаки тощо відчуттями, але заперечували здатність розуму пізнавати існування чого-небудь за межами відчуттів. Атомісти проголошували, що реально існують лише атоми і пустота, а речі та їхні властивості існують лише в чуттєвому сприйманні. Цей погляд певною мірою долав однобічність попередніх двох позицій та зберігав їхній позитивний зміст. Подолання суперечностей реалізму наївного здійснювалося в рамках цих трьох філософських напрямів, а згодом — з позицій природознавства. Фізика встановила, що світло й кольори об'єктивно існують як електромагнітні коливання з довжиною хвилі від 380 до 800 ммк, звук — як пружні коливання матеріального середовища з частотою від 16 до 20 тисяч за секунду. Психофізіологія органів чуття, як класична (Мюллер, Гельмгольц, Сєченов), так і сучасна, розкрила функціювання органів чуття і механізми формування чуттєвого сприймання. (Д. Микитенко)

РЕАЛІЗМ НОВИЙ — філософський напрям, який виник на підставі протиставлення так званого нового реалістичного підходу експансії ідеалізму в епістемології, що досягла свого піку на межі XIX та XX столітть (особливо у філософії Англії та США). Критичне вістря реалізму нового щодо ідеалізму було спрямоване на редукцію ідеалістами об'єктів пізнання до самого пізнання. На противагу ідеалізму була висунута ідея нейтрального монізму, згідно з якою стверджувалось існування певних "нейтральних елементів", які обумовлюють як матеріальні, так і ідеальні об'єкти. Хронологічно виникнення реалізму нового пов'язується з опублікуванням статей американських філософів Монтегю (1902) та Мура (1903), в яких кожен із них, на засадах власної філософської концепції, доводив відсутність жорсткої та однозначної залежності об'єкта пізнання від пізнавального відношення. У 1910 році шестеро американських філософів — Голт, Марвін, Монтегю, Перрі, Піткін, Сполдінг — оприлюднили в журналі програму нового напряму, а двома роками пізніше (1912) вийшов том (за участю цього ж гурту філософів) під назвою "Новий реалізм". Приблизно у цей же період споріднені з реалізмом новим ідеї були обґрунтовані Джемсом у теорії "чистого досвіду", згідно з якою "чистий досвід" — це той нейтральний "матеріал", який може функціювати і як процес пізнання речей і як самі речі (дивичь Річ). Під впливом Джемса позиції нейтрального монізму протягом певного періоду дотримувалися Рассел та Перрі (1876-1957). Суттєвим внеском Перрі до системи аргументації реалізму нового був здійснений ним аналіз так званої "егоцентричної недоладності". Остання полягає у неможливості вилучити із нашого усвідомлення об'єкта усього того, що дія (процес) цього усвідомлення спричинила на об'єкт. Ігнорування "егоцентричної недоладності" призводить до підміни епістемологічного твердження (усе, що пізнається, водночас і мислиться) онтологічним (усе, що існує і пізнається, не лише мислиме).

(Н. Поліщук)

РЕАЛІЗМ у МИСТЕЦТВІ — зображення мовою мистецтва навколишнього світу, реальних сторін життя людини та суспільства. Досить широке коло визначень характеризує прояви реалізму у мистецтві — достовірність, правдоподібність,художня правда, художній метод та інші. Розрізняють реалізм як тенденцію, що є невід'ємною частиною багатьох напрямів і течій мистецтва, за винятком деяких, які з'явилися на початку XX століття, а також реалізм як художній метод. Згідно з останнім, реальна соціальна дійсність відтворюється, по-перше, в усіх її суперечностях і, по-друге — у відповідності з естетичним ідеалом митця; як наслідок, реалістично відображена дійсність набуває рис належного, необхідного для суспільного прогресу. Історія становлення реалістичних тенденцій у мистецтві співпадає з історією розвитку самого мистецтва. Кожний її етап позначений певною специфікою у відображенні дійсності — від примітивних зображень стародавнього світу, грубої предметності періоду варварства до творів античної Греції, що стали класичними зразками довершених реалістичних форм. Подальший злет реалістичних тенденцій у мистецтві пов'язаний з добою Відродження. Від цієї ж доби починається становлення реалізму у мистецтві як художнього методу. Пройшовши ряд історичних етапів розвитку, найвищого розквіту він набуває в XIX столітті. У творчості представників різних видів мистецтва розгорталося життя людини в суспільстві в усьому розмаїтті його проявів та суперечностей. Цей етап становлення реалізму як художнього методу отримав назву критичного реалізму. Найвиразніше він проявився в літературі. На відміну від попередніх етапів розвитку реалізму як художнього методу, він характеризується загостреною увагою до соціальної несправедливості та суперечностей суспільного життя. Подальший розвиток реалізму як художнього методу позначений значними суперечностями, які пов'язані зі складнощами соціально-історичного розвитку, що визначали шлях людства у XX столітті. Як художній метод реалізм зберіг і розвинув свої позиції у СРСР, отримавши назву соціалістичного реалізму. В той же час на Заході стан мистецтва був позначений становленням і розвитком цілої низки течій і напрямів, яких об'єднує заперечення реалізму як художнього методу пізнання дійсності.

