Філософський Енциклопедичний Словник

(І. Бойченко)

СТАНОВЛЕННЯ і ДЕГРАДАЦІЯ — категорії, що характеризують процеси набуття (становлення) чи втрати (деградація) завершеної форми. Становлення і деградація поєднують моменти виникнення і зникнення речей, зародження можливостей і їх перетворення в дійсність або втрачання. Ідея буття як вічного становлення і деградації плинного цілісного світу вперше чітко висловлена Гераклітом. Платон розрізняв буття як те, що існує само по собі і для себе, і становлення як те, що існує лише для іншого. Узагальнення давньогрецьких уявлень з цього питання дано Аристотелем, який вважав характеристикою спрямованості становлення ентелехію. Підсилення інтересу до питань становлення, розгортання світових процесів має місце у вченнях Ляйбніца, Гердера, в німецькій класичній філософії. Становлення і деградація, за Гегелем, має в собі буття і ніщо таким чином, що вони сповна переходять одне в одне і взаємно знімають одне одного. У XX столітті осмислення становлення і деградації сприяло формуванню концепцій органіцизму, побудові шарової структури буття Гартмана, теологічним еволюційним уявленням Шардена та уявленням про емерджентну еволюцію Александера. Процеси становленн і деградації, багатоструктуровані і різнодетерміновані у просторі і часі, супроводжуються переоформленнями структурної і елементної бази, змінами домінувань і часових ритмів. Хід процесів становлення і деградації залежить від багатьох факторів і позначається на проміжних формах їх реалізації, набуваючи характеру прогресу чи регресу, еволюції чи інволюції, стійкого стану або коливальних рухів, розпаду і зникнення. Суперечлива єдність становлення і деградації добре відбивається в понятті кенозису, яке використовувалося в елліністичній філософії і східній патристиці для позначення сходження Бога в світ, творення світу і одночасно "спустошення", тобто вичерпання. В сучасній філософії подібна суперечність відбивається, зокрема, в понятті феноменологічної редукції, яке означає "очищення", тобто збіднення "Я" від будь- яких психічних феноменів і натуралістичних уявлень, але в той же час — рух до "чистого (трансцендентального) "Я". В історії філософії поняття становлення і деградації інколи заперечувалися, зокрема при недооцінці якісних перетворень у світі. Шопенгауер піддавав сумніву актуальність проблеми становлення, розглядав її як нісенітницю на тій підставі, що за нескінченний попередній час вже все реалізоване і досліджувати можна лише "завжди рівну собі сутність світу". Проте не викликає сумніву важливість категорій становлення і деградації для аналізу перехідних і пограничних станів, процесів самоорганізації, розвитку пізнання і збереження цивілізації за умов її подальшого прогресу. (В. Кизима)

СТАРЧЕНКО Тамара Яремівна (1926, село Нирково Луганської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Доктор філософських наук (1985), професор (1986). Від 1950 року працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Напрями наукових досліджень: проблема філософії науки, проблеми виховання студентської молоді.

Основні твори: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Духовний світ нової людини: Методологічний аспект" (1983); "Національна самосвідомість студентської молоді: Соціологічний аналіз", у співавторстві (1993).

СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — концептуальний лад використання методу, характеристика стандартних уявлень його занурення в конкретний матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментальних понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтованих на здобуття істини, то стиль є тим чи іншим шляхом, яким реалізується ця орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька — залежно від того, які стандартні уявлення приймаються за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності зі стилем мислення утворює методологічну свідомість певних програм творчості, діяльності взагалі. Так, методологічна свідомість античного атомізму розкривалась у двох варіантах, коли на перший план висувалася категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методологічна свідомість гегельянства виявлялася через спекулятивний стиль використання діалектики, в той час як її подальша розробка здійснювалася в напрямі соціально-діяльнісного тлумачення категорій. Рівною мірою в сучасній науці існують стандартні уявлення функціювання її методів, що пов'язані зі строго детерміністським стилем мислення (зокрема, при використанні методів релятивістської механіки), стохастичними рішеннями (характерними для квантово-механічної методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергетичних підходів. При характеристиці стилю мислення у природознавстві мається на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технологічних та системно-структурних напрямів діяльності, перехід від вивчення наявної форми речей до аналізу їх можливих станів тощо. Зростання евристичної ролі певних категорій чи уявлень у сучасному науковому мисленні здійснюється за механізмом доповняльності протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворотним процесом опредмечення (фізикалізації) математичних структур, імовірнісний опис доповнюється алгоритмічними процедурами, симетрія — асиметрією, інваріантність — варіативністю, дискретність — безперервністю і таке інше. Взагалі стиль мислення є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавальних проблем у стабільній системі того чи іншого методу, що характеризується певною довготривалістю функціювання. (С. Кримський)

СТОГНІЙ Іван Петрович (1934, село Стогнії Харківської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1960). Доктор філософських наук (1984), професор (1985). У 1994-1998 роках обіймав посаду ректора Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту, нині — завідуючий кафедрою філософії у цьому ж інституті. Академік Академії педагогічних і соціальних наук (1996). Коло дослідницьких інтересів: історія філософії, етики, естетики, педагогіки. Автор понад 130 наукових праць.

Основні твори: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Нова людина: чинники становлення", у співавторстві (1981); "Праця і моральний розвиток особистості" (1982); "Соціально-філософські проблеми екології", у співавторстві (1989).

СТОЇЦИЗМ (від грецького στοά ποικίλη — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — одна з основних філософських течій доби Еллінізму; основні етичні ідеї стоїцизму відновлюються у новоєвропейській філософії, у трансформованому вигляді живлять сучасне духовне життя. Стоїцизм виникає в Стародавній Греції, починаючи з кінця IV століття до нашої ери (Зенон), особливої популярності набуває в Римі у два перших століття нашої ери (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій). У межах стоїцизму встановлюється розрізнення трьох основних галузей філософського знання: вчення про природу (фізика), вчення про пізнання та мислення (логіка) і вчення про належне життя (етика). Світ розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте животворним Логосом, який виступає іманентною породжуючою силою і законом, що скеровує світовий розвиток. Останній мислиться як циклічний процес із періодичними спалахами світового вогню, виявленнями творчого Бога — Логоса. Душа людини розглядалась як частина світової душі; по смерті вона відділяється від тіла і втрачає особистісні ознаки. Через прилученість усіх людей до Логоса вони є громадянами єдиної світової держави — "космополісу". Але вони мають брати участь і в громадянському житті реальних держав — якщо це тільки не змушує їх до аморальних вчинків. За неможливості жити і діяти розумно і морально вважається виправданим самогубство. Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом. Ідеал стоїцизму — мудрець, що досяг душевної незворушності (атараксії) і завжди діє у згоді із природним законом, відповідно до накреслень долі. Надалі поняттям "стоїцизм" стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин.

(В. Нестеренко)

СТРАЖДАННЯ — протилежність діяльності; зазнавання будь-якої дії. В цьому значенні поняття страждання зустрічається в Аристотеля, Шиллера, Маркса, Герцена та інших. У межах раціональної традиції залишається допоміжним поняттям (Спіноза та інші), а позначуваний ним феномен перебуває на периферії теоретичного інтересу. Предметом уваги і послідовного осмислення стає в екзистенційно орієнтованій філософії (Шопенгауер, К'єркегор, Гайдеггер, Сартр, Камю, Бердяєв та інші). У контексті сучасних філософських пошуків страждання постає виявленням (у тій чи тій формі) стражденності як атрибутивної характеристики людського буття. Страждання безпосередньо виявляє реальну обмеженість людини і тим засвідчує як її вкоріненість в бутті, так і примусовість її присутності у світі. З огляду на притаманну йому стражданність людське буття виявляється антиномічним: з одного боку, страждання вказує на вразливість людини як особливої форми буття, загрожує їй руйнацією; з другого — онтологічна засадничість страждання, його неминучість для людини спонукають до вироблення форм освоєння й "олюднення" страждання. Своєрідними щаблями зростання смислотворності страждання, збільшення його конструктивної ролі постають:

а) потерпання;

б) терпіння;

в) спокута;

г) моральне самовизначення;

ґ) творчість;

д) культура. (В. Нестеренко)

СТРАТІЙ Ярослава Михайлівна (1947, Мукачеве) — український філософ. Закінчила ЛНУ ім. І. Франка (1971). Кандидат філософських наук (1978). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Фахівець у галузі історії української філософії. Автор багатьох наукових праць.

Основні твори: "Проблеми натурфілософії у філософській думці України XVII століття" (1981); "Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні", у співавторстві (1991); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000).

СТРАХ — емоція, що виникає внаслідок реальної або уявної небезпеки, яка загрожує життю істоти, особистості або цінностям (ідеалам, цілям та інше), що їх захищає особистість. Страх — одне з основних понять філософії екзистенціалізму. К'єркегор розрізняв острах істоти перед певною зовнішньою небезпекою і притаманний лише людині безпредметний страх як дійсність її свободи. За Сартром, екзистенційний страх — це стан людини, що збагнула непевність власного буття і необхідність особистого вибору. В екзистенційній аналітиці Гайдеггера страх розуміється як фундаментальна настроєність життя, що розуміє смерть як свою найдостеменнішу можливість. У ранньому психоаналізі розрізняється раціональний страх перед зовнішньою небезпекою та ірраціональний страх як вислід пригнічених бажань особистості, спосіб існування її "над Я". У неофройдизмі страх — це стан особистості у суспільстві, що ірраціонально функціонує. Як соціальне явище страх розглядається у сучасних філософських і соціологічних дослідженнях тоталітаризму, стану суспільної свідомості на зламі політичних та соціально-економічних систем. (Є. Мулярчук)

СТРАХУ теорія — комплекс поглядів, уявлень, ідей, що витлумачує і пояснює викликане реальною чи уявною небезпекою для людини почуття страху як основну причину і передумову виникнення і відтворення релігійних уявлень, вірувань і дій, які й були спрямовані на самозаспокоєння і самозбереження індивіда чи спільноти. Витоки страху теорії сягають Античності (Критій, Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар). Страху теорії дотримувались деякі філософи Нового часу (Г'юм, Гольбах,Фоєрбах та інші). У марксистському релігієзнавстві страх розглядався як психологічний корінь релігії. (О. Бучма)

СТРІЛА ЧАСУ — введена Еддингтоном метафора для виразу таких характеристик часу, як напрямок та необоротність. Зміст стріли часу визначається другим законом термодинаміки, згідно з яким ентропія Всесвіту прагне до максимуму. Саме ентропія є показником самодовільної еволюції системи: з двох етапів системи більш пізньому відповідає більш висока ентропія, більш ранньому — більш низький рівень ентропії, завдяки чому можна визначити напрямок стріли часу.

СТРУКТУРА (латинського structūra — будова, розміщення, порядок) —спосіб закономірного зв'язку між складовими предметів і явищ природи та суспільства, мислення та пізнання, сукупність істотних зв'язків між виділеними частинами цілого, що забезпечує його єдність; внутрішня будова чого-небудь. Структура властива об'єктам, що являють собою системи, і виділяється шляхом встановлення сутнісних, відносно стійких зв'язків між їх елементами при частковому або повному абстрагуванні від якісних характеристик цих елементів. Структура виступає законом існування і функціювання системи, забезпечує збереження основних властивостей та функцій при різноманітних її змінюваннях. У силу відносної незалежності зв'язків від якісних характеристик елементів та сама структура може виступати способом організації найрізноманітніших систем, а тому вона є виявом спільності, подібності часто якісно дуже різнорідних систем. За своїми властивостями структури поділяють: щодо сфери існування — на матеріальні (фізичні, біологічні, хімічні) та ідеальні (психічні, пізнавальні, логічні); за характером зв'язку — на порядкові, композиційні, топологічні; за роллю — на субстанціональні та функціональні; за багатоманітністю зв'язків — на прості і складні тощо. Прикладом особливо складної структури є структура соціальна, яка виражає властивий даному суспільству спосіб виробництва, розподіл праці, взаємне відношення соціальних груп, форми політичної організації суспільства, явища духовної культури тощо. В якісному прояві структури вивчаються природничими і

суспільствознавчими науками, абстрактні структури, що охоплюють найзагальніші риси об'єктів, — математикою, логікою, кібернетикою. У зв'язку з широким застосуванням поняття "структура" набуло важливого методологічного значення. Воно, зокрема, є основою методу моделювання, умовою екстраполяції способів розв'язання пізнавальних задач, одним із центральних у системному аналізі, структурно-функціональному аналізі та структуралізмі. (П. Йолон)

СТРУКТУРАЛІЗМ — напрям наукового пізнання, що ґрунтується на системно-структурному методі аналізу. Ідеї системного підходу з'являються у фізиці, математиці, гештальтпсихології, російському формалізмі на початку XX століття і кристалізуються в структурній лінгвістиці Сосюра. Останній увів фундаментальну для структуралізму опозицію мови/мовлення, тобто мовної системи як інваріанта мовної діяльності та індивідуальних способів її реалізації. Ця опозиція передбачає застосування ряду понять: означника/означеного, синтагми/асоціації, синхронії/діахронії. Якщо лінгвістичний структуралізм є цілком визначеним явищем, то опис гуманітарного структуралізму становить проблему, оскільки не має ідейної, організаційної або хронологічної єдності. В загальних рисах гуманітарний структуралізм можна схарактеризувати як течію в науках про людину та суспільство в 50-60-ті роки XX століття, що застосовує до різноманітних феноменів культури методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної лінгвістики, та має чітко визначену антипсихологічну та антисуб'єктну спрямованість. Будучи за походженням суто французьким явищем (структуралізм зазвичай асоціюється з іменами Фуко, Варта, Лакана, Леві-Строса, Альтюссера та інших), він, однак, справив великий вплив як на континенті, так і в США. Модель мови Сосюра (як формальної можливості мовної діяльності, що, не детермінуючи конкретного мовного акту, задає умови його можливості та працює на несвідомому рівні) стала моделлю, аналогії якої відшукувались у різних сферах культури: міфах, літературних текстах, психічній діяльності, історії наук, — але лінгвістична складова зазнає в гуманітарному структуралізмі суттєвої трансформації: площина застосування мови з репрезентативної, психічної зміщується в логічну. Мова стає кодом, принципом впорядкування емпіричних фактів, в тому числі і фактів вербальної мови. В загальних рисах структурний аналіз в структуралізмі є сходженням від поверхових лінгвістичних структур до глибинних, причому перші є кодом останніх, а метакодом виступає універсальна структура розуму. Попри всю плідність гуманітарного структуралізму, представники якого змінили звичний образ етнології, психоаналізу, епістемології та літературознавства, проблематику та підходи цих наук, спроби прояснити його методологічні засади в кінці 60-х років стали першим кроком на шляху його трансформації в постструктуралізм, яка часто здійснювалась самими структуралістами (Варт, Фуко, Лакан). Будучи формально-раціональною обробкою певного порядку фактів, структуралісти у лінгвістиці та літературознавстві усвідомлюють операціональний статус поняття структури, але в антропології та психоаналізі воно починає розглядатись як структура самої реальності, і саме цю тенденцію структуралізм піддає критиці Еко ("Відсутня структура"). Вразливість гуманітарного структуралізму пов'язана з тим, що в багатьох соціокультурних системах семіологічний рівень є не вихідним, а похідним, тому постструктуралізм звертається до аналізу досеміотичного рівня культури. З моменту свого виникнення структуралізм постійно перебуває в русі трансформації, і найпотужнішою сьогодні трансформацією структуралізму є постструктуралізм. (О. Йосипенко)

СТРУКТУРАЛІЗМ у ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ — науковий напрям, представлений постатями Леві-Строса, Лакана, Фуко, Дерриди, Варта. Стверджує рівноцінність будь-яких культур та їхню генетичну спорідненість, зростання зі спільного, загальнолюдського фундамента. Структуралізм виникає як реакція на екзистенціалізм, що проголошував онтологічну самодостатність особистості і, на противагу раціоналістичній філософії, виходив з принципу вищості екзистенції (існування) над есенцією (сутністю), одиничного над загальним. Структуралістська філософія повертається в цьому відношенні до раціоналістичних засад, вдаючись до пошуку закономірностей, з яких зростає проголошена екзистенціалізмом абсолютна свобода особистості. У своїх пошуках структуралізм спирається на тезу про єдність людської природи, наявність єдиної, структурно організованої основи позасвідомого, закладеної у найфундаментальніших і найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського. Для дослідження цієї сфери структуралізм звертається до аналізу впорядкованих систем правил у побудовах будь-яких форм життєдіяльності, виявлення їхніх інваріантних структур. При цьому розглядає ці форми як своєрідну мову, якою промовляє і завдяки якій об'єктивується наше підсвідоме. Людське буття постає як особлива артикуляція буття, ритміка якого структурована специфічним (культурним) чином і суголосна природній, докультурній архітектоніці світобудови. Звідси посилена увага структуралістської філософії як до мовних побудов, так і до архаїчних культур, в яких культурне буття людини ще максимально інтегроване в природне. Саме в архаїчних, "примітивних" культурах структуралізм намагається віднайти об'єктивні закономірності існування людського, позаяк первісні його прояви видають ту глибинну раціональність ("надраціональність"), в якій ще відсутній поділ на власне раціональне (розумове) та почуттєве.

СУАРЕС Франсиско (1548, Гранада — 1617) — іспанський філософ і теолог, представник другої (пізньої) схоластики. Істотно трансформує вчення Томи Аквінського, на противагу якому заперечує реальну відмінність між сутністю та існуванням, вважаючи, що одиничне має примат щодо загального. Проблему співвідношення свободи волі і Божественного наперед — визначення вирішує на користь останнього, але дає своє розуміння: Бог не визначає вільний вибір людини, а лише передбачає його і, у відповідності з цим накресленням шляху до Бога, надає благодаті. Вчення Суареса вплинуло на метафізичні побудови Декарта, Ляйбніца, католицьких теологів. Трактати Суареса, в яких викладаються принципи природного права, сприяли формуванню поглядів Гроція.

Основні твори: "Метафізичні роздуми". Частина 1, 2 (1597).

СУБ'ЄКТ (від латинськог subjectum — те, що лежить внизу, знаходиться в основі) —

1) В широкому розумінні особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють властиву їм діяльність, спрямовану на практичне перетворення предметної дійсності, теоретичне і духовно-практичне освоєння об'єктивної реальності; носій означених якостей, що уможливлюють виконання ним суспільно значущих функцій. Необхідними рисами суб’єкту є: предметність, що означає бути предметним утворенням і діяти тільки предметним способом; свідомість, яка відображає реальність, зорієнтовує суб’єкт у навколишньому середовищі та визначає мету діяльності (заперечення предметності суб’єкта і зведення його до свідомості характерне для ідеалізму) —, активність, яка забезпечує провідну роль суб’єкта у взаємодії з навколишнім світом (ігнорування активності суб’єкта характерне для споглядального матеріалізму); воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети.

2) В теорії пізнання одна з основних категорій, що є специфікацією суб’єкта взагалі в умовах пізнавальної діяльності. Позначає активний компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності — об'єкта. В процесі пізнання суб’єкт взаємодіє з об'єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні здатності, перетворює і відображає його, формуючи систему знання про об'єкт. Основним питанням у розумінні природи суб’єкта, від якого залежить філософська спрямованість теорії пізнання, є правильне визначення його статусу щодо об'єкта і навпаки. Історичний досвід розвитку науки беззастережно доводить вірність вихідного постулату про принципову незалежність об'єкта пізнання від суб’єкта в межах їх пізнавального відношення, хоча суб’єкт, включаючи об'єкт у свою діяльність і застосовуючи до нього пізнавальні здатності, істотно суб'єктивізує об'єкт. Невизнання цього постулату веде до суб'єктивізму або наївного реалізму. Суб’єкт формується в процесі індивідуального розвитку під впливом соціального, культурного та інтелектуального середовища, яке склалося на конкретному історичному етапі, засвоюючи нагромаджений соціальний і пізнавальний досвід. Тому, будучи предметним утворенням, суб’єкт пізнання має виразну суспільно-історичну природу. На протилежних позиціях стоїть гносеологічний антропологізм.

3) У формальній логіці один із трьох складників простого судження — суб’єкт, предикат, зв'язка. В змістовному висловлюванні суб’єкт виражається словом або словосполученням, що позначає предмет, на який спрямована думка. В твердженні "Українська культура є самобутньою" суб’єктом виступає "українська культура". В формах суджень суб’єкта здебільшого позначається латинською літерою 8, в судженнях, що мають вигляд пропозиційних функцій (логічна функція), — предметною змінною. Судження може мати кілька суб’єктів. (П. Йолон)

СУБСИСТЕНЦІЯ — абстраговане від одиничних речей буття, відображене в родових і видових поняттях; суб'єкт сутності та її носій; самостійне існування, що не потребує акциденцій. Термін уведений до вжитку Боецієм у його творі "Проти Євтихія і Несторія". На думку Боеція, субсистенція і субстанція — не одне й те саме. Субсистенція не потребує акциденцій, щоб бути, а субстанція — це те, що служить суб'єктом для акциденцій, без чого вони існувати не можуть. Тому роди і види — тільки субсистенція, бо в них є тільки сутність, а акциденції відсутні. Субсистенція є універсаліями, а субстанції — індивіди. Індивіди служать для акциденцій суб'єктами (супозитами), даючи тим самим можливість їм бути. Отже, у розумінні базисних термінів метафізики Боецій істотно відійшов від Аристотеля. Аристотелівське "усія" (субстанція, сутність) він передав трьома різними термінами: "есенція" (сутність), "субстанція" і "субсистенція". У томістській і неотомістській метафізиці субсистенція є одним із основних понять і трактується як субстанціональний модус, що характеризує конкретну єдність сутності та існування у створених Богом матеріальних сущих. Субсистенція — це наділена сутністю основа, котра переводить існування із стану просто даного у стан здійснюваного і діючого. Субсистенція в неореалізмі —ідеальне існування логічних об'єктів поза часом і простором. (Д. Кирик)

СУБСТАНЦІЙНА ФОРМА — термін схоластичної філософії, що означає визначеність, специфічне "одне", до якого причетне явище або річ, що пояснюється; субстанційна форма — це форма речі, що мислиться як єдність її суттєвих ознак, на відміну від так званої акцидентальної форми, яка виражає несамостійну, випадкову ознаку речі, що може бути або не бути. У схоластиці дискутувалося питання про єдність і множинність субстанційної форми у внутрішній структурі речі, зокрема змішаного тіла або живого організму. Концепцію єдності субстанційної форми у різних її інтерпретаціях обстоювали Аверроес і Тома Аквінський. Вчення про множинність субстанційних форм дотримувалися Альберт Великий, Дуне Скот та інші. Ця проблема обговорювалася також у філософських курсах КМА.

СУБСТАНЦІЯ (латинського substantia — сутність, дещо засадниче, підстава) — гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність і змінність властивостей до чогось постійного, відносно сталого і самостійно існуючого; деяка реальність, розглянута в аспекті її внутрішньої єдності. В історії філософії субстанція тлумачилась по-різному: як субстрат, як сутнісна властивість, як те, що здатне до самостійного існування, як підстава і центр змінності предмета, як логічний суб'єкт. В онтологічному аспекті залежно від загальної спрямованості філософських учень вирізнялися одна (монізм), дві (дуалізм), множина (плюралізм) субстанції. Як специфічно філософський (матафізичний і логічний водночас) термін "субстанція" вводить Аристотель, який ототожнював субстанцію із першою сутністю ("усією"), тобто чимось засадничим, котре невід'ємне від речі в її індивідуальності, і разом з тим характеризував субстанцію як логічну категорію, якій у висловлюванні (реченні) відповідає підмет. У давньогрецькій філософії релевантно до її загальної онтотеологічної інтенції можна говорити і про тлумачення субстанції як субстрату і першопринципу змінності речей (наприклад, стихії мілетців, "вогонь-логос" Геракліта, "атоми" Демокрита). Тлумачення Аристотелем форми як першопричини, що зумовлює визначеність речей, започаткувало розрізнення тілесної і духовної субстанції, котре у середньовічній філософії вилилось у спір між номіналізмом і реалізмом про "субстанційні форми" сущого. У Новий час онтологічне розуміння субстанції як граничної засади буття започатковане в емпіризмі Бекона, який ототожнив субстанцію із формою конкретних речей. Декарт цій якісній інтерпретації протиставив раціоналістичне вчення про дві субстанції: матеріальну (для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання) і духовну (мислительну). Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність — не дві субстанції, а два атрибути єдиної субстанції. Ляйбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних субстанцій, які характеризуються самодіяльністю, відповідно — активністю і змінністю. Гносеологічне осмислення субстанції як поняття було запропоноване Локком, для якого субстанція є однією із складних ідей. Берклі заперечував поняття матеріальної субстанції, а Г'юм, відкидаючи існування як матеріальної, так і духовної субстанції, вбачав в ідеї субстанції деяку цілісну гіпотетичну асоціацію. Кант долає як "онтологізм", так і "гносеологізм" тлумачення субстанції. Остання необхідна для теоретичного пояснення явищ, оскільки є умовою можливості досвіду. Відтак субстанція — це не незмінний речовий субстрат, а внутрішньозмінне діалектичне поняття. Цю думку підхоплює Гегель, який, ототожнюючи мислення і буття, вказує на внутрішню суперечність як джерело саморозвитку субстанції, поєднуючи її у такий спосіб із самодіяльністю суб'єкта. Субстанція — ступінь розвитку абсолютної ідеї і свідомості суб'єкта. У діалектико-матеріалістичній течії марксизму субстанція витлумачується як матерія в розвитку форм її руху, а світ, що розкривається, — як універсум діяльності людини. Критикуючи метафізику, позитивізм і неопозитивізм, відкидають і поняття субстанції як рудимент буденної свідомості і хибного натуралістичного подвоєння дійсності в процедурах та мові науки. Як і у позитивізмі, традиційна логіка і гносеологія, що базувались на понятті субстанції, заперечуються прагматистами у фікціоналізмі Файхінгера. Кассирер дає функціональне витлумачення субстанції, а Гуссерль, вбачаючи у фізичному предметі лише мислительну єдність, вказує, що субстантивація свідомості є наслідком кризи європейської науки і європейської культури. Розкриваючи засади останніх як власне метафізичні, Гайдеггер у субстанційному тлумаченні світу як реально сущого і підвладного людині вбачає наслідок його метафізичного суб'єкт-об'єктного роздвоєння. Виникнення категорій суб'єкта і об'єкта Гайдеггер пов'язує із структурою європейських мов. Із розвитком лінгвокультурологічних досліджень субстанція прочитується як текст, але у постструктуралізмі Дерриди текст — як наслідок тотальної "деконструкції" логоцентризму і метафізики — перестає бути субстанційною константою. Європейська метафізика і логіка заперечуються "плюралістичною онтологією" і "логікою місця" Нісиди Кітаро, відтак відкидається й аристотелівська традиція тлумачення субстанції, ототожнення її із формою, самодостатнім існуванням. Класичне тлумачення субстанції зберігається в бергсоніанстві, реалізмі і неореалізмі, неотомізмі.