Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Філософія волі". Том 1-2 (1950-1960); "Конфлікт інтерпретацій" (1969); "Сам як інший" (1990).

РИККЕРТ Генріх (1863, Данциг — 1936) — німецький філософ; навчався у Фрайбурзі та Гайдельберзі. Його філософські погляди зазнали впливу Фіхте, Гегеля, Канта та найбільше — Віндельбанда, який був одним із засновників Баденської (або Гайдельберзької) школи неокантіанства. Головна ідея цієї школи — про засадничу роль цінностей в епістемології, що була трансформована у філософії Віндельбанда у тезу про принципову відмінність наук про природу та наук про культуру, — знайшла подальший розвиток у розрізненні Риккерта чотирьох сфер буття. Перша сфера охоплювала чуттєві об'єкти і становила предмет науки. Друга — це сфера об'єктів культури —історії, мистецтва, моралі та інше. Осягнути ці останні об'єкти можливо тільки шляхом розуміння, а не раціональних узагальнень. Розрізнення перших двох сфер ішло у річищі поділу Віндельбандом наук на номотетичні (вивчають закони природи) та ідеографічні (або індивідуалізуючі). Риккерт вважав, що обидві сфери ціннісно залежні, але друга — більшою мірою, ніж перша. Третя сфера, що її вирізнив Риккерт, утворювала певне підґрунтя (так звану "профізичну" реальність) для чуттєвих та культурних об'єктів. Четверта — охоплювала сферу метафізичного буття.

Основні твори: "Об'єкт знання" (1892); "Науки про культуру і науки про природу" (1899); "Проблема філософії історії" (1905); "Гайдельберзька традиція у німецькій філософії" (1931); "Фундаментальні проблеми філософії, методології, онтології, антропології" (1934).

РИМСЬКИЙ КЛУБ — міжнародне неурядове науково-дослідницьке об'єднання інтелектуальної еліти Заходу, відомих вчених-глобалістів, громадських діячів та політиків (значна частина яких були лауреатами Нобелівської премії), засноване у Римі (1968) за ініціативою італійського економіста і менеджера Печчеї (засновник і перший президент клубу). Науково-дослідницькі напрями роботи Римського клубу охоплювали наступне коло проблем:

— критичний аналіз стратегій розвитку західної і загалом світової цивілізації в цілому;

— обґрунтування неефективності й небезпечності неоколоніальної системи;

— пошук можливих альтернатив розвитку людства та ефективних засобів гуманізації соціуму в сучасних умовах;

— аргументація безперспективності й абсурдності гонки озброєнь;

— об'єднання зусиль світової громадськості задля збереження довкілля й досягнення соціальної справедливості в глобальному масштабі.

Значний резонанс світової громадськості викликали роботи, виконані в жанрі "Доповіді Римського клубу": "Межі росту" — 1972 (Деніс Л. Медоуз, Донела Медоуз та інші); "Людство на роздоріжжі" — 1974 (Месарович, Пестель); "Перегляд міжнародного порядку" — 1976 (Тинберген); "За межами віку марнотратства" — 1976 (Коломбі, Габор);

"Цілі для людства" — 1977 (Ласло); "Енергія: зворотний рахунок" — 1978 (Монбріаль); "Нема меж освіті: подолання розриву в рівні освіти людей" — 1979 (Маліца, Боткін, Ельманджрі); "Третій світ: три четверті світу" — 1980 (Гарньє); "Діалоги про багатство і добробут" — 1980 (Джоріні); "Дороговкази в майбутнє" — 1981 (Гаврилишин); "За межами росту" —1987 (Пестель) та інші. Крім того, відомими й авторитетними у всьому світі стали роботи членів клубу Форрестера "Світова динаміка" (1971), Кінга "Новий поріг" (1973), Зиблера та Кайя "Доповідь із Токіо" (1974) та інші. Оприлюднення як першої, так і наступної "Доповідей" викликало бурхливу дискусію в усьому світі, яка продовжується й зараз, та суттєво активізувало обговорення порушених проблем. У "Доповідях" була створена глобальна математична модель дослідження "світового порядку", значно розширений діапазон досліджень, зокрема задіяні головні чинники соціо-гуманітарного характеру. Останнім часом особлива увага приділяється етнічним, економічним та культурним аспектам розвитку. Гаврилишин, зокрема, пропонує враховувати специфіку релігійних вірувань та "наснагу до праці". Для визначення перспектив формування "нового світового порядку" залучається якісний аналіз стану освіти в тому чи іншому регіоні, всебічно досліджується науково-технічний потенціал планети і можливість його ефективного використання для розв'язання енергетичних, сировинних, продовольчих, демографічних та екологічних проблем. Головною стратегемою досліджень членів Римського клубу стає пошук шляхів та засобів задоволення елементарних потреб населення Землі, забезпечення "гідного життя і помірного добробуту для усіх громадян світу" (Тінберген).

(М. Кисельов)

РИТОРИКА (від грецького ῥητωρική  — ораторське мистецтво) —

Сьогодні термін "риторика" вживають у різних значеннях:

1) наука красномовства, ораторське мистецтво;

2) навчальний предмет, в якому викладена теорія красномовства, ораторського мистецтва;

3) підручник з цього предмета;

4) позірне, зовнішньо красиве, але позбавлене змісту красномовство;

5) назва молодшого класу у навчальних закладах України XVI-XVIII століття.

Риторика займала важливе місце в системі освіти Античності, в середньовічній Європі, а особливо в епоху Відродження. У цей час вона разом з теологією, філологією, граматикою становила основу комплексу знань, які здобувала молодь у навчальних закладах. У добу Відродження риторика відігравала роль методології замість філософії, що в епоху Середньовіччя обслуговувала насамперед потреби теології. Найранішою пам'яткою риторичного мистецтва в Україні можна вважати перекладений і творчо перероблений трактат візантійського автора Георгія Хуровска уміщений в "Ізборнику Святослава 1073 року". Там розглядаються 27 "творьчестиихь образовь", тобто риторико-поетичних фігур і тропів, вживаних античними і візантійськими письменниками для прикрашання мови. Це найраніша пам'ятка не тільки поетики, риторики, семантики, а й естетичної думки України Княжої доби, яка протягом багатьох віків була єдиним риторико-естетичним посібником України-Русі. По ньому вчилися прикрашати мову і робити її переконливішою та емоційнішою багато ораторів аж до XVII століття, коли почали з'являтися підручники риторики західноєвропейського походження, а незабаром — і риторичні трактати, написані вихованцями КМА латинською мовою. Майже всі вони мають ренесансно-гуманістичну спрямованість і виконують обов'язки методолога серед академічних дисциплін, а тому в кінці риторичних трактатів часто подаються додатки у вигляді скорочених курсів філософії, переважно логічного змісту. В цілому, в них домінує тип риторики, який орієнтується на класичні зразки і вирізняється "пристойністю" як провідним принципом, — це особливо характерне для Прокоповича. Вітчизняні ритори, як і їхні попередники (передусім Аристотель, Ціцерон, Квінтиліан), великого значення надавали тропам і фігурам, вважаючи їх не тільки засобом прикрашання мови, а й збудження певних афектів у слухачів. Серед тропів перевага надавалася алегорії, що засвідчують майже всі заголовки тодішніх риторичних курсів. Ритори прагнули здивувати слухача незвичайними словами і дивовижними словосполученнями і в такий спосіб показати свою ерудицію, уміння варіювати і розвивати знайомі теми й мотиви. Це є додатковим свідченням поширення в Україні барокового стилю, який спричинився до появи в риторичних курсах елементів "дотепності". Ораторською майстерністю добре володіли не тільки професори КМА, а й усі українські полемісти, починаючи від Оріховського, якого у свій час називали "українським Демостеном". Не останнє місце серед інших дисциплін займала риторика й пізніше в нових духовних і світських навчальних закладах України XIX століття. За комуністичного режиму риторика була упосліджена і не фігурувала серед обов'язкових дисциплін в освітніх інституціях України. Нині викладання риторики поступово відновлюється. (В. Литвинов)

РІВНОЗНАЧНІСТЬ, рівносильність — відношення типу рівності, що виникає між поняттями (предикатами), висловлюваннями, теоріями та іншими виразами в межах конкретної мовної системи. Два вирази вважають рівнозначними, якщо вони взаємно замінні відповідно до правил вживання їх у даній мовній системі. Залежно від способу утворення розрізняють кілька видів рівнозначності. Якщо рівнозначність виразів встановлюють за збігом їхніх обсягів, то її називають логічною рівнозначністю або еквівалентністю. Встановлення відношення рівнозначності має важливе теоретико-пізнавальне значення. Воно дозволяє спрощувати різні формули, зводити їх до зручнішого для використання вигляду, замінювати одні вирази іншими, ефективнішими в пізнавальному відношенні.

РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці.

РІЧ — поняття, контекст значень якого вказує, що існує дещо визначене, відносно стале і незалежне. Річ мовно пов'язана із реченням (давньослов'янське — говорити, діяти, робити "діло"). Для Ари-стотеля "річ" у сенсі "практика" — це те, з чим можна або потрібно мати справу: річ підштовхує до дії, сама веде "діло-справу". У класичній метафізичній традиції категорія річ характеризувала буття в його тілесному (протяжному) вимірі, що зумовило становлення онтології тотожності річі і предмета. Операційний зміст річі як відносно незалежного і сталого носія властивостей і відношень формується в орієнтованій на науку філософії Нового часу. У науковій картині світу закріплюється розуміння, що власними характеристиками річі є її властивості — як у їхніх обопільних відношеннях, так і відношеннях з властивостями інших річей. Складається прецедент тлумачення річі лише як виявлення субстрату сущого — речовини, або ж матерії. Цьому тлумаченню протистоїть її символістське розуміння як деякого репрезентанта образу світу. У феноменології Гуссерля (своєрідній реакції на класичне Каїіо) річ постає як самоочевидність і разом із тим смислова перспектива життєвого світу. Гайдеггер намагається подолати як "символізм", так і "перспективізм" тлумачення річі: світ присутній в річі як її власна істотність. У логіці зберігається розуміння річі як цілісної і відносно сталої частини об'єктивної дійсності. В сучасній соціальній філософії термін "річ" має самостійне значення, вказуючи на процеси оречевлення, в яких відношення між людьми набувають оберненої форми відношення між речами. (Ю. Іщенко)

РІЧ В СОБІ, речі в собі — термін філософії Канта, котрий має і ширше, загальнофілософське значення. Структура його досить складна. Насамперед він позначає предмети, які не мають до нас жодного відношення, існують самі по собі. Діючи на суб'єкта, вони породжують відчуття, але останні зовсім не схожі на річ в собі. Оскільки відчуття становлять матеріал пізнання, річі в собі непізнавані, трансцендентні. Проте, за Кантом, їх можна принаймні мислити як реальні: інакше ми прийшли б до абсурдного твердження, що нібито явища (впорядковані відчуття) існують без того, що з'являється. Кант вважав річ в собі причиною явищ. Але причина, як і інші категорії, апріорна і може прикладатися лише до досвіду. Тому річ в собі наскрізь суперечлива, і Якобі зробив рішучий висновок: без річі в собі не можна увійти в систему Канта, а з нею не можна в ній залишитися. Поряд з пізнавальним, теоретичним відношенням до річі в собі Кант дослідив також ставлення до них практичного розуму. Тут виявилися головними такі річі в

собі, як Бог, свобода волі, безсмертя душі. В цій площині їх буття стверджується вірою, а виразом його є постулати практичного розуму. В матеріалістичний філософії такої прірви між річчю в собі і явищами не визнається: останні постають як прояв перших, відмінність між ними не якісна, а кількісна; об'єктивні властивості річі в собі поступово входять у пізнання, розкриваються в ньому, стають речами для нас. За такого підходу не надається належної ваги якісній відмінності двох компонентів реальності.

(М. Булатов)

РОБІНЕ Жан Батист Рене (1735, Ренн — 1820) — французький філософ. Навчався у єзуїтському колежі. Визначальною характеристикою філософських поглядів Робіне є матеріалізм органіцистського гатунку. Природу Робіне розглядав як ієрархічну драбину живих істот з людиною на найвищому щаблі. Всю матерію Робіне вважав органічною, живою. Основні її атрибути: рух, протяжність, час. За Робіне, матерія і рух — незнищенні. Робіне визнавав творіння світу Богом, протиставляючи вічність і безкінечність Бога кінечності і мінливості природи. Основна закономірність природи Робіне визначається рівністю добра і зла, життя і смерті, буття й небуття. Гармонія природи складається із контрастів, що проявляються у статиці й динаміці, єдності та багатоманітності природних явищ. Вона обумовлена трьома основними природними закономірностями: причинним зв'язком речей, єдністю природи та неперервністю зміни її станів. Теорію пізнання Робіне будує на принципах сенсуалізму. Він переконаний, що у пізнанні природи людині не поставлено меж, хоч висловлює і скептичні міркування щодо можливості осягнути сутність речей за допомогою відчуттів. Робіне належить чотири томи коментарів до словника Бейля та п'ять томів доповнень та коментарів до "Енциклопедії" Дидро.

Основні твори: "Про природу" (1761-1766).

РОВЛЗ Джон (1921, Балтимор) — американський філософ, професор Гарвардського університету. Навчався у Принстоні. У центрі його досліджень — проблеми нормативної практичної філософії та філософії політики. У праці "Теорія справедливості", поєднуючи аргументацію етичного раціоналізму з теорією суспільної угоди, обґрунтовував принципи, які, на його думку, можуть стати загальноприйнятними критеріями моральної оцінки соціальних систем. Суспільство, згідно з Ровлзом, має конституювати принципи, що максимально справедливо регулюють розподіл соціальних благ і обов'язків. Перший принцип справедливості — рівної свободи —передбачає рівні права та максимум основних свобод. Другий принцип справедливості — диференціації — передбачає, що всі соціальні та економічні блага мають слугувати інтересам кожного члена суспільства, тобто бути дистрибутивно вигідними. Суттєво, що другий принцип прийнятний лише при визнанні першого, бо ніякі соціально-економічні гаразди не можуть компенсувати відсутність індивідуальних прав і свобод громадян. Ровлз також застосовує свою теорію до проблеми справедливих стосунків між поколіннями. Він засуджує егоїстичні прояви, що погіршують довкілля, природні ресурси і суспільний порядок в цілому та можуть, зрештою, зашкодити наступним поколінням. Ровлз продовжив традицію нормативної філософії і соціальної етики, прагнучи повернути філософії її суспільно-орієнтативну компетенцію.

Основні твори: "Теорія справедливості"(1971); "Політичний лібералізм" (1993).

РОГОВИН Мирослав Дмитрович (1933, село Дятковці Івано-Франківської області) — український філософ. Закінчив факультет іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка (1962). Кандидат філософських наук (1978). Від 1967 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Від 1992 року — доцент Львівської академії мистецтв. Фахівець у галузі історії української філософії, історії України, компаративістики, тюркології.

Основні твори: "Філософія Відродження на Україні", у співавторстві (1990); "Спадщина Григорія Сковороди і сучасність", у співавторстві (1996); "Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму та Реформації", у співавторстві (1991), вступні статті до видання філософських творів Ціцерона (1998) і Теофана Прокоповича (1979-1981).

РОЖЕНКО Микола Маркович (1936, село Западинка Хмельницької області) — український філософ. Закінчив фізико-математичний факультет Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (1959). Доктор філософських наук (1984), професор (1990). Лауреат премії імені В. Стуса (1990). Філософські інтереси охоплюють проблематику єдності логіко-методологічних та історико-наукових досліджень, соціальну історію науки й філософії, історію України радянської доби. Автор 100 наукових статей та розділів у колективних монографіях.

Основні твори: "Гносеологічна природа опису і пояснення у фізиці" (1970); "Квантова логіка. Нарис теорії та історії" (1993, російська мова); "Трагедія академіка Юринця" (1996).

РОЗАНОВ Василь Васильович (1856, Ветлуга Костромської губернії — 1919) — російський філософ, публіцист. Найважливішим філософським здобутком Розанова є його перша праця "Про розуміння: Досвід дослідження природи, меж і внутрішньої побудови науки як цілісного знання" (1886), що містить спробу з'ясування істинності всього, що існує, через онтологічну категорію розуміння, яка поєднує, за Розановим, розумові форми з формами самої реальності. Цілковита байдужість до книги з боку сучасників викликала у Розанова глибоку духовну кризу, обірвавши його філософську творчість. У подальші роки світогляд Розанова трансформується у релігійний; він зосереджується на проблемах культури, історії, релігії, літератури, працює в жанрі філософської публіцистики і лірико-філософської прози. Попри суперечливість і "пунктирність" розанівських ідей, у їх розмаїтті увиразнюється як стрижнева ідея обожнення статі. Стать, за Розановим, є всезагальним принципом буття, не лише ознакою тіла, а й осердям людської душі і, так само як душа, безпосередньо пов'язана з Богом. Актуалізацією статі, за Розановим, є сім'я, в якій знаходить свій найповніший вираз її містичне поєднання з Богом. Стать і сім'я складають, за Розановим, підґрунтя будь-якої релігії. Викриваючи християнську мораль, що благословляє тільки наслідок статевих взаємин — продовження роду і цькує саму стать як гріховну, Розанов розрізняє в християнстві дві релігії, що існують паралельно, — новозавітну, релігію смерті, і вітхозавітну, релігію народження і життя, що зберігає поганське обожнення статі (саме її сповідував Розанов). Наскрізь інтуїтивна, просякнута суб'єктивним духом, творчість Розанова відзначається в російській філософії "срібного віку" особливою екзистенційністю. Незважаючи на певну осібність і навіть одіозність, постать Розанова належить до найпомітніших в російському духовному ренесансі початку XX століття. Творчість Розанова суттєво вплинула на філософів-символістів (Мережковський, Білий та інші).

Основні твори: "Сутінки просвітництва" (1889); "Релігія і культура" (1899); "Люди місячного сяйва: Метафізика християнства" (1912); "Опале листя" (1913-1915).

РОЗВИТКУ СТІЙКОГО КОНЦЕПЦІЯ — система уявлень та соціально-філософських ідей про умови і спрямованість суспільного розвитку, за якого уможливлюється досягнення гармонізації й узгодженості основоположних чинників соціоприродної еволюції людини, суспільства і природи. Поняття "стійкості" тлумачиться як спроможність подолати дисбаланс соціальної динаміки, запобігти кричущим диспропорціям і дисфункціям, що за сучасних умов загрожують підвалинам існування людства. Ознаки такої стійкості — життєспроможність суспільства, здатність підтримувати розвиток, запобігаючи виснаженню і стресовій напрузі. Виникнення розвитку стійкого концепції (середина 80-х років XX століття) було спричинене усвідомленням "меж зростання", кризою самовпевненого ліберального прогресизму, який вважав зростання й ефективність самодостатніми і безсумнівними критеріями успішності політики і економіки. Системні дослідження факторів розвитку засвідчили, що оптимальні параметри глобального соціуму мають певні обмеження (зокрема, це стосується чисельності населення, невідновлюваних природних ресурсів, продуктивності економіки та інших). Відповідно, в рамках розвитку стійкого концепції обґрунтовуються ідеї приборкання панекономізму, принцип коеволюції суспільства і природи. Основоположні засади розвитку стійкого концепції — як певного ідеологічного і соціально-філософського напряму — були сформульовані в програмній доповіді Брунтланд "Наше спільне майбутнє" (1987). Критики розвитку стійкого концепції сприймають її як прояв переходу розвинених країн до "глобального консерватизму", за допомогою якого авангард постіндустріалізму (цивілізація так званого "золотого мільярда") робить спробу законсервувати своє панівне становище. (В.Заблоцький)

РОЗВИТОК — незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів; один із загальних видів зв'язку. В історії філософської думки вирізняють три основних тлумачення розвитку: розвиток — як збільшення і зменшення, що знайшло відображення в теоріях преформізму; розвиток — як перехід можливості в дійсність, речі в собі в річ для себе, що було характерно для Гегеля, а в більш загальному вигляді — як розуміння руху взагалі — для Аристотеля і аристотелівської традиції філософування; розвиток — як виникнення нового, втіленням чого можуть бути численні концепції прогресу в Новий час (Вольтер, Тюрго, Кондорсе та інші). Як виникнення нового, розвиток часто ототожнювали з прогресом, але розвиток буває і прогресивний і регресивний, це дві його стадії, бо все, що виникає, приречене на загибель. Поєднання прогресу і регресу уподібнюється "спіралі" розвитку. З точки зору глибини і швидкості змін розрізняють стадії еволюції і революції: для першої характерні реформи, для другої — докорінні зміни. Якщо реформи відкидаються і абсолютизується революція, то виникає руїна, що є наслідком надмірного розриву з традиціями, заперечення спадкоємності в процесі розвитку. У світогляді й науці ідея розвитку формувалася поступово. В античній думці великої ваги надавалося принципу становлення. Його найбільш виразним втіленням було гераклітівське "все тече, все змінюється" та розгляд виникнення Космосу з хаосу (що було притаманне міфології і натурфілософії). Останній вид становлення є розвиток, і його стародавній образ став архетипом, взірцем для більшості подальших космогоній. В Античності існувала ідея суспільного розвитку — у вигляді ідеї регресу соціуму від золотого до залізного віку (Гесіод). У Новий час концепції розвитку з'являються в космогонії (Кант, Лаплас), в історії (згадані концепції прогресу), в біології (Ламарк) та інше. В XIX столітті вони поглиблювались, а в XX столітті поширюються і на фізику та хімію (Вернадський та його послідовники). В еволюції ідеї розвитку простежуються дві протилежні тенденції: з одного боку, рух від найзагальніших до часткових, спеціально-наукових розробок; з другого — синтезування, об'єднання останніх в глобальне ціле. Найбільш загальною теорією розвитку в сучасному світогляді є теорія ноосфери. Сама ідея розвитку по-новому актуалізується і модифікується феноменом глобальних проблем. (В. Кизима)

РОЗСУДОК і РОЗУМ — поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок — лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне — розум, або Бог, і пасивне — речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії. Загалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же — лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта розсудок і розум вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі — філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму — принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію — упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності — антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього розсудок і розум мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про розсудок і розум зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії — аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії. (М. Булатов)

РОЗУМІННЯ —

1) У широкому світоглядному плані — результат духовно-практичного засвоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти, використовуючись у практиці, залучаються до смислів людської діяльності, виступають її предметним змістом. Інформаційна реконструкція цього змісту і характеризує розуміння. 2) З гносеологічного боку, розуміння — це соціокультурний процес, що передбачає наявність за межами індивідуальної впевненості (в тих чи тих загальнозначущих підставах суспільного спілкування) свого роду базису безперечності. Це насамперед — категоріальні структури, аксіоматичні твердження та парадигми науки, незаперечні емпіричні дані тощо. Усвідомлення зв'язку певних уявлень із таким, історично зумовленим базисом безперечності чи зведення їх до цього базису через модельні образи становить механізм розуміння.

3) У більш спеціальному плані розуміння виявляється у психологічному аспекті (коли воно, зокрема, описується через емпатію — мислиме входження в ту чи іншу ситуацію) та у мовно-комунікаційному ракурсі.

В останньому випадку розуміння виступає у вигляді діалогу як відображення тексту на тексті та його переоцінка в новому контексті і визначається через процес переведення лінійної послідовності символів в уявлення його смислу (його розпізнання та реконструкцію). Аналіз розуміння був історично започаткований у герменевтиці, яка розкрила можливості зведення об'єктів до мовних структур їх розуміння, проаналізувала специфіку гуманітарного пізнання та комутативний аспект пізнавальних процесів. Подальші дослідження розуміння орієнтуються на його розгляд як загальної для всіх дисциплін форми прийняття результатів освоєння світу, в процесі якого явища природи трансформуються у факти культури. (С. Кримський)