(Р. Шульга)

РЕВОЛЮЦІОНАРИЗМ — форма радикально-екстремістської маргінальної субкультури; принцип діяльності; соціальна та особистісна налаштованість на радикально-перетворювальний активізм. Для революціонаризму характерне намагання будь-яким чином порушити статус-кво і здобутися на результат принципово (незрідка абсолютно) новий, відмінний від реально існуючого. Сама можливість появи революціонаризму криється у здатності людського розуму й уяви абсолютизації "бажаної реальності" на противагу наявній. Революціонаризм ґрунтується на волюнтаристському за своїм змістом самопроголошенні особою самої себе "творцем історії" (російський народоволець Желябов: "Історія рухається занадто повільно, треба її підштовхнути"), що спроможний рішучим особистим втручанням докорінно змінити напрями і наслідки історичного процесу. Революціонаризм спрощено тлумачить соціальну дійсність у дуалістичному дусі — як рішучу боротьбу сил "добра" (з яким носїї революціонаризму себе ототожнюють) і "зла", де не може бути місця жодним компромісам. Конфронтаційна позиція революціонаризму ґрунтується на аксіоматичному протиставленні ("або — або") без будь-яких відтінків або поступок (звідси — сприйняття суспільних суперечностей як "смертельної боротьби"). Важливою складовою революціонаризму є катастрофізм у сприйнятті соціальної дійсності — будь-які кризові прояви сприймаються гіпертрофовано загострено, як початок агонії і неминучої загибелі; отже, робиться висновок — суспільство нагально потребує радикальних, жорстких, "хірургічних" заходів для того, щоб врятуватися (таким "рятівником", власне, і вважає себе носій революціонаризму). Звідси — витоки месіанських зазіхань революціонаризму, переконаність його представників у тому, що їм визначено Провидінням виконувати особливу місію. Відповідно, інваріантною рисою різновидів революціонаризму є "знак жертовності" —бажання і готовність віддати своє життя задля майбутнього (перемоги "справи революції"). Причому, задля розпалення революційної пожежі носії революціонаристської свідомості ладні будь-що підсилити і загострити кризові прояви, керуючись відомим принципом революціонаризму "чим гірше — тим краще", тобто чим гіршими є безвихідь і поневіряння народу, тим кращим це є для "справи революції" (типовий приклад — діяльність Нєчаєва — російського революціонера початку 70-х років XIX століття). Інструментальна апокаліптика революціонаризму є однією з підвалин абсолютизації терору,покладання на радикально авторитарні методи соціальної трансформації. (В. Заблоцький)

РЕГІОНАЛІЗМ — соціальна тенденція; сучасна суспільно-політична, ідеологічна течія. Поширення регіоналізму пов'язане, з одного боку, із тиском глобалізаторських впливів (коли регіон стає одним із найважливіших чинників опору уніфікації транснаціонального економізму і масової культури), а з іншого — із природним зростанням статусу і значення регіонів в умовах децентралізації, лібералізації і загального послаблення ролі (принаймні, втрати монопольного і виняткового становища) держави у політичному, економічному і духовному житті. Регіоналізм — віддзеркалення постійно триваючих і закономірних універсальних процесів емансипації, автономізації і суверенізації соціальних суб'єктів — від окремої людини до спільнот (термін "регіоналізм" стосується спільноти регіонально-територіального характеру). Регіоналізм має як свої доктринальні витоки і аксіологічні вподобання, так і прагматичні причини (прагматична лінія регіональних угруповань). Локальність реальної дії засвідчує її значні переваги перед всеохопною марністю утопій (серед західних прихильників регіоналізму побутує вислів — "маленьке є чудовим"). Регіоналізм ґрунтується також на усвідомленні і поцінуванні регіональних соціокультурних особливостей. Реалістичний регіоналізм є необхідним доповненням, противагою і розвитком політики, яка здійснюється на національному, загальнодержавному рівні. Виважене здійснення регіональної політики є додатковим джерелом стійкості і стабільності загальнонаціональної внутрішньої політики. В той же час надання надмірного значення, абсолютизація постулатів регіоналізму може створювати передумови для сепаратизму, протиставлення партикулярних інтересів регіонів інтересам держави в цілому, що створює обопільну загрозу і для держави і для регіонів. (В. Заблоцький)

РЕГІОНАЛІЗМ БІОЛОГІЧНИЙ — напрям радикальної екологічної філософії (або радикального екологізму), в основі якої лежать ідеї повернення до землі, перехід до екологічно прийнятних технологій, соціального анархізму та фемінізму. Теоретики біорегіоналізму прагнуть об'єднати розрізнені радикальні течії, виносячи цей напрям за межі власне екологізму і покладаючи на нього вагомішу місію, ніж саме лише збереження дикої природи. Визначальні засади біорегіоналізму описані Сейлом у книзі "Мешканці Землі: біорегіональне бачення", Доджем у книзі "Жити життям: деякі біорегіональні теорії та практика". Біорегіоналізм надає особливої ваги біологічним системам, які є джерелом фізичного існування та ґрунтом, з якого виростає і на якому тримається людська духовність. Біорегіоналісти виступають за перезаселення окремих територій в різних регіонах планети невеликими злагодженими громадами, які дотримуватимуться збалансованого, стабільного і самодостатнього способу життя й господарювання в цілковитій гармонії з природою даної місцевості, вірять, що коли бодай одна людина чи група людей або громада будуватимуть своє життя згідно з принципами їхньої теорії, то це стане підставою говорити про успіх. (Т. Гардашук)

РЕДУКЦІОНІЗМ (від латинського reductio — повернення, відновлення) —науково-дослідницька методологія, тип наукового (теоретичного) мислення, в більш широкому сенсі — філософсько-світоглядна позиція, які при вирішенні науково-пізнавальних, логіко-методологічних або світоглядно-філософських проблем орієнтовані на принцип редукції, тобто на зведення тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів або сутностей даного типу, до тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів якісно іншого типу. Редукціонізм спирається на ідею гомогенності буття, єдності знання (науки, наукового методу), універсуму в цілому, припускає можливість елімінації якісної відмінності між формами (рівнями) буття і водночас постулює існування деяких базисних (фундаментальних, засадничих) сутностей (рівнів буття, типів знання), стосовно яких інші сутності (типи знання) є вторинними, похідними, мають феноменальний характер. В конкретно-науковому дослідженні редукціонізм представлений передусім методологією елементаризму (властивості і структуру цілого розглядають як зумовлені властивостями елементарних сутностей, з яких складається ціле; наприклад, в хімії — хімічні елементи, хімічна атомістика, в фізиці — атоми, елементарні частки, чотири типи фундаментальних фізичних взаємодій; в біології — ген, клітина, організм, в соціології — індивід, соціальна дія). Інша форма редукціонізму — концептуальний (теоретичний) монізм (фундаменталізм, універсалізм) — заснована на припущенні, що процеси і явища досліджуваної області можуть бути описані і пояснені за допомогою понять (уявлень), законів і теорій, що стосуються "базисної" області (наприклад, у фізиці — ідеологія механіцизму, в біології — фізикалізм, в соціології — психологізм і концепції соціобіології). На ідеологію редукціонізму спиралися дослідження з обґрунтування математики (Кантор: ідея редукції математики до теорії множин; "логіцизм" Фреге і Рассела), а також філософія науки логічного позитивізму (програма створення єдиної науки шляхом запровадження єдиної для всіх наукових дисциплін "уніфікованої" мови, на яку можна було б перекласти будь-яке наукове твердження). Плідність стратегії редукціонізму в певних випадках підтверджує історія науки, але вона також виявляє відносність, обмеженість радикального (догматичного) редукціонізму як єдино наукової і єдино ефективної методології. "Помірний", або "евристичний", редукціонізм орієнтує на оптимальне використання методів редукціонізму, але не заперечує якісної (онтологічної) специфіки досліджуваної сфери реальності і можливості використання конкуруючих з редукціонізмом антиредукціоністських програм, заснованих на ідеях голізму, органіцизму, системного підходу, цілісності, тотальності, емерджентності, що пов'язані з концептуальним (теоретичним) плюралізмом, запереченням універсалізації якоїсь теорії, принципом нередукованості теорій "вищого рівня" до теорій "нижчого рівня", втілюють концепцію якісної ієрархічності, суттєвої гетерогенності буття і знання. (В. Свириденко)

РЕДУКЦІЯ — в предметному розумінні редукція — це дії або процеси:

а) зменшення об'єктів (аж до їх зникнення), зменшення певної кількості (величини);

б) відновлення об'єкта, його властивостей, стану;

в) спрощення структури об'єкта.

Термін "редукція" набув особливого значення у феноменології Гуссерля: редукція означає спосіб аналізу структури і змісту свідомості, який полягає у виключенні зі сфери предметного розгляду всього емпіричного, зовнішнього по відношенню до "чистої свідомості". В методологічному відношенні редукцію розуміють як окрему пізнавальну дію (операцію, процедуру), яка може набувати різних форм: