Філософський Енциклопедичний Словник

ФАЛЕС (640, Мілет — після 560 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник першої в історії філософської школи (дивись Мілетська школа). За традицією вважається засновником філософського мислення (так само, як і досліджень природи, астрономії та математики). Визнавався першим серед семи грецьких мудреців. Подорожував до країн Близького Сходу (Єгипет, можливо, Фінікія). Зажив слави як астроном (передбачення сонячного затемнення 585 до нашої ери, вирахування днів сонцестояння та рівнодення), математик (теорема рівності вертикальних кутів), автор винахідливих технічних рішень (вимір висоти пірамід, переправа через Галіс). За його планом іонійські поліси утворили політичний союз, який допоміг їм у відстоюванні своєї незалежності. Філософських творів не писав. Започаткував космогонічну традицію ранньогрецької філософії, смисловий стрижень якої становило розв'язання питання "що є все (суще)?" (дивись Досократики). Створює історично перше вчення про "фюсис". Визначальну якість будь-якого буття, за Фалесом, становить життя (життєдайність). Його філософською метафорою виступає вода ("Все є вода"). Остання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям);

2) все складається з води, тобто вода є субстратом всіх речей;

3) вода є життєдайною силою, якою дається життя, а відтак — утворюється і підтримується існування всього;

4) вода є фізичною основою світу, адже Земля плаває на поверхні безмежного Океану.

Значення Фалеса як фундатора філософської думки полягає передусім не в конкретних космогонічних тезах, а у відкритті нового типу мислення, основу якого складає універсальне питання цілковито умоглядної природи, що розв'язується власними, особистими (вільними від авторитету культурної традиції) міркуваннями того, хто мислить. Істина у філософському дискурсі десакралізується, виводиться за межі релігійних настанов та узвичаєних, освячених культурною традицією, уявлень.

ФАЛЛІБІЛІЗМ (від англійського fallible — схильний до помилок; помилковий, ненадійний) — філософська позиція, за якою, з одного боку, визнається неможливість досягнення абсолютної певності, точності або всеосяжності у будь-якій сфері людських зацікавлень і дослідів, а з другого, стверджується наявність неухильного прагнення саме до цих характеристик людської діяльності у кожному конкретному випадку. Вперше концепція фаллібілізму була розроблена одним із фундаторів прагматизму Пірсом. Ідея фаллібілізму була підтримана й переосмислена Поппером, який розглядав її у контексті обґрунтування принципу фальсифікації. Своєрідним філософським варіантом фаллібілізму є концепція "фаллібілістичного плюралізму" сучасного американського філософа Бернстейна, який протиставляє так званій "екстремальній плюралізації" (радикальній фрагментації реальності) суттєво інший підхід, а саме: зацікавлене, відповідальне, недекларативне визнання кожним представником певної філософської позиції можливості власної помильності (попри найбільшу щодо неї відданість) та готовності дослухатися до аргументів іншого, брати їх серйозно до уваги й не заперечувати, зрештою, "інакшості" цього "іншого". (Н. Поліщук)

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ в логіці (від латинського falsificatio — підробка; falsifico  — роблю) — спосіб перевірки наукових результатів (гіпотез, теорій, ідей) шляхом спростування положень, які їм суперечать. Внаслідок складності верифікації певної системи тверджень її перевірка на істинність іноді замінюється альтернативним варіантом, тобто доведенням хибності заперечення цієї теоретичної системи. Для цього необхідно висловлювати наукові положення таким чином, щоб вони припускали можливість чіткого формулювання їхнього заперечення. Фальсифікацію слід відрізняти від запропонованого Поппером принципу фальсифікації, який переоцінює евристичність логічного заперечення теоретичних тверджень та перетворює його на показник науковості.

ФАРАБІ Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан — (870, Фараб на Сирдар'ї —950) — середньоазійський і арабомовний вчений-енциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Фарабі — глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Фарабі налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Фарабі охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Фарабі сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Фарабі, складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання — органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Фарабі усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Фарабі становлять закони та форми аристотелівського "Органону". Одним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Фарабі самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Фарабі процесу становлення і розвитку філософської думки. Фарабі — перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) — один із останніх зрілих творів Фарабі "Доброчесне місто" очолює філософ. Суспільство, держава — це той же людський організм. За Фарабі, "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Фарабі на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Рушда.

Основні твори: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Про мету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та інші.

ФАТАЛІЗМ (від латинського fátalis  — наперед визначений долею) —світоглядна позиція, що абсолютизує незбагненність підстави причинно-наслідкових зв'язків природного світу та людської поведінки і уявляє її потаємною надлюдською силою (фатумом), що виключає свободу волі. Розпізнають раціоналістичний та теологічний фаталізм. Перший постулює жорстке коло причин і наслідків у замкнутій системі на механістичний кшталт (детермінізм у філософії Демокрита, Гоббса, Спінози). Другий був обґрунтований в ісламі (вчення джабаритів) та християнських течіях (кальвінізм, янсенізм). У XX столітті ідея фаталізму відлунює у творах Шпенглера, Енгера, Бенна. Виокремлюють також побутовий фаталізм, який описується такими словами і словосполученнями, як "талан", "життєвий шлях", "щастя", "доля", "збіг обставин" та іншими.

ФАТУМ (від латинського fatum — віщування, пророче оповіщення). Терміном "фатум" позначається невідворотність, неминучість певного перебігу подій та людських вчинків. Походження терміна "фатум" — у міфології. Як у давньогрецькій, так і давньоримській міфології фатум ототожнювався із богинями неминучої долі — мойрами (грецькою) або парками (латинською), з яких одна пряла нитку життя, друга сотала, а третя втинала. Поняття фатум відігравало центральну роль у давньогрецькій трагедії, в якій події розгорталися за волею богів; боги й самі часом підлягали дії необхідності, що спрямовувала їхню волю. В українській мові термін "фатум" передається низкою синонімів: доля, недоля, талан, жереб, приділ. Досліджуючи різні назви українського слова "доля", Потебня у праці "Про долю та споріднені з нею істоти" розкрив близькість значення цього слова зі словом "Бог". За Потебнею, "Бог може власне означати частину, долю, щастя"; за пізнішим уточненням, Бог — це той, хто подає долю. У чеській, польській, українській мові на позначення фатуму вживається також слово "вирок", що має схоже звучання в усіх трьох мовах. Етимологія цього слова виходить на позначення рішення, присуду (у тому числі верховної істоти, Бога). Арабське слово "кісмет" означає "фатум", "долю", "волю Аллаха". (Н. Поліщук)

ФЕДОРОВ Микола Федорович (1829, село Ключі Тамбовської губернії —1903) — російський релігійний мислитель. Утопічний проект Федорова, викладений у праці "Філософія спільної справи", ґрунтується на ідеї воскрешення померлих, безсмертя живих і переображення земного світу в Царство Боже. Ця ідея повинна бути усвідомлена людством як спільна, всесвітня справа, необхідною умовою здійснення якої є, за Федоровим, "регуляція" природи за допомогою волі та розуму. Моральнісне підґрунтя воскрешення становить "супраморалізм", обов'язок щодо батьків-предків, у

якому Федоров вбачав не тільки вищу християнську мораль, а й сенс християнства взагалі. Шляхом до здійснення моральнісного ідеалу Федоров вважав позитивну цноту як рішучу протидію жадібній плоті. Політичною передумовою воскрешення є, за Федоровим, самодержавство як батьківська форма правління. Ідея перемоги над смертю приваблювала багатьох сучасників (В. Соловйов, Достоєвський, Толстой), але накреслений Федоровим проект відштовхував їх своїм натуралізмом. Сучасні дослідники вважають Федорова предтечею російського космізму. В 20-ті роки вчення Федорова пропагували "ліві" євразійці, намагаючись пов'язати його з марксизмом.

Основні твори: "Філософія спільної справи" (том 1, 1906; том 2, 1913); "Твори" (1982); "Твори: В 4-х томах" (том 1, 2, 1995).

ФЕДОТОВ Георгій Петрович (1886, Саратов — 1951) — російський релігійний мислитель, філософ, історик, публіцист. Закінчив Петербурзький університет. Приват-доцент Петербурзького університету (1914-1918), професор Саратовського університету (1920-1922). Від 1925 року — за кордоном. Професор Православного Богословського інституту в Парижі (1926-1940) і Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1943-1951). Людина у світі культури становить наскрізну тему праць Федотова, в основі яких — аналіз культури крізь призму самосвідомості особи, пошук змісту історії у внутрішньому житті окремих осіб і цілих поколінь. Історія —це трагічна містерія, головним персонажем якої є людина як істота вільна, але така, що не полишена Богом і разом з тим спокушається злом. Звідси основна проблематика праць Федотова — боротьба святості і гріховності, свободи й необхідності, моральнісна відповідальність особи і нації за вибір історичного шляху. Заперечуючи розуміння культурно-історичного процесу як однолінійного, спрямованого до визначеної мети, Федотов стверджував самоцінність і унікальність кожного його етапу, наголошував на поліморфності й поліфонічності культури, розглядав минуле, теперішнє і майбутнє як живу єдність. В есхатологічних образах він вбачав не неминучість кінця і заперечення культури, а виправдання культуротворчої діяльності як спільної справи людства. Особливе місце у творчості Федотова посідають роздуми про культурне минуле й сьогодення Росії, її долю й історичний шлях. Простежуючи генезу російської національної катастрофи 1917 року, Федотов висловлював щиру надію на майбутнє відродження Росії, живильним джерелом якого стане Церква.

Основні твори: "Абеляр" (1924); "Святі древньої Русі: X-XII століття" (1931); "І є, і буде: Роздуми про Росію і революцію" (1932); "Соціальне значення християнства" (1933); "Новий Град" (1952); "Християнин в революції" (1957); "Росія, Європа і ми" (1973).

ФЕЄРАБЕНД Пол Карл (1924, Відень — 1996) — американський філософ, представник постпозитивізму. Від 1958 року працював у США (співробітник Міннесотського центру філософії науки, місто Міннеаполіс; професор Каліфорнійського університету, місто Берклі). Зазнав впливу пізнього Вітгенштейна, марксизму, критичного реалізму, хоча згодом піддав критиці методологічні, соціокультурні, світоглядні погляди як представників логічного позитивізму й критичного раціоналізму, так і "наукового матеріалізму". Феєрабанд розробив методологічний принцип, за яким вчений має створювати, розмножувати, "проліферувати" теорії, несумісні із загальновизнаними в науці. Синтез цього "принципу проліферації" з тезою про несумірність теорій мала наслідком концепцію "епістемологічного анархізму", згідно з якою творчість ученого не повинна підпорядковуватися будь-яким жорстким раціональним методологічним стандартам. Наука, за Феєрабендом, — це одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому ж сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від "диктату науки" та надало усім соціокультурним практикам рівні права.

Основні твори: "Проти методологічного примусу: Нарис анархістської теорії пізнання" (1975); "Наука у вільному соціумі" (1978); "Діалоги про метод" (1979).

ФЕМІНІЗМ — соціально-політичний, культурний та інтелектуальний рух, спрямований як на досягнення рівних прав жінок, так і на встановлення нового порядку, в якому стандарти і система цінностей не визначалися б чоловічими мірками. Фемінізм виростає на ґрунті фундаментальної констатації маскулінного характеру наявної культури та цивілізації. Явним та неявним чином особливості чоловіка підносяться до рівня загальнокультурного нормативу, зразка, ототожнюються із людським як таким; жінка та "жіночість" зводиться лише до конкретного сущого серед інших сущих, набуває статусу "іншого". Метафізичне значення фемінізму полягає у введенні фемінності до складу передумов людського буття, його загальнозначущих і невід'ємних ознак. В сучасній, особливо західній, культурі фемінізм зажив значної популярності та впливу на суспільство. Хоч фемінізм став глобальним феноменом, він не становить єдиної ідеології. Вирізняють три хвилі фемінізму. Перша виникла в кінці XVIII століття і пов'язана з творами Мері Волстоункрафт. Вимоги економічної та професійної рівності з чоловіками складають основний зміст цього періоду. Особливе значення для розвитку фемінізму має праця Симони де Бовуар "Друга стать" (1949), в якій обґрунтована думка про стать як біологічну передумову та гендер як соціально нав'язану роль; жінка ідентифікується з "іншим", тобто відмінним та неповноцінним. Від середини XX століття спостерігається розгортання "другої хвилі" фемінізму, пов'язаної з політичними зрушеннями 60-х років та виходом у світ низки теоретичних праць, що змінили світогляд та стратегії феміністичного руху (Беті Фрідан "Жіночі таємниці" (1963), Дж. Грієр "Жіночий євнух" (1970) та інші). Головна мета цього періоду —створення нової політичної ідентичності жінок на ґрунті права та публічної емансипації. Третя хвиля (70-ті роки) зосереджується на виявленні расових, класових, тендерних, сексуальних та інших відмінностей. Сучасний феміністичний рух становить собою доволі неоднозначне явище. В ньому існують різноманітні підходи та напрями, котрі відображають широкий спектр потреб та інтересів: ліберальний (пошук шляхів інтеграції жінок в існуючу соціополітичну систему); марксистсько-соціалістичний (заклик до класової боротьби як засобу знищення економічної експлуатації, що є основною причиною пригнічення жінок); радикальний (доведення політичного характеру гетеросексуальних відносин); лесбійський (визнання репресивної сутності гетеросексуальних тендерних ролей); сепаратистський (виключення чоловіків із кола вирішення проблем); екологічний (ототожнення екологічної кризи із процесами патріархального домінування, на основі виявлення спорідненості фемінності з природою); чорний (заперечення універсальності білого середньокласового фемінізму, пропозиція замінити слово "фемінізм" на більш загальне поняття "вуманізм"; фемінізм культурний (визнання за жінками особливих здатностей до творчості, що обумовлюють "особливий жіночий шлях пізнання"); християнський (виправлення спотвореного культурою місця жінки в християнстві); метафізичний (пошук порятунку в духовному вдосконаленні жінки) та інше. Загальні проблеми феміністичної думки охоплюють виникнення та формування тендеру, статі, сексуальності, жіночої тілесності; репресивність патріархальної влади; жіночу підпорядкованість та визначення шляхів емансипації жінок у всіх сферах життя. Але якщо для "старого" фемінізму характерним було обстоювання ідеї рівності, то "новий" фемінізм зосереджує свої зусилля на пошуках відмінностей та обґрунтуванні їх легітимності. Теоретично фемінізм перетинається з такими інтелектуальними напрямами, як: біологічний детермінізм (заперечення вроджених "жіночих" якостей); деконструктивізм (запозичення у Дерриди поняття "фалоцентризм культури"); есенціалізм (визнання існування природно/біологічно заданих суттєвих характеристик фемінності); конструктивізм (гендерні ознаки є соціальними конструктами); постколоніальна теорія (ідентифікація жінки з "іншим" як відмінної, неповноцінної та залежної від пануючої групи особистості); постмодернізм (критика підвалин наявної культури) та інше.

(О. Гомілко)

ФЕНОМЕН (від грецького φαινόμενον — те, що з'являється) — будь-які підлеглі спостереженню предмет, факт, подія чи процес, що виступають об'єктами чуттєвого споглядання (наприклад, кольори, звуки, запахи), на противагу усьому тому, що схоплюється завдяки розмислу, розуму, інтелекту, тобто є умосяжним. В етичному вченні Аристотеля поняття "видиме (явне) благо" є тим, що видається людині таким незалежно від того, чи є воно реально сущим благом, чи ні. Пізніші античні філософи провели розрізнення між спостережуваними фактами (або феноменами) та винайденими для їхнього пояснення теоріями. У філософії Канта термін "феномен" використовувався для позначення безпосереднього об'єкта чуттєвого досвіду, даного у формах споглядання (простір і час), знання про який виникає лише тоді, коли він витлумачується через категорії розмислу, такі як субстанція чи причина. Кант протиставив феноменам ноумени, або речі в собі, до яких категорії споглядання та розмислу не мають застосування. У сучасній філософії термін "феномен" інколи використовується на позначення факту, події, процесу тощо, що безпосередньо схоплюється органами чуття до того, як буде висловлене будь-яке судження про нього. (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНАЛІЗМ — філософська теорія сприйняття та способу буття зовнішнього світу, розбудована на емпіричному ґрунті, основоположним припущенням якої є принцип — "існувати — значить бути сприйнятим". Коріння цієї теорії сягає британської філософської традиції, особливо її номіналістичного відгалуження, представники якого (Гоббс, Локк, Берклі, Г'юм, Дж. Ст. Міль та інші) використовували критику успадкованої від Середньовіччя реалістичної онтологізації універсалій для заперечення об'єктивності всезагального (категорій причинності, субстанції та інше). Сутнісною ознакою такої філософської позиції є переконання, згідно з яким у пізнанні, включаючи наукове осягнення світобудови, ми завжди маємо справу лише з явищами або феноменами власної свідомості як єдино приступною для нас реальною дійсністю, а всі твердження про матеріальні об'єкти зводяться до висловлювань про справжні або ж можливі відчуття, чуттєві дані та враження, здобуті в емпіричному досвіді (дивись Феномен, Феноменологія). (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА СОЦІОЛОГІЯ — теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який розглядає суспільство як феномен, постійно створюваний і відтворюваний у взаємодії індивідів. Філософською основою феноменологічної соціології були ідеї Гуссерля, основоположником феноменологічної соціології вважають Шюца, який застосував принципи феноменологічного аналізу до соціальних явищ і розробив програму конструктивного аналізу природної настанови, тобто досліджень умов прийняття соціального світу як реального її членами. З позицій феноменологічної соціології сама очевидність існування соціального постає як проблема (Гарфінкель). Процес соціалізації досліджується як інтеріоризація інтерсуб'єктивних значень (Бергер, Лукман). У центрі уваги знаходяться причини порушення соціальної взаємодії (Гратгоф) і експерименти по їх виявленню (Гарфінкель). Дослідження феноменологічної соціології вплинули на розробку проблем мовної соціалізації, соціальної лінгвістики, соціальної прагматики, екстралінгвістичної комунікації, теорії конфліктів. Результати досліджень феноменологічної соціології стимулюють інші напрями соціології робити ретельнішим аналіз взаємодій на мікрорівні, адекватніше оцінювати значення суб'єктивного фактора соціальних процесів.

(А. Ішмуратов)

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ — термін, здебільшого використовуваний нині для позначення започаткованого Гуссерлем філософського руху,головною метою якого було проведення безпосереднього споглядально-рефлексивного дослідження феноменів свідомості на рівні точної науки та розробка відповідного йому методу аналізу предметно-смислових структур людського світоусвідомлення. Сам термін "феноменологія" з'являється у XVIII столітті, коли швейцарсько-німецький математик і філософ Ламберт (1728-1777) у книзі "Новий органон" (1764) використав його як "теорію ілюзій" для іменування тієї частини своєї гносеології, котра відмежовувала істину від хиби. Кант використав слово "феноменологія" лише двічі, але надав поняттю "феномен" ширшого значення, що мало своїм наслідком інакше розуміння феноменології. У XIX столітті цей термін в основному пов'язується з працею Гегеля "Феноменологія духа" (1807), у якій простежується розвиток свідомості від "чуттєвої вірогідності" до "абсолютного знання". Надалі значення поняття "феномен" розширюється, воно стає синонімом "факту" чи

будь-чого спостережуваного суб'єктом явища, а термін "феноменологія" завдяки працям Гамільтона, Гартмана, Мейнонга, Штумпфа та інших набуває смислового навантаження, близького до сучасного. Поняття "феноменологія" виникає у Гуссерля як противага "психологізмові" в логіці й теорії пізнання, як альтернатива "натуралізмові" (позитивізмові усіляких ґатунків) та як протилежність "історизмові" Дильтея. Феноменологія розглядається Гуссерлем як метод з'ясування смислових структур та зв'язків свідомості, як споглядання тих інваріантних її характеристик, які уможливлюють сприйняття об'єкта та інші різновиди пізнання. З цього погляду основні її характеристики наступні:

1) феноменологічна редукція (або "епохе"), під якою мається на увазі опис актів свідомості у спосіб, котрий є вільним від прийняття теорій та засновків про самі ці акти чи про існування корелятивних їм предметів у світі;

2) ейдетична редукція, через яку завдяки рефлексії про окремішний акт свідомості і з допомогою уявного варіювання певних його рис може бути піддана спогляданню сутність, або ейдос, не просто цього окремішного акту, а будь-якого порівнюваного з ним (наприклад, бачення як такого);

3) нарешті, феноменологічний підхід бере до уваги процес, завдяки якому предмети конституюються або розбудовуються свідомістю у їхньому пізнанні. Чільними проблемами роздумів Гуссерля у річищі феноменології від початку 30-х років стають проблеми подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивності основоположень феноменологічної концепції філософії. Мірою розгортання цих досліджень він доходить висновку, що світ існує не для одиничного, а конституюється у своєму смислобутті спільнотою монад, внаслідок чого завданням феноменології стають роздуми про цей інтерсуб'єктивно значущий світ та спільний у своїх сутнісних структурах для багатьох людей досвід такого світу. На підставі цих роздумів народжується поняття "життєвого світу", світу безпосереднього життєвого досвіду, похідним якого є світ науки. Позаяк феномен життєвого світу виявився наскрізно історичним утворенням, звернення Гуссерля до його осмислення історизує трансцендентально-філософську рефлексію пізньої феноменології, методологічні імперативи якої перетворюються на історичну редукцію. Вплив феноменології на сучасну західну філософію був широким і різнобічним. Її екзистенціалістські послідовники, особливо Гайдеггер, Сартр і Мерло-Понті, називали себе феноменологами, водночас відкидаючи такі гуссерліанські риси феноменології, як бачення філософії як "точної науки", орієнтація на розробку теорії пізнання, методологічна вимога "епохе" та визнання трансцендентального "Едо". На основі філософської спадщини Гайдеггера розробляються також концепції герменевтичної феноменології. Її основними постатями стають Гадамер, який в онтологічній площині розробляє герменевтичні проблеми в царинах естетичної, історичної та мовної свідомості, та Рикер, котрий досліджує питання "прищеплення" герменевтичної проблеми до феноменологічного методу на трьох стратегічних рівнях: семантики багатозначних (символічних) виразів (теорія пізнання), рефлексії (методологія) та на рівні людського існування (онтологія). (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ — концептуалізація конфлікту, виходячи з принципів феноменологічного аналізу та результатів досліджень із соціальної феноменології (конститутивний аналіз природної настанови Шюца, етнометодології Гарфінкеля, соціології знання Лукмана, теорії соціального протиріччя Гратгофа та інше). Конфлікт розглядається як інтерсуб'єктивно сконструйована реальність з порушеннями консенсусу відносно головних інтенціональностей (бажань, переконань, обов'язків). Засоби вирішення конфлікту вбачаються у створенні умов для зміни агресивної настанови на настанову до злагоди. Формування (або відновлення) консенсусу в постагресивному стані пов'язуються з інтерсуб'єктивними характеристиками порозуміння розбіжностей, легітимізацією взаємних очікувань, толерантністю до ціннісних орієнтацій опонента (дивись Феноменологічна соціологія). (А. Ішмуратов)

ФЕТИШИЗМ (французькою fetichisme, від fetiche — ідол, талісман) — форма найдавніших вірувань, що полягали у мисленно-фантазійному наданні деяким предметам неживої природи "чуттєво- надчуттєвих" якостей. Вперше описав французький дослідник Брос у книзі "Культ богів-фетишів" (1760). Фетишизм виник у ранньородовому суспільстві; вважалося, що фетишизовані предмети є живими істотами, які можуть мати для людини охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати шкоди ворогові, викликати чи припиняти природні явища (дощ, землетрус тощо). Фетишизм спирався на уявлення первісної людини про те, що зміни в природі (за аналогією з її власними вчинками) пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля. Фетишистські уявлення, зазнавши видозмін, збереглися і в розвинутих релігіях та побутовому марновірстві. У суспільно-економічній теорії Маркса поняття "фетишизм" застосовується для характеристики товарно-капіталістичних відносин, за яких продукти праці набувають подоби самостійних істот, які наділені власним життям та знаходяться у певних стосунках з людьми та поміж собою.