Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "Святе сімейство", у співавторстві (1845); "Німецька ідеологія" (1845 — 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавторстві (1848); "Капітал". У 3 томах (1867, 1885, 1895).
(М. Булатов)
МАРКСИЗМ — філософське, ідеологічне, політико-економічне вчення, назване за ім'ям його засновника Маркса. Виникло у середині XIX ст. Як система поглядів на природу, суспільство та пізнання, марксизм базується на засадах матеріалізму і діалектики; на трактуванні соціально-історичного процесу як послідовної і закономірної зміни суспільно-економічних формацій, що доконечно завершується переходом до комунізму шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. У марксизмі як філософському вченні вирізняється: марксизм автентичний; марксизм ортодоксальний; марксизм інтерпретативний. Хоч поняття "марксистська філософія" суперечить настанові Маркса про зайвість філософії, як "спекулятивного мислення" для реального життя (особливо з утвердженням "світового комунізму"), тексти його творів засвідчують наявність низки філософських ідей — чітко артикульованих чи присутніх латентно й тому висловлюваних опосередковано. Марксизм автентичний — це сукупність ідей, які були чітко викладені Марксом (насамперед в "Економічно-філософських рукописах 1844 р.") та розвинуті послідовниками марксизму у контексті, близькому до Марксового. Марксизм автентичний фокусується на двох чільних ідеях: 1) відчуження людини й оречевлення суспільних стосунків у капіталістичному суспільстві; 2) розкриття творчого потенціалу людського індивіда в умовах реалізації гуманних суспільних відносин, ототожнюваних з комуністичним ладом. Лукач — філософ середини XX ст. (рукописи Маркса були уперше опубліковані у 1930 р.), він найяскравіше репрезентує осмислення гуманістичного доробку Маркса, зосередившись на проблемах відчуження й оречевлення. Марксизм ортодоксальний базується на концептуальних напрацюваннях Енгельса й Леніна, що спиралися не стільки на чітко окреслені Марксом положення, скільки на текстуальні імпульси, "натяки" на ці положення й відповідні висновки, які спонукали до "доповнень" (чи "розвитку"), безпосередньо не пов'язаних із обґрунтованими Марксом філософськими ідеями. У Енгельса — це розробка філософії діалектичного матеріалізму (адже у самого Маркса відсутнє поняття "матерії" як первинної субстанції, що визначає усі процеси в універсумі, в тому числі й суспільстві); у Леніна — концепція епістемологічного натуралізму, згідно з якою людська свідомість віддзеркалює, копіює світ реальних речей ("теорія відображення"). Переважно завдяки цим доповненням було закладено підмурівок марксизму ортодоксального. В умовах панування тоталітарних режимів у XX ст. (у тому числі в Україні) для марксизму ортодоксального були характерними дві тенденції — жорстко апологетична і творча. Перша виключала будь-яку плюральність чи альтернативність філософського мислення, спрямовуючи його у річище примітивного виправдання зумовленого класовою (партійною) кон'юнктурою стану речей. Друга — орієнтувала на виявлення ланок зв'язку з відповідно потрактованими ідеями та текстами творів "класиків марксизму", що давало змогу долати вузький схематизм діалектичного та історичного матеріалізму й виходити (чи наближатися до цього) у простір світової філософської думки. Остання тенденція була найпомітнішою у тих ділянках марксизму, проблематика яких певним чином перетиналась із фундаментальними напрямами західної філософії. Це стосувалося різною мірою — логіки, філософії науки, філософської антропології, етики, критики "буржуазної" філософії та ін. Творча тенденція у межах марксизму ортодоксального становить ланку переходу до марксизму інтерпретативного — це такий ступінь вільного потрактування ідей марксизму, що уможливлював побудову концепцій, які у розвинутій формі вже нічим не нагадували марксизм, хоч останній і послугував для них висхідною філософською спонукою. Соціальним ґрунтом для марксизму інтерпретативного виступали західні демократії і так звані "країни народної демократії", які прагнули до вдосконалення суспільних стосунків, як капіталістичних, так і соціалістичних. Марксизм інтерпретативний являє собою сукупність філософських теорій, кожна з яких, використовуючи одну чи більше відповідно потрактованих ідей Маркса, розробила цілковито самостійний філософський зміст. Ці теорії досить умовно можна назвати марксизмом. Втім представлена в них інтерпретація марксистських ідей демонструє можливості їхнього синтезу із засадничими ідеями західної філософії та виникнення на цьому ґрунті впливових філософських теорій. До останніх, зокрема, відносяться: "критична теорія суспільства" Адорно, Горкгаймера, Маркузе; комунікативний раціоналізм Габермаса; структуралістська теорія "наддетермінації" Альтюссера; екзистенціалізм Сартра (у частині соціально-філософського обґрунтування проблеми людини); аналітичний марксизм Елстера й Рочмера. В Україні переважною формою існування марксизму як філософського напряму був марксизм ортодоксальний в обох його розгалуженнях — апологетичному та творчому (див. Комунізм). (Н. Поліщук)
МАРКУЗЕ, Герберт (1898, Берлін — 1979) — німецько-американський філософ, соціолог. Захистив докторську дисертацію в галузі літератури (1922); з 1934 р. — у США. Початковий період філософської творчості Маркузе був позначений впливом ідей Гайдеггера, особливо щодо "закинутості" індивіда у світ об'єктів та, відповідно, його уподібнення об'єктові (пізніше ця ідея частково оприявнилася у соціологізованому вигляді в концепції "одновимірної людини"). Проте домінантним для цього періоду був вплив Маркса. Аргументація стосовно вкоріненості індивіда в соціально-економічній структурі суспільства, а також характерний для філософії Франкфуртської школи (див. Адорно, Горкгаймер), до якої Маркузе приєднався у 1933 р., дали підстави для тлумачення філософії Маркузе як "нерадянського" марксизму. Синтезувавши частково психологічні ідеї фройдизму (у повоєнні роки), соціальна філософія Маркузе стала підмурівком для активного продукування ідей про соціальне лідерство у суспільстві у період його вірогідних докорінних трансформацій. Згідно з Маркузе, такі прошарки, як студентство, гуманітарна інтелігенція, соціальні аутсайдери (люмпени, безробітні, гноблені національні меншини) мають замінити пролетаріат, який остаточно адаптувався до капіталістичної системи. Вивільнення інстинктів, пригнічених за капіталізму, відкриває перспективу нового життя — на основі розкутої чуттєвості, злагоди й краси. Одна із засадничих ідей естетичної теорії Маркузе полягала у тому, що чуттєве виявлення краси у творах мистецтва сприяє запобіганню гнітові репресивних сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя.
Основні твори: "Одновимірна людина" (1964); "Есе про Звільнення" (1969); "Контрреволюція і бунт" (1972).
МАРНОВІРСТВО — хибне, помилкове вірування, яке є наслідком впевненості в тому, що всі процеси і явища довкілля є проявом дії якихось надприродних сил. Священнослужителі кожної релігії розглядають побутові вірування як марновірство; кожна конфесія зазвичай ставиться до вірувань інших конфесій як до певного роду марновірства. Проте марновірство — це не лише віра в знахарство, прикмети, гадання, сновидіння і таке інше, що по суті є залишком первісних релігійних вірувань. Оскільки марновірство неодмінно передбачає віру в надприродні зв'язки або в надприродну сутність реальних предметів, то воно є складовою частиною всіх релігій. (А. Колодний)
МАРСЕЛЬ, Габріель Оноре (1889, Париж — 1973) — французький філософ, драматург, літературний критик. Закінчив Сорбонну; зазнав впливу ідей Бергсона, Брюнсвіка, Ройса. Марсель — один із засновників філософії екзистенціалізму. У центрі уваги Марселя — життя (існування) окремішної людини, що він його розглядає у двох площинах — як "проблему" та як "таїну". У першій площині життя постає як низка перешкод, ситуацій (проблем), які вимагають від людини якихось зовнішніх дій для розв'язання; життя "як таїна" — це безпосередність людського існування, за яким приховані глибинні екзистенційні підвалини буття — надія, відданість, смерть, любов. Якщо корені буття є у "таїні", то "таїна" може оприявнитися через релігійне одкровення, Божу Благодать, що уможливлює для людини порятунок із пастки абсолютного існування. Релігійно-філософська екзистенційна онтологія Марселя відкриває обнадійливу для людини перспективу порозуміння із світом; отже, людина — блукач (homo viator) може відшукати у бутті свій дім (прихисток). Досліджуючи екзистенційні суперечності суто теоретично, Марсель водночас постійно осмислює їх у своїх драматичних творах. Драматургія Марселя — то передовсім театр людської душі, з одного боку, приреченої на самотність, а з другого — спраглої універсальної істини, що її французький мислитель, на відміну від представників безрелігійного французького екзистенціалізму, віднаходить саме у національній католицькій традиції. Марсель — остання із великих постатей французької культури, які поєднували глибинний філософський пошук з його художніми інтерпретаціями.
Основні твори: "Благодать" (1914); "Божа людина" (1925); "Поруйнований світ" (1933); "Бути і мати" (1935); "Людина-блукач (Homo viator)" (1944); "Метафізика Ройса" (1945); "Таїна Буття" (1950); "Рим більш не у Римі" (1951); "Проблематична людина" (1955).
МАСОВА КУЛЬТУРА — поняття, яке характеризує особливості змісту виробництва і способів поширення культури індустріального суспільства. Поширюючись через засоби масової комунікації (пресу, радіо, телебачення, комп'ютерні мережі тощо), масова культура охоплює широку аудиторію (масу) споживачів майже в усіх країнах світу. Теорія масової культури являє собою відгалуження філософських і соціологічних теорій масового суспільства (Ортега-і-Гассет, Маннгейм, Рисмен, Арендт, Маркузе, Фромм та інші); згідно з нею пересічний індивід постає замкненим у собі, відчуженим "атомом" поруч з іншими такими ж атомарними індивідами з нівельованою особистістю і стандартизованим внутрішнім світом; він є "гвинтиком" у виробничому механізмі або бюрократичній системі розвиненого індустріального суспільства. Масова культура спрямована на те, щоб інтегрувати індивіда у соціальні й політичні інститути індустріального суспільства, зробити його конформістським, "одномірним" тощо. Утилітарно-розважальна функція масової культури призводить до деградації інтелектуального рівня публіки, апелюючи до натуралізованої чуттєвості та споживацьких орієнтацій і стереотипів. Втім, деякі західні дослідники (Шилз, Велл, Маклуен, Тофлер) вважали масову культуру важливим засобом розвитку комунікативних стереотипів, емоційних кліше, котрі забезпечують спілкування і взаєморозуміння у сучасному соціумі, підвищують рівень освіченості індивідів. За сучасних умов відбувається певна демасифікація суспільної культури, диференціація комунікативних каналів її поширення, спеціалізація продукції культурного виробництва за віковими, професійними та іншими інтересами і вподобаннями різних соціальних груп. Епатажні форми масової культури в цивілізованих країнах витісняються на периферію суспільного культурного життя. Але для посттоталітарних країн, котрі переживають системну кризу, масова культура у найбільш агресивних і дегуманізованих її формах може завдати відчутної шкоди моральним засадам суспільства. (Я. Любивий)
МАТЕРІАЛІЗМ (від латинського materialis — речовинний) — філософське вчення, згідно з яким матерія первинна, а свідомість, дух — вторинні. Дане співвідношення має насамперед просторовий і часовий зміст: свідомість притаманна не всій матерії, а лише окремим її утворенням; спочатку існує матерія, а потім в ній виникає дана властивість. З її появою принцип матеріалізму змінюється і доповнюється новим: матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від нашої свідомості. Але коли матерія незалежна від свідомості, то і, навпаки, свідомість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточнення, яке є у Дицгена: людський орган пізнання — це частка природи, що відображає інші частки природи. Матеріалізм полягає у тому, що останні, які не мають у собі свідомості, виникають раніше і існують незалежно від людини — носія пізнання. Дане відношення знову змінюється, якщо йдеться про суспільство, де незалежно від свідомості одних існують свідомості інших людей. Історичне, суспільне буття — це діяльність, а вона визначається структурою: мета — засіб — результат, перша вихідна ланка якої має ідеальний чи духовний характер. Суспільне буття опосередковане свідомістю. Тому історичний матеріал вимагає заглиблення в такі шари людської істоти, які не залежать від свідомості, а передують їй і визначають її. Їх складає тілесна природа людини, її фізичні, матеріальні потреби, які не можна задовольнити без допомоги свідомості, але які від неї не залежать, їй передують, — потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі і тому подібному). Зазначена структура діяльності стає такою: матеріальні потреби — цілі — засоби — результати. Подібні потреби існують завжди, випливають з людини як природної істоти, природа постачає також в кінцевому підсумку і як матеріал для знарядь та продуктів праці. В цьому і полягає істина матеріалістичного розуміння історії. Чим менше розвинуте суспільство, тим більшою мірою залежить воно від матеріальних потреб і компонентів життя і навпаки. Коли пізнання і діяльність набувають планетарного характеру, стають сумірними з геологічними силами землі, матеріальне і духовне стають рівноправними факторами, втрачають свою абсолютність. Це відбувається в тій реальності, яка носить назву феномена ноосфери (сфери розуму). Матеріалізм з відношенням "первинності — вторинності" зберігає своє значення на периферії ноосфери, в тих межах, де перероблена дійсність стикається з дійсністю неосвоєною — як в оточенні людства, так і в ньому самому. (М. Булатов)
МАТЕРІАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ — складова частина марксистської доктрини. Вихідним пунктом матеріалістичного розуміння історії є визнання того факту, що передумовою будь-якої людської історії виступає тілесна організація індивідів та опосередковане останньою ставлення людей до природи. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність виробництва індивідами засобів життя. Спосіб, яким люди виробляють усі необхідні для свого життя засоби, є не тільки відтворенням їхнього фізичного існування, а й постає як певний спосіб життєдіяльності. Отже, першим моментом історичного процесу, згідно з матеріалістичним розумінням історії, є виробництво людьми засобів для задоволення своїх життєвих потреб. Другий момент — це породження нових потреб, викликаних виробництвом засобів для задоволення первинних потреб, що спонукає до нового виробництва. Третім моментом є виробництво індивідами інших індивідів, тобто розмноження, яке передбачає наявність певних суспільних стосунків, або сім'ї. Поділ праці, що супроводжує виробництво, має своїм наслідком нерівномірний розподіл суспільного продукту, відчуження індивідів від продуктів власної праці та концентрацію відчуженого продукту в руках окремих індивідів; це уможливлює становлення та формує ґрунт для появи держави. Протиріччя між приватним і суспільним інтересами та між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин постають як рушійна сила історичного розвитку. Виходячи з цього, метою історичного процесу виявляється досягнення такого стану, коли внаслідок розвитку світового ринку та всебічної взаємозалежності спільної діяльності індивідів ці протиріччя (шляхом комуністичної революції) скасовуються, що призводить до подолання відчуження та свідомого контролю над силами, від яких індивіди до цього часу залежали. Принциповим положенням матеріалістичного розуміння історії є теза про залежність свідомості від стану матеріального виробництва та від суспільних відносин, продукованих цим виробництвом; свідомість — це суспільний продукт. Попри тезу Маркса, що всі моменти історичного процесу не існують окремо один від одного та відведення у цьому процесі певної ролі індивідові, ортодоксальний марксизм зосередився головним чином на процесі матеріального виробництва, що зумовило тлумачення історичного розвитку в дусі економічного редукціонізму. Попри очевидну однобічність матеріалістичного розуміння історії, деякі його аспекти увійшли до методологічного активу соціальної філософії; зокрема, це стосується підходу до історії на основі аналізу економічних відносин як одного із чинників історичного поступу. (В. Фадєєв)
МАТЕРІЯ (латинською materia — речовина) — категорія для означення об'єктивної реальності, незалежного від свідомості буття; в історії філософії ця категорія мала різний зміст. Початкові неоднозначні уявлення про матерію як речовину (вода, повітря, вогонь і тому подібне), що є підвалиною різноманіття плинного світу сущого, привели до питання — чи існує матерія взагалі і якщо існує, то як самостійна сутність поза одиничними речами чи лише як можливість останніх. Платон вводить уявлення про безформне середовище, яке пізніше назвали "матерія" (hyle). Сам Платон використовував для його позначення різні терміни: "сприймаючий першопочаток", "годувальниця", "мати". Він розрізняв незриму, позбавлену форми, ірраціональну первинну матерію, як чисте становлення, і вторинну — чуттєво оформлену, рухому і плинну. Чиста ідея — первинна (чиста) матерія; вторинна (чуттєво-плинна) матерія — така структура платонівського світопородження, де ідея є дещо раціональне і вільне, а матерія — випадкове і тому необхідне й неминуче ("Тимей"). Пізніше Плотин зазначав, що потреба у понятті матерії з'являється лише там, де відбувається процес виникнення одного явища з іншого. Значну увагу проблемі матерії приділяв Августин. Матерія у нього є суцільною невизначеністю: вона одночасно і "ніщо" і "дещо", "є" й "не є", повна відсутність форми і спроможність приймати різні форми. Антиномічний характер матерії, за Августином, обумовлює й антиномічність уявлень про неї: треба погодитися з тим, що її впізнаєш, не розуміючи, що це таке. Зрештою, Августин вважав матерію створеною Богом. У новий час матерія ототожнювалася з механічним субстратом (Гольбах, Гельвецій та інші), саморухомою сутністю (Толанд, Спіноза). Берклі виступав з критикою поняття матерії на тій підставі, що людське сприйняття здатне дати уявлення про окремі речі, але не про загальний їх речовинний субстрат. Якісно новий аспект у розуміння матерії вніс марксизм, який, виходячи з матеріалістичного розуміння історії, звернув увагу на нередукованість матерії до природних, зокрема фізичних явищ і речей. Енгельс заперечував існування "матерії як такої" поза конкретними її проявами, розглядав матерію як суперечливу, рухому єдність усього сущого. Ленін піддав критиці спроби інтерпретувати відкриття у фізиці на межі XIX — XX ст. як доказ можливості "зникнення матерії" Він визначав матерію як категорію для позначення об'єктивної реальності, котра "дана у відчуттях", відбивається ними, але існує незалежно від них. З'ясування сутності матерії відбувалося в історії філософії та науки при розгляді окремих питань: матерія і субстанція; матерія і свідомість (дух); матерія і рух; матерія, простір і час; види і форми руху матерії та ін. Матеріалісти ототожнювали матерію з об'єктивною і самодостатньою дійсністю, субстанцією, універсумом, буттям, ідеалісти розглядали її переважно як субстрат, неістинну, минущу буттєвість, яка не має самостійного значення поза певним ідеальним чинником або відіграє негативну роль пасивного опору позитивним духовним інтенціям. XX ст. пов'язане, з одного боку, з намаганням редуктивного матеріалізму звести психічні процеси до фізичних і функціонально-кібернетичних, з другого — з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і розробкою уявлень про структурно-емерджентну природу матерії (критичний реалізм Селларса та ін.). Пробудження в останні десятиліття XX ст. інтересу до нестійких і нерівноважних процесів у природничих науках (синергетика, теорія катастроф та ін.), яке спостерігається і в сфері суспільного життя (проблеми геополітичних ризиків і загальноцивілізаційної динаміки, бурхливий розвиток конфліктології, стратегії перехідних процесів і кризових станів і так далі) висуває на чільне місце питання трансформацій, межовості матеріальних процесів і, одночасно, проблему збереження їх самоідентичності. У цьому вимірі матерія постає як "повнота", у якій відсутні абсолютно стійкі і незмінні утворення (речі, структури, рівні, відношення), актуальне перебуває у єдності з потенційним, а їх взаємоперетворення постає як перманентний процес оновлення дійсності; отож матерія виступає як тотальність, або єдність, яка, розгортаючись у собі, залишається собі тотожною. Зазначений підхід набув розвитку в постнекласичній методології. У той же час для філософії XX ст. характерним є розчинення категорії матерії в категорії буття або інших поняттях, призначення яких — зняти опозиції психологічного і фізичного, духу і матерії, суб'єкта й об'єкта, ідеї і речі ("нейтральні елементи досвіду" Шаха, "ціле" Сметса, "царина сутності" Сантаяни, "Бог" Тилліха, "думка про" Гуссерля, "дике Вуття" Мерло-Понті тощо). (В. Кизима)
МАТРІАРХАЛЬНЕ Й ПАТРІАРХАЛЬНЕ у світовідношенні в філософії Фромма — наріжна антропологічна антиномія, яка тлумачиться як вияв сутнісної суперечності, іманентної людському способові буття: за багатьма своїми параметрами (зокрема фізіологічними функціями) людина належить до світу тварин, існування котрих визначено інстинктами й гармонією з природою; водночас вона вже виокремлена з тваринного світу, здатна "трансцендувати" (вийти за межі) природу. Отже, людина — поза природою й водночас є її часткою. Відповідно "матріархальний" комплекс у світовідношенні — це прив'язаність людини до природи, "крові", "ґрунту", а "патріархальний" — націленість на активне самоствердження у світі, уможливлене розривом з першоприродою та створенням "другої" природи. Посилаючись на дослідження швейцарського історика права Бахофена, Фромм окреслює світоглядну амбівалентність кожного зі згаданих комплексів. Позитивним аспектом матріархальної прихильності є усвідомлення рівності прав та прагнень кожної людини, святості життя; водночас цей чинник гальмує розвиток індивідуальності, розуму. Мати репрезентує природу й безумовну любов, батько — абстракцію, совість, обов'язок, закон, ієрархію, індивідуалізм (націленість на максимальне самоствердження). Патріархальна орієнтація Старого Заповіту утверджується в Європі з часів Реформації (завдячуючи протестантизму й кальвінізму), наслідком чого стає пожвавлення раціонального мислення й індивідуалізму, домінування концепції прогресизму. Антропологічною особливістю людини є потреба і в матріархальному і в патріархальному; вона — єдина жива істота, для котрої власне існування є проблемою. У класичній філософії близькою до усвідомлення суперечливості матріархального і патріархального є розкрита Фойєрбахом дихотомія "чоловічого" й "жіночого" принципів, "розуму" й "серця". Своєрідним зіставленням матріархальних й патріархальних інтенцій знаходимо у розвідках з української характерології. Зокрема, Кульчицький, визнаючи позитивні риси світоглядної спрямованості на "Magna mater" (добру землю, Деметру, Матір-Природу) та пов'язаних з нею інтровертизму й кордоцентризму, акцентує також властивий їй брак активної настанови у світовідчуванні, наявність мазохістського начала, комплекс меншовартості тощо; він наголошує необхідність для українства поєднати найкращі активні риси окцидентальної духовності з азійською споглядальністю й настановою на внутрішню "самість" людини. (В. Табачковський)
МАХ, Ернст (1838, Турас, нині Туржани — 1916) — австрійський фізик і філософ. Разом із Авенаріусом — фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського університету з 1861 р. працює у ньому приват-доцентом. У 1864 — 1867 pp. — професор математики у місті Грац, у 1867 — 1895 pp. — професор фізики Празького університету, у 1895 — 1902 pp. — професор історії і теорії індуктивних наук в університеті Відня. Філософські праці Маха були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, Мах сформулював принцип — все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл — як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу — весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття — Мах будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів Мах ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду". Згідно з Махом, кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, Мах вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.
Основні твори: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).
МАХІЗМ — один із напрямів позитивізму, який виникає на межі XIX — XX ст. на хвилі переосмислення класичної парадигми механіки Ньютона. Поряд із творчим доробком Маха до нього також відносять енергетизм Оствальда, інструменталізм Дюема, конвенціоналізм Пуанкаре. Критичне переосмислення механістичних уявлень класичної науки велося на засадах редукціонізму — зведення фізичного світу до комплексів відчуттів, тобто психічного. Фізикалістське розуміння реальності обмежувалось координованою рецепцією "я" та "речей", репрезентованих комплексами їх відчуттів. Остаточним щаблем сприйняття реальності виступало відчуття простору, часу, ваги, кольору, тепла та ін. Спонтанна стихія думки спрямовувалась у річище мінімально можливої "економії мислення". Замість детерміністського пояснення причинно-наслідкових зв'язків пропонувався новий ідеал "чистого опису". Вибудована на принципах економії мислення та чистого опису наука зводилася, зрештою, до задоволення життєвих потреб людини. Махізм набув поширення у фізиці, хімії, психології, а також справив значний вплив на подальшу теоретичну еволюцію позитивізму, прагматизму, біхевіоризму; вважається теоретичним попередником нової релятивістської картини світу. В Україні під впливом ідей Оствальда знаходився Писаржевський — фундатор вітчизняної фізичної хімії. Завдяки англійському етнографу й соціологу Б. Малиновському (1884 — 1942) функціональний аналіз махізму знайшов застосування в царині західної культурної антропології. Прослідковуються культурологічні паралелі між енергетизмом і релятивізмом, махізмом та уявленнями про світ, властивими індійській міфології та буддизму. В естетично-художньому аспекті махізм тяжіє до імпресіонізму.
МЕГАРИКИ (мегарська школа) — одна з сократичних шкіл, заснована учнем Сократа Евклідом з Мегари (435 — 365 до н. е.). Інші представники — Евбулід, Стилпон, Діодор Крон, що їх в Античності називали також еристиками ("сперечальниками"). Мегарики виходили з тези про тотожність блага і буття, відкидаючи можливість існування їх протилежності. Багатоманітність речей — це лише розмаїття імен, які позначають єдине благо. Ця позиція спонукала до аналізу співвідношення змісту понять і речей, наслідком чого стала низка логічних парадоксів, сформульованих мегариками. Найвідоміші серед них: "Купа" (якщо додавати по одному зерну, то від якого утвориться купа ?), "Брехун" (якщо я кажу, що завжди брешу, то у цьому випадку брешу чи кажу правду ?), "Рогатий" (що не втрачав, те маєш. Роги не втрачав. Отже, роги маєш). Діяльність мегариків відіграла велику роль у становленні логіки і розробці логічної проблематики. (С. Пролеєв)