Філософський Енциклопедичний Словник

а) категоричні норми, значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізу­ються);

б) імплікативні норми, значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні норми, значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки нормам вимоги та установлення суспільства, со­ціальних груп трансформуються в етало­ни, моделі, стандарти модального та обо­в'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції. (А. Єрмоленко)

НОРМАТИВНА ЕТИКА — 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єд­нані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення;

2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських сто­сунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки скла­дається у філософській думці та світових релігіях. Нормативна етика завжди пов'язана зі сфе­рою свідомого, відрефлектованого, на­лежного, пошук якого має крайні полю­си у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність мора­льних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлен­ня Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до за­кріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійс­нюється за допомогою морального ідеа­лу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Нормативна етика актуа­лізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктив­но-узагальнюючих можливостей повсяк­денної свідомості й регулятивного по­тенціалу звичаїв та традицій. За певних умов нормативна етика тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті ху­дожніх творів. Упродовж усього розвит­ку класичної філософії етична норма­тивність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм —від рапсодичних роз­думів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" виз­начала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи нормативної етики, проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилеж­ними засадами (земне і небесне, сакраль­не і профанне, людське і Божественне). Для релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релі­гій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділи­ти найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та інші) і норми поведінки (виконання ри­туалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та інші). Кате­горія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунту­вання й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концеп­ції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто фор­мальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот. Розведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали тема­ми гострих дискусій другої половини XIX — початку XX століття Ціннісно-нормативні аспек­ти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці кос­мічної телеології, "феліцитології" та інших. Разом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етич­ної теорії. Насамперед, це стосується со­ціології, зорієнтованої на виведення на­лежного з сущого (Дюркгейм та інші); ши­рокого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі. Розширення простору свободного вибо­ру, зменшення контролю суспільної дум­ки над поведінкою індивідів, охорона за­коном свободи думки, совісті, релігії, пе­реконань призвели до зменшення со­ціальної значущості конвенційної нормативної етики. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що бу­ли характерні для тоталітарних режи­мів, нормативна етика незрідка розглядалася як арха­їчний компонент філософії, як репресив­на соціальна сила. Разом з цим навіть на­магання створити "мораль без норм" в ек­зистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що прого­лошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та інші), не могли обійти питання про нормативне як мотив етич­но відповідального вчинку. В 70 - 90-ті роки на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для ре актуалізації нормативної етики. Започат­кована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та інших. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії заклада­ються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострен­ня глобальних планетарних проблем ак­туалізувало розробку нових принципів нормативної етики (стримування, обмеження, пересто­роги). Значного поширення набула екологічна етика. (А. Єрмоленко)

НОРМА у філософії науки — ор­ганічна частина оцінки, що співвіднесе­на з тим відтинком шкали, на якій розмі­щується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не озна­чає, що норма знаходиться посередині шка­ли; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірич­на верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність нормі. Якби цього не було, оціночні висловлювання не мог­ли б виконувати свою основну функцію — забезпечувати комунікативні зв'язки. Оціночні стереотипи включають як нор­мативні набори ознак предметів (об'єк­тивні фактори оцінки), так і певні уяв­лення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні факто­ри). Характер стереотипу, а отже й норма, суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру норма­тивних стандартів стереотипу. Норма­тивні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослід­ження логічних властивостей норми, зв'яз­ків норми і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль норми у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка норми (дивись Логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії. Згідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки норми відноси­ться встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними тверд­женнями — з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість тако­го переходу відстоювали Г'юм, Поппер,Пуанкаре та інші). Обернення цінностей на норми є повсякденною практикою людсь­кого буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури. (О. Кравченко)

НОУМЕН (від грецькького νους — те, що осягається розумом, збагненне) — термін, широко вживаний у філософії Середньо­віччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на проти­вагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення по­няття "ноумен" набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реаль­ною непізнаванною сутністю — джерелом відчуттів. За його межами, у сфері транс­цендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, — це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є ноумен — особливе, "де­маркаційне" поняття, яке обмежує про­цес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його ме­жами. Сукупність понять-ноуменів ство­рює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та поза-як він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття ноумен суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого до­свіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття ноумен для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній не­обхідності (тобто як на феномен), а з ін­шого — як на вільну істоту, наділену ро­зумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина — це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в мо­ральних принципах, завдяки чому по­няття свободи набуває об'єктивної реаль­ності в практичному розумі. (Л. Озадовська)

НЬЮТОН Ісаак (1643, Вулсторп, Анг­лія — 1727) — англійський фізик, математик, за­сновник класичної і небесної механіки. Закінчив Триніті-коледж Кембриджськоко університету — математичну кафедру. Від 1672 року — член Лондонського королівського товариства, від 1703 року — його постійний президент. Створена Ньютоном механіка стала класичним взірцем наукової теорії дедуктивного ти­пу, започаткувавши парадигму і стиль наукового мислення на декілька століть вперед. Науковий підхід Ньютона полягав у встановленні на основі емпіричного до­свіду фундаментальних принципів (по­нять, законів), з яких за допомогою кіль­кісно-математичних методів виводяться висновки, що їх можна співставити з ем­піричними даними. Такими фундамен­тальними принципами класичної меха­ніки стали три відомих основних закони, а їх узагальненим виявом — закон всесвітнього тяжіння. В розробленій ним методології наукового пізнання Ньютон був послідовником індуктивного методу Бекона, вимагаючи чіткого розмежування достовірного наукового знання і на­турфілософських уявлень та виключен­ня довільних тверджень з науки. Відоме гасло Ньютона "гіпотез не видумую" було спря­моване проти введення у наукову теорію експериментально не обґрунтованих гі­потез. Однак воно не означало цілковитої заборони на їх застосування у науці (сам Ньютон є автором багатьох фізичних гіпотез, зокрема про корпускулярну природу світла, далекодії, причинного взаємозв'­язку всіх без винятку фізичних явищ то­що), але вимагало, щоб гіпотези були упідлеглені природі явищ, а не навпаки. Вони, за Ньютоном, складають лише рівень знан­ня "другого плану", яке наділене стату­сом ймовірності, а не достовірності. Важ­ливу роль для розвитку природознавства і філософії Нового часу мали праці Ньютона з проблем простору і часу. Ньютонівська субстанціальна концепція простору і ча­су, в якій абсолютний пустий простір є "вмістилищем" матерії, завжди однако­вим і непорушним, відповідала фізичній картині світу тієї епохи і була панівною в природознавстві XVII - XIX століть. Проти­лежна їй реляційна концепція простору Ляйбніца як порядку (відношення) взаємного розташування множини інди­відуальних тіл, які існують одне поряд з іншим, а часу — як порядку явищ або станів, що змінюють одне одне, залиша­лась тривалий час не затребуваною при­родознавством. Хоча, як показав Кант у двох перших антиноміях — Ньютона і Ляйбніца — не можуть бути ні доведені, ні відкинуті, оскільки вони ґрунтуються на полярних категоріях (конечності і безконечності, дискрет­ності і неперервності), які інтерпретуються як взаємовиключні, а не як взаємодоповняльні, взаємопроникні. Тільки у фізиці XX століття ідея Ляйбніца про сутність простору як порядку існування речей на­була в загальній теорії відносності конк­ретно-фізичної аргументації. Каузальна картина механічних зв'язків Ньютона обумо­вила появу механіцизму як однобічного методу світорозуміння, на підставі якого пояснювався не тільки фізичний, а й органічний світ, включаючи людину. Труд­нощі та фаталізм у поясненні природи та вчинків людини, які виникали при цьо­му, долались у філософії Канта (людина — одночасно і упідлеглена природним зако­номірностям, і вільна істота), Гегеля (іс­нування людини обумовлене історією), марксизму, екзистенціалізму, персо­налізму тощо.

Основні твори: "Математичні начала натуральної філософії" (1687); "Полеміка Г. Ляйбніца і С.Кларка з питань філо­софії і природознавства" (1715 - 1716).

НЬЯЯ (санскрит — правило, наказ, поло­ження, принцип, метод, правильний шлях пізнання, логічний доказ, силогізм, логіка) — одна з шести індійських ортодоксальних релігійно-філософських шкіл. Виникнення Ньяя пов'язується з ім'ям Гаутами, чи Акшапади; твір "Ньяя — сутри", що йому приписується, вважається першим сис­тематичним викладом філософського вчення цієї школи. Починаючи з праць Удаяни або Ганґеши, в історії розвит­ку Ньяя (давньої Ньяя) виділяють новий етап, відомий як нав'я — Ньяя (нова Ньяя чи нова логіка, новий метод). Нав'я — Ньяя продов­жує існувати в Індії до цього часу. Дея­кий час Ньяя розвивалася як самостійний напрям. Близько VI - X столітть відбулося її злиття з іншою ортодоксальною і су­міжною школою вайшешика. Якщо остання спеціалізується більше на проб­лемах метафізики, то Ньяя приділяє увагу передусім питанням епістемології, логі­ки та методології; визнає авторитет Вед, хоча і будує своє вчення у багатьох ви­падках на незалежних засадах. Ньяя вбачає кінцеву мету життя людини в досягненні звільнення (мокши), що уможливлюєть­ся через істинне пізнання реальності,оперте на логіку. Значних успіхів у сфері логічної проблематики Ньяя досягла, зокрема, завдяки узагальненню засобів і ме­тодів публічних філософських диспутів, що досить широко практикувалися на той час в Індії. В епістемології Ньяя визнає чотири самостійних джерела істинного пізнання:

1) сприйняття;

2) висновок;

3) порівняння;

4) свідоцтво.

До неістинного пізнання залічуються пам'ять, сум­нів, помилка та гіпотетичний аргумент. Правильне пізнання приводить до звіль­нення "Я" людини (субстанції, яка во­лодіє свідомістю як своїм атрибутом, ко­ли має зв'язок із тілом). Перший систе­матичний виклад учення Ньяя в Україні належить професору Київського університету Новицькому.

(Ю. Завгородній)

ОБҐРУНТУВАН­НЯ —

1) У логіці і методології науки — процес оцінки різ­них форм знання (висловлювань, гі­потез, теорій). У розвитку філо­софської думки сформувалися дві лінії розуміння обґрунтування: обґрунтування як встановлення відповідності елементів системи теоре­тичного знання зовнішнім по відношен­ню до системи умовам і обґрунтування як встановлен­ня відповідності певного логічного еле­мента системи системі в цілому, визна­чення його місця і функцій в логічній си­стемі. Перша лінія обґрунтування орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія обґрунтування орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. Обґрунтування в логіці набирає форми логічного дове­дення. Сучасна наука обирає складну,баторівневу модель обґрунтування,яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання.

2) Обґрунтування в широкому смислі слова — регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнава­льної діяльності. В цьому випадку обґрунтування ви­ступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.

ОБ'ЄКТ (від латинського objectus — предмет) —

1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність, яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до люди­ни та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'єкта. Об’єкт зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється — перетво­рюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю об’єкту є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як об’єкт лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним об’єктом є та частина природи, суспільст­ва, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосеред­ковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реаль­ність, що існує сама собою, виступає ли­ше потенційним об’єктом. Принциповим озна­ченням об’єкту є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаю­чи діяння суб'єкта, об’єкт протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, на­лежної організації предметної діяль­ності, застосування методів, що відпові­дають природі об’єкта, законам його розвитку та функціювання. Категорії об’єкта і суб'єкта утворюють парну, біполярну катего­ріальну структуру "суб'єкт - об’єкт ", яка ви­ражає сутність будь-якої людської діяль­ності.

2) Об’єкт у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія об’єкта і суб' єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія об’єкта і суб'єкта як предметних утворень, що впливають од­не на одного предметним чином; взаємо­дія об’єкта й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення — відношення об’єкта і засобів (ме­тодів) його освоєння; відношення об’єкта і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу консти­туювання виокремлюють типи об’єктів:

а) За субстанційною основою та способами по­будови — матеріальні об’єкти, що характери­зуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, наприклад, будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; іде­алізовані об’єкти, що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйо­вані через сукупність своїх істотних — у даному конкретному відношенні — влас­тивостей при відволіканні від інших, наприклад, будь-яка модель (зокрема, плане­тарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історич­на подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними об’єктами наприклад, вода як об’єкт фізики і вода як об’єкт хімії; ідеальні об’єкти, що сконструйовані че­рез одну або декілька реальних властиво­стей, взятих у крайній формі свого вира­ження, наприклад, абсолютно чорне тіло, іде­альний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують,проте мають відповідний аналог у реаль­ності.

б) За способами виокремлення та подання в системі знання — емпіричні об’єкти, конституйовані засобами чуттєвого спог­лядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, наприклад, будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні об’єкти, конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних пред­метів та явищ, наприклад, система, структу­ра біологічний вид, соціальна група.

в) За способом побудови та рівнем віддале­ності від реальної дійсності — конкретні об’єкти, що конституюються через велику, по­тенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікую­ться як індивідуальні утворення, ло­калізовані в просторі та часі, наприклад, Дніпро, Всесвіт, український народ, цей ху­дожній твір, той електрон; абстрактно, що сконструйовані засобами абстрактно­го мислення шляхом відділення загаль­них властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у само­стійну сутність. Ці об’єкти не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерп­ретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, наприклад, числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, мен­тальність. Між окремими типами об’єктів не існує різкого розмежування, отже, одно­му й тому самому визначеному об’єкту мо­жуть бути притаманні окремі риси кількох типів — ідеалізованого, теоретич­ного, абстрактного, завдяки чому утво­рюються класи проміжних або суміжних об’єктів. Залежно від ступеня узагальнення, аб­страгування та ідеалізації утворюються різні рівні об’єктів, що характеризуються різ­ним ступенем віддаленості від об'єктив­ної реальності аж до появи гіпотетичних об’єктів типу гравітона, уявних об’єктів типу тих, що фігурують у мисленому експери­менті, віртуальних об’єктів, що конституюю­ться засобами інформаційно-комп'ютер­ного моделювання, операціональних об’єктів типу псі-функції в квантовій механіці. Онтологічна ідентифікація таких об’єктів є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існу­вання. Система об’єктів, з якою співвідносить­ся сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У фун­кціональному відношенні всі типи об’єктів ма­ють однаковий статус, у пізнавальному істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи об’єкта, його місця в пізнавальному процесі.

3) Об’єкт у логіці — одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-якии предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. Об’єктом логічного мис­лення можуть виступати речі та їхні вла­стивості, відношення між речами та вла­стивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної при­роди. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному об’єкту відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає об’єкт. Об’єкти трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Кон­станти означають одиничні об’єкти, змінні їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу об’єкту та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будо­ви в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовии рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і так далі, тобто об’єкти 1-го, 2-го, 3-го рівнів. Відповідно розробляються засоби розв’язання проблеми існування. В теорії об’єктів Мейнонга виділення та фіксація об’єкту до­сягається через вказування на пережи­вання — відчуття, уяву, мислення, ба­жання. (П. Йолон)

ОБ'ЄКТИВАЦІЯ — перетворення суб'єк­тивного (властивостей, притаманних суб'єктові) в об'єктивне (у властивості об'єкта), що відбувається у діяльнісному процесі. Під об'єктивацією у вузькому значенні ро­зуміють пізнання, яке, об'єктивуючисьу знанні, виступає у формі математичних формул, фізичних, хімічних, біологіч­них, соціальних та інших законів, кате­горій, понять тощо, тобто у вигляді нау­ки. Об'єктивація пізнання (думки) опосередкована як буденною мовою, так і штучними мовами (науки, живопису, архітектури то­що). Розрізняють також об'єктивацію результатів пізнання у самій системі знання та об'єктивацію як процес практичного застосування та вті­лення знання. З питанням об'єктивації пізнання тісно пов'язана кардинальна проблема сьогодення, а саме — перехід найбільш технічно та інтелектуально розвинених країн від індустріальної доби до пост- індустріальної, технотронної ери. В ши­рокому розумінні об'єктивація — процес оречевлення (опредметнення) здібностей, сутнісних сил людини, її екзистенційних по­тенцій, людської суб'єктивності у ціло­му, а не лише пізнання. Об'єктивація у цьому ас­пекті виступають предмети, форми по­ведінки і знаки, що втілюються в системі матеріальної, комунікативної і духовної культур. Усі ці форми об'єктивації виражають взаємозв'язок різних сфер людської життєдіяльності і культури. Об'єктивація — не лише результат суспільної поведінки і діяль­ності людини, а й регулятивний чинник. Система об'єктивації, зрештою, збігається із систе­мою людської культури — у плані спад­коємності, відтворення та вибору. У су­купній людській життєдіяльності, реа­льному існуванні людини об'єктивація співвіднос­на і взаємопов'язана із процесами трансцендування як прикметної риси людсь­кого єства. (Є. Андрос)

ОБ'ЄКТИВАЦІЯ у культурі — зако­номірний етап творення продуктів куль­тури, на якому вони стають зовнішніми по відношенню до особистості творця. Об'єктивація означає самовідчуження особистості у продуктах культури, яке може знімати­ся у комунікативній системі "автор — той, хто сприймає", де продукт (об'єкт) культури є необхідним опосередкуван­ням. Об'єктивація набуває сенсу лише як момент актуалізації особистості, коли постає за­собом розвитку та комунікації особисто­стей. Об'єктивація, що сприймається як щось завер­шене та самодостатнє, може перетвори­тися на фетишизм. Термін "об'єктивація" широко використовував Бердяєв, який вважав,що культура — передусім західна — впа­дає у "гріх об'єктивації", бо створені об'єкти вва­жаються у її межах чимось самодос­татнім. Звідси, у творах Бердяєва вини­кає мотив подолання культури й культу творчості. Це означає вихід до творен­ня самого себе і умов свого життя. (Н. Хамітов)

ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина.

ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ — буття, існування і властивості якого не зале­жать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. Об'єктивна реальність в цьому сенсі — те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Не­обхідність введення категорії об'єктивна реальність, як аб­солютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" — суб'єктивної реа­льності, феноменів мислення, свідо­мості) і зовнішній (світ "не Я" — чут­тєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кар­динальну роль як філософська основа класичного природознавства, де об'єктивна реальність — це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експери­мент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Кате­горія об'єктивна реальність необхідна також для збережен­ня реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розви­ток науки виявив гносеологічні труд­нощі, зумовлені поняттям об'єктивної реальності У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" об'єктивна реальність в систему своїх матеріальних та інтелек­туальних засобів пізнання й пізнаваль­них дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між об'єктивною реальністю, як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його за­собами пізнання і його свідомістю. Звідси — доцільність розгляду об'єктивної реальності як буття, що є відносним стосовно певного суб'єк­та (об'єктивна реальність — те, що існує незалежно від да­ного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характери­стик об'єктивної реальності, зумовлених його психологіч­ним і праксеологічним вимірами (Об'єктивна реальність — те, що не залежить від волі і бажань дано­го суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обме­жує його свободу; це те, що здатне чини­ти опір, виявляти себе як щось автоном­не чи незалежне, як щось, зрештою, не­здоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). Об'єктивна реальність у цьо­му сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й законо­мірностей історичного і соціального бут­тя, інституціональної будови суспільст­ва, а також як сукупність певних куль­турних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивно­го знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв об'єктивної реальності — наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосов­но нього набувають характеру феномена відчуження. (Б. Свириденко)