Філософський Енциклопедичний Словник

КОНСТРУКТИВНА ЛОГІКА (див. Логіка конструктивна)

КОНТ, Огюст (1798, Монпельє — 1857) — французький філософ, один із засновників соціології і філософії позитивізму. В 1811 — 1822 pp. був секретарем Сен-Симона. Ввів в обіг термін "соціологія" замість раніше вживаного "соціальна фізика". Соціологія, за Контом, повинна стати інструментом такого управління суспільством, за допомогою якого суспільство стає впорядкованим і функціонує узгоджено. Значним науковим здобутком Конта було зміцнення уваги в аналізі від держави до суспільства; він був одним із перших розробників органічної концепції суспільства. Наука про суспільство зосереджується на дослідженні індивідів, створених з них груп і спільнот та зв'язків між цими структурами. Конт наполягав на об'єктивному вивченні соціальних фактів, на створенні і розвитку соціальної технології, спрямованої на вирішення соціально-політичних проблем. Позитивізм Конт розглядав як водорозділ між емпіризмом та містицизмом: наука і філософія не повинні порушувати питання про причини явищ, а тільки про те, як вони відбуваються. Виходячи з розуміння позитивізму як вершинної стадії інтелектуальної еволюції, Конт поділяв ідею Сен-Симона про три стадії розвитку людства: 1) теологічну, коли всі явища пояснюються на ґрунті релігійних уявлень; 2) метафізичну, коли надприродні фактори в поясненні природи замінюються сутностями та причинами; 3) наукову, або позитивну, коли пояснення ґрунтується на фактах, а не на релігійних та метафізичних засадах. Отримані за допомогою позитивного способу мислення твердження доступні перевірці досвідом та експериментами. Ідеї Конта мали великий вплив на формування соціологічної науки та філософії неопозитивізму. Остання, запозичивши у Конта негативне відношення до традиційних філософських проблем, вважає їх беззмістовною метафізикою, оскільки вони формулюються за допомогою понять, які не можуть бути піддані емпіричній перевірці. Проте, на відміну від Конта, неопозитивізм вбачає завдання філософії не в систематизації й узагальненні спеціально-наукового знання, а в дослідженні і аналізі форм знання.

Основні твори: "Курс позитивної філософії". Томи 1 — 6 (1830 — 1842); "Система позитивної політики". Томи 1 — 4 (1851 — 1854); "Катехізис позитивізму" (1852); "Суб'єктивний синтез" (1856).

КОНТЕКСТ — у найширшому значенні — сукупність деяких обставин, від яких залежить значення або сенс будь-якого знака, вислову, тексту, дії. У випадку словесних знаків (будь-яких висловів та текстів) розрізняють лінгвістичний та позалінгвістичний (ситуативний) контекст. Лінгвістичний контекст — це текст, який оточує будь-який вислів (слово, фразу, частину тексту), що впливає на значення даного вислову. Коли говорять, що в даному контексті даний вислів має таке то і таке значення, то мають на увазі ту частину тексту, яка впливає на значення вислову. Позалінгвістичний (ситуативний) контекст — це сукупність деяких обставин, від яких залежить значення деякого вислову чи тексту. Сьогодні до цих обставин відносять різного роду неартикульовані передумови, традиції, конвенції, мову тощо. Жест, як деякий знак, набуває значення тільки з урахуванням сукупності обставин (ситуації), за яких хтось вказує на щось. Сенс окремих фраз, формулювань, ідей, текстів, як правило, змінюється у зв'язку зі зміною суспільно-історичної ситуації. Живучість текстів залежить від того, наскільки їм притаманний певний сенс, який не вичерпується їхньою "вписаністю" в дану суспільно-історичну ситуацію; одначе актуалізувати текст можна тільки шляхом його "деконтекстуалізації" і наступної його "реконтекстуалізації", тобто такого його перетлумачення, яке дозволяє тексту "працювати" в новій суспільно-історичній ситуації (як цей процес описав Рикер). Роль контексту залежить від особливостей даної сфери діяльності. Розв'язання теоретичної проблеми не залежить безпосередньо від ситуативного контексту (якщо це розв'язання не стає практичною проблемою для даної особи чи групи осіб): в який би час і в якій би ситуації теоретична проблема не була розв'язана, це оцінюють як досягнення. Розв'язання практичної проблеми суворо прив'язане до певної практичної ситуації (обмеженої в часі): невчасне розв'язання практичної проблеми часто означає нерозв'язання проблеми взагалі. Щоправда, різні практичні завдання ма-ють неоднаковий "запас" часу для свого розв'язання: широкомасштабні суспільні реформи, як правило, розраховані на деяку історичну перспективу, тобто на ширший діапазон часу (одначе зволікання може мати дуже негативні наслідки, часто такі, що їх потім важко компенсувати). Увага філософів до контексту зросла у зв'язку з так званим лінгвістичним поворотом у філософії та інтенсивним розвитком семіотичних досліджень. Сьогодні загальноприйнятим стало поняття контекстуального визначення терміна (на відміну від класичних способів визначення), впроваджене почасти завдяки операціоналізму. У філософії XX ст. з'явився особливий напрям під назвою "контекстуалізм", який визнає вирішальну роль лінгвістичного, суспільно-історичного та культурного контекстів у розумінні явищ, текстів, понять, ідей, цінностей. (В. Лісовий)

КОНТИНУУМ (від латинського continuum — неперервне, суцільне) — поняття "континуум" вживається для позначення неперервних утворень у математиці, природознавстві і філософії. Виникло в математиці, де спочатку ототожнювалося з сукупністю усіх точок будь-якого відрізка прямої або з потужною множиною дійсних чисел. У сучасній математиці застосовується для позначення певного класу топологічних просторів. У теоретичній фізиці фундаментальну роль відіграє просторово-часовий континуум. Якщо в евклідовій геометрії і класичній механіці простір і час є незалежними континуумами, то в римановому просторі сучасної фізики це єдиний континуум, що виражає безперервність фізичних об'єктів та процесів як основоположної властивості матеріального світу. Континуальну модель єдиного фізичного простору-часу отримують шляхом ототожнення точок геометричного континуума з точками фізичного простору-часу. В ботаніці континуум означає неперервність рослинного покриву, поступовість переходу від одного рослинного угруповання до іншого. За аналогією може вживатися в інших напрямах природознавства та суспільствознавства. (М. Кисельов)

КОНФЛІКТ (від латинського conflictus — зіткнення) — в соціальній теорії — зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій, суб'єктів суспільного життя. В межах системи як певної цілісності елементи (складові частини) знаходяться в конфлікті з іншими елементами системи за умови, що "відкрите виявлення" інтересів, мотивів, цілей одних елементів системи з необхідністю активізує дії протилежних інтересів, мотивів системи. Зародження конфлікту можливе лише тоді, коли в межах цілісної системи на одному рівні знаходяться неідентичні в своїх виявах елементи; відповідно конфлікт визначається як певна об'єктивація взаємодії неідентичних елементів. Проблему конфлікту як універсального явища суспільного життя визначив Зиммель. Конфлікт необхідно відрізняти від антагонізму. Ситуація суспільного та особистісного конфлікту не набуває форм взаємовиключного протиставлення елементів системи, як це відбувається в ситуації антагонізму; антагонізм, у свою чергу, можливий як форма співіснування внутрішньо суперечливих тенденцій. Динаміка розвитку конфлікту відбувається або в напрямі до утиску одного з його суб'єктів, або поступової саморуйнації системи. Можливе також повільне "згасання" конфлікту, що створює ситуацію взаємодоповнюваності тенденцій, інтересів, мотивів і тому подібного. Тема конфлікту у практичній психології окреслена Фройдом через боротьбу сил та мотивів. На основі психоаналітичного витлумачення конфлікту (як витіснення бажань, мотивів і тому подібного) в психології розглядається процес виникнення неврозів. Конфлікт як проблема комунікації веде до пристосування як своєрідної "реакції захисту"; таким чином постає проблема раціонального усвідомлення та можливості подоланая особистісних форм конфлікту. (А. Дондюк)

КОНФОРМІЗМ (від латинського conformis — подібний, відповідний) — термін, що позначає соціально-психологічну та моральну орієнтацію особи, для якої характерні пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, оцінках, смаках, повне і беззастережне визнання існуючих порядків, норм і правил співжиття, відмова від особистої позиції; моральний принцип, що визначає спосіб реалізації моральнісності, регламентує сферу морального спілкування. Конформіст не переймається життєво важливими об'єктивними проблемами, а пристосовується до тих стандартів і канонів поведінки й мислення, що чинять на нього вплив. Цей вплив може бути реалізований відверто, через примус, або приховано, через навіювання, традицію, механізм моди чи іншим чином. Конформізм як соціально-психологічна і моральна орієнтація особи є явищем історичним і виявляється як у межах усього суспільства, так і в діяльності окремих соціальних груп. У суспільному житті конформізм заважає успішній боротьбі зі становими, корпоративними, локальними інтересами, принижує гідність особи. Антиподом конформізму є негативізм, тобто таке ставлення до моральних цінностей, поведінки і свідомості певної соціальної спільноти, яке заперечує їхню значимість для всієї спільності чи окремої особи.

КОНФУЦІАНСТВО (китайською — школа вчених-книжників) — одна з головних давньокитайських шкіл. Виникнення конфуціанства пов'язано з життям та діяльністю Конфуція (VI — V ст. до н. е.). Соціальною базою конфуціанства стало середовище вчених-інтелектуалів, які були усунуті від влади і мали головним заняттям вивчення та викладення книг старовини: "Ши цзин" ("Канон змін"), "Шу цзин" ("Канон історії"), "Лі цзи" ("Книга ритуалів"), "Юе цзин" ("Канон музики"). Представники раннього конфуціанства акцентували увагу на етико-соціальних проблемах; питання онтології, космології, логіки майже ігнорувались. Етико-соціальне вчення Конфуція являє собою перший етап становлення конфуціанства. В центрі його уваги — антропологічні проблеми, а також спроби відродити в житті суспільства традиції давнини. Після смерті Конфуція з середовища його послідовників вийшло вісім напрямів, з яких найважливіше значення мають полярні концепції (пізніше — "ортодоксальна" та "неортодоксальна") Мен цзи і Сюнь цзи. Найзначніший внесок Мен цзи в ідейну спадщину конфуціанства — концепція природжено "доброї" природи людини (сін), з якої на соціальному рівні походила теорія "гуманного правління", що засноване на пріоритеті та праві народу скидати розбещеного правителя. Сюнь цзи виходив з тези природжено "злої" природи людини; головним завданням держави оголошувалось виховання "добрих" людських якостей, а головним завданням правителя — "завоювання" народу шляхом любові до нього та справедливих наказів. В часи імперії Цинь (221 — 207 до н. е.) конфуціанство було заборонено, але після її зруйнування роль конфуціанства знову зростає. За правління імператора У-ді (II ст. до н.е.) конфуціанство набуло статусу державної ідеології Китаю і в цьому стані перебувало до початку XX ст. У кінці XIX — XX ст. спроби асиміляції конфуціанства з ідеями західної культури, що почали проникати в Китай, мали своїм наслідком формування постконфуціанства. Конфуціанство справило великий вплив на ідейні та духовні традиції багатьох сусідніх держав — Японії, Кореї, В'єтнаму.

КОНФУЦІЙ, Кун Цю, Кун Чжунні; Кун-цзи (вчитель Кун) (551 до н. е., Цоу в царстві Лу, сучасне Цюйфу, провінція Шаньдун — 479 до н. е.) — китайський філософ. Походив з сім'ї, вірогідно, аристократичного, але збіднілого роду. Займався самоосвітою; обіймав декілька високих адміністративних посад, але недовго. 13 років мандрував, пропагуючи своє вчення. Займався редагуванням творів давнини "Ши цзин", "Шу цзин", "Юе цзин", "Лі цзи"; вдосконалював своє вчення та передавав його своїм учням. Конфуцію приписується складання першого історичного літопису "Чунь цю" ("Весни та осені"). За своєю спрямованістю вчення Конфуція є переважно етико-соціальним (див. Конфуціанство). В центрі його уваги — людина та її сьогоденне життя, засоби вдосконалення міжлюдських взаємин. Гармонійні соціальні стосунки залежать від впровадження умов пристойності; це шлях "доброго смаку" й добропорядності ("Лі"). Реформування суспільства розпочинається з індивіда. Якщо в житті індивидів та родин є лад, то він запанує й у всій державі. Правителі повинні уособлювати взірець добропорядності й, таким чином, здатності до реформ. Конфуцій вважав, що чесноти, а не спадковість чи сила армії мають бути найголовнішою підставою для обрання правителів усіх рівнів, включно з імператором.

Основні твори: "Лунь Юй", відомий під назвою "Anales" ("Зібрання", "Уривки").

КОНЦЕПТ (від латинського conceptio — поняття) — 1) Термін середньовічної схоластичної філософії і логіки, що позначав загальне в одиничних предметах, на основі якого виникає поняття, виражене словом. У дискусіях про універсали концептуалісти заперечували існування загальних понять незалежно від окремих речей. Але на відміну від номіналістів, котрі трактували загальне лише як ім'я і ніщо більше, концептуалісти проголошували, що загальне в окремих предметах не є тільки одне ім'я, а й значення цього імені. Концептуалісти твердили, що в одиничних речах існує дещо спільне, загальне, на основі чого в розумі виникає концепт — особливе загальне поняття, виражене словом. Це загальне, виражене концептом (роди і види), існує лише в розумі, а не в самій дійсності, воно не має самостійної онтологічної реальності. Родоначальником концептуалізму і творцем терміна "концепт" був Абеляр. У новій філософії проблемами концепту займався Локк, який пояснював походження універсалій діяльністю розуму. Останній із подібності, що спостерігається між речами, робить передумову для утворення абстрактних загальних ідей і встановлює їх у розумі разом з відповідними їм назвами. У сучасній філософії під концептом розуміють поняття — ідею, що містить у собі певний підхід до дійсності. Розгортання змісту концепту у системі суджень утворює концепцію. 2) У логічній семантиці — смисл імені, інтенційні значення імені (знака), або інтенсіонал. У сучасній семантиці замість терміна "поняття" вживається термін "концепт", який знаходиться у тому ж категоріальному ряду, що й термін "значення слова". Однак якщо значення слова розглядається в системі мовних зв'язків, то концепт — у системі логічних відношень і форм, котрі досліджуються як у мовознавсті, так і в логіці. (Д. Кирик)

КОНЦЕПТУАЛІЗМ — проміжна позиція у вирішенні питання про форми існування загального між реалізмом та номіналізмом. У середньовічній філософії таку позицію обстоював Абеляр. Всупереч принциповому реалізму Гійома з Шампо, з одного боку, та номіналізму Росцеліна — з іншого, Абеляр заснував власне вчення, співзвучне певним складникам філософії Аристотеля, яке отримало назву концептуалізм: універсали не мають самостійного існування (реальності), реально існують лише окремі речі; однак універсалії набувають деякої реальності в сфері розуму як поняття. Вони є наслідком розумового абстрагування певних властивостей чи якостей речей. У філософії Нового часу позицію концептуалізму уособлював Локк. На відміну від середньовічного концептуалізму, який вважав, що ідеї, як вираз загального, можуть існувати лише в розумі Бога, Локк розглядав усі форми узагальнень як наслідок дії розуму людини, як певні ідеї. Особливої ваги Локк надавав умовам формування відповідної структури досвіду, яка складається з двох базових та рівнозначних складників: зовнішнього досвіду та внутрішнього досвіду або рефлексії, заснованій на дії "внутрішнього відчуття". Реальність загальних ідей (загального) рівнозначна реальності мислення людини, яке формується досвідним шляхом, це є шлях концептуалізму в емпіризмі нової філософії. Концептуалізм Локка став вагомим історико-філософським підґрунтям у визначенні ролі мови у теоретико-пізнавальних процесах. Саме цей компонент вчення має важливе значення у сучасних дослідженнях аналітичної філософії та філософської лінгвістики.

КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ — концепції, що репрезентують феномен науки в культурі тієї чи іншої історичної доби. Історично перша версія концепції науки — "наука як математика" — виникла в далекій давнині і була добре відома мислителям не тільки Середньовіччя, а й Античності. Однак вона не домінувала в культурах названих епох. Пояснюється це тим, що історично перша версія концепції науки була надто зосереджена на ідеях "корисності" і "тотальної приватизації світу", які не були панівними в культурах Середньовіччя й Античності. Культури цих епох віддавали пріоритет або античній концепції "науки як episteme", або середньовічній концепції "науки як doctrina et sciencia". Творці першої концепції були переконані, що наука — це зразок ідеального життя, безкорисливо відданого служінню Божественній істині, знанню, тобто theoria. Прихильники другої концепції, що позначається словом contemplatio, ідентифікували науку з життям, беззастережно присвяченим служінню Богу, Вірі, красі Ісуса Христа, що врятує світ. У культурі Нового часу характерним є тлумачення науки не як наративного дискурсу, не як продукту мовленнєвих практик професійного співтовариства вчених, а як об'єктивного відображення світу у розумі трансцендентального суб'єкта. На відміну від емпіричних суб'єктів, трансцендентальний суб'єкт позбавлений усякого приватного досвіду з його чітко визначеними правилами; він онтологічно передує мові і не залежить від будь-яких мовленнєвих практик. На цій підставі він створює не правдоподібні наративи про світ, а істинні теорії, у кожній з яких образ світу постає як цілковито незалежний від мови. Новочасні концепції науки віддають перевагу інструменталістським інтерпретаціям розуму. Їхні прихильники прагнуть редукувати нескінченновимірну реальність світу до буття об'єкта утилітарних маніпуляцій, результати яких піддаються точному прогнозуванню. Таке пізнання перетворює пізнаваний фізичний світ в об'єкт надійно контрольованих маніпуляцій, тобто в корисність (придатність, цінність), а суб'єкт пізнання — якщо не в "напівбога", то у власника, хазяїна, володаря всього того, що пізнано. Саме тому математизація не тільки природи, а й практичної, інтелектуальної і навіть духовної людської діяльності поступово перетворилася в одну з домінуючих тенденцій європейської культури. Історична зміна концепцій науки переконливо свідчить про те, що трансформація концепції науки не підвладна метафізиці преформізму. Вона являє собою процес епігенезу: кожна більш пізня концепція науки виникає з попередньої концепції науки на основі новотвору, тобто спонтанно, під впливом емерджентних процесів. (В. Лук'янець)

КОНЦЕПЦІЯ (від латинського conceptio — сприйняття) — система понять про ті чи інші явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії. Термін "концепція" вживають також для позначення головного задуму в науковій, художній, політичній та інших видах діяльності людини.

КОН'ЮНКЦІЯ (від латинського conjangere — зв'язок) — логічна операція, за допомогою якої з двох або більше висловлювань утворюється нове висловлювання. В природній мові кон’юнкції відповідає зв'язок речень за допомогою сполучника "і". Складне висловлювання, до якого входить кон’юнкція, буде істинним лише тоді, коли всі його складові висловлювання будуть істинними. Воно визнається хибним тоді, коли хоча б одне із складових висловлювань виявиться хибним.

КОПЕРНИК, Ніколай (1473, Торунь — 1543) — польський астроном, державний діяч, лікар, автор геліоцентричної системи світу. Навчався у Кракові, Болоньї, Падуї. Перший виклад нової геліоцентричної гіпотези подано в рукописі, нині відомому під назвою "Малий коментар". Головний твір Коперника — книга "Про обертання небесних сфер", в якій він обґрунтував ідею про обертання Землі навколо Сонця і навколо своєї осі. Тим самим була піддана сумніву істинність геоцентричної системи Птолемея, згідно з якою в центрі світу перебуває Земля, а навколо неї обертається Сонце та інші планети. Відкриття Коперника завдало значного удару монополізму церковного авторитету, який спирався на систему поглядів Аристотеля-Птолемея. В 1616 р. книга Коперника була внесена Ватиканом в "Індекс заборонених книг" і залишалась під забороною до 1828 р. Вагомим є внесок Коперника в розвиток тригонометрії (як сферичної, так і площинної).

Основні твори: "Малий коментар" (1512); "Про обертання небесних сфер" (1543).

КОПИСТЕНСЬКИЙ, Захарія (?, Перемишль, Галичина — 1627) — український письменник-полеміст, освітньо-культурний і церковний діяч демократичного спрямування, автор низки антикатолицьких і антиуніатських творів, противник винятково прозахідної орієнтації в питаннях освіти та культури. Освіту здобув, очевидно, у Львівській братській школі та в одній з колегій Речі Посполитої. 1619 р. під псевдонімом "ієромонаха Азаріяса" вийшла друком його перша праця "Книга в вірі единой", спрямована проти ідеології протестантів. Гостро полемічний твір Копистенського "Книга о правдивой єдности православних христіян церкви восточной..." (1623) присвячений викриттю та критиці практикованих королівським урядом та католицькою верхівкою заходів для реалізації церковної унії між православними та католиками в межах України та Великого Князівства Литовського. По смерті Плетенецького 1624 р. Копистенський — архімандрит Києво-Печерської лаври. В Лаврській друкарні 1625 р. надруковані його твори "Омілія" і "Казаньє", присвячені пам'яті Плетенецького. Основний полемічний твір Копистенського "Палінодія, или Книга обороны католической святой апостолской всходней церкви" був написаний протягом 1620 — 1622 рр. як відповідь на католицький трактат Льва Кревзи. Метою цього, як і всіх інших творів Копистенського, була оборона прав української православної церкви, захист "політичних і національних прав, звичаїв, духовної самобутності українського народу в межах Королівства Польського. Для цього Копистенський використовував історичні джерела про минуле українського народу, починаючи від Княжих часів й закінчуючи сучасними йому історичними подіями — боротьбою козаків проти іноземних завойовників. Прямими спадкоємцями духовної спадщини Київської держави Копистенський вважав українську націю, оскільки саме українці є "нацією Володимира". Для зміцнення національної самосвідомості українського народу свідомо використовує в своїх творах живу українську мову.

Основні твори: "Палінодія" (1622); "Омілія" (1625); "Казаньє" (1625).

КОПНІН, Павло Васильович (1922, с. Гжель Московської обл. — 1971) — український і російський філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1944). Доктор філософських наук, професор, академік АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР. В 1958 — 1962 рр. завідуючий кафедрами філософії НТУ "КПІ" та КНУ ім. Т. Шевченка, в 1962 — 1968 рр. — директор інституту філософії АН УРСР, в 1968 — 1971 рр. — директор інституту філософії АН СРСР. Творчість і організаційна діяльність Копніна справили значний вплив на розвиток філософської думки в Україні, СРСР та за його межами. Найбільш плідним був київський період, коли Копнін сформулював свої найважливіші ідеї і написав найвагоміші твори. В 60-х рр. Копнін заснував в Україні новий науковий напрям — логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою Копнін розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання. Осмислюючи практику наукових досліджень і спираючись на здобутки формальної логіки, кібернетики, теорії інформації, досвіду моделювання людського інтелекту, Копнін дав адекватне тлумачення взаємодії раціонального і чуттєвого, теоретичного й емпіричного, теоретичного і практичного, розумового і розсудкового в науковому пізнанні. Розкрив сутність, концептуальну структуру та пізнавальні функції ідеї, наукової гіпотези і наукової теорії як форм систематизації наукового знання, системи теорій і науки як прикладної логіки. З'ясував новий статус об'єкта, наочного образу та абстрактних структур у науковому дослідженні, ввів нестандартні категорії в теорію пізнання — гносеологічний ідеал, краса, віра, свобода. Обґрунтувавши роль і значення прикладної соціології для соціальної філософії і соціальної практики, створивши науковий підрозділ методології, методики і техніки конкретно-соціологічних досліджень, започаткував розвиток соціологічної науки в системі НАНУ. Виступив ініціатором вивчення філософської спадщини мислителів КМА. Копнін дав початок Київській школі філософів, був зачинателем і організатором серії всесоюзних симпозіумів з логіки та методології науки, організатором і учасником багатьох міжнародних філософських наукових форумів. З 1963 р. був членом виконкому Міжнародної федерації філософських товариств. Копнін — автор численних розділів у колективних монографіях, статей у наукових збірниках, журналах.

Основні твори: "Діалектика як логіка" (1961); "Гіпотеза і пізнання дійсності" (1962); "Логічні основи науки" (1968); "Діалектика як логіка і теорія пізнання" (1973); "Діалектика, логіка, наука" (1973); "Гносеологічні основи науки" (1974); "Проблеми діалектики як логіки і теорії пізнання" (1982) та ін.

КОРАН (арабською — "те, що читають") — священна книга мусульман. Вважається, що Коран існує одвічно, зберігається в Аллаха, який передав його у вигляді одкровення Мухаммеду. Коран ділиться на 114 розділів, які називаються сурами, кожна сура ділиться на аяти — фрази чи фрагменти фрази. Мухаммед одержав перше Боже одкровення в місяці рамадан, тому рамадан був вибраний місяцем посту. Коран містить настанови, повчання, правила, заборони, накази культового, етичного, юридичного, господарського характеру. Коран як джерело віровчення доповнюється іншим, не менш важливим для мусульман джерелом — суною, зафіксованою в хадисах, або переказах про пророка та його учнів. Коран є цінною історичною і літературною пам'яткою ранньосередньовічної епохи історії арабів. Він навчає кожну людину відповідальності перед Богом, що повинно забезпечити виправлення існуючих у суспільстві недоліків і несправедливостей. (В. Лубський)

КОРДОЦЕНТРИЗМ — біблійне за походженням уявлення про те, що істинна сутність людини зосереджена в серці. У європейській філософії розроблявся німецькими пієтистами (див. Пієтизм) Паскалем, Гемстерхвойсом, німецькими романтиками (Новалісом та ін.), почасти — Фоєрбахом. В історії української думки кордоцентризм інтерпретували Віталій з Дубна, Сковорода, Юркевич та ін. Кордоцентризм супроводжує генезис особистісної самосвідомості. Серце — насамперед ціннісний інтегратор цілісності буття. Кордоцентризм приписує серцю почуття, розум, пізнання (інтуїтивне), волю, споглядання, пам'ять, що певною мірою гальмує диференціацію і системну субординацію цих здатностей. (І. Мойсеїв